Російська православна церква відверто стала на бік нашого ворога, благословляє агресію, освячує зброю, якою вбивають українців. Священики і прихожани УПЦ, яка досі залишається частиною цієї інституції, опинилися у ситуації складного морального вибору. Чимало громад переходять до складу Православної церкви України. Але багато хто й досі вагається, адже багато років їх переконували у виключній канонічності УПЦ, а для віруючої людини цей аргумент – не порожній звук.
Тож ми, як і обіцяли http://chas-time.com.ua/polityka/nadiyutsya-na-boga-chi-na-chorta.html, публікуємо уривки із книги дослідниці і знавця цієї теми Галини Могильницької «Літос або камінь із Божої пращі», яка написана задовго до нинішніх подій і де чітко показано – що ж стоїть за піднесеними словами про канонічність РПЦ. (Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-rpts-zdobuvala-kanonichnist.html, http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-rpts-zdobuvala-kanonichnist-2.html, http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-rpts-zdobuvala-kanonichnist-3.html ).
«34-е Апостольське правило, що визнає канонічною підставою для унезалежнення (відділення) Церкви національний фактор; 6-те правило І Вселенського та 17-те правило IV Вселенського Соборів, які визначають канонічною підставою для відділення й усамостійнення Церков адміністративно-територіальний фактор. Про ці правила Російська Православна Церква в Україні під назвою "Української" Православної Церкви (залежність її від Московського патріархату, як правило, ніде не вказується…) хутесенько "забули" якраз тому, що на них ґрунтується наше канонічне право на створення в Україні Української Помісної Православної Церкви з власним ієрархічним правлінням.
Вони писані саме про нас: Україна нині – самостійна, не залежна від Московського центру Держава, українці – були і є окремим, самобутнім народом.
Отже, усамостійнення нашої Церкви базується на твердій канонічній основі. Сам механізм відділення, унезалежнення Церков жодними канонами не визначений. Історична практика усамостійнення зводиться до того, що Церква відділяється фактично, обирає першоієрарха, а далі домагається визнання цієї фактичної самостійності де-юре. Таким шляхом відділялися й Албанська, і Грецька, й Сербська та інші Церкви, включно з Московською. Й у жодній із названих країн не витворився "духовний Вавилон", не відбулося "разрушение" й "уничтожение веры", й жодна із названих мною Церков благодаті не втратила, навіть Московська, яка упродовж 141 року чекала визнання.
Не втратила благодаті, до речі, й Болгарська Церква, на яку за її прагнення до національної незалежності й фактичне відокремлення від Царгородського патріархату, Царгород у 1872 році накинув "схизму", зняту з неї лише через 73 роки. Отож, процес визнання усамостійненої Церкви світовим православ'ям може тривати й десятиліттями, а іноді й століттями, як у випадку з Московською Церквою.
Ось що задовго до мене сказав уже цитований мною митрополит Макарій: "В усі часи християнства існування незалежних національних Церков ніхто й ніколи не визнавав невідповідними Євангельській науці та догматам Церкви". Отож і ми – прогресивні люди! – хочемо, щоб Церква в нашій Державі була по-справжньому Українською, а не такою, що злодійкувато ховається за "українською" вивіскою, навіть від своєї пастви приховуючи свою належність до Московського патріархату й свою залежність від чужої Держави та її політики.
Хочемо, щоб наша Церква співпрацювала з нами в утвердженні української державності, виховувала українських громадян патріотами України, а не дурманила їх пропагандою "єдіной і нєдєлімой", щоб Церква, наша, як українські Церкви по всьому світі, молилася "за Богом береженну Україну нашу, власті та воїнство її", а не за якусь абстрактну – хто-зна яку і чию "страну" та хто-зна за чиє "воїнство".
Хочемо, щоб Українська Церква разом з нами дбала про відродження нашої, майже знищеної за три з половиною століття російського панування, української мови, а не доводила пастві, що мова ця (зауважмо – державна мова) є "безблагодатною", "неканонічною" і взагалі – "улічною". А ще хочемо, щоб пастирі наші та ієрархи нашої Церкви шанували наш народ, нашу історію, нашу культуру і хоч трохи знали її…»