Російська православна церква відверто стала на бік нашого ворога, благословляє агресію, освячує зброю, якою вбивають українців. Священики і прихожани УПЦ, яка досі залишається частиною цієї інституції, опинилися у ситуації складного морального вибору. Чимало громад переходять до складу Православної церкви України. Але багато хто й досі вагається, адже багато років їх переконували у виключній канонічності УПЦ, а для віруючої людини цей аргумент – не порожній звук.
Тож ми, як і обіцяли http://chas-time.com.ua/polityka/nadiyutsya-na-boga-chi-na-chorta.html, публікуємо уривки із книги дослідниці і знавця цієї теми Галини Могильницької «Літос або камінь із Божої пращі», яка написана задовго до нинішніх подій і де чітко показано – що ж стоїть за піднесеними словами про канонічність РПЦ. (Продовження. Початок – http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-rpts-zdobuvala-kanonichnist.html, http://chas-time.com.ua/liudyna/yak-rpts-zdobuvala-kanonichnist-2.html).
«Можу нагадати про багатотисячне військо гетьмана Івана Виговського, яке, розбивши чи не 100-тисячну російську армію під Конотопом у 1659 році, кров'ю (і своєю, й російською) підписалося проти російського панування в Україні; чи ті десятки тисяч українців, які виступили на захист своєї землі від Московського поневолення під проводом гетьмана Дорошенка. Це вже не якийсь десяток-другий вчених мужів. Це – народ!
Не хотіло переходу під Московську юрисдикцію й українське духовенство. Позиція митрополитів Сільвестра Косова, Діонісія Балабана, Йосифа Нелюбовича-Тукальського, які домагалися збереження 700-літньої єдності Української Церкви з Царгородським патріархатом, – відома.
Та навіть учасники елекційного (як згадувалося, неканонічного) Собору в 1685 році, коли вже, здавалося б, доля Київської Церкви була вирішена за "правом сильнішого", все ще намагаються протестувати, боячись, аби життя в Українській Церкві не пішло "по обыклостям московським".
У листі, врученому духовенством гетьману Самойловичу, уривки з якого наводить історик Української Церкви І. Власовський, про ці "обиклості", запроваджені у новоствореній Білгородській єпархії під егідою московського архієрея, пишеться: "…раніше священики й протопопи жили там по всьому київському праву і звичаю… тепер же збільшилися данини, розвинулось хабарництво; з духовенством поводяться по-грубіянському; духовних б'ють, підвішують. Коли б священик з причини вбогості данини не дав… то священика на правежі затинають по литках палицею… і вільно попа без жодного респекту пекти і обвісити, як стало недавно в Сумах. Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують, а московське заводять… Все це давнім нашим духовним вольностям противне…" (І. Власовський, Нарис історії Української Церкви, Н-Йорк, Бавнд-Брук, 1956. Т. ІІІ, стор. 333-334).
Отож, голосів "проти" було значно більше, ніж голосів "за". І канонічне право було Московським патріархатом ще раз потоптане проведенням вищезгаданого елекційного Собору 1685 року та неканонічним обранням на ньому на митрополита Київського Гедеона Святополк-Четвертинського.
Зауважмо цікаву метаморфозу: якщо в 1663 році Москва визначає, що Київська митрополія – це чужа канонічна територія та придумує брехливі виправдання своєму втручанню в її життя, то в 1685 році Московський патріарх Іоаким уже й не думає виправдовуватись, а ще раз настійно пропонує Царгородському патріарху Якову зректися Київської митрополії, мотивуючи свої права на неї тим (увага!!!), що "изначала принятия православной веры, была оная всероссийского нашего престола". Отак!!!!
Але, що б не вигадував російський патріарх, як би не господарювали російські ієрархи в Київському церковному господарстві, а відповідь Царгородського патріарха Якова була "ні", і це ніяк не влаштовувало російських політиків, які розуміли, що доки церква в Україні не стане на службу імперським інтересам, про політичне підкорення України не може бути мови. Тому в 1686 році, коли патріарха Якова на патріаршому престолі вже не було, а місце його зайняв щойно поставлений патріарх Діонісій IV, Москва відправляє в Царгород посольство, яке має спонукати нового патріарха до відречення від Київської митрополії та передачі її Московському патріархату. Очолює посольство думний дяк Никита Алєксєєв, який бував у Царгороді й добре знає входи-виходи не тільки до патріарха, а й до великого візира Туреччини, в якого Діонісій тільки-тільки отримав затвердження на патріаршій посаді.
Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію "три сорока соболей и двести червонцев". Яку "мзду" носив Алєксєєв візиру – історія, як кажуть, "умалчивает". Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не випадало. Діонісій же "мзду" взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського патріархату. І знову ж: якби на цьому справа скінчилася, то слід було б визнати, що з 1686 року Київська митрополія (тобто наша Українська Церква) стала канонічною часткою Російської Православної Церкви, а її територія – канонічною територією Московського патріархату.
Та справа ця мала вельми цікаве продовження. Найсумнішою наразі вона виявилася для самого патріарха Діонісія. Уже наступного, 1687 року, Царгородський патріарший Собор засуджує оборудку з передачею Київської митрополії Москві як "акт симонії", тобто хабарництва, а самого патріарха позбавляє патріаршої гідності. Отже, передача Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату в 1686 році вже через рік була визнана "актом симонії", тобто протиправним, неканонічним діянням.
Хто ж може назвати документ, виданий після 1687 року, який би засвідчив канонічно-правну передачу Царгородом Київської митрополії Московському патріархату? Я також не можу, бо такого документа не існує в природі. За інших часів Царгород тут же забрав би своє назад. Але ж патріархам, яких затверджує турецька влада, не вільно гнівити Росію.
Українці також мовчать, бо, завдяки "схильності догоджати та схилятись до чужоземного ярма", вже "відговорили" своє: немає вже ні Хмельницького, ні Дорошенка, ні Виговського…
Та й сам Іван Самойлович, який у 1686 році отримав від Москви за допомогу в підпорядкуванні їй Київської митрополії жалувану грамоту із золотим ланцюгом та діамантові клейноди, був уже в Сибірському засланні… "Впала гарна козацька Україна… – з сумом пише про цю добу, що ввійшла в українську історію як доба Руїни, Самійло Величко, – через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали".
Москва ж мовчить – бо їй це загальне мовчання найбільш вигідне: навіщо нагадувати комусь, що володієш чимось незаконно? Головне – що володієш!
А як же канонічне право на це володіння, закріплене відповідними документами? А таких документів, окрім грамот патріарха-хабарника, – немає! Отже, й ні про які "канонічні права" Московського патріархату на Українську Церкву чи на якісь його "канонічні території" в Україні мова йти не може!
Не треба навіть звертатися до Томосу, виданого Царгородським Патріархом Григорієм VII у 1924 р. українським церквам у Польщі, які входили до складу Київської митрополії й, таким чином, також неканонічно були підпорядковані Московському патріархату в 1668 році.
Оскільки акт передачі патріархом Діонісієм Київської митрополії під зверхність Московського патріархату в 1867 р. був визнаний неправочинним як "акт симонії", а інших документів, що узаконювали б цю передачу, ніколи не приймалося, то Київська митрополія канонічно залишалася дочірньою Церквою й канонічною територією Царгородської патріархії, хоч фактично, за "правом сильного" й була підпорядкована Москві.
Саме про це й ідеться в Патріаршому й синодально-канонічному Томосі Царгородської Патріархії від 13 листопада 1924 р., де чорним по білому написані слова, що обґрунтовують право Патріарха Григорія VII: "… відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося не за приписом канонічних правил".
Тобто, через 238 років після оголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним актом симонії Царгородський патріарх ще раз підтвердив, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський патріархат не має.
Не можу не сказати й того, що ініціатором відділення українських церков у Польщі від Московського патріархату був мудрий польський патріот Пілсудський, який, як він сам казав, "їдучи в спільному потязі під назвою "Соціалізм", зійшов на зупинці з назвою "Польща". Саме він, розуміючи, яку небезпеку для молодої незалежності Польщі становить Церква з центром у чужій державі, з "братніх обіймів" якої Польща щойно звільнилася, заопікувався ще в 1921 р. утворенням у своїй державі Української автокефальної церкви.
Якби у нас, у незалежній Україні став при владі отакий "Пілсудський", то ми давно б уже майже сто років мали справді Українську, не залежну від сусідів Помісну Церкву. Справедливості ради, слід сказати, що якби Московська Церква більше шанувала канони й менше покладалася на своє "право сильнішого", або якби знайшовся хоч хтось, хто зважився б тоді опротестувати її права на Київську митрополію, вона, очевидно, змогла б знайти канонічні підстави для юридичного визнання цього підпорядкування. Адже вже у XVIII ст. Україна правдами чи неправдами, а стала частиною Російської імперії. Тоді – могла б. Але в самовпевненості своїй – не зробила цього. Зараз – не може. Чому?»
(Далі буде)