Свій наратив "Історія України-Руси" Михайло Грушевський вибудував на протистоянні пригноблених українців і гнобителів-поляків, де Росія була мовби посередником. Проте на початку 1918 року погляди великого історика кардинально змінилися. Цьому посприяли більшовицькі війська під орудою генерала Муравйова, які жорстоко розправлялися з "хохлами" та Києвом. У вогні свого дому, як зізнавався голова Центральної Ради, згоріли всі його сантименти щодо Московії. Цілковитий, тотальний розрив із нею — ось нагальне завдання для українців, яке проголосив Грушевський.
Творення руського/українського народу
Пам’ятаючи ті трагічні події, Михайло Грушевський у березні 1918 року написав працю "На порозі нової України". Він вказав на "велику історичну, культурну, психологічну, всяку, яку хочете, межу, яка від віків розділила Україну від Московщини, український нарід від московського". "Реальні факти на кождім кроці говорили про глибоку антитезу сих двох близьких по крові, а відмінних духом народів", — стверджував Грушевський.
Задумаймось, де і за яких обставин сформувалася та українська культура, що забезпечила антитезу "відмінних духом народів" — російського та українського?
На думку знавця ранньомодерної Європи Пітера Берка, європейські нації своїм постанням зобов’язані не лише появі націоналізму на зламі XVIІІ i XIX століть, а й значно ранішим процесам. XV і XVI століття були часом творення ранньомодерних націй тодішньої Європи. Саме між 1569 роком і серединою XVII століття зафіксовані виразні ознаки концепції руського/українського народу в Речі Посполитій. Спиралася вона на уявлення про свою Руську землю, своє питоме право та договір, який поєднав руський народ із польським і литовським "як рівний з рівними". Саме тоді руські книжники пригадали своє давньоруське минуле, а геральдисти вивели родоводи руських володарів-князів і шляхетських "домів" зі своєї давньої держави. Польські інтелектуали визнають за сусідами їхнє давнє походження, назвавши шість українських воєводств, інколи й Люблінську землю, "панствами руськими", де "панство" означало державу. Саме в той час формувалася унікальна для тодішньої Європи політична культура, співтворцями якої були й українці. На кількох її елементах зупинюся докладніше: верховенство права, виборність короля, відповідальність громадян за державу, свобода слова, недоторканність особистості й майна.
"Королі народжуються не в пелюшках"
Річ Посполиту характеризували як змішану монархію: поєднання спільноти вільних людей на чолі з обраним королем, якого інколи означували як головного адміністратора. Себто король навіть жартома не міг сказати: "Держава — це я".
Найбільшим своїм здобутком громадяни Речі Посполитої вважали право обирати собі короля. "Нам королі народжуються не в пелюшках, а у вільних серцях і наших голосах. Тих володарями собі обираємо, кого хочемо, а не тих, кого мусимо", — виголосив 1632 року Якуб Собєський, батько майбутнього короля Яна ІІІ. На сторожі королівського слова, даного перед Богом, стояло право шляхти на детронізацію володаря, який би надумав порушити договір. Лев Сапіга в передмові до ІІІ Литовського статуту писав: "Наша вольність полягає в тому, що маємо короля, який панує згідно з нашими правами, а не за своєю волею".
Саме право було сувереном, а король — лише його охоронцем і частково інтерпретатором. Мотив небезпеки, яку таїть абсолютне панування, особливо гостро звучав під час безкоролів’їв та політичних конфліктів. Права, які шляхта ухвалювала в такі кризові часи, мали запобігти монаршій сваволі. Як наголошував автор середини XVI століття Анджей Волян, володар наказує не так, як хоче, а як йому велить право.
Військо Запорозьке, що почало вибудовувати державу саме за зразком Речі Посполитої та руками її вихованців, відштовхувалося від тих самих політичних традицій. Недаремно договір війська з обраним гетьманом Пилипом Орликом назвуть "Конституцією", як називали сеймові постанови в Речі Посполитій. Той договір містив кілька пунктів, що обмежували владу гетьмана. Процитую один із них: "Якщо у діях Ясновельможного гетьмана буде помічено щось несумісне з правами та вольностями, шкідливе та некорисне для Вітчизни, тоді Генеральна Старшина, полковники і генеральні радники будуть уповноважені вільними голосами чи приватно або, якщо виникне така необхідність, й публічно на раді висловити Його Вельможності докір щодо порушення прав та вольностей без осудження та найменшої образи високої регіментарської честі. На ті докори Ясновельможний гетьман не має ображатися та мститися, а навпаки, намагатися виправити недоладності".
