Для посилення хлібозаготівель на селі влада залучала відповідальних працівників з промислових підприємств. 1 серпня 1932 р. на загальних зборах партійного активу заводу «Червона зірка» ухвалено рішення призначити на виконання збиральної та хлібозаготівельної кампанії 60 робітників, з яких не менше 35 осіб – із заводського партактиву.
На обговорення кандидатур мобілізованих на хлібозаготівлі відводилась одна доба. Окремо заводський партійний комітет (ЗПК) ухвалив: особи, якіспробують уникнути відправки на хлібозаготівлі або ж самовільно покинуть село, будуть притягнуті до партійної відповідальності як дезертири з хлібозаготівельного фронту. Попри загрозу дисциплінарних покарань не всі робітники й партійці виявили готовність вирушити до сіл. Зокрема, в одному зі звітів ЗПК зазначалося, що на роботу не прибули Альтіс (Черняхівська сільрада), Балануца (Лелеківська сільрада), Гавриленко (Тарасівська сільрада), Мечеристов (Клинцівська сільрада), Осадчий (Покровська сільрада) та Плінер (Березівська сільрада). Також зафіксовано випадки, коли мобілізовані на хлібозаготівлі приїздили до сіл у нетверезому стані.
Неспроможність виконати хлібозаготівельний план змусила владу урізати продовольче забезпечення для працівників заводу. Зменшення харчування робітників пояснювалося тим, що у Зінов’євську було зафіксовано дефіцит хлібних ресурсів об’ємом 96 тон й місцева влада вимагала від управління заводу зекономити 40 тон хліба. Для подолання дефіциту ЗПК ухвалив рішення виявити витрати хліба за рахунок осіб, які перебувають на лікуванні та приписані в забірні книжки інших працівників. Це не дало бажаних результатів, оскільки дозволило зекономити лише 5500 кг хліба. Щоб зекономити ще 34,5 тон, ЗПК ухвалив рішення скоротити видачу хліба на 100 грам для кожного робітника.
Інформація про зменшення норм хліба викликала негативну реакцію у робітників заводу. 9 грудня 1932 р. група працівників ливарного цеху на чолі з колишнім меншовиком Ситником звернулися до голови цехового комітету з вимогою, щоб керівництво заводу особисто пояснило причини зменшення норм хліба. У розмові з коллегами робітник інструментального цеху Дмитренко інтерпретував дії місцевого керівництва як контрреволюційну діяльність. Аналогічні міркування висловив кандидат в партію Почесенко. Ближчим до істини був М. Яковлєв, який вважав, що причиною зменшення продовольчого пайка є нереальні хлібозаготівлі.
Наступного дня робітники заводу продовжили висловлювати невдоволення діями ЗПК. Зокрема, комсомолець і робітник збірного цеху Донченко назвав причетних до зниження норм хліба експлуататорами. Партійний функціонер Ф. Альтгауз інформував керівництво заводу: «В ковальсько-пресовому цеху з-поміж робітників невідомо ким розповсюджуються чутки, що зменшення норм хліба – це контрреволюційна діяльність заводського керівництва, й варто вимагати у міської ради, щоб хліб видавали, як і раніше». В інструментальному цеху під час обідньої перерви на запитання одного з робітників, чому не говорили про хліб, колишній комсомолець Будник зауважив: «Скоро замість хліба будуть давати обрізки з синагоги».
