У перший день літа минуло 95 років з дня народження поета Володимира Бровченка (1931-2013) – земляка, з Малої Виски, автора понад трьох десятків поетичних збірок, зокрема й книги спогадів “Вікнина” (Київ, “Парламентське видавництво”, 2005). Про книгу багато писалось. Один з відгуків пропонуємо читачам сайту.
Кажуть, що кожна людина може написати щонайменше одну книгу – про своє життя: побачене, почуте, пережите. Кажуть, що й кожен письменник все життя пише лиш одну книгу: про себе, свій досвід, свої думки. Обидва твердження однаковою мірою можна як підтримати, так і заперечити. Бо – може, а чи треба? Бо – найчастіше ту одну, про себе, в прямому розумінні, письменник якраз і не пише. Оглянімось на усе ХХ століття української радянської літератури: скільки білих плям у життєписах визначних!
Врешті, письменника ніхто не зобов’язує творити простору біографію. Та й дуже це небезпечний, вибуховий жанр, мемуари, особливо коли вони виходять друком за життя автора. Далеко не кожен має сміливість їх оприлюднити, надто ж із суперечливими, категоричними, хай і чесними, судженнями про ті чи інші події, про ті чи інші персоналії.
Володимир Бровченко відважився. Він не переходить однак межі, за якою інсинуації чи наклепи, але й виказує своє бачення тих часів, якими дехто сьогодні намагається штрикнути йому в очі. Наголошую на цьому не тому, що таких прикладів у книзі багато, їх якраз небагато, але вони є: митець не обминає гострих кутів, а намагається щиро пояснити свій час і себе в ньому.
Доля йому випала непроста. Легше сьогодні писати спогади дисиденту, який пішов на прю із системою у 60-70-их, відсидів у таборах, не зігнувся, а на межі 80-90-их став трибунним оратором на мітингах. Таких небагато. Легше й партократові, який і донині очолює якусь ланку обамбулювання народу під прапором соціального захисту. І таких небагато. Але значно більше таких, які коли й не абсолютно вірили в ідеали загірної комуни, то іншого шляху не бачили, а тому простували за правильною “сонцесяйною Програмою” – аж раптом уздріли, що обмануті. Таких багато, однак далеко не кожен готовий висповідатись. І сказати гіркі, щирі і – гідні слова: “Я був таким, яким був мій час. Був рабом тоталітарної системи, але ніколи не був яничаром”. До честі Володимира Бровченка.
Книгу “Вікнина” я читав довго і натхненно. Два місяці з перервами. Не від початку до кінця, а шматками – то про зарубіжні мандрівки від товариства “Україна”, то про єврейський колорит післявоєнних одеських двориків, то щоденник дружини Лесі, то деталі німецької окупації у рідному селі… Це однак не завадило мені скласти цільну уяву про твір. Власне, книга – хроніка одного життя, яке складається з багатьох цікавих, смішних, дразливих, пізнавальних сюжетів. Після тридцяти автор почав вести щоденник, в якому фіксував події, дати, прізвища, думки – як вони тепер знадобились! Хочеться вірити, що записи із щоденника хоч і вибрані, та не редаговані з погляду нинішнього часу.
Доля зводила (і зводить) письменника з багатьма відомими людьми. Міні-портрети їх прикрашають мемуари: зустрічі й телефонні розмови з Олесем Гончаром (здебільшого ініціатором таких розмов ставав саме уважний до чужої творчості Олесь Терентійович); автор видатного й страдницького роману “Чотири броди”, опублікованого в журналі “Дніпро”, який редагував тоді Володимир Бровченко, і автор передмови до однієї з поетичних книг Бровченка Михайло Стельмах; співавтор багатьох пісень на слова поета народний артист України Сергій Козак; Григір Тютюнник і Олекса Коломієць, Дмитро Білоус і Леонід Вишеславський, Анатолій Дімаров… А які інтригуючі портрети зарубіжних українських громадських діячів і письменників Юрія Косача і Петра Кравчука! (Забігаючи наперед, скажу, що книзі із таким багатим обсягом бракує для зручності пошуків іменного покажчика – при перевиданні “Вікнини” це слід врахувати). Так само й інших українців, доля яких розкидала по канадах та бразиліях, польщах і австраліях…
До речі, писати про стосунки із зарубіжними земляками в 70-80-і роки – справа дуже нелегка й делікатна. Адже добре відомо, що товариство “Україна” керувалось і спрямовувалось у своїй діяльності правлячою тоді компартією та її бойовим загоном КГБ, і керівник товариства був під пильним оком цих установ, кожен крок його відстежувався й аналізувався. Сьогодні Бровченку часом закидають і дорікають. Та й сам він нерідко комплексував тоді, коли керував “Україною”, сам перед собою шукав виправдання: ось запис у щоденнику влітку 1984-го, коли возив на з’їзд Ліги американських українців материкових артистів: “Виступав з експромтними промовами, читав вірші… Несподівано переконливий ефект мали пісні на мої вірші, що Павло написав… Таким чином, голова товариства “Україна” поставав перед американцями не як керівник “підрозділу КГБ”, а як представник української культури”. Товариству, зорієнтованому лиш на взаємини із так званими прогресивними українцями, доводилось мати стосунки і з демократами та націоналістами, мельниківцями й бандерівцями, і чим ближче до перебудови та гласності, тим безпечніше було ті контакти встановлювати. “Я був таким, яким був мій час”. Переглянь, читачу, віршований роман Бровченка “Як козак Мамай до Канади їздив”, 1984 – і ти знайдеш відповідь на багато своїх запитань. Не дорікаймо, намагаймось зрозуміти.