(…)
Насильство як "цивілізаційний поступ" Російської імперії
Що ж тим часом діялося у Московії? Московський володар був самодержцем, що не підпорядковувався жодним законам, тираном, як характеризували його в Речі Посполитій. У його власності перебували держава та піддані: від убогого селянина до представника еліти. Усіх жителів Московської держави, а пізніше Російської імперії, вважали "холопами государевими". Своєю присягою царю кожен із них зобов’язувався бути "вірним, добрим і слухняним рабом і підданим".
На початок XVIII століття з юридичної мови взагалі зникло поняття "вільна людина", а його місце зайняв "втікач". Найважчий злочин — державну зраду — трактували як злочин проти володаря, його символічної влади й володінь. До таких дій належав і виїзд за кордон без спеціального дозволу. Суд у питаннях зради належав цареві, а кара цілком залежала від його волі. Під підозру, що прирівнювали до доведеного злочину, могли потрапити родичі, близькі, колеги по службі чи знайомі обвинувачених. У маніфесті про опалу канцлера Олексія Бєстужева 1758 року повідомляли, що імператриця підзвітна лише Богові, а факт покарання засвідчує вину засудженого.
Образу государя словом сприймали як важку уразу для його чести, що могли покарати і смертю. Під непристойними словами розуміли персональні образи царя, членів його родини, придворних і всього, пов’язаного з центральною владою та державними інституціями. Власне це стосувалося будь-яких слів, у яких був бодай натяк на несхвалення намірів і дій царя. Під заборону потрапляли розмови про монарха, його життя, згадки минулих царів чи міркування про їхнє володарювання. Список таких потенційних образ довгий та ситуативний, він містив, зокрема, невідповідне поводження з царським зображенням, а чи відмову пити за здоров’я государя на приватних бенкетах.
Росія XVIII століття із всеохопною атмосферою пошуків зрадників нагадувала пекло. Донос став звичною справою, що поширилася на все суспільство: діти доносили на батьків, дружини — на чоловіків, чоловіки — на дружин, селяни — на панів, сусіди — на сусідів, друзі — на друзів. Донощики були скрізь, а оголошення злочинцями тих, хто не хотів доносити, творила страшну атмосферу загального страху. Не донести — означало потрапити в зону ризику.
Серед обвинувачів вистачало й тих, хто сприймав свої дії як служіння цареві та порятунок Вітчизни від ворогів. Урешті, траплялися випадки самообмов, спровоковані атмосферою страху й залякування. Один із таких "донощиків" твердив, що у стані сп’яніння подумки лаяв імператрицю Єлизавету Петрівну. Карою за це для нього послужило биття батогом і каторга. Згідно з указом Синоду від 1722 року, священники мали повідомляти владі інформацію, отриману на сповіді. Арештовували без попередження, щоб потенційний злочинець не зміг втекти. Водночас під арешт потрапляв і виказувач. Перевіркою правдивости доносу для обох сторін були тортури, однак першим до рук ката потрапляв доносник. Найпоширеніші способи вибити зізнання: диба й батіг, вогонь, "іспанський чобіт", тортури водою, биття по п’ятах або забивання під нігті гострих предметів. У політичних справах винятків не було — тортурували і простолюд, і дворян. Зайве говорити, що за таких умов не йшлося про належне судочинство. Тож недаремно в російській історіографії XIX століття суди Речі Посполитої описували як анархічні й недієздатні.
Культуру українців, яку сформували республіканські цінності Речі Посполитої, не вдалося зламати ані Російській імперії, ані її спадкоємцеві Радянському Союзі. Ця культура дивом порятувала своїх носіїв, що вижили після Голодомору, ГУЛАГу й інших ідеологічних зусиль тоталітарної держави, кинутих на творення "радянського народу". Росіяни до свого історичного досвіду несвободи додали досвід імперського поневолення інших. Насильство — табори, депортації, голод, фізичне винищення — вони представили як цивілізаційний поступ.
Розлам культур, про який писав Михайло Грушевський 1918 року, за часів незалежности України перетворився на прірву. Нині імперія насильства та несвободи намагається остаточно розв’язати українське питання — знищуючи українську націю. Важливим інструментом опору є творення власного символічного простору, до якого належить і нова українська історія, вільна від імперського диктату.
Наталія Старченко, докторка історичних наук, «Локальна історія»