Емігрантський журнал «Українське козацтво» часто друкував матеріали з історії Єлисаветградщини періоду визвольних змагань двадцятих років. І не дивно, бо заснував це видання в 60-х роках минулого століття виходець зі знаменитих Глодос Фотій Мелешко. І хоч вихід журналу припинився в перші роки української незалежності, та подих нескоренного минулого актуальний і сьогодні. Чимало рядків там присвячено зародженню і становленню Українського Вільного козацтва (УВК).
Не станемо переказувати заново вже відомі факти, а зосередимось на притаєних деталях, пов’язаних виключно з цим рухом та його учасниками з нашого краю.
Яскраво засвітився він в Ревуцькому (тепер Добровеличківка), де вожакував Дмитро Хорунжий. Про друга згадував майор армії УНР Данило Лимаренко: «Ми були абітурієнтами місцевої двокласної міністерської школи. Десь у 1910 Хорунжий закінчив школу технічних десятників в Одесі і працював як доглядач при земських громадських роботах. Був вище середнього зросту, чистий блондин і може цьому завдячує, що взяли до гвардії у Петрограді… Коли я зайшов до учительської семінарії, то побачив на сцені Дмитра, котрий низьким грудним голосом говорив: «Від імені Добровеличківського куреня Вільного козацтва оголошую вірність і послух Українській Народній Республіці. Присягаємо, що будемо боронити нашу державу від усіх її ворогів: чи то зовнішніх, чи внутрішніх. Для підтримки її ми завжди готові віддати все наше майно, а то й життя». Я остовпів – це була найкоротша промова, яку коли-небудь чув у цю революцію, – та зрозумів, що інші найкращі слова були б тут зайвими… «Просвіта» дала кадри нашому куреневі й стала джерелом національно-державної свідомості. Хорунжий був її членом з 1907 року. Так само й осавул Іван Шевченко був у нашому краї єдиним передплатником Чикаленківської «Ради». Ядро куреня разом зі штабом увесь час свого існування стояло в залишеному господарями маєтку Олексія Івановича Ревуцького, біля ста п’ятдесяти людей. Це була одна піша сотня (близько 120 козаків), якою командував учень військово-фельдшерської морської школи М.Шевченко, й одна кінна сотня (30 вершників), її очолював юнак з Київської (Костянтинівської) школи Герасим Несторенко».
Дмитро Карпович Хорунжий після поразки визвольних змагань разом з армією УНР потрапив за кордон. Разом з Іваном Полтавцем-Остряницею, з котрим познайомився ще в передреволюційному Петрограді. 1 липня 1926 року Українське Національне козаче товариство (УНКТ), видає перший універсал до українського народу, підписаний Іваном Полтавцем-Остряницею, де той проголошується Гетьманом і Національним Вождем усієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорозьких, а також наступником Головного Отамана Симона Петлюри. Колишній випускник Єлисаветградського кавалерійського училища стає «диктатором» Української Народної Козацької Республіки.
У той час організація включала вісім кошів у Болгарії, Австрії, Німеччині, Чехословаччині, Марокко, Польщі, Канаді і в Україні (Повстанський кіш). Всього нараховувала близько 40 000 членів. На території Польщі знаходилося об’єднання в 1500 козаків, яке складалося в чоти, сотні і полки. Польський кіш очолював кошовий отаман генерал-хорунжий Іван Волошин. На Волині кошовим був контрадмірал Савченко-Більський. До Волинського коша входили три полки: в Ковелі – полковник Захар Дорошенко, в Дубно – полковник Наум Тадієв, в Луцьку – полковник Павло Мінченко.
