…У вагон метро зайшов кремезний старий з кошиком і кумедним маленьким песиком. Але не сів. А гордо став з готовністю говорити. Ну, думаю, для песика буде просити. І вже хотіла щось кинути у той кошик, бо мені зараз особливо шкода тварин…
Але …старий витяг якусь захалявну книжечку і несподівано – з місця в кар’єр – почав віщати про «адін народ, єдіную православную вєру і святую Русь». При цьому хрестився, закликав віруючих об’єднуватися і показував якісь старі фото хресної ходи.
Цілий вагон чув його слова. Люди напружилися. Ще мить – і може бути гаряче…
Старий це відчув і швидко перейшов до іншої теми. А саме: привітав пасажирів з днем пам’яті «великого руського поета». І одразу гнусаво затягнув про аеропорт, де « гражданє покорно засипают…»
Це був шок. Відчуваю, що не лише я не можу повірити, що це відбувається насправді…
Навпроти мене сидів хлопець у військовому і тримав за руку іншого. Той у завеликому спортивному костюмі і простих тапочках якось дивно себе поводив, ніби чогось боявся і все тулився до військового. Так буває з контуженими… Я бачила, як напружилося його перелякане лице. І чомусь подумала, щоб нічого не сталося саме з боку цих військових.
Але несподівано до старого з кошиком підійшов зовсім юний хлопчина і дуже голосно і впевнено сказав:
– Заткнися!
Спітнілий дід від несподіванки замовк. І почав брудним носовиком протирати свою лисину.
А хлопець твердо скомандував:
– Давай вийдемо на платформу, і я тобі там почитаю вірші! Тільки тримай міцніше свого цуцика, щоб йому не стало зле від моєї поезії!
Поборник руського православія не знав, як реагувати. Він намагався пручатися, казав що йому треба далі «і памагітє…». Всі мовчали…
А хлопець майже притиснув діда до дверей, і коли вагон зупинився, вони опинилися на платформі…
Ця станція називається «Площа Українських героїв»…
Антоніна Палагнюк