Доки «бєлой акаціі гроздья душістиє» насолоджувалися у штабному вагоні співом Вертинського, неподалік Єлисавета невеликий загін проривався у запілля білих і червоних військ. Починався Перший Зимовий похід Армії УНР, що зачепив Новомиргород, Розумівку, Чорний ліс, Круглик, Чуту, ліс Раєвського, Холодий яр. Рейдував із загоном такий собі Юрій Городянин-Лісовський. Він, як і Слащов, теж книжки писав («Холодний Яр», «Аvе dісtаtог!», «Отаман Хмара», «Між живими трупами»), але куди цікавіші. У генеральського папуги і мову відібрало б від захвату, якби прослухав аудіо.
Творчий псевдонім уродженця полтавського села Демидівки – Горліс-Горський, і народився він 14 січня 1898 року, судячи із подвійного прізвища, у дворянській або попівській родині. Закінчив гімназію, учасник Першої світової. На межі 1919-20 років у марші Дієвої армії генерала Омеляновича-Павленка старшина-кіннотник Юрій захворів. Лікувався в Мотронинському монастирі між місцевих повстанців. На нього поклали створення підпільної розвідувально-диверсійної мережі. Армія хотіла мати тут своїх людей, а товариський, енергійний, розумний молодик чудово підходив для такої ролі. Отож, включився у двобій, що вівся між службою безпеки Холодного Яру та ЧК у Чигирині, Кам’янці, Олександрівці, Єлисаветі. У ворожих акціях діяв зокрема і олександрієць-чекіст Ілько Діброва. Книга Максима Пушкаря «Їх кликала совість» описує те в дусі кондового соцреалізму.
У безкомпромісній боротьбі були здобутки і втрати. Повстанський район залишався неприступною цитаделлю. Навіть Перша кінна не ризикнула вклинитися в партизанський край. Там у Городянина сталася й особиста трагедія: він закохався у гарну дівчину, але вона виявилася ворожим агентом. І рука закоханого не здригнулася…
Улітку 1921 року розвідник припустив люту помилку – гуманно обійшовся з полоненим міліціонером, а той вивів на повстанський загін полк червоної кінноти з Єлисаветграда. Побратимів побито, забрано в полон. Юрій теж звідав похмурих підвалів ЧК у Єлисаветграді. Визріло розуміння, що вилилося на сторінки роману, – ворог лише мертвий перестає бути ворогом.
«Бесідуючи» з хлопцями у шкірянках, Залізняк (так тепер його називали) вже не плекав ілюзій на благополучне закінчення сюжету. Проте бажання вижити гніздилося в найпотаємніших закутках свідомості. Інстинкт не мирився з дійсністю. Надії додала втеча одного арештанта при переводі до в’язниці. Гарячкові пошуки контакту із зовнішнім світом звели із таємним прихильником української ідеї серед персоналу тюрми. Юнак наважується на відчайдушний крок. Розумів, рано чи пізно його все одно чекає розстріл. І ось цей день настав. Дорогою на фортечні вали, де його мали стратити, напав на переднього конвоїра, затулився ним від кулі того, що позаду, збив і того з ніг. Сам кидається з кручі і, мов заєць, петляючи, біжить подалі від смерті. Безладна стрілянина в сутінках… Утікач перестрибує через паркани міських садиб, виривається із зубів дворових собацюг і, врешті-решт, ховається у якомусь льоху. Доля прихильна до відчайдухів!
Через низку смішних і драматичних пригод недавній арештант вийшов на свого тюремного доброзичливця й опинився в Чорному лісі серед повстанців. До Холодного Яру не потикався. Боявся, що звинуватять у загибелі побратимів через той клятий гуманізм. У нових обставинах вдалося знешкодити більшовицького сексота, познайомитися із місцевими шибайголовами. Пізньої осені зустрівся із холодноярцями, котрі за нього вже й коржики поїли. Такий ось випав рік! Далі із загоном отамана Хмари пішов на захід і став свідком бою біля Капітанівки та Оситняжки, але ніде не згадав про загибель тоді червоного командира Олександра Пархоменка та про захоплення великого скарбу. Схильний до гіперболи, Горліс-Горський як письменник не обминув би такого смачного епізоду. Ось і сумнів, чи був він там, чи інші наглі причини замкнули рота? Інтрига!
Узимку в 1920-21 роках на бойовиків Холодного Яру чекісти влаштували серйозне полювання. Повсякденно затіваючи перестрілки, відволікали увагу від таємної операції. З Києва викликана спеціально тренована, оснащена група матросів, яка, ретельно заховавшись у глухих лісових нетрях, ведучи методичну розвідку, готувала блискавичний нищівний удар. Холодний Яр відповів створенням власного спецназу, який виявився удатнішим і професійнішим. Юрій брав найактивнішу участь.
Навесні, після лютневої зустрічі генералів Тютюнника і Гулого-Гуленка, їх спільного звернення до Петлюри і, як результату, переговорів останнього з поляками у березні, плани нового походу набирають реальних обрисів. Паралельно появі партизансько-повстанського штабу (ППШ) йде формування ударних сил та відновлення розвідмережі. Згадали і про Горліса. Десь у квітні викликали до Львова, щоб повідати про стан речей на терені. Зустріч з Тютюнником явила нове амплуа молодого, але бувалого.
