Про те, що відомий поет, перекладач, критик та публіцист Микола Вороний, з дня народження якого наприкінці листопада виповнилось 150 років, останні пів року свого життя прожив у маленькому містечку Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, відомо небагатьом. Звісно, після встановлення меморіальної дошки на будівлі районного будинку культури, де міститься бібліотека, і нинішні, і майбутні покоління мешканців маленького степового містечка знатимуть про це. Саме в старому приміщенні містечкової книгозбірні Микола Вороний з осені 1937-го був чи не щоденним гостем.
Націоналіст і злочинець?
Як відомо, Микола Вороний не став захопленим провісником революції. Його ідейні та творчі шукання (на початку минулого століття поета називали автором маніфесту українського модернізму), як і еміграція до Львова послужили чудовим грунтом для сталінської репресивної машини, якій він, справді, був світоглядно ворожий. Не дивно, що вже через вісім років після його повернення в Радянську Україну, розпочались жорстокі переслідування: першого разу НКВС засудить його до 3 років виправно-трудових таборів. Цей вирок з допомогою сина Марка, який тоді ще перебував на свободі, вдасться пом’якшити, замінивши засланням. Але твори, що видавалися і до, і після повернення, вилучаться з публічного обігу. Микола Вороний змушений був виїхати з Києва. Вважалось, що з цього моменту сліди його загубились. Григорій Вервес, автор передмови до книги «Твори» Миколи Вороного, виданої у 1989 році видавництвом «Дніпро», пише: «Довгий час існувала версія, що виїхав він до Воронежа, де й помер 1942 року». Але, як стверджує літературознавець, існують листи сина Марка вже з ув’язнення, де той свідчить, що не знає адреси батька, хоч часом одержує від нього допомогу. Григорій Вервес також констатує, що помер поет в невідомому місці 24 квітня 1940 року.
Але архівна справа, що зберігається у Кіровоградському обласному державному архіві, говорить про інше…
У вересні 1937-го Микола Вороний приїхав у село Глиняне тоді Піщанобрідського району. Про його перебування у селі мало що відомо. Вже пізніше, у справі, назвуть той факт, що у Глиняному поет контактував з таким собі Іваном Гуликом, племінником свого давнього знайомого Іоанна (Іоаникія) Шимановича. Можливо, саме за порадою останнього (якщо такий існував реально, бо всюдисуще НКВС його не знайшло і не арештувало, як інших), Микола Вороний і забився у наші краї. Незаперечно те, що він шукав спокою і затишку, на які сподівався в українській провінції.
У селі він перебував недовго – близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут він оселився у міщанки Мотрі Голуб. Вже пізніше, у 1957-ому, коли поета реабілітовуватимуть, вона свідчитиме, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли в його кімнату заходять і відволікають від роботи, їжу готував собі сам, або харчувався у їдальні. Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський.
Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його ввічливо попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, у постійних переживаннях про сина Марка, який був на той час уже в’язнем ГУТАБу, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності. Не дивно, що своєму новому приятелеві Павлу Ксенофонтовичу, він часто виливав душу у щирих розмовах.
У 1941 році, після приходу німців, у містечку почала виходити газета «Українець», яка перші пів року-рік свого існування носила виразний український характер, і навколо якої гуртувалися відроджені на той час осередки «Просвіти» та інших українських національно-патріотичних громадських організацій. Саме тоді – 7 грудня 1941 року, – в цій газеті і з’явилася стаття-спогад Павла Андрієвського «Микола Вороний» (підписана псевдонімом Степовий). З нього виразно постають особливості перебування поета в Новоукраїнці: «Середнього росту, кремезний дідусь з голеним обличчям, гострим поглядом, ціпком та окулярами. Міський бездоганний одяг, м’який фетровий капелюх – таким зовні я вперше побачив українського письменника Вороного Миколу Кіндратовича одного погожого дня у жовтні 1937 року. З творами його я був знайомий раніш, ще в часи масового вилучення творів українських письменників з бібліотек, десь у 1934-35 роках. …Боляче було його слухати, бо фізично міцний, він морально був розбитий, не маючи змоги віддати народові ті знання і енергію, що кипіла у ньому, не дивлячись на досить солідний вік. У той час М.В. було щось близько 65 років. У розмовах він часто розвивав якийсь проєкт, думку, але закінчував, тяжко зітхаючи: «Все це марно, адже ж я труп у розумінні радянських сатрапів».
…Його обсідали постійні думки про те, що одного авторського гонорару за «Кармен» не досить, бо життя дорожчає, а допомоги нема, ще ж і синові треба щось послати в далеку холодну Карелію. Перегортаючи сторінки часописів в читальні, він, гірко зітхаючи, говорив: «Усе суєта-суєт, хіба ж я, як коректор, зможу шкодити?» Коли він уже не працював у друкарні, робітники мені говорили: «От би нам такого літредактора – є чому повчитись!» Якось одного дня М.В. сказав: «Сьогодні ми в мене обідаємо!» Це вперше я був у нього на квартирі. Велика кімната з окремим парадним входом. Мене вразило те, що кімната була вбрана в українському стилі. Я зразу подумав, що це хазяйське, але виявилось – то власність Миколи Кіндратовича. На одній зі стін висіли, прикрашені вишитими рушниками, портрети українських письменників, імена яких тоді й вимовляти не можна було – все то засланці або розстріляні: Остап Вишня, Панів, Слюсаренко. (Через 20 років, у 1957-ому, Андрієвський пригадає цей момент і свідчитиме, що на його зауваження про заборону на ті імена, Вороний відповів, що то його друзі і він від них не відмовиться за жодних обставин. – С.О.) Багато говорив М.В. в той вечір. Слухаєш – мов живу книгу читаєш. Письменники, музиканти, театральні й громадські діячі, про яких вся країна знала, – ось коло його знайомих і друзів. …Найтяжчі хвилини у М.В. були тоді, коли він згадував свого сина Марка, який встиг надрукувати книжечку своїх віршів. Ті вірші теж були вилучені з бібліотек. Читаючи вголос цю книжечку, Микола Кіндратович завжди плакав. А завтра збирав свіжі газети, особливо «Літературну газету», купував трохи жирів і все це відсилав Маркові.
