Улітку 1911 року в Лелеківці трапився трагічний випадок з людськими жертвами. Курсанти ЄКУ влаштували там грандіозну бійку з тамтешнім людом, наслідки якої розглядала думська комісія. Винуватців покарано – курсантів-випускників відправлено служити у «гарячі точки» або до глухих віддалених від цивілізації гарнізонів, а викладацький склад розформовано.
Вцілів при «розбірці польотів» лише такий собі інспектор класів Володимир Лішин. І то лише тому, що, за спогадами сучасників (ротмістр князь Ішеєв), умів презентувати «пышные ужины, где всегда бывало много гостей из города. Пели, играли на всевозможных музыкальных инструментах, декламировали, танцевали и веселились допоздна». Треба думати, і для урядовців влаштував подібний блискучий раут.
Той же князь Ішеєв дав портрет Лішина: «В молодости артиллерийское орудие переехало ему ноги, отхватив часть пальцев. Из-за этого у него образовалась своеобразная походка, за которую юнкера прозвали Владимира Григорьевича «Гуляй-нога», это было его «болезным местом». Отвечающий у доски юнкер, должен был смотреть ему прямо в глаза. Если же Лишину казалось, что юнкер смотрит на его ноги, он бесился и ставил ему кол. Но, кроме того, еще вызывал и на дуэль, крича: «Вы дворянин, я Вас спрашиваю, Вы дворянин? Если да, то я Вас вызываю на дуэль». Лишин считал, что он может драться только с дворянином. Конечно, никакой дуэли не бывало, и дело ограничивалась только наскоком на «оскорбителя».
В родинному переказі генерал-лейтенанта Андрія Федоровича Лішина мовилося: «Родоначальником нашим являлся один из сыновей Чингисхана, бывший предводитель монголов, попавший в период татарского нашествия на Волынь, там осевшего и смешавшегося с украинцами и отчасти с литовцами и поляками. Род Лишиных в то бурное время, то поднимался и приближался к польскому королю, то попадал в опалу. В последнее время его возвышения, в конце 16 века, это был княжеский род Дудицких… Прапрадед мой, Василий Иосифович Дудицкий-Лишень, родился в 1654 году. В 1681 году значковый товарищ Стародубского полка, войсковой товарищ с 1683 года, знатный войсковой товарищ в 1720 году. Был в походах в 1695-1724 годах, воевал под Азовом и в Польше. Умер около 1730 года… Прадед мой, Тимофей Васильевич Дудицкий-Лишень, родился в селе Высоком Мглинской сотни в 1680 году. С 21 февраля 1727 года Мглинский городовой атаман, в 1728 году Мглинский наказной сотник. С 1728 по 1735 – атаман куреня Высоцкого; с 1736 по 1745 – значковый товарищ; с 15 июня 1745 года войсковой товарищ, с 1757 года в отставке…».
Наш літописець чомусь промовчав, як з Великого князівства Литовського розгалужений рід разом з князями Глинськими перебрався з Волині на Чернігівщину та Сіверщину. За козаччини перетворився в Лишнів, а далі повністю зрусифікувався на московський лад вже як Лішини.
Тут слід зауважити, що сам оповідач найбільше завдячує в своєму кар’єрному рості вдалому шлюбу не будь з ким, а з Констанцією Костянтинівною Константіновою – позашлюбною дочкою великого князя Костянтина Павловича, котрий не минав жодної спідниці. Того разу спідниця належала французькій мандрівній актрисі, що вмить стала графинею де Лоран. У панянки Констанції був ще й брат з того ж тіста – генерал-лейтенант Костянтин Константінов – відомий конструктор ракет.
Микола Федорович, генерал-майор, дід єлисаветградця Володимира Лішина, був рідним братом цього сановного мемуариста і родового лідера. Звідси й текли щедроти для своїх, що плодилися, як кролі, й дали десятків зо три генерал-майорів та генерал-лейтенантів.