Якраз тоді до лап Подільської ГубЧК потрапив розвідник «Мамонтов». ППШ залишається без очей та вух у цьому важливому районі. Городянин-Лісовський вдало замінив проваленого агента. Якщо накласти одна на одну схеми розташування червоних військ і руху повстанців під час Листопадового рейду, то видно, як вміло вони обминають небезпеку, прямуючи на Київ. Отже, розвідка, до якої приклався і наш герой, спрацювала блискуче. Увесь 1921 рік Юрій Городянин-Лісовський, котрий взяв замість псевдо Горлиця та Залізняк нове – Горський, заповнив дієвими розвідувальними операціями та творенням резидентури на Поділлі (уже в 1922 році).
Геніально задуманий, але бездарно проведений Листопадовий рейд важким обухом ударив по українських надіях. У Горського також мало не опустилися руки, але нового поштовху активізації мережі надав наш земляк Гулий-Гуленко, провівши у травні 1922 року ряд інспекторсько-організаційних таємних поїздок по Україні.
Близько трьох з половиною років (квітень 1921 – серпень 1924) Горліс-Горський займався агентурною діяльністю. І саме в цей час куратором губернського ЧК по Єлисаветграду числився В.Горожанін. Чи не тоді Городянин-Лісовський проник у святая святих більшовиків, перетворившись у Горожаніна-Кудельського?
Та відкинемо спокусу до неймовірності закрутити сюжет. Валерій Михайлович Горожанін був зовсім іншою людиною, але шляхи його і нашого Городянина, безсумнівно, перетнулися після арешту останнього у квітні 1923 року. Про чекіста скажемо, що в 1927 році його нагороджено орденом Червоного Прапора. В 1929 він був закулісним режисером судового процесу над СВУ. В 1937 році Сталін визнав його подальше існування недоцільним. Так, принаймні. твердить Сергій Білокінь у роботі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР».
Але до тридцять восьмого ще далеко, і член колегії губернського ЧК (Єлисавет входив тоді до Миколаївської губернії) звертає увагу на арештанта, якого вже кілька місяців возять по різних містах України, шукаючи сліди його діяльності. Не обминули, певна річ, і Єлисаветграда, де його уже тримали при першому арешті, і наївно було б думати, що тоді на нього не завели досьє з описом усіх опізнавальних знаків. Чи не там, у Єлисаветграді, його й звільнили 16 грудня 1923 року за недоведеною виною? Пізніше Горліс писав, що, виконуючи волю українського підпілля, згодився працювати в апараті ГПУ, чим і займався до серпня 1924 року. Тобто до третього арешту. У життєпису пана-товариша цей період недостатньо з’ясований. Втрачений у воєнній веремії рукопис «Між живими трупами», значно звузив би білі плями. Важливо знати: безпосередні керівники військової розвідки УНР генерали Гулий-Гуленко і Тютюнник уже арештовані. Хто тоді опікувався резидентурою і дав добро на проникнення у вороже кубло? Відомо, що почала набирати сили Українська військова організація (УВО), яка згодом переоформилася в ОУН. А там не останню скрипку вели, як розвідники, вихідці із села Глодоси брати Недайкаші та Фотій Мелешко.
Низка прикрих провалів між повстанців та згортання руху призвели до пошуку винуватців. Ось на такі закиди і не зміг незаперечно відповісти Юрій Городянин, що, очевидно, й стало сумною крапкою у його житті 1946 року, коли його знайшли мертвим.
Повертаючись до третього арешту, скажемо, що Горліс-Горського чекав п’ятнадцятирічний термін ув’язнення у радянській тюрмі, аж поки він його не скоротив до восьми років, імітувавши психічне захворювання і втікши з лікарні. Втеча ця також викликала підозру за кордоном. Отже, повернувшись на круги свої в 1932 році, Горлісу довелося багато чого пояснювати.
Історія небуденного розвідника, топового белетриста ще не дописана. Нагадаємо епізод з роману «Холодний яр», де зображена загибель біля Розумівки отамана Чорного Ворона-Скляра. Горліс-Горський згадав, як хтось невідомий на могилу забитого поклав скромний букетик осінніх квітів. Автор думаає, що то знак від коханої
І ось уже в часи незалежності до редакції «Вечірньої газети» завітав похилого віку чоловік. Представився: Голинський, лікар і розповів таке. На початку радянсько-німецької війни він, п’ятирічний хлопчак, був свідком події, що закарбувалася пам’яті. Тоді до Розумівки приїхали гості. Порядкувала красива жінка. Мешканців запросили до так званого лісу Раєвського, де з вантажівок прибулі зняли столи, лави, великого дубового хреста і швидко встановили. Потім з місцевим людом справлено поминки за убієнного Миколу. Малий, розпитавши бабусю, почув, що то вшанувади Чорного Ворона, котрий там загинув. Чи не приїздив тоді і Юрій Горліс-Горський? Адже відомо, що на початку сорокових він відвідав місця своєї юності. Може побував і в Кіровограді на валах, з якими так круто розминувся?
Після війни хрест то зникав, то знову поставав на тому ж місці. Хто прикладався до того – мешканці не прагнули дізнатися. Такий був час. Зараз могила зусиллями громадськості впорядкована.