Наприкінці 1937 року у катівнях тодішнього НКВС були розстріляні колишній головний інженер Кіровоградського управління міського комунального господарства Іван Дунін-Марцинкевич, техніки цієї установи Костянтин Фіншвальд, Іван Вага. Разом із ними також розстріляли вчителя Євгена Гау, касира магазину “Точмаш” Олену Фіншвальд, плановика кондитерської фабрики Володимира Шахоловського, рахівника військбуду Георгія Буртмана. Рахівник облторгу Василь Аникін відбувся десятьма роками позбавлення волі. Усіх їх звинувачено у причетності до шпигунсько-диверсійної групи, яка працювала на користь іноземної держави та шкідницька діяльність якої спрямовувалась на підрив радянського господарства
Фатальний Земек
Судячи з матеріалів попереднього слідства, контрреволюційну підпільну шпигунсько-диверсійну групу в місті Кірово (так тоді звалося наше місто) створили резидент польської розвідки Земек Бруно та польський розвідник Макс Гау, які нелегