«Асиметрично виголити скроні– неподобство?»

Він поет і пародист, лікар-терапевт і колекціонер, допитливець і критик, Лев за гороскопом і, здається, (не) позбавлений надмірного честолюбства, зростав у росмійськомовному середовищі, а став українським націоналістом, народжений у залізнично-педагогічній сім’ї, творить однозначно медицинську династію… Володимир Могилюк – автор понад десятка книг лірики, гумору, перекладів, мистецькознавчих розвідок, упорядник антологій… У нього 11 серпня ювілейний день. Послухаймо – що він нам повість про себе і не тільки.

►Володимире Олександровичу, щербатий, як я його називаю, 65-річний ювілей ти відзначаєш у часи екстремальні, загрозливі… Досі працюєш – на фронті охорони здоров’я. Як почуваєшся у цих незвичайних параметрах і вимірах? Вибачай, що звертаюсь на ти: ми давні друзі й майже ровесники – інший, офіційний, тон, ти й сам би не сприйняв.

Однозначно проти офіціозу у наших, вже випробуваних часом, стосунках. А щодо «фронту здоров’я», то він знедавна таки дійсно небезпечний і досить трудоємкий. І те не лише від сумнозвісного 24 лютого, що для більшості українських сімей, звичайно ж, постало трагічним рубіконом. Ми вже встигли призабути, як упродовж двох останніх років існували в умовах пандемії ковіду, коли стільки втрат людських пережито, в т.ч. й колег-медиків! Мені самому теж довелося лікуватися на самому початку – ще до періоду щеплень. Бо зараз, коли більшості населення вже зроблено 2-3 щеплення, перебіг хвороби, зрештою, вже й не такий загрозливий! Працюю ж, перефразовуючи Дюма, – бо працюю, бо вивчений саме цьому ремеслу. На саму пенсію надто не «пошикуєш»…

► Знаю, що діти твої мешкають давно в Ірпені: звідтоді знаю, як півтора десятка років тому ми, делегати письменницького з’їзду, ночувати добирались у Ірпінський будинок творчості, а ти до сина – тут же… Як вони, діти твої й онуки, пережили цьогорічний березень?

Ми тоді з тобою в Ірпені були в гостях у мого сина Валіка на його ще корпоративній квартирі. Він тепер має пристойне тамтешнє житло, яке періодично на когось із друзів полишає, бо упродовж останніх років чотирьох-п’яти, захистивши дисертацію (кандидат фармакології), постійно мешкає із сім’єю у Великій Британії, періодично навідуючись додому. Останні два роки працює у Белфастському університеті, що у Північній Ірландії. Маю онуку (їй вже 17!) закінчує в Белфасті ліцей, оволоділа англійською. Але в Ірпені мешкає ще й сім’я моєї доньки Саші (вони із зятем теж за освітою фармакологи). Оцим діткам довелося відвідати всіх сучасних евакуаційних «принад», коли 28 лютого ледве змогли вирватися власним транспортом із майже заблокованого Ірпеня – при тому, що основні мости вже були знищені нашими військовими. Якимись немислимими стежками вони вивезли онука Олега до Кропивницького – йому довелося в наших степах перший клас закінчувати. Випало щастя недовго пожити невеличкою родиною, що останнім часом було рідкістю, хіба коли хто в гості навідувався…

► Володю, ти народився в Миколаєві, який сьогодні під щоденними обстрілами. Як ти це сприймаєш? Чи залишився хто із рідних у цьому місті? Розкажи трохи про своє дитинство на берегах Південного Бугу й Інгулу.