У середині 20-х УНКТ було перейменовано в Українське Вільне Козацтво (УВК). Але в тому ж 1926 році, Хорунжий розчарувується такою формою боротьби, де було більше театру, ніж дії, і він повертається додому. Відразу ж був схоплений і завербований ДПУ. Однак на початку березня 1928 року арештований у підозрі, що передавав спецслужбі фальшиву інформацію про настрої в українському суспільстві. Викрито його листування з Галиною Кузьменко, дружиною Махна, котра свідомо чи неумисно зазначила при листуванні справжнє прізвище адресата. Закордонні ж листи таємно проглядалися ДПУ. На підставі того невдалого листування та зібраних матеріалів Хорунжого засудили до трьох років концтабору. Чекісти ще не здогадувалися, що Хорунжий уже встиг зв’язатися з Юрком Тютюнником, з котрим мав тісні стосунки ще з часів зародження Вільного козацтва.
Але далі – гірше: наприкінці квітня розкрилася участь чоловіка в підпільній мережі, яка за чекістською розробкою називалася «Бывалые». Сюди входили нелегальні поверненці-емігранти Сулима, Мироненко, Драгомирецький, інші. ДПУ вдалося коротко помістити на квартирі в Сулими агента «Петрова», і той вивідав дані про інших інакодумців. Група, як виявилось, тісно контактувала з Юрком Тютюнником, котрий викладав практику партизанської війни у школі червоних старшин у Харкові. І ось на початку травня Хорунжого раптом розстріляно. Чому? Адже місяць тому йому світило всього три роки таборів. Певно, знайшлися серйозніші докази його участі у підпіллі, яке не було дитячою грою «у войнушку», а виходило на створювану Тютюнником глибоко законспіровану організацію.
Хорунжий показав тут себе несхитним борцем, тому й мусив вимушено зійти зі сцени. Адже, знаходячись у ДОПРі, Хорунжий через наглядача встановив зв’язок з членами групи на волі. Звідти він повідомляв: «Тепер у тюрмі набагато гірше, ніж при царизмі. Різниці між кримінальниками і політичними немає ніякої. Навіть більше: бандитів судить суд і вони мають можливість публічно вислухати в чому їх звинувачують і почути присуд, а нам же це невідомо. Нас судить хтось десь і за щось, а ми того не знаємо. Дізнаєшся про все або з чуток, або діставшись до місця висилки. 75% арештованих українців притягуються до відповідальності за те (юридично), що вони нібито щось шкідливе роблять, зв’язані із закордоном, а фактично за те, що вони українці. Мені сказали, що я арештований за співпрацю із закордонною буржуазією. Однак, якщо ви слідкували за газетами, то очевидно бачили, що ці масові арешти українців викликані міжнародною ситуацією і тим, що ми українці». Передавав, звісно, й конкретні спостереження, що стосувалися їхньої групи, які вдалося проаналізувати за міцними стінами.
Недавня книга, упорядкована Василем Даниленком «Українська інтелігенція і влада. Зведення секретного відділу ДПУ УССР 1927-1929рр.» дає докладні факти про перебіг розслідування справи «Бывалые». По ній проходили:
- Сулима Антон Кіндратович – (кол. УСДРП), колишній працівник Мінфіну УНР, емігрував з Петлюрою, за завданням ЦК УСДРП нелегально повернувся, при переході арештований, але втік і законспірувався. Близький друг Хорунжого.
- Мироненко Юрій Якович – (УСДРП), колишній емігрант, працює редактором газети «Народний учитель».
- Козюра Михайло Васильович – (УСДРП), кол. емігрант, службовець Управління Південних залізниць.
- Трофимов Іван Мартинович – (УСДРП чи ПСР), бухгалтер кправління трамваю.
- Тютюнник Юрій Йосипович – коментарів не потребує. Сулима казав: «Тютюнник зовсім не радянська людина. Він ледь не єдина особистість в Україні, здатна до дії. З ним необхідно мати безпосередній контакт».
- Павленко Віктор Олексійович – видний петлюрівський генерал, легально повернувся з еміграції. Взявся за створення повстанських груп. Безробітний.
- Дишловий Никифор Романович – колишній полковник Армії УНР, реемігрант 1924 року, працює в «Плодоспілці».