Керівництво заводу вжило заходів, щоб заспокоїти робітників. Проте це не дало бажаних результатів, про що свідчить звіт про політичну ситуацію на підприємстві: «На заводі почали проявлятися по цехах хворобливі явища та контрреволюційні балачки з боку позапартійних робітників, а також окремих членів й кандидатів партії та комсомольців». Окрім розмов про контрреволюційну діяльність заводського та районного керівництва, з-поміж персоналу зафіксовано відверту критику політичного курсу партії. (…)
13 грудня 1932 р. в окремих цехах зафіксовано заклики до саботажу. З-поміж тих, хто агітував робітників припинити роботу до відновлення нормального харчування, – Донченко, Захаров і Жабинський. Разом із закликами до саботажу ширилися й песимістичні настрої. Зокрема, Коверкова зізналась, що через відсутність хліба покінчить життя самогубством. У відповідь на невдоволення робітників ЗПК направив у цехи агітаторів, переважно партійців та комсомольців. У промовах вони апелювали до обов’язку робітників як класу, розповідали про наростання класової боротьби всередині країни та про потреби пролетарів Харкова, Дніпропетровська, Москви й інших промислових міст. Агітація не дала бажаних результатів. Робітники ставили під сумнів інформацію в газетах, а також звинувачували заводське й міське керівництво у незаконних діях. Один із представників персоналу заводу в розмові з партійцем Альтісом зізнався: «Як би це не ти з нами говорив, а хто другий прийшов до нас, відчитатися, то ми б йому голову побили». (…)
Невдоволення досягло піку 14 грудня 1932 р. Коли робітники зрозуміли, що їхні дії не дають бажаного ефекту, то змінили тактику й відмовлялися від обідів через відсутність хліба. Однак це також не дало результатів. Спостерігаючи за ситуацією з хлібом на заводі, економіст інструментального цеху Савицький висловив припущення, що навесні на вулицях міста будуть валятися трупи людей й наберуть розповсюдження інфекційні хвороби чума та холера. Як виявилося, прогноз Савицького справдився.
У грудні 1932 р. частина робітників вже страждала від недоїдання. 17 грудня 1932 р. до робітничої лікарні з ознаками тривалого недоїдання потрапив ливарник заводу «Червона зірка» Андрій Повзлов. Того ж дня чоловік помер. Через два дні до лікарні потрапив маляр заводу Григорій Лєбєдєв, який помер 21 грудня.
20 грудня 1932 р. на заводі скликано екстрене засідання з приводу смерті двох робітників. Це дає підстави вважати, що, окрім А. Повзлова, на той час був щонайменше ще один померлий від голоду. Присутні ухвалили рішення перевірити фізичний стан робітників, які скаржаться на недоїдання. Крім того, секретарям партійних осередків наказувалося вжити заходів, щоб не допустити розголосу чуток про голод як причину передчасної смерті робітників.
У січні 1933 р. кількість померлих від голоду почала стрімко зростати не лише з-поміж робітників, але й серед членів їхніх родин. Зокрема, у робітника Дубченка померла дитина. Районний відділ ДПУ повідомив Зінов’євському МПК про ситуацію на заводі. 29 січня 1933 р. чиновники міського парткому ухвалили рішення провести вибіркову перевірку не менш як 30 родин робітників. Для перевірки стану родин, які потерпали від голоду, створювалася спеціальна комісія, куди ввійшли голова РКК Євдокименко й члени бюро МПК Кравченко і Смолій. На обстеження голодних робітників та їхніх родин комісії виділялося дві доби. По завершенню роботи комісію зобов’язували подати детальний звіт.
Всього комісія обстежила 28 родин робітників заводу й констатувала у більшості осіб безбілкові набряки, які були наслідком тривалого недоїдання. Особливо тяжким визнано стан ливарника Степана Гореного, який мав набряклі ноги і з великими труднощами пересувався. На питання лікаря стосовно скарг чоловік відповів: «Їсти хочу аж душа болить». Члени комісії відвідали родину слюсаря збірного цеху Дмитра Дубченка. На заводі чоловік отримував 100 крб., однак цього бракувало для утримання дружини та чотирьох дітей. Оглянувши домівку, члени комісії констатували: родина харчується картопляними лушпайками. Окрім того, члени комісії стали свідками бійки дітей за лушпайки. Коментуючи це, дружина Д. Дубченка зізналась, що нещодавно одна дитина померла від голоду й зауважила: на інших чекає така ж доля.
Не кращою була доля робітників, які мали партійні квитки. Зокрема, робітник заводу і член партії Скляревський знепритомнів під час роботи у цеху, після чого був доставлений каретою швидкої допомоги додому. При зустрічі з членами комісії чоловік зізнався, що отриманий на роботі хліб віддає дітям, а сам п’є кип’ячену воду, заправлену сіллю. У звіті комісії стверджується: Скляревський розплакався й вибачився за сльози, зауваживши, що плаче не про себе, а про дітей. (…)
На думку комісії, головною причиною голоду з-поміж робітників заводу була затримка зарплати і факти продажу працівниками хліба для купівлі сурогатів. Однак цей висновок є неповним, оскільки погіршення продовольчої ситуації в місті спровоковано свідомими діями правлячої верхівки СРСР.