Миколаєву доземний уклін, бо саме цьому місту маємо завдячувати за зупинку просування ворога в бік наших степів! Близької рідні у мене тепер там немає, хоча ще донедавна були сім’ї двоюрідних тітки та дядька, останнього бачив всього кілька разів. Десь там залишилися дві тітчині дорослі доньки з сім’ями. Мене ж у миколаївському пологовому лише народжено, мама розповідала, як за нею, тоді породілею, підігнали цілий вагон, оскільки батько працював залізничником на станції Грейгове, що за 3-4 десятки кілометрів від обласного центру, мама ж викладала географію у Грейгівській школі. Мешкали у службовій квартирі при станції. Тому раннє станційне дитинство (майже за Григорієм Гусейновим) не зовсім контрастно згадується, а здебільшого короткими притлумленими відтинками. В мої ж, тоді майже п’ять, батька наказом по Одесько-Кишинівській (тепер просто Одеська) залізниці переведено на Херсонщину. Тож своє Подніпровське дитинство я, звісно ж, запам’ятав значно предметніше…

► Ким мріяв стати в дитинстві, юності? Хто тобі нарадив медицину? Чи не розчарувався у цій нелегкій професії з літами?

Як натура занадто мрійлива, ким тільки не хотів і, навіть, встиг уявити себе в багатьох професійних іпостасях: від пожежника – до агронома! Захоплювався географією, оскільки вдома було багацько маминої літератури та атласів, читав пригодницько-авантюрні книжки з батьківської бібліотеки. Лікарювати не збирався за жодних обставин, все склалося зовсім випадково, дещо наполягли батьки та близькі родичі. Якраз до райцентру Берислав, що у восьми кеме від Козацького, приїхали фахівці з Одеського медіну, щоб на базі тамтешнього Бериславського медучилища провести підготовчі курси для вступу до свого вузу. Досі собі толком не усвідомив, чи мали ті курси якесь значення у моїй підготовці, коли набрав саме необхідну того року суму балів – 21,5 (отримав 3 четвірки і п’ятірку при середньому балі атестату 4.5). Хіба що познайомився із більшістю своїх майбутніх однокурсників зі всієї Херсонщини. Потім навіть створили символічне Херсонське земляцтво в медінституті, бо хтось вступив тогоріч, хтось опісля…

► А слово, Слово, коли до тебе попросилось? За яких обставин, пам’ятаєш?

В шкільні роки надто полюбляв на уроках літератури писати твори, особливо ті його частини, що звалися вступом або епілогом, де була можливість використати на повну власну ерудицію з навколобіографічних фактів того чи іншого автора або ж враження від читання чи перегляду вистави, фільму за їхніми творами. От, наприклад, коли писав вступний до інституту твір на тему «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, то понаписував, що довелося бачити п’єсу зі сцени Херсонської «драми» і навіть прізвище актриси, виконавиці головної ролі згадати (вичитав ув обласній пресі) довелося, хоча жодного разу в тому театрі не був і досі. Твори полюбляв саме з укрліту, в тому заслуга моєї вчительки Валентини Олексіївни Деряги, росліт не любив також через персоналію відповідного педагога. Вірші у шкільні роки здебільшого декламував, мене чомусь завжди до того залучали, починаючи з першачкових жовтенятських, а потім і піонерських, віршованих монтажів – був такий агітаційний жанр у нашому дитинстві. Чи то я так виразно й голосно читав, чи то був надто відповідальним. Мене в шкільному комітеті комсомолу навіть обрали відповідальним за культмасовий сектор, хоча, як тепер здається, я ту роботу успішно завалив. Вступивши до вузу пробував якусь підлітково-мемуарну прозу розпочати про свої дитячі придніпровські «подвиги», що мені тоді й зовсім здавалися цікавими та веселими. Вірші інколи пописував зі студенства, але, враховуючи тодішнє одеське мовне середовище – виключно російською. Десь той зошиток по хатніх антресолях і досі порохнявіє, жодного разу з нього не публікував…

► Цікаво, справді. А свою творчу автобіографію ти вже написав? Чи вважаєш, що іще зарано це робити. То скільки збираєшся жити? Маєш же тривкі батьківські гени… Як лікар, вочевидь, ти не раз про це роздумував – поділись тепер і з нами, твоїми читачами та пацієнтами, до яких і я належу.