- Каменецький Георгій Євгенович – служив в Армії УНР, реемігрант, службовець.
- Гаркуша Антон – служив в Армії УНР, реемігрант.
- Моргуненко Василь Федорович – кол. офіцер Армії УНР, реемігрант.
- Драгомирецький Антон Григорович – кол. член ЦК УКП, чл. КП(б)У.
- Петреску Василь Георгієвич – румунський підданий, музикант, зв’язківець з Румунією.
- Дружина Хорунжого.
- Філенко Василь Якимович – службовець, відійшов від групи для самостійної к-р. діяльності.
- Харченко Олександр Васильович – арештовувався у 1927 р. у справі «Української мужичої партії», безробітний.
- Снісар – дружина Сулими.
- Цвітківський Микола Филимонович.
- Корнов І.І.
- Аверін.
Троє останніх – залізничники.
Спілкувалися з членами групи (за даними ДПУ): автокефаліст Чехівський, Туган-Барановський і якісь Приходько, Яковлева, Власенко, Цабенко.
На допитах після арешту 5 грудня 1928 року всі учасники групи валили вину на розстріляного Хорунжого, ніби той був найрадикальніший серед них. Тютюнника арештовано майже через рік – 12 лютого 1929 року.
А тим часом Полтавець-Остряниця намагався переконати керівництво Німеччини в необхідності спвпраці з УВК. З початком війни проти СРСР – лобіював українську самостійність, але навіть обіцяну спочатку автономію України німці не підтвердили. У 1942 р. Іван Полтавець-Остряниця відійшов від політичної діяльності. З цього часу УВК очолив Іван Волошин-Берчак, а начальником штабу став козак-кубанець Іван Цапко. Після загибелі Берчака у 1942 році в бою проти радянських партизанів на Волині УВК очолив колишній командувач армій УНР і УГА генерал-полковник Михайло Омелянович-Павленко, котрий на межі 1919-1920 рр. керував знаменитим Першим Зимовим походом.
До складу УВК часів війни входили такі військові формування: Запорозький Загін полковника Андрія Долуда (уродженця Олександрії, начальника штабу в Першому Зимовому поході, що здебільшого тривав у межах Кіровоградщини), Козацький загін УВК полковника Павла Терещенка, Окремий загін сотника І.Миколаєнка, Запорізька бригада УВК на Дніпропетровщині полковника Івана Полтавця-Остряниці, яка входила до козацького корпусу генерала Паннвіца. «Вільні козаки» під керівництвом полковника Павла Терещенка брали участь у боях у складі 599-ї руської бригади в Данії, а 12 березня 1945 року увійшов до складу Української Національної Армії (УНА).
Начальником штабу козачих частин УВК тоді був Іван Цапко. Під кінець війни він своїм наказом перевів українські козацькі військові частини полковників Долуда й Терещенка і сотника Миколаєнка у підпорядкування УНА, де з них розпочалося формування 2-ї Української дивізії. Командиром її (загальна кількість вояків дивізії сягала семи тисяч) призначили Петра Дяченка, теж учасника українських визвольних змагань початку 20-х років минулого століття.
Після закінчення Другої світової війни Михайло Омелянович-Павленко посів пост міністра військових справ в екзильному уряді УНР. Почесним головою УВК був обраний командувач Української Національної Армії генерал-полковник Павло Шандрук.
Від часу створення й до 1945 року в реєстрах УВК налічувалося до 10 000 козаків. Після Другої світової війни УВК продовжило свою діяльність головно в Німеччині та Австрії – в таборах переміщених осіб. Закінчення світової війни, розселення української еміграції з європейських теренів, а також зменшення популярності мілітарних ідеологій упродовж 1948-1960 років зумовили припинення в Європі активної діяльності УВК.
Леонід Багацький
На фото: у цьому будинку у Киві по вул. Городецького розміщувався штаб Вільного козацтва України