Наприкінці січня 1933 р. Зінов’євський МПК ініціював низку заходів, спрямованих на покращення продовольчого постачання і збільшення калорійності обідів для робітників заводу «Червона зірка». Планувалося за короткий термін досягнути калорійності обідів на фабриці-кухні до 1500 ккал без урахування хліба. Відповідальними за це призначено голову ЗЧРК Завірюху, голову ЗПК Штокмана, секретаря ЗПК Олейнікова та директора заводу Познякова. Для виконання поставленої мети передбачалося, що фабрика-кухня отримає від заводу 1080 пудів м’яса, 360 пудів риби, 1800 л молока та 4800 кг цукру. Приміське господарство «Червоної зірки» не могло задовольнити цих потреб, тому відповідальні особи були зобов’язані закупити м’ясо в колгоспах району, а рибу – в м. Очаків.
Представники місцевої влади взяли до уваги той факт, що значна частина робітників не може самостійно забезпечити себе продовольством, тому ухвалили рішення створити спеціальний профілакторій, розрахований на 100 осіб. Керівництво установою поклали на І. Кондрашова. На потреби профілакторію виділено 20 тисяч карбованців з місцевого бюджету. (…) Попри дії місцевої влади ситуація з продовольством погіршувалася. За офіційною інформацією Зінов’євського МПК, у місті з 1 січня по 25 лютого 1933 р. лише у трьох лікарнях померло від голоду 78 осіб. Станом на 25 лютого 1933 р. на заводі «Червона зірка» зафіксовано 425 випадків безбілкових набряків у робітників та їхніх родичів. Для порівняння: на швейній фабриці зафіксовано 12, а на типографії – 10 випадків. З 47 осіб, які перебували у профілактичному відділі робітничої лікарні, більшість складали робітники «Червоної зірки». Також хворі перебували у профілактичних відділеннях міжрайонної лікарні та місцевого диспансеру. Всього на стаціонарному лікуванні у медичних закладах міста перебувало 92 особи, в яких діагностували безбілкові набряки й високий ступінь виснаження через тривале недоїдання. Однак навіть місцеві партійні чиновники визнавали: кількість людей, які потребували негайного стаціонарного лікування, значно більша. Влада намагалась вирішити проблеми дефіциту продовольства за рахунок приміського господарства «Червоної зірки». На березень 1933 р. Завод мав у своєму розпорядженні 4500 гектарів землі, 470 голів великої рогатої худоби, 300 голів свиней, 600 кролів та 19 тракторів. За підрахунками Зінов’євського МПК, приміське господарство могло задовольнити 35–40% загальних потреб у м’ясі та 70–80% потреб у молоці.
На нашу думку, висновок чиновників з міського парткому є надто оптимістичним, оскільки робітники приміського господарства впродовж чотирьох місяців не отримували зарплату, що негативн вплинуло на продуктивність їхньої праці. Крім того, господарству бракувало коней, зерносховищ, приміщень для худоби та гуртожитків для робітників. Ускладнювала ситуацію позиція Облспоживсоюзу та Викупспілки, які гальмували процедуру отримання кредитів приміським господарством заводу «Червона зірка». Інформація про труднощі дійшла до секретаря Зінов’євського МПК Підсухи. Чиновник написав скаргу в Одеський обком партії, проте це не вирішило проблему продуктивності приміського господарства заводу.
Паралельно з погіршенням продовольчої ситуації на заводі персонал продовжували активно залучати для роботи в селах. 6 лютого 1933 р. на загальнозаводських партійних зборах постановили негайно мобілізувати 100 відданих партійців-робітників для постійної роботи в селах. Є підстави вважати, що впродовж місяця з цією метою виїхало ще кілька десятків робітників. Переважно співробітники залучалися на роботи до сусідніх сіл та в Знам’янський і Новоукраїнський райони. Працівники займали відповідальні посади в колгоспах та партійній організації, допомагали здійснювати агітаційну роботу, а також долучалися до пошуку прихованого хліба.
Далеко не всі робітники висловили згоду їхати в села. Нами встановлено, що відмовилися від поїздки або покинули населені пункти: Ганна Бутенко, Григорій Бронштейн, Микола Левченко, Олексій Ткаченко, Никифор Терещенко, Іван Філіпенко та Андрій Хамренко. Згодом їх виключили з партії як саботажників.