Нині я позбувся більшості юнацьких та молодечих комплексів, незважаючи на те, що долучився до літератури у майже сорокарічному віці. Якось кілька разів брався за щоденники, але в силу свого запального характеру та фахової зайнятості, ставало нецікаво. Все ж звик до літературних справ, що передовсім найцікавіші та найприємніші, а тому й сіпався від поезії до пародії, епіграми або ж байки. Досі не впевнений, чи зміг би понаписувати стільки, якби мав літературну чи журналістську освіту. Хоча мене свого часу й на філфак Ужгородського універу кликали, де працював мамин двоюрідний брат професор Йосип Дзендзелівський – відомий вітчизняний лінгвіст, там трохи пізніше навчалися дехто з моїх молодших двоюрідних родичів, але не я, бо принципово не сприймав протекціонізму! Тож я з тієї когорти, коли фах до творчості не зобов’язує, хоча й почасти заставляє аналізувати й діагностувати. Тому й зметикував, що на автобіографію та мемуари мене може не вистачити емоційно. Думається, що ті, кому я буду цікавим, як одиниця фізична або творча, хоч якось та й згадають у власних спогадах…

► Хто зустрічався на твоєму життєвому шляху з тих, що мотивували, підбадьорювали тебе у творчих амбіціях? Знаю наперед, що тут ти згадаєш не тільки живих людей, а й книги насамперед, фільми, якісь зовсім немотиваційні об’єкти та суб’єкти… І про них цікаво почути.

З творів шкільних найбільш захоплювали «Кобзар», «Лісова пісня», драматургія Котляревського, Квітки-Основ’яненка і Карпенка-Карого, поезія Малишка… Пізніше відкрив для себе шкільну літературу своїх дітей: «Собор» Гончара, знайшовши там більше поезії, ніж у більшості «програмних» поетів часів свого школярства, поезію Вінграновського, Ліни Костенко, «Чорнобильську мадонну» Драча… Зустрів у нашому місті Гончаренка Валерія, Селецького, Вакулича, Косенка-поета (ще не літфункціонера!), Хомандюка, Запорожана, Бондаря, Світлану Барабаш, Антоніну Корінь. Були запальні дискусії, цитування, чув багацько літспогадів, переказів, навколотворчих аксіом і небилиць, почали друкувати в місцевих ЗМІ, запрошувати на тіві, побував на кількох письменницьких з’їздах… Потоваришував із незабутнім Дмитром Кременем, чиєю творчістю завжди захоплювався. Чомусь «Степу» і Віктору Погрібному було не до мене, тоді розшукувалися «яскраві перли» із числа переважно тогочасного студентства з наступним друком їхніх творінь у «Стежині» та окремими виданнями, а тут раптом ніхто й нізвідки! Особливо, коли власними зусиллями без зайвих благословінь від літоб’єднання впорядкував дві антології «Євшан» і «П’яте колесо» та серію «метеликів» (невеличких за розміром і обсягом книжечок, що неабияк здешевлювало собівартість), всього таких вийшло з півтора десятка. З’явилися деякі ревнощі й підозри в нелояльності до керманичів літпроцесом. А ще мав дружні стосунки із місцевими художниками Ю.Вінтенком, Ю.Гончаренком, В.Кир’яновим, Ф.Полонським та творчі з І.Смичеком. Особливо захоплювався пейзажами й жанровими полотнами Бориса Михайловича Вінтенка, портретними зображеннями Люби Кир’янової. Зрозуміло, що все те неабияк мотивувало до власної творчості…

► Дебютував ти, наскільки мені відомо, пересмішництвом – пародіями на вірші наших приінгульських творців, а згодом і всеукраїнських класиків-сучасників. Це такий вишкіл ти для себе обрав, чи що повело тебе на пародіювання?

