У радянській Україні за зберігання його книжок людей переслідували. Але одну його пісню влада так і не змогла заборонити — українці співали її як народну, часто навіть не знаючи імені автора.
Цими днями минає 85 років від дня смерті Богдана Лепкого — письменника, поета, науковця, художника, педагога й одного з найпотужніших українських інтелектуалів ХХ століття.
Він народився 1872 року на хуторі Кривенькому біля села Крегулець на Тернопільщині, у родині греко-католицького священника Сильвестра Лепкого. Батько знав кілька мов, грав на скрипці й писав під псевдонімом Марко Мурава. Мати Домна співала, грала на гітарі та малювала.
Богдан теж мріяв стати художником. Навчався у Віденській академії мистецтв, створював портрети й історичні полотна. Його батько говорив: «Богдан нехай малює, нам треба історичних малярів». Та вірші юнака випадково побачив священник і літератор Михайло Новицький. Він порадив Богданові серйозно взятися за перо.
Відтоді Лепкий писав постійно — на клаптиках паперу, обкладинках книжок і сторінках зошитів. Після закінчення Львівського університету він викладав у Бережанській гімназії, відкривав читальні «Просвіти», бібліотеки й допомагав селянам створювати позичкові каси. Свої знання він не зберігав для обраних — ніс їх до людей.
Згодом Богдана запросили викладати українську мову та літературу в Ягеллонському університеті у Кракові. Його помешкання на вулиці Зеленій називали «українською амбасадою». Там збиралися Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Михайло Бойчук, В’ячеслав Липинський та інші відомі українці. Лепкий допомагав молодим митцям здобувати освіту, підтримував їх морально й матеріально. Як згадував Роман Купчинський, у цій оселі не один чужинець навчився любити Україну.
Перша світова війна застала родину Лепких у Яремчі. Австрійська влада шукала «шпигунів», російські військові — «мазепинців». Богданові довелося тікати через Карпати.
Восени 1915 року його мобілізували до австро-угорської армії. Завдяки клопотанням впливових друзів Лепкого не відправили в окопи, а доручили культурно-освітню працю в таборах, де утримували полонених українців із російської армії. Він читав їм лекції з історії, мови та літератури, організовував навчання й допомагав видавати українські книжки. Для багатьох полонених ці зустрічі вперше ставали відкриттям, що вони належать не до «малоросів», а до окремого українського народу зі своєю історією, культурою та правом на державність.
Його літературна спадщина вражає: понад 80 власних книжок, десятки перекладів і досліджень, а також 62 упорядковані томи української класики. За обсягом написаного Богдана Лепкого часто ставлять одразу після Івана Франка.
Серед його найвідоміших творів — «Сотниківна», «Крутіж», «Орли», «Казка мойого життя», збірки «Осінь», «Книжка горя», «На чужині». Окреме місце посідає великий цикл «Мазепа»: «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «З-під Полтави до Бендер».
У час, коли імперська пропаганда називала Івана Мазепу зрадником, Богдан показав його українським державником, який намагався звільнити свій народ від влади москви. Саме тому Лепкий був небезпечним для радянської системи. Його ім’я заборонили, книжки вилучили з бібліотек і сховали у спецфондах.
Та найвідомішим його твором став короткий вірш «Журавлі», написаний 1910 року:
«Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій…»
Музику створив його брат Левко Лепкий. Пісню співали січові стрільці, емігранти, полонені й ті, хто залишав рідну землю. Згодом її неповторно виконала Квітка Цісик.
Лепкий не покидав і живопису. Він мріяв написати пензлем історію України, створив велике полотно «Коронація Данила» та розписав іконостас церкви Святого Михаїла на Рогатинщині. Більшість його картин зникла у воєнному лихолітті.
Наприкінці життя він пережив смерть дружини, радянську окупацію Галичини, звістки про репресії українців і закриття університету німецькими окупантами. 21 липня 1941 року Богдан Лепкий помер у Кракові. Там його й поховали — далеко від землі, якій він присвятив усе життя.
Але залишилися його книжки, картини, учні й слова, які сьогодні звучать майже пророчо: «Були ми вольні і будемо знову». Його намагалися викреслити з української культури. Натомість Богдан Лепкий залишився в ній назавжди — як людина, яка словом, пензлем і власним життям учила любити Україну.
Українська перемога