…Основним майном його були ящики-шафи з книгами. Це була досить цінна бібліотека – «Історія літератури» С.Єфремова, «Історія України» М.Грушевського, «Історія літератури» Дорошкевича і багато інших книг з портретами авторів. Цей свій скарб він любив безмежно. Багато книг було і на чужоземних мовах (німецькою, англійською, латинською, французькою). В літературних енциклопедіях, показуючи дані про себе, він вказував на перекручування та замовчування деяких фактів. …Одного разу в «Літературній газеті» було надруковано про «переоцінку цінностей» та про письменників, що давно визнали свої помилки, а такі, мовляв, письменники, як Вороний, ще і до цього часу мовчать, а між тим твір «Євшан-зілля» цілком реакційний. …Кілька днів я не бачив Вороного, і лише випадково, в один погожий день ми зустрілися.
– Сьогодні у мене обід – одержав з Києва гонорар і …ляпаса, – щиро сміючись, сказав він. Це був останній вечір нашої розмови. …Весною 1938 кілька десятків людей було арештовано. Арештували також учня 9 класу Миколу Воронька. А ще через 2-3 дні, коли я йшов вулицею, мене покликали. Дивлюсь, іде Вороний, якийсь серйозний, підтягнутий, каже: «Мене тимчасово затримано, очевидно, непорозуміння, іду в міліцію, придивіться до мого майна». Не знав він, що його вже шукають і нерозторопні міліціонери замість нього арештували учня Воронька (потім школяра випустили). Але про це ми дізнались пізніше. Через кілька днів я ще раз побачив Миколу Вороного в дворі НКВС, коли його вели в партії арештованих. Звідти він не повернувся. Не зміг я виконати і його останній наказ щодо майна, бо хазяйка квартири, коли я прийшов до неї, сказала: «Все забрано в НКВС».
Справа 3945, де містяться документи, які стосуються долі Миколи Вороного, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, в основному, мешканців сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З текстів протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи, що протестувати даремно. Він підтвердив, що має давно, ще з середини 20-их, націоналістичні погляди, а в організацію його завербував той же знайомий Шиманович, за вказівкою якого поет приїхав у Глиняне і «завербував», у свою чергу, племінника свого знайомого… Було б смішно, аби не було так сумно. Все. Жодного підтвердженого чи доведеного звинувачення. Із заарештованих по справі ніхто більше, крім Івана Гулика, Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 усім їм винести смертні вироки.
«Засуджений до вищої міри соціального захисту…»
Саме так формулювали свої вироки трійки УНКВС, коли йшлося про розстріл. Цинізму системи не було меж! Хто хоч раз зустрівся з таким документом, тому у словосполученні «соціальний захист», якщо воно вжите навіть у найгуманнішому контексті, вчуватиметься відзвук вироків трійки.
У справі акуратненько підшиті виписки з актів про приведення вироку у виконання. Усіх тринадцятьох розстріляно 7 червня 1938 року близько 24 години, найімовірніше, що це було зроблено у Кіровоградській тюрмі, де утримувався Вороний після арешту. Але безпосереднє місце розстрілу, як твердить місцеве СБУ, невідоме.
Вороному ж і після смерті не було спокою. Павла Андрієвського арештували у березні 1945-го, звинувативши у прислужництві фашистам: під час окупації, як і до неї, працював завідувачем районної бібліотеки. Значне місце у звинуваченнях займають стосунки з Вороним. Павло Ксенофонтович, очевидно, теж устами слідчого, змушений визнати: «Так, я знав, що Микола Вороний український націоналіст і що він розповсюджував націоналістичну літературу, з якою він особисто знайомив мене в його квартирі. Не заявив я у відповідні органи тому, що співчував Вороному у його антирадянських висловлюваннях, спрямованих проти партії і уряду в частині вилучення української національної літератури, висилки його сина в Карелію, і повністю розділяв його націоналістичні погляди».
27 вересня 1956 року правління Спілки письменників України надіслало прокуророві УРСР запит та творчу характеристику на Миколу Вороного. В запиті, підписаному Олесем Гончарем та Юрієм Смоличем, містилося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета. Розслідування, проведене у 1956-57 роках, показало безглуздість звинувачень, що інкримінувалися Вороному. Допитали і Павла Андрієвського, який, відбувши свої 10 років виправно-трудових таборів, проживав у смт Добровеличківці. Зрозуміло, цього разу він не підтвердив присутність будь-яких націоналістичних проявів у поведінці Миколи Вороного. А на в’їдливе запитання слідчого, що, мовляв, у 1945-му ви говорили зовсім інше, стримано відповів: «Ті показання я давав на основі припущень, бо вся суспільна атмосфера до того змушувала».
10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітували. У справі міститься згадка про те, що його дружині надсилалася довідка про смерть у місцях ув’язнення. Можливо, саме тут криється загадка встановлення неправильної дати його смерті, адже рідним, засудженим до вищої міри соціального захисту, органи не соромилися брехати…
Світлана Орел