Так би я охарактеризувала збірку статей «На шляху до Незалежної держави. Центральноукраїнський вимір», видану до 35-річчя проголошення Незалежності України Центральноукраїнським обласним краєзнавчим музеєм, Регіональним центром наукових історико-краєзнавчих досліджень та Кіровоградською обласною організацією Національної спілки краєзнавців України.
Ясна річ, більшість освічених людей знають, що таке компіляція, але визначення Вікіпедії більш ніж красномовне: «Компіляція (лат. compilatio, досл. «крадіжка, грабіж» від лат. compilo, досл. «грабую») — неоригінальний, несамостійний твір; праця, побудована на використанні інших творів; поєднання інших творів. Компіляція в науці, в літературі («компіляція джерел») — процес написання твору, наукової праці на підставі чужих матеріалів без самостійного дослідження та опрацювання джерел; компілювання; твір або наукова праця, написаний таким способом».
Ні, у кінці цього видання є майже пів сотні джерел, але серед них ледь третина – видання самих же авторів або таких самих компілятивних видань, які видані раніше. Приміром, Сергій Гейко і не приховував, що його «Часи тривог і сподівань. Єлисаветградщина в епоху української національної революції (1917-1922 роки» саме таке видання. Що вже говорити про «Кіровоградщина у 1991-му році. Проголошення Незалежності України», упорядковане Артемом Безшкуренком! Цей опус, виданий п’ять років тому – глум, а не історичне дослідження! Крім кількох цитат із газет тодішнього часу, все інше – якийсь фантасмагоричний суцільний одбрямс, ніби, як за комуністичних часів трудящі рівними рядами вийшли вітати Незалежність (дещо утрирую, ясна річ, але тональність саме така!). І ні слова про те, як нелегко було змінювати десятиліттями усталену прокомуністичну, проросійську свідомість загалу, скількох зусиль це коштувало невеликій шопті учасників національно-патріотичних організацій. А багато ж тих людей досі живі! Чому не записати було історикові Артемові Безшкуренку їхніх спогадів? Або хоча б використати, звісно, із посланням на авторів (!) ті публікації, які вже були на той час. Ні, це ж треба трудитись, зустрічатись з людьми, записувати, редагувати. Власне те, чим мав би займатись науковець-історик. Легше насмикати кілька цитат – і справа зроблена. Не раз говорила про це Артемові особисто. Він брався розповідати ЗМІ про те, як з’явилась національна символіка (прапори) у нашому краї. І знову – суцільні вигадки, буквально брехня. А є ж живі люди, які це робили. Чому не записати спогади? Ще через десять років їх не буде, і що розповідати нащадким – вигадки Артема? Артем Безшкуренко нині мобілізований до ЗСУ, але у цьогорічному виданні розділ «Цей день настав! Проголошення Незалежності, сприйняття і усвідомлення» знову взятий із того, нікчемного попереднього видання! Навіщо ж ще раз осоромлювати людину? Може, він повернеться уже іншим? Краще розумітиме цінність справжніх історичних фактів, а не поверхове їхнє сприйняття? Більше того, навіть фото до цього розділу взяте із книги Василя Бондаря «Рух. Початок» у жахливій якості. А можна ж було взяти оригінали фото у гарній якості. Але для цього треба працювати, а не склепати всього потроху, аби поставити галочку. Ну, і, звісно, освоїти певні кошти.
Той же Артем Безшкуренко і Сергій Хмара розділ «Борці за українську самостійність у вогняні 1940-ві» – жодного посилання на першу публікацію про ті часи Петра Кизименка та Геннадія Когана «ОУН –УПА на Кіровоградщині», А вона ж побачила світ ще у 1996-97 роках. Якщо йдеться про історичні дослідження, то вони мають створювати нову інформацію, відкривати досі невідомі сторінки, а не пережовувати те, що зробили попередники, навіть не згадуючи їх!
Про в’язня нашої «шістки» Йосипа Терелю, про Георгія Дубовова, викладача педінституту, який писав листи на підтримку чехословацького спротиву, я писала ще в середині 90-их. Знову ж – нуль, ніби досі й не було ніяких публікацій, ніби не було десятків і сотень статей Сергія Шевченка, Юрія Матівоса, Володимира Поліщука. У народному фольклорі це звучить так: відкрила баба Америку через кватирку. А насправді – некомпетентність, непрофесіоналізм.
Добре, Дарина Третяк – не історик, філолог. «Роль письменників у формуванні української ідентичності» – її розділ. Вже не чіпатиму часи сторічної чи й більше давності, хоча, звісно, різних публікацій на цю тему було безліч, які Дарина не читала, не чула й не бачила. Але теперішні час! Ще ж живі ті письменники. Перший голова у новітні часи «Просвіти» в області – Григорій Клочек. Авторка й не чула про таку організацію. А які були б цікаві спогади Григорія Дмитровича! Перший осередок Руху у 1989-му році організовувався у квартирі тодішнього голови обласної організації Спілки письменників Володимира Кобзаря. Він живий, хоч живе у Києві. Контакти є. Нуль, ніхто нічого не чув і не бачив. Громадські організації, якими опікувався Віктор Погрібний – Зелений світ, Конгрес української інтелігенції. І згадки нема. А є ж донька Оля, яка могла б надати живі фото. Пошуки Леоніда Куценка і Володимира Панченка спадщини Евгена Маланюка, Володимира Винниченка, Юрія Дарагана за кордоном. Та з цього всього можна підготувати окрему цікавенну книгу. Ні, маємо перелік творів, часом навіть графоманських. Просто все підряд.
І усе це освятила своїм науковим званням кандидат історичних наук, науковий редактор Ірина Козир!
Чи плакати, чи сміятись? Це питання до ідейного натхненника цього недолугого видання Бориса Шевченка. Він зарекомендував себе гарно, як менеджер-директор, та й автор кількох досліджень. Але до нього – звертайся-не звертайся: глуха стіна. Вочевидь, добре підперта десь у владних кабінетах.
Але ж через якихось 50-100 років молодий українець візьме у руки це видання…
Світлана Орел