У березні 1933 р. увагу робітників привернув новий колективний договір. Керівництво заводу розраховувало, що документ буде укладено за кілька днів, однак його обговорення й подальше прийняття зайняло майже місяць. Дискусія довкола умов договору спровокувала негативні висловлювання про директорат «Червоної зірки» та партійну верхівку СРСР, що, природно, викликало зацікавлення співробітників ДПУ. Начальник Зінов’євського міського відділу ДПУ Ходос інформував партком, що невдоволення новим колективним договором обумовлено продовольчими труднощами, які переживають робітники. Цей висновок підтверджують зафіксовані інформаторами ДПУ висловлювання персоналу. Зокрема, робітник заводу Шарпар напередодні зборів зауважив: «Як би замість колективного договору робітників краще годували і своєчасно давали получку, то можна було жити й виконувати програму без всіляких зобов’язань». Інший робітник ковальського цеху стверджував: «Насміхаються та знущаються над людьми – морять голодом, як би нам дали поїсти, як слід і видали получку, щоб сім’я не голодувала, то виконували б програму без всіляких договорів».
19 березня 1933 р. інформатор ДПУ занотував критичні висловлювання з боку досвідченого робітника Любченка, який на зібранні цеху зауважив: «Навіщо нам обговорювати розцінки колективного договору, однак нам його нав’яжуть. Старий договір невірний, адже одні отримують 70 рублів, а інші 300. Зарплату не виплачують, а програму вимагають, ще й знижують розцінки».(…)
Практично у всіх цехах робітники демонстрували апатію до обговорення положень колективного договору й відкрито висловлювались, що незалежно від їхньої позиції договір буде прийнято в односторонньому порядку. Настрої апатично налаштованих робітників підсумував Микита Майборода, який у розмові з колегою Іваном Скрипниченком зауважив: «Зараз ніхто нічим не цікавиться, у всіх лише одне бажання – поїсти». Соціальна напруга на заводі ще більше зросла після того, як керівництво «Червоної зірки» повідомило робітникам про необхідність підписатися на «добровільну» позику. За офіційною версією, ініціаторами підписання на позику виступили робітники Харкова. Рядові працівники заводу в ініціативу харківського пролетаріату не повірили й висловлювали переконання, що підписання на позику нав’язано з Москви. Переважна більшість тих, хто не хотів підписуватися на позику, мотивували відмову поганим матеріальним становищем і потребою годувати сім’ї. Показовий випадок зафіксовано в інструментальному цеху, де слюсар Струков зізнався: на позику підписуватися не планує, оскільки у нього хвора дружина. У цьому його підтримав Бойко, зауваживши, що сім’я дорожче всіляких позик.
Перші випадки небажання підписуватися на позику зафіксовано у деревообробному цеху. За інформацією співробітників ДПУ, проти висту– пив робітник цеху Лев Якушенко, який у розмові з колегою стверджував: влада вичавлює останні соки з простих людей й намагається відібрати кровно зароблені гроші. До розмови приєднався столяр Гудевич: чоловік висловив думку, що це не добровільна позика, а звичайний грабунок. Наступного дня аналогічні виступи проти підписання на позику відбулися у ливарному цеху. Начальник міського відділу ДПУ Ходос інформував партком, що проти підписання на позику у ливарному цеху виступили кандидати у члени партії Павленко і Чабаненко. В інструментальному цеху довго не погоджувалися підписатися комсомолки Добрянська та Свириденко. 15 травня 1933 р. співробітники ДПУ зафіксували найбільшу кількість критичних висловлювань робітників заводу з приводу підписання на позику. (…)
Навесні 1933 р. продовольче становище на заводі вкотре погіршилось. З-поміж робітників розповсюджувалися чутки про складну продовольчу ситуацію в місті та сусідніх селах, а також інформація про високу смертність від голоду. Занепокоєння демонстрували навіть члени партії. Зокрема партієць та робітник інструментального цеху Козлов у розмові з колегами й однопартійцями скаржився, що за останні два дні у місті офіційно задокументовано 135 випадків смертей. На це один з присутніх зауважив: у с. Федвар все набагато гірше, адже там зафіксовано випадки людоїдства.
