27 жовтня виповнилося 140 років з часу заснування Марком Кропивницьким славнозвісного театру корифеїв.
Український народ тривалий час не мав власної держави. Це призвело до того, що історію свою упродовж століть нам дозволяли знати лише в інтерпретації пануючої нації. Це ж саме стосується й української культури, оскільки з точки зору тодішньої влади все краще могло мати лише російське походження. Гарною ілюстрацією до цього є уславлений театр корифеїв, створений наприкінці ХІХ ст. Марком Кропивницьким. Своєю славою цей колектив затьмарив навіть російські імператорські театри, які вважалися еталоном мистецтва.
Восени 1881 року, коли після понад п’ятирічної заброни за так званим Емським указом нарешті знову дозволено було виставляти українські вистави, розпочалася нова ера в історії національного театру. Це дало змогу М.Кропивницькому в жовтні 1882 р. створити в Єлисаветграді (тепер Кропивницький) Театральне товариство, яке пізніше стали шанобливо називати театром корифеїв. До цієї трупи ввійшли такі згодом широко відомі постаті, як Микола Садовський (Тобілевич), Марія Заньковецька (Адасовська) та низка інших акторів (тоді здебільшого аматорів). Через деякий час до них приєдналися Ганна Затиркевич-Карпинська (Ковтуненко), Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), Панас Саксаганський (Тобілевич) та ін. Репертуар трупи складався з кращих тогочасних українських п’єс – І.Котляревського («Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник»), Т.Шевченка («Назар Стодоля»), Г.Квітки-Основ’яненка («Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці»), Д.Дмитренка («Кум-мірошник, або Сатана в бочці»), Я.Кухаренка («Чорноморський побит»), М.Кропивницького («Дай серцю волю, заведе у неволю», «Невольник», «Глитай, або ж Павук») тощо.
Уже перші спектаклі в Єлисаветграді, Києві, Чернігові, Харкові продемонстрували, що це театр найвищого ґатунку. Однак Кропивницький усвідомлював, що для повного визнання його трупи необхідно завоювати симпатії столичної публіки. Але для поїздки з гастролями до Петербурга слід було мати не тільки значні кошти, а ще й дозвіл столичних властей. Ні того, ні іншого у драматурга не було, і він став шукати людину, котра змогла б у цьому допомогти. За словами М.Садовського, «ще в той час, коли трупа вперше грала в Києві, поміж київською громадою українців була нарада, що треба комусь із грошовитих громадян стати на чолі трупи <…>, бо, розуміється, актори всі – біднота, не змогли зразу обставити блискучо всякий спектакль, на це треба було затратити зразу чимало грошей». Через деякий час таку людину Кропивницький знаходить в особі відомого українського драматурга Михайла Старицького, якому в серпні 1883 р. й передає керівництво колективом, залишивши за собою режисерську й акторську роботу.
Творча співпраця Кропивницького зі Старицьким тривала близько двох років і була корисною для подальшого розвитку українського театрального мистецтва. Але Старицькому, на жаль, так і не вдалося дістати дозвіл на поїздку з гастролями до Петербурга. Водночас трупа непомірно розрослася, що вельми негативно позначилося на її фінансовому становищі. Все це, зрештою, призвело до того, що на основі великого драматичного колективу утворилося два самостійні театри. Сталося це у квітні 1885 р.
До новоствореного товариства Кропивницького ввійшли всі корифеї. Таким чином, взірцевий акторський ансамбль було збережено. Щобільше, в листопаді 1886 р. після тривалих клопотань драматург нарешті одержав дозвіл приїхати зі своєю трупою до Петербурга. Напередодні цієї важливої події російська преса відгукувалася про українських акторів з великим скептицизмом, навіть зневагою, називала їх мужицьким та хохлацьким театром. Але вже перші спектаклі змусили притихнути навіть найбільших скептиків та недоброзичливців. Вибагливих столичних глядачів вражала не лише незрівнянна гра трупи Кропивницького, а й неперевершений акторський ансамбль, який був родзинкою театру корифеїв. Це змушений був визнати навіть такий українофоб, як Олексій Суворін. «Кропивницький не тільки незрівнянний актор, – писав авторитетний театрознавець, а й такий самий незрівнянний режисер. Його рука помітна у постановці кожної п’єси, у щонайменшій деталі і загальній картині її. Його маленький оркестр слухається його так само, як великий Направника (головний дирижер Маріїнського театру – А. Н.). Усе на своєму місці і все вчасно».
