Далекий 1954 рік був чи на найпам’ятнішим для мене. Саме тоді я закінчив школу і вирішив вступити у Кіровоградський педінститут. Але… Як не щастить, так не щастить! В інститут мені вдалося протиснутися аж із третього заходу: конкурс складав до 20 абітурієнтів на місце при безлічі пільговиків, в основному синів і дочок службовців державних установ, а значить – блатних.
Далі була проведена хрущовська реорганізація: наш історичний факультет перевели до Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова, а мене загребли до лав непереможної Радянської Армії, усього на якихось три роки з кількамісячним хвостиком. У ті часи це діло було звичне. Але народна мудрість гласить: не було б щастя – так нещастя допомогло. Мені й справді ті невезучі роки подарували багато чудових подій, надали творчої наснаги та удачі на подальші роки мого життя. Слово – про них…
…У газеті «Кіровоградська правда» увагу привернуло фото пам’ятника Богдану Хмельницькому з досить просторою текстівкою. Здивувався, бо доти про це нічого не знав. Не доводилося чути й назви Центральний сквер, бо ніякого скверу між вулицями К. Лібкнехта (тепер Преображенська) та Гоголя ніколи не було. Там на той час лежали руїни колишніх торгових лавок, будівель Успенського собору: його недавно зруйнували і щось (ніхто не знав – що саме) замість нього будували. Словом, як писали у тодішній пресі – країна заліковувала тяжкі рани війни. Ми частіше почали з приміських околиць навідуватися у центр. Пішки, звичайно – туди, де я жив, автобус ходив, здається, один, та й той місць, мабуть, на 16… І ось бачу на стовпі афішу – у Кіровоград їде цирк. І не якийсь там, а справжній – з самої Риги, столиці Латвії. І розміститься він на руїнах Успенського двору, де недавно і встановили пам’ятник Богдану. Нічого собі! – сказав я і бігом помчав по квитки…
Те, що побачив на арені, стало предметом розмов надовго. Як тільки мене хтось хотів чимось у розмовах подивувати – я йому: ти у Ризькому цирку був? У ті роки (сьогодні, між іншим, теж!) – побачити за кілька метрів від себе білого ведмедя! При чому, виявляється – показані нам великі і сильні звірі вагою понад 500 кг – єдина у всьому СРСР група! Ні у яких інших цирках білих ведмедів немає. Бо вони – сильні і дуже небезпечні хижаки. Єдиним приборкувачем у світі цих хижаків на той час був уродженець грузинського Батумі Борис Едер. Уперше в житті я побачив і живого північного оленя… Спектакль закінчився, які належить – поклоном глядачам.
На арену вийшли два симпатичні цапки і під шалений грім оплесків старалися зіпхнути один одного з містка.
При виході з цирку я випадково почув цікаву розмову: двоє молодих бравих хлопців, очевидно, фотографи, ділилися планами. «Чому б не використати матеріал для загального задоволення?», – сказав один. – Жорик намалює цих красенів на фанері, ми відтворимо пейзаж – неймовірно чудовий фон! А далі – справа техніки. Бажаючих зафіксувати себе у казковому пейзажі буде море…
Що таке казковий пейзаж в уявленні фотографів, жителі міста і його гості довідалися досить швидко. За кілька днів на дерев’яній будці «П’ятихвилинне фото», установленій між ринком і колишньою територією Успенського собору з боку вулиці Лібкнехта, постали чималого розміру зображення білого ведмедя з його малям, гордого оленя з гіллястими рогами і двох цапків, що буцаються лобами. Зображені вони були на гладенькій фанері дуже вдало і майстерно, мабуть, тим художником-Жориком, про якого раніше вели мову фотографи. Фігури легко складалися і розбиралися, могли просто і швидко монтуватися-розбиратися де завгодно. Біля фотомайстерні відтоді почали збиратися чималі черги.
Особливої популярності фото-фони набули після нового, 1954 року, коли увесь СРСР відзначав наспіх вигадане новим лідером компартії Микитою Хрущовим раніше практично невідоме широкій громаді 300-ліття воз’єднання України з Росією. Учнів старших класів, студентів обурювала сама назва цього свята. Адже у всіх підручниках, посібниках, літературі ми читали зовсім інше визначення події. У 55 томі «Великої Радянської Енциклопедії» (вип.1947 р.) на сторінці 880 коротко і ясно подано підзаголовок: «Приєднання України до Російської держави». «8/1 1954 у Переяславі була скликана Рада, яка й винесла рішення про приєднання України до Російської держави, – сказано у енциклопедії… – Україна ставала васально залежною від московського царя», – наголошує ВРЕ. А тут нам торочать по якесь «добровільне приєднання» та ще й пам’ятник поставили, немов би справді для фотографування.