Аналіз джерельної бази свідчить, що калорійність обідів на фабриці-кухні становила в середньому 500–750 ккал. Найвищі показники зафіксовано наприкінці квітня 1933 р., що обумовлено видачею додаткових продовольчих пайків до Дня солідарності трудящих. Після 7 травня калорійність обідів зменшилась до 350–400 ккал, а вартість, як і у випадку з м’ясними обідами, залишалась 80 копійок. 8 травня 1933 р. в інструментальному цеху п’ятеро слюсарів відмовились працювати понаднормово, мотивуючи це тим, що їм набридло ремонтувати трактори голодними і платити за чисту воду по 80 копійок. Начальник цеху оперативно відреагував на ситуацію і дістав на фабриці-кухні для робітників хліб та додаткові продукти. Після цього персонал залишився працювати.
10 травня 1933 р., за інформацією ДПУ, в їдальні фабрики-кухні один з робітників ливарного цеху почав викрикувати: «За що ви з нас шкуру здираєте? Берете з нас по 80 копійок, а даєте одну воду. Де адміністрація? Давайте їх сюди, ми їх змусимо їсти цю баланду». Також чоловік негативно висловився про рядових робітників заводу, які попри погіршення якості обідів не протестують й продовжують виконувати трудові обов’язки. Прізвище цього робітника залишилося невстановленим. Також фіксувалися випадки, коли робітники отримували талон на обід вартістю 80 копійок, брали лише 100 грам хліба та йшли не обідаючи. В окремі дні кількість відмовників доходила до двох тисяч осіб, що становило понад 25% від кількості робітників заводу «Червона зірка». На думку лікарів заводського медичного пункту Грінберга та Клеванова, причиною масової відмови робітників від обідів була низька калорійність – всього 300 ккал. Помітивши таку тенденцію, керівництво фабрики-кухні пішло на хитрість, розмістивши оголошення: хліб отримають лише ті, хто буде обідати.
31 травня виникла непередбачувана ситуація: робітники погодились взятии обід, однак хліба вистачило лише кільком особам. Подекуди працівникам доводилося чекати на їжу декілька годин. Обіди, приготовані на фабриці-кухні, були не тільки низькокалорійними, а й небезпечними для здоров’я. 15 травня 1933 р. на фабриці-кухні було приготовано несвіже м’ясо. На зауваження, що робітники можуть отруїтися, відповідальний за приготування відповів: «Люди не свині – поїдять». Наступного дня персонал нагодували кислим молоком. Унаслідок цього частина робітників заводу та працівників фабрики-кухні отруїлися. Згодом ситуація з отруєнням повторилась: ймовірно причиною стала пересолена риба.
У першій половині травня 1933 р. з-поміж робітників Зінов’євська зафіксовано зростання випадків безбілкових набряків. Зокрема, на першу половину травня на заводській амбулаторії зареєстровано 88 осіб з симптомами безбілкових набряків, з них 56 осіб – за останні п’ять днів. Для порівняння: у третій декаді квітня з симптомами безбілкових набряків зареєстровано 24 особи. Також про зростання кількості опухлих від голоду робітників свідчить статистика профілакторію: за квітень видано 1735 обідів, а за першу половину травня – 1596. Для покращення ситуації міський партком спрямував на потреби заводу і фабрики-кухні додаткові продовольчі ресурси. Це дозволило зменшити динаміку зростання кількості опухлих від голоду.
Покращення харчування виявилося короткотривалим, оскільки вже у червні 1933 р. вчергове зменшили норм хліба з 500 до 300 грам. Насамперед зміни стосувалися ваговиків, приймальників і табельників. Це посилило саботажницькі тенденції. Показовий випадок стався 21 червня 1933 р. у деревообробному цеху. На першу зміну не вийшло шість висококваліфікованих робітників, і виготовлення молотарок призупинилось. Під час обідньої перерви цехова адміністрація зібрала летючий мітинг і поставила питання про необхідність деяким робітникам залишитися на другу зміну, щоб ліквідувати затримку. Заперечень не було і пропозицію прийняли одноголосно, однак на другу зміну не залишилося нікого, навіть тих, кого адміністрація цеху намагалась зупинити на виході. Робітники пояснювали, що вийдуть, щоб передати дружинам хлібні картки, і повернуться до роботи, але не повертались.