Пародія – то не самоціль, то, насамперед, – спосіб вивчення укрсучліту та певні враження від стилістики його окремих авторів, намагання переспівати найзухваліших і наймайстровитіших. Якщо спочатку робив спроби «змагатися» з доробками місцевих, хто на той час вже спромігся видрукувати власні шедеври у видавництвах, але зрештою знайшов собі багатющі «поклади корисних копалин» у всеукраїнських газетах, товстих часописах, колективних або окремих виданнях. Пародіювання тоді для мене було справжнім відкриттям, щось на зразок підзабутого дитячого кайфу від маминої географіани…

► Скажи чесно, багато мав образ та докорів від пародійованих віршотворців? Конкретно… (Врешті, не тільки віршотворців, а й прозаїків – «павуки» і т.п.).

Якщо не згадувати пріснопам’ятний тандем Кримський-Колесников, котрі всіляко намагалися мене «діставати» не завжди майстерними й логічними пародійними зразками через обласну та всеукраїнську пресу (ч-с «Вітчизна») і з якими я неодноразово вів публічну дискусію на сторінках «Вечірки», «Народного слова», «Вежі», намагаючись відповідати анти– або й контрпародіями, то й мабуть більш ніхто. Щодо декого з інших місцевих, то, бувало, запитували, коли я вже щось утну на їхні творіння?..

► Друже Володимире, ти настільки щедро й багатогранно реалізував себе у гумористичних жанрах, що безперечно можеш подати табелі про ранги в українській сміхотворчій школі. Вона багата й різноманітна, чи убога?

Якщо брати з радянських часів, то вона – ця «школа» була дещо одноманітною, клішованою й геть заідеологізованою, вочевидь, що далася взнаки «перчанщина» (від славнозвісного найтиражованішого видання). Це як в тій же «машинці для стрижки», коли відсутні зайві додаткові насадки і, якщо, скажімо, потрібна зачіска «напівбокс» – то всіх однаково, не приведи господь, щоб хтось під «бокс» чи «канадку», а щоб, як сьогодні, ще й асиметрично лище одну скроню виголив – то вже неподобство! Я спробував нещодавно «Бібліотечку «Перця» (додаток до журналу у вигляді окремих брошур) погортати – так потім пожалкував за втраченим часом: стилістика одноманітна, тематика убога – те, що тоді критиками називалося «дрібнотем’ям», тобто знайди собі для осміювання жертву, що не бажає крокувати разом із усіма рівнесенькою колоною. А подивіться на ті перчанські шаржі до ювілеїв всіляких «класиків» – всі, як один! І за позою, і за одягом, і на обличчя! Й понавидавали в тій «Бібліотечці» під тисячу випусків, а декого чи не щопівроку. Отак звели гумор та сатиру до рівня побутової пропаганди. А тепер ми змушені воювати з усілякими ворожими «пропагандонами», що спромоглися зазомбувати переважну більшість населення цілої гігантської сусідньої держави, котра примудрилася поширювати все те й на наші терени. Я ще за часів перебудови помітив у «товстих» літературних журналах найсвіжішими й найцікавішими були саме ті твори, що повідлежувалися по авторських або редакційних шухлядах, що, можливо, й не бралися раніше до друку за наявності певних цензурних зауваг, а не свіжостворені «паротяги» з-під пера того чи іншого, мо’ й, шевченківського (!) лавреата, що звісно ж, ніщо інше – як честь для тієї чи іншої редакції. І це не лише про гумор, а про всю наську вітчизняну літературу. Бо вслід за подібними «паротягами» справжні шедеври виявлялися – саме ті, які, мов добре вино, лише смачнішає з роками. Бо назагал гумористична тематика надто широка – еквівалентом аж семи смертним гріхам, не рахуючи іх різновидів. А це за радвлади не повністю використовувалося, як не розповсюджувалося на тогочасну владну когорту, бо писали лише про пересічних іванів та микол, особливо в гуморесках, де вони прекрасно заримовувалися з «паном» чи «школою». Тоді наші гумористи зайве себе римуванням не утруждали. Читаєш, бува, пародію на когось із досить вправних поетів, а пародійний текстик слабенький, та ще й із дієслівними римами (майже традиційна перчанська практика), чого «обпародійваний» поет собі не дозволяв. Але були й тоді достойники! Насамперед відмітив би у вітчизняній гумористиці братів Губенків (Остапа Вишню і Василя Чечвянського, причому останній, як на мене, гостріший, злободенніший, масштабніший!), Микиту Годованця, а дещо пізніше – Юрія Івакіна, Олеся Жолдака, Петра Ребра, Олега Чорногуза з «Аристократом із Вапнярки», Олександра Ільченка з «Козацькому роду нема переводу…», Анатолія Бортняка, Валерія Гончаренка, Броніслава Куманського, Миколу Білокопитова, Валерія М’ятовича з «Номенклатурним декамероном»…