Найбільше, мабуть, запам’яталося вигадане Хрущовим свято молоді. Адже у місті було організовано чимало місць масового відпочинку: оновлено міський парк ім. В. Леніна (Ковалівський), зі встановленням у ньому нових атракціонів і висадженням рідкісних дерев і кущів. Були запрошені популярні актори зі столиці, згадуваний тут Ризький цирк та кімнати сміху. Чого варте було мініатюрне відтворення Волго-Донського каналу, запущеного у роботу 1952 року. Незвичайний об’єкт став місцем відвідин не тільки кіровоградців: подивитися диво з великою кількістю живої риби та інших морських істот приїздили люди не тільки з міст і сіл області. Що вже казати про каскадні водоспади від СШ №10 до вулиці В. Пермської у районі облсуду. Це справді був казковий куточок нашого міста. Саме у ті роки колишня територія Успенського собору перетворилася на мальовничий Центральний сквер з пам’ятником Богдану Хмельницькому, чудовими алеями, лавками, значним числом дерев рідкісних порід, кущів, чагарників. Шкода, що таку чарівну красу сьогодні до краю занедбано.
Була ще одна таємна акція, проведена у тому ж 1954 році, у нашому місті. Вона, власне, і сприяла розгортанню будівництва сучасного житла у вигляді кількох багатоквартирних будинків-сталінок, об’єктів освіти, культури, відпочинку. Без неї навряд чи встановили б у нас пам’ятник Хмельницькому, приїхав би до міста Ризький цирк і вже точно ніхто б не дозволив будувати каскадні водоспади, копії каналу Волго-Дон, міські сади, парки…
Якщо порахувати фінансові затрати на будівництво, встановлення, упорядкування названих об’єктів – на них не вистачило б бюджетних коштів усієї області. Саме лиш спорудження обкому партії та сталінок з упорядкуванням територій виливалося у сотні мільйонів карбованців. При чому – усі неймовірно дорогі і складні роботи, більшість яких виконувалися вручну, були завершені до грудня 1954 року! Чому саме до цієї дати? Бо 1 грудня минало 20 років від дня убивства члена бюро ВКП(б), 1-го секретаря Ленінградського обкому партії і – найголовніше – кращого друга Сталіна Сергія Кірова (Кострикова).
Ця людина чи не найбільше була вшанована у СРСР. Його ім’ям назвали понад тисячу об’єктів, у їх числі географічні, адміністративно-територіальні одиниці, населені пункти, підприємства, кораблі, частини Червоної армії, заклади науки, культури, медицини, спорту, міські топоніми, поштові марки. У самій лише Кіровоградській області (утворена 10 січня 1939 р., до цього Кіровський район Одеської області) на 1вересня 1946 року іменем Кірова було названо три села, безліч вулиць майже у всіх містах, містечках, великих селах, не кажучи вже про колгоспи, радгоспи. У Кіровограді діяла залізнична станція Кірово-Українська, був розташований центр Кіровоградського району, його ім’ям назвали одну з центральних вулиць міста, завод та школу.
Під проведення належного святкування ювілею «полум’яного оратора революції» обласному центру було виділено колосальну суму з державного бюджету (її розмір неможливо розшукати у документах – все засекречено). Пам’ятник Б. Хмельницькому місту дістався майже задарома, бо його автор, митець рідкісного таланту скульптор Іван Кавалерідзе перебував під пильним оком НКВС через небажання покинути Київ під час його окупації гітлерівцями. Чимало робіт загалом на громадських засадах виконав талановитий архітектор, політичний засланець Сталіна Л. Дворець, він разом з колегою В. Сікорським розробляв проєкт будинку обкому партії. На будівництві, в основному, трудилися засуджені майстри місцевого ДОПРу (в’язниці) та полонені німці. Робочий час цих людей тривав 10-12 годин, платня здійснювалася обмеженими пайками.
Та як би там не було, на початок 1955 року Кіровоград вважався одним з найупорядкованіших міст Правобережної України. Думаю, мої слова підтвердять старожили міста, які мешкають у ньому з повоєнних часів. Як на мене, найкращий зовнішній вигляд обласний центр мав з середини 1950-х до кінця 1980-х. Особливо його населення могло хвалитися кількістю зелених насаджень, охайністю й розмаїттям парків, скверів, лісонасаджень. Хто зі старшого покоління не пам’ятає приваб міського саду (тепер він чомусь парк Перемоги), у якому проводилися масові заходи з ранньої весни до пізньої осені? Парк культури і відпочинку ім. В. Леніна (Ковалівський) міг задовольнити запити людей будь-якого віку. Так само, як мальовничі Лісопаркова зона або фруктовий сад біля аеропорту. А гарні, привітні сквери у центрі міста з фонтанами і красивими дерев’яними лавками? Ну, й звичайно, чари водних каскадів біля обласного суду, на Інгулі та Сугаклії з човновими станціями та місцями активного відпочинку.
…Втім, досить спогадів. Світ живе сучасними реаліями. Місто Кропивницький – не виняток!!!
Юрій Матівос
Світлини: пам’ятники Б. Хмельницькому різних часів у Центральному сквері; білі ведмеді у цирку, у сквері, статуетка; північні олені у цирку на фото-фонах; цапки у різних варіантах; будівлі: обком партії; Грецький собор, гастроном із дзеркалами; сталінки; водні каскади; макет Волго-Донського каналу; стела до 100-річчя народження Леніна замість пам’ятника Б. Хмельницькому; пам’ятник Б. Хмельницькому на площі його імені. (У добірці використані фотознімки І. Єгудіна, В. Ковпака, І. Далі та невідомих авторів)