Батько Володимира Лішина теж пішов військовою стезею. Народився в Петербурзі, помер 1898 року в Єлисаветграді, де й похований біля Покровського храму. Його 80-літнім «коридором» пробігло багато чого: муштра в 2-му кадетському корпусі; двадцять безпробудно-холостяцьких років офіцера; одруження майже сорокарічного з 19-річним дитям обширного херсонського клану Антоніною Миколаївною Ерделі; народження дітей – Микола (1856), Володимир (1857), Софія (1858), Сергій (1863) і Антоніна (1866); осідок в Єлисаветграді на службі та після неї. За місцем проживання «30.09.1869г. избран почетным мировым судьей Елисаветградского мирового округа». Нагороджений орденами святого Станіслава, св. Анни, св. Володимира усіх степенів, медаллю срібною – за придушення повстань в Угорщині і Трансильванії 1849 року.
Як бачимо, тоді імперці навіть не заїкалися про «інтернаціональний обов’язок», бо всі їхні агресивні дії вважалася законними, що не потребують пояснень. Отже, Лішин-батько віддав конкретним бойовим діям, заради яких Росія утримувала величезну армію, аж чотири місяці, та й доріс від унтер-офіцера до генерала від артилерії. За якісь невідомі заслуги «05.03.1872 г. награжден бриллиантовым перстнем с изображением Высочайшего имени».
За службовим формуляром нерухомого майна не мав. Слід думати, що пішов у прийми і маєток на Старій Балашівці належав родині єлисаветградських Ерделі.
Син Володимир початкову військову освіту одержав.у підготовчому пансіоні Миколаївського кавалерійського училища, що в Петербурзі. До армійської служби став 30.08.1876. Далі закінчив Павловське піхотне училище. Випущений прапорщиком 1878 року в польову кінну артилерію. Зазнав серйозної травми ноги і змушений був перевестися до рідного міста діловодом навчальної частини Єлисаветградського кавалерійського училища. Штабс-ротмістр (1894), капітан (1898). Помічником інспектора класів став 16.10.1901 і залишався на посаді до 30.07.1906 року. Підполковник (1902). Полковник (1906). Заступає на місце інспектора класів того ж училища з 30.07.1906. Генерал-майора одержує 25.03.1912. На 30.07.1915 в умовах Першої світової війни в тому же чині виконує обов’язки начальника ЄКУ, одночасно є інспектором класів того ж училища. Мав нагороди: ордени святого Станіслава 2 ступеня (1900), св. Анни 2 ст. (1904), св. Володимира 4 ст. (1909), св. Володимира 3 ст. (22.03.1915), св. Станіслава 1 ст. (30.07.1915), св. Анни 1 ст. (06.12.1916, «за отлично-ревностную службу и особые труды, вызванные обстоятельствами текущей войны»).
Мав землю в Олександрійському повіті. Обзавівся дітьми Антоніною та Миколою. Сина Миколу згадано як курсанта ЄКУ. Як звали дружину Володимира Григоровича, встановити не вдалося. Сліди родини разом з її главою загубилися в революційній віхолі. Припускаємо, що генерал через каліцтво не бився на фронті за «бєлоє дєло».
Старший його брат Микола (1856), порушив кіннотно-артилерійську родову традицію, ставши капітаном 1-го рангу, командиром броненосця «Генерал-адмірал Апраксін». У Цусімській битві здав корабель японцям у складі загону адмірала Небогатова. Списаний зі служби з позбавленням усіх чинів і нагород. Осуджений 1905 року на десятирічне ув’язнення, але звільнений у 1909-му. Пішов рядовим добровольцем на фронт в 1914 році, де одержав Георгієвський хрест 4-го ступеня. На огляді сивий солдат впав у око Миколі ІІ. Дізнавшись, хто то є, цар велів поновив Лішина в чині і повернув вилучені нагороди. Сім’я розпалася, а революційні події погнали в еміграцію до Югославії, де й помер у 1923 році.
Молодший брат Сергій повторив від кадетства до генерал-майорства життєпис Володимира, однак йому гарматне колесо не нівечило ногу. Так само навчав верховій виїздці майбутніх кавалеристів. Зник з історичного виднокругу після революції.
На місці маєтку Лішиних на Старій Балашівці нині школа-ліцей №21.
Леонід Багацький
На фото: літописець роду Андрій Лішин