Великою популярністю користувалися й інші корифеї – М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський. Все це досить скоро призвело до того, що сталося справжнє диво. Витончена столична публіка стала віддавати перевагу не уславленим імператорським театрам, не французькій драматичній трупі й італійській опері, котрі тоді так само гастролювали в Петербурзі, а маловівідомим акторам з України.
Гра українських акторів затьмарила навіть уславлену німецьку трупу герцога Майнінгенського, яка гастролювала в Росії за рік до цього і користувалась у столичних театралів надзвичайно великою популярністю. «Наші мейнінгенці» – назве трупу Кропивницького згаданий щойно Суворін, віддаючи перевагу все-таки українцям. Виступами трупи Кропивницького зацікавився навіть Олександр ІІІ, для якого 4 січня 1887 р. у приватному залі Демут були поставлені два спектаклі за творами Т. Шевченка («Назар Стодоля») і М. Старицького («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»). Імператор був дуже задоволений грою українських акторів і після закінчення вистав побажав зустрітися з ними особисто.
А 25 січня того ж 1887 р. театр корифеїв вдруге виступив у присутності царської сім’ї, але тепер уже на імператорській сцені – у знаменитому Маріїнському театрі, де до цього не одержувала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Виняток для українців зробив сам цар, якому захотілося побачити талановитих акторів на сцені одного з кращих театрів країни. Цього дня грали «Наталку Полтавку» І. Котляревського та «Бувальщину» А.Велісовського. Незважаючи на те, що вистава йшла вдень «здоровенний Маріїнський театр з низу до самого верху було набито публікою», – згадував М.Садовський.
Справжнім визнанням успіху театру корифеїв у Петербурзі було, безперечно, й те, що провідні його актори Кропивницький і Заньковецька отримали запрошення служити в престижному Александринському театрі. Але славетні актори не полишили української сцени, попри обіцяну високу заробітну плату й інші привілеї, оскільки не могли зрадити свій знедолений народ.
Театр корифеїв дав неабиякий імпульс не лише для подальшого розвитку національного театрального мистецтва, а й мав неоціненне суспільно-політичне значення. Він став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу. Найдосвідченіші фахівці (серед них – О.Суворін) визнавали той факт, що це був кращий театр в Російській імперії, який у розумінні художнього реалізму на багато років випередив Московський Художній театр.
Такі українські митці, як М.Кропивницький І.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська, М.Садовський, П.Саксаганський підняли вітчизняний театр на найвищий щабель світового мистецтва. Завдяки цим та іншим відомим вітчизняним акторам значною мірою було спростовано міф про недолугість української культури, на високому професійному рівні продемонстровано багатство і милозвучність українського слова. Іван Франко назвав трупу, створену Марком Кропивницьким, театром світової слави.
У пантеоні світового театру чимало знаменитостей – драматургів, режисерів, акторів. Серед них – В.Шекспір, Лопе де Вега, Ж.-Б. Мольєр, М.Щепкін, Е.Дузе. Але то були зазвичай поодинокі генії, які, проте, залишили помітний слід в історії європейської й світової культури. На особливу увагу заслуговує феномен театру корифеїв. Адже в цьому випадку йдеться про ціле сузір’я акторів найвищого ґатунку, яке виступало у складі однієї трупи. Корифеї могли одночасно грати в одній виставі, притому не затінюючи, а талановито доповнюючи одне одного. Це був унікальний ансамбль, що було засвідчено постановою ЮНЕСКО в 1982 р. про відзначення його сторічного ювілею на міжнародному рівні.
Анатолій Новиков, доктор філології, професор
А тим часом «Від аматорського гуртка – до української професійної трупи» – таку назву має віртуальна виставка, яку науковці літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого підготували з нагоди 140-річчя від дня створення першого професійного українського театру. Віртуальна експозиція знайомить з основними етапами зародження, становлення та розвитку українського професійного театру. Акцент зроблений на його просвітницькій місії. Матеріали виставки висвітлюють тріумфальний і водночас складний шлях поступу аматорського колективу до професійного театру: возз’єднання, розпад труп, численні вдалі гастролі театралів під керівництвом М. Кропивницького, М. Старицького М. Садовського, П. Саксаганського та Івана Тобілевича. З 1883 року у різному складі українські театральні трупи продовжували гастрольну діяльність ще понад два десятиліття.
Окрема сторінка в історії українського театру корифеїв – перший стаціонарний театр Миколи Садовського у Києві, який розпочав свою діяльність 1907 року.
Свій ювілей театр також відзначив прем’єрою – виставою «Бондарівна».