► Вибачай, що чимало уваги зосереджую на гуморі, але цей специфічний літературний пласт підкоряється одиницям. От у нашому краї я міг би з повним правом назвати хіба трьох Борисів – Чамлая, Слюсаря і Ревчуна – та й… Свого часу ти видав антологію сміху «П’яте колесо» (2002), плекав надію…

Зі всіма згаданними вище Борисами підтримував творчі стосунки, ще упорядковуючи теж саме «П’яте колесо» (2002 рік). Добірку Чамлая упорядковував до хрестоматії творів письменників Приінгулля «Блакитні вежі» (2011), Слюсару (був знайомий лише епістолярно) – три збірочки із серії «Євшанові сходи»: «Круте яйце» (2001), «Центральна фігура» та «Макраме з куцометражок» (обидві 2002). Крім того за моєї ініціативи було засновано Буго-Гардівський (Кропивницький) веселий курінь імені Чамлая, який ще донедавна знали по всій Україні (входив до всеукраїнського гумористичного об’єднання «Весела Січ», твори публікувалися в однойменному альманасі). Готував добірки всіх для «Веселої скрині», є така гумористична рубрика в нашому обласному літчасописі «Вежа». З Ревчуном приятелюємо й досі, вболіваючи за творчість один одного…

► Отже, лірика до тебе попросилась після знайомства з пародійованою класикою, чи як?

Ні, спочатку була лірика, хоч і незреалізована, вона ще не була позначена моєю авторською ідентичністю (на відміну від пародій), а тому й не ризикував її демонструвати назовні…

► Друже, ти південний чолов’яга: народився в Миколаєві, середню освіту отримав на Херсонщині, вищу – в Одесі. Як тебе обійшов синдром «новоросійства», властивий здебільшого мешканцям тих країв? Думаю, що про це цікаво тобі й самому порозмірковувати на тлі останнього нашого, трагічного десятиліття…

Я завжди себе відчував українцем, але доводилося перелаштовуватися – навчання в Одесі, викладання предметів лише російською, спілкування теж. Синдром «малоросійства», як ти зазначив, в тих регіонах збагаченню української лексики також не сприяв – лексикон, що називається Еллочки-людожерки! По-справжньому ж формуванню власної лексики завдячую Кропивниччині…

► Пам’ятаю твої публікації в ошатному, кольорово-глянцевому часописі «Хобі»: скільки їх у тебе, хобі? І чи не заважають вони тобі займатись найголовнішим у житті?

