Цьогоріч у червні – 120-й день народження письменника Микити Шумила (1903-1982). Уродженець самого осердя України, Микита Михейович Шумило прожив велике і багато в чому типове для українського письменника життя. В якому Україна, з усіма її трагедіями і вирвами, посідала провідне місце.
У своєму мемуарному нарисі Дмитро Павличко так відтворює епізод знайомства з ним. Андрій Малишко підвів його «до статечного кароокого, високочолого чоловіка і сказав: «Дмитре, це Микита Шумило – совість наша, козацька совість […] Я подякував Шумилові за статтю «Любов до рідної мови» […] А розхвильований Малишко говорив: «Запам’ятай, Дмитре, ти сьогодні побачив у Києві Івана Ле, брехливого донощика і заздрісного негідника, христопродавця, але тобі пощастило зустріти МИКИТУ ШУМИЛА – совість нашої літератури!» (Дмитро Павличко. Микита Шумило.– У кн. Дмитро Павличко. Спогади, т. 4. Київ: Ярославів вал, 2018, с. 335-347).
Пощастило й мені, я був зятем Микити Михейовича. Він справді був людиною совісті, якому боліло все на світі. А найбільше – Україна, її трагічна доля.
Спочатку вчителював — по селах. Там здобув знання народного життя і мови народу, такого гордого й славного, і такого упослідженого. Тож пішов у літературу, в 1930-х одна за другою вийшли друком книжки його прози і публіцистики. Був членом літорганізації «Плуг». У Харкові жив у знаменитому будинку «Слово», звідки йшли не тільки у славу, а й у табори і розстріли... Можливо, що і на Шумила чекала подібна доля, але він захопився кіно і поїхав до Москви, вступив на сценарний факультету ВДІКу / ВГИКу.
Доволі швидко почала складатися професійна біографія в кіно: сценарій «Прокурор республіки» був запущений у виробництво — в Ашхабаді. Проте на екранах він з’явився уже під час війни, в грудні 1941-го, — фільм «Прокурор» режисерів Євгена Іванова-Баркова та Бориса Казачкова. У головній ролі знялася знаменита Ніна Алісова (до речі, мати Лариси Кадочникової).
Мелодраматична історія, добре виписана по персонажах і точно оркестрована драматургійно... Міг, міг Микита Шумило стати кінематографістом, проте війна все поламала. Тільки 1960-го було знято наступний фільм за його сценарієм — «Якщо любиш», який видався сценаристові настільки бездарним, що він не зміг подолати розчарування і більше в кіно не повертався.
Добре пам’ятаю, як сказав Микиті Михейовичу, що збираюся йти працювати в кіно, а він спробував мене від того відмовити: мовляв, у цій сфері так мало залежить від тебе самого... Однак надалі з тим рішенням не тільки погодився, а й підтримував.
На війні працював військовим кореспондентом. Був тяжко поранений, у голову, вже на Одері. По війні працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна». Оповідання «Голубий зеніт» (1946) було на той час подією. Романтичне й водночас філософічне — про те, що смерть навіть на війні, де вона є, по суті, рутиною, здатна перевернути свідомість людини...
Микита Шумило працював багато — і як прозаїк, і як публіцист та перекладач. Як публіцист уславився статтями на захист української мови. На рубежі 1950—1960-х багато хто зачитувався статтями «Любов до рідної мови» та «Могутня і чарівна». Це було сміливо і здорово написано. Скільки літ і зим минуло, ті статті актуальні досі…
Коли народились, одне по одному, онуки, Оля й Андрій, Микита Михейович почав писати для них оповідання, які склали книжечки «Де ти, моя чаєчко?» та «Пам’ятливий горобчик». А ще він здорово умів писати літературні портрети. Деякі з них увійшли до уже посмертних книг «Голубий зеніт» та «Силуети» (остання підготовлена до друку дочкою, доктором наук Наталею Шумило; її вже теж, на жаль, немає серед нас).
Історія одного портретного есе Шумила закарбувалася в моїй пам’яті. До ювілею свого улюбленого Юрія Яновського він написав статтю «Троянда і зорі вічності». Відніс до «Літературної України». А там тоді владарював такий собі Виноградський, із тих, чия місія «не пущать». Завернули статтю. Микита Михейович сказав мені: що ж, понесу в «Радянську Україну». Як то, здивувався я, в орган Компартії України? Усе ж поніс. За три дні есе з’явилося. «Завіса пам’яті хитнулася, відхилилася... Ніби з хмарки вийшов і став край помосту перед залом молодий майстер...» — так починалося есе, просто дивовижно.
Микита Шумило тривалий час входив до редколегії «Літературної України». Тодішні молоді співробітники редакції (у пізніші часи чи не всі вони стали помітними постатями в нашій літературі) досі захоплено відгукуються про свого старшого колегу — і В’ячеслав Брюховецький, і Михайло Слабошпицький (автор пречудового спогаду «Лагідний Михейович»; його вже так само немає серед нас), і Олександр Божко... Що пригадується ними найбільше — непоступливість Шумила, некриклива, несуєтна, але тверда і послідовна.
Пригадалось 22 лютого 1971 року. Я вперше у квартирі Шумилів у Будинку письменників (РОЛІТ) на тодішній вулиці Леніна (нині Богдана Хмельницького), 68. Перший день народження Олі, онуки. За столом найактивніші дід Микита і Олин хрещений батько, письменник Григір Тютюнник. Їхні оповідки були максимально виразні й дуже смішні.
Микита Михейович, скажімо, розповів, як в одному з Будинків творчості, під час «творчих вакацій», письменники вирішили «поженити» двох літераторів, котрі ніяк не могли влаштувати своє особисте життя. Писали уявні листи, визначили час побачення: опівночі. Уночі дорослі люди позаймали місця спостереження, по кущах... Так і було — надзвичайно смішно.
А Григір додавав щораз свої сміховини (оповідач та актор він був неабиякий), і так вони змагалися з Микитою Шумилом... До речі, дивовижно доповнювали одне одного – й артистизмом, і спостережливістю за людськими характерами, і глибиною осягнення історії стражденного, але такого сильного і красивого народу.
Тоді ще я подумав, а потім не раз переконувався: хороший письменник чи режисер завжди прекрасний оповідач, і хоч трохи артист при цьому...
Вічна і добра пам’ять Микиті Шумилу!
Сергій Тримбач
На фото: Микита Шумило, у перші повоєнні літа