Улітку 1933 р. на заводі зберігалась заборгованість по зарплаті, яка перевищувала суму в 600 тисяч карбованців, з яких 466047 крб. 95 коп. доводилося на другу половину травня. Затримка зарплати впливала на мотивацію робітників. Зокрема, в інструментальному цеху токарі Макаренко, Шабля та Шейко відмовилися працювати й залишили робочі місця. (…) Варто зазначити, що невдоволення ситуацією, яка склалася, висловлювали не лише працівники, але й інженери П. Найдьонов, А. Крючков, Н. Дубонос і технік Рева у приватній розмові висловлювалися про наміри покинути завод у випадку подальшої затримки зарплати.
Зазначимо, що завод заборгував не лише робітникам, але й фабриці-кухні. У червні 1933 р. Борг складав понад 40 тисяч карбованців. До наступного місяця ця проблема так і залишилась невирішеною. Унаслідок заборгованості робітники продовжували голодувати у липні. Станом на 20 липня 1933 р. в амбулаторії «Червоної зірки» було зареєстровано 67 осіб, які отримали лікарняні листи через втрату трудової активності, спричинену тривалим недоїданням. Усього на заводі було зареєстровано близько 200 осіб, які втратили дієздатність і перебували на лікуванні. Загальну оцінку ситуації не лише на заводі, а й у Радянській Україні дав ливарник Березовський у приватній розмові: «Хто виживе, той довго буде згадувати 1933 рік».
За складних продовольчих умов робітники для виживання продавали домашні речі або вимінювали їх на продукти харчування. Зафіксовано випадки, коли працівники заводу вимінювали частину хлібного пайка на сурогати. За інформацією ДПУ, окремі члени трудового колективу вдавалися до спекуляцій, продаючи на чорному ринку частину хлібного пайка за завищеними цінами. У спекуляції підозрювалися робітниця спеціального цеху Анна Ялова, мати робітника Петра Зубова Єфросинія Зубова, ливарники Іван Дубівка та Іван Дробниченко, робітниця експериментального цеху Євгенія Рябоконь, робітниця заводської кузні Марія Шишкевич, робітник відділу кадрів Василь Швець та робітник ковальського цеху Андрій Єрофєєв. На допитах згадані особи мотивували свої дії тим, що декілька місяців не отримували зарплату й змушені продавати частину пайка для додаткової купівлі молока й інших продуктів.
Через голод частина людей ішла на злочин: одні крали для виживання, а інші – для продажу крадених продуктів голодним. Траплялися випадки, коли осіб, відповідальних за заготівлю, продаж чи закупівлю продуктів, звинувачували у витратах продовольчих ресурсів або нецільовому використанні коштів. На заводі «Червона зірка» з-поміж засуджених фігурували торговий агент Калашников, якому інкримінували присвоєння та витрати продуктів харчування і дефіцитних матеріалів; працівники фабрики-кухні Олександр Пересунько та Петро Волошин; завідувачі заводських буфетів та члени партії Є. Скакун і Т. Мартиновська, завідувач ларька О. Вавінський. Ступінь провини, а також мотивацію згаданих осіб встановити складно через стан джерельної бази.
У контексті нашого дослідження варто окремо зупинитися на показниках смертності на заводі під час Голодомору. За підрахунками ДПУ, за перші п’ять місяців 1933 р. у Зінов’євську померло 2515 осіб, що на 1510 осіб більше порівняно з аналогічним періодом минулого року. Немає сумнівів, що насправді кількість померли значно більша. Точні дані у цифрах про тих членів колективу «Червоної зірки», хто загинув від голоду, не встановлені через стан першоджерел.
У звіті начальника міського відділу ДПУ Ходоса стверджується: з-поміж робітників заводу з серпня по жовтень 1932 р. зафіксовано 14 летальних випадків. При цьому немає інформації про причину смерті робітників. Натомість за перші три місяці 1933 р. померло 47 робітників та 78 членів їх родин. За квітень-травень зафіксовано смерть 42 робітників і 83 утриманців. За інформацією Ходоса, з 42 летальних випадків 26 спричинені голодом. Зазначимо, що до цієї статистики Ходос не вніс людей, які померли від невизначених діагнозів, пов’язаних із виснаженням, пороком серця й шлунковими захворюваннями.
Отже, під час Голодомору робітники заводу «Червона зірка» відчули на собі наслідки державної політики на селі. (…)
Сергій Мілютін, «Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Історичні науки»