Скільки себе пам’ятаю, завжди мав якісь хобі: від філуменії (сірникові етикетки) та фалеристики (значки) – до букіністики та філокартії (поштівки та фотосвітлини). Якщо вже згадувати пріснопам’ятний ошатний часопис, що з’явився з ініціативи нашого колеги заслуженого журналіста, а пізніше й члена НСПУ Валерія М’ятовича, то він дійсно вражав палітрою непересічних захоплень і особистостей. Мені, хоча й початкуючому на той час філокартистові, пощастило опублікувати за пів десятка власних розвідок, ілюстрованих поштівками та світлинами з власного архіву. Публікувався в ще одному ЗМІ-одноденці «Все буде добре!», газетах. Якщо раніше потрібно було їздити на зібрання до столиці чи не щомісяця або відвідувати регіональні (найближчі Одеса, Миколаїв, Херсон…), то нині є кілька аукційних сайтів в т.ч. і європейських, які потрібно обробляти. Окрім десятка рідкісних поштівок старого міста або області відшукав кілька раніше не оприлюднених світлин із зображенням Марії Заньковецької, автограф діяча УНР «артільного батька» Миколи Левитського, дві світлини з місцевим музпедагогом Ольгою Нейгауз (мати Генриха Нейгауза, сестра Фелікса Блюменфельда, тітка Кароля Шимановського) та всяке інше…

► Колись я й сам був контужений колекціонуванням: грамофонні платівки, поштові марки… Минулося, бо в мене це було поверховим. А ти ж профі: знаю, що на різні зібрання-виставки-продажі їздиш, листуєшся з відомими, обмінюєшся… Звідки це в тебе? І яка радість від цієї діяльності? Та й небезпека чигає на певному етапі – чи не так?

Це від того юнацького авантюризму, коли праглося відкриттів, незреалізованих раніше. Радість від знахідок подібна до рибальської (маю й таке хобі, бо виріс на Дніпрі!), доза виділеного адреналіну еквівалентна унікальнокості віднайденого матеріалу. Інколи натрапляєш на речі, про які колись чув від колекціонерів, інколи на ті, що бачив у малоякісній ксерокопії або надто неякісному стані, а інколи на зовсім випадкові невідомі нікому…

► Нагадаю читачам, що кілька років тому журнал «Вежа» друкував нарис-коментар Володимира Могилюка «Лицарі степових Афін». І це не перша його розвідка на цю тему. Запитання: звідки в тебе така прискіплива пристрасть до театрального мистецтва, історії корифеїв українського театру, окремих доль наших знаменитостей?

В театрознавстві досі теоретик, обласні вистави відвідував давно – все якось ніколи. Про сучасний театр знаю лише з публікацій інших. Але драматургією захоплювався з дитинства. Крім того маю у власних бібліотеці та архіві доста рідкісних матеріалів, які й використав при створенні тієї розвідки. Цікавився долями і стосунками провідних вітчизняних театральних діячів…

► Не можу обминути увагою твою домашню бібліотеку (врешті, це також колекціонування) – бачив її, ошатну. Яку частину книг з цієї книгозбірні прочитав? І взагалі про читання скажи – що це таке для тебе? Яка література захоплює, а до якої байдужий?

Вибач, але з часом читається менше. Не буду повторюватися з причинами. Про вітчизняні захоплення вже йшлося: О.Гончара, О.Ільченка додав би Гуцала, Білика, Шевчука… В зрілому віці відкрив для себе химерну прозу Маркеса, Борхеса, Гессе, дещо з Сенкевича; мистецтвознавчі повісті Перрюшо, Моруа, біографічні твори про письменників, художників, творчих та історичних діячів… Поетів перераховувати не буду: маю на полицях майже повні серії, що збиралися десятиліттями, «Перлини світової лірики» та «Бібліотеку поета», що не просто стоять, світячи ошатними корінцями, а й почасти відкриваються, нещодавно видав поетичний цикл «Діалоги з класиками», опублікований у львівському «Дзвоні»…

► Що маєш у творчому портфелі до видання?

Багато чого досі незреалізованого: поезії, байки, епіграми, театрознавчі та мистецькознавчі розвідки…

► Що хотів би побажати світові, Україні, внукам своїм?

Військових звитяг, витримки, душевного спокою та цікавих мирних захоплень…

Запитував Василь Бондар


Надрукувати   E-mail