Попри все на рахунку товариства багато добрих справ. Якби лиш перерахувати пам’ятники Тарасові Шевченку, які товариство відкривало по всіх континентах і меридіанах і які стоять там досі – є куди загубленому у світах українцю принести квітку й сповідатись, – то й цього було досить, аби принаймні не кидати каміння на Золотоворітську, 6. А скільки митців та відомих колективів демонстрували зажирілому й зденаціоналізованому та розбещеному капіталізмові красу й велич українського мелосу, танцювального вихору, образного слова! Тільки тепер по справжньому ми можемо це оцінити, коли той благополучний заокеан поскуповував за безцінь наші таланти…
Тільки не треба рецензентові закидати, що він чи й не ідеалізує вже той час. Ні. Але біле слід називати білим. З відстані часу воно краще бачиться.
Кілька разів я вжив слово “щиро”. Воно дуже пасує цій книзі. Справжніх мемуарів без щирості не буває. Володимир Бровченко розповідає часом настільки щиро, що це можна означити граничною відвертістю. Далеко не кожен вважав би за необхідне розповідати про свої парубоцькі походеньки, чи отой випадок, коли голодний вижлуктив навпотемки пів горняти помиїв, ще й мало віхтя із шматком м’яса не сплутав, засумнівався, бо про м’ясо тоді міг лиш мріяти. Або чи одважився б хтось із сьогоднішніх літераторів навести слова Ліни Костенко про взаємні стосунки: “Я вас не люблю, а ви мене”? (Інтриги довкола цієї фрази не подаю – хай читач потрудиться знайти, якщо зацікавило.) Не кожен із літераторів-патріотів (загалом ці слова – синоніми, за рідкісними винятками, в сім’ї, як мовиться…) зараз признаватиметься у своїх взаєминах чи зустрічах із одіозними постатями найближчої української історії Щербицьким та Маланчуком… Бровченко не обминає й цих, не дуже йому самому милих, споминів. Але було. Як і кілька виснажливих років роботи в ЦК компартії, коли душа весь час скніла за творчою атмосферою…
Жага творчості – про це у мемуарах від початку до кінця. У творчості – все життя поета. Це – найголовніше, найсокровенніше, найболючіше, найсолодше. Кілька цитат Бровченкових: “Словно часовой в широкой пойме Он стоит, оберегая рожь, И недаром на патрон в обойме Каждый желудь на него похож. Це вірш Петра Комарова “Дуб”. І та справді гарна мініатюра ніби відслонила мені завісу до таїни поетичної мови”; “Мати обід у дворі під навісом варить. Павло ввімкнув у коморі приймача… Далеко чутно. Читають з Києва мої вірші. Та все про степ, про Виску, про матір. А ще до того вірш “Ламаємо стару хату”. Мати плаче над горшками. Чи то від диму, чи ще чогось… І слухаю свої вірші, неначе й не свої, і осмислюю прощання зі світом старої хати, і всотую материн плач, – і мовчу, і думаю”; “Щось туго пишуться вірші. Щоденна засідательська метушня, суєта марнотратна, якісь обов’язки перед видавництвами, редакціями. К бісу! Категорично відмовлятися від самопливних замовлень, прохань і т.д. Журнал і віршування – основа діянь, основа мого життя”; “Усім людям, причетним до творчості художньої, конче потрібно спілкуватись, сперечатись, обмінюватись думками з іншими… А я вже, мабуть, років з десять не користувався увагою знайомої, близької групи людей, не читав їм новонаписаних рядків”; “Так важко пишеться. Вірша “На “взяття” Грозного” вимучував протягом мало не двох місяців”; “Ще ніколи так чітко й послідовно не поставала переді мною книга власного буття, як цієї ночі. Все окреслилось у подробицях: люди, події, епізоди, все, що пройшов сам і що мені розповідали старші з родоводу. Тільки візьми й запиши”; “Нині, коли скинуто вериги партійності, розковується душа моя і слово моє”. А що вже про “зустрічі й прощання”, “побачене й пережите” у журналі “Дніпро” – можна окрему рецензію писати. Як і про дитинство та юність – наче вставна художня повість.
Книга пересипана гумором і, як тепер кажуть, приколами (від автора, від Дімарова, від Кочевського, від Большака…). Зустріне читач на сторінках мемуарів і творче бешкетництво аж до цитування малопристойних одеських шлягерів, блатного фольклору і маловисківських, київських та ще яких там римованих анекдотів з ненормативною лексикою. (“А ти, діду, тепер цитуєш оту нецензурщину. Ганьба!”) Це не дань сучасній стилістиці. Це свідчення розкованості душі і слова.
…Якось мій ровесник сказав мені: нам випало жити в дуже цікавий час – ми застали іще той майже патріархальний, доцивілізаційний лад, коли в сільських хатах світили гасницями й обігрівалися взимку принесеним з лісу дубовим листям та житньою соломою, а тепер ось компонуємо матеріали літературного часопису в Голованівську, верстаємо й редагуємо його в Нью-Йорку, а друкуємо в Києві чи Білій Церкві; кілька століть щонайменше мали б уміститись поміж цими цивілізаціями; а якщо взяти до уваги ще й те, що ми застали дрімучу колгоспну панщину, спостерігали відкриття землянами космосу, на наших очах зруйнувалась третя, найбільша й наймогутніша, імперія, врешті зусиллями нашого покоління було остаточно піднесено прапор української незалежності – не нарікаймо на життя, на його негаразди й випробування, а дякуймо Богу, що зробив нас очевидцями цього дійства. Дякуймо.
Для митця ж мало дякувати – він прагне відобразити життя. Це його закономірна місія, бо ж недарма кажуть, що історією стає лиш те, що записане. Володимир Бровченко свою місію виконав: чесно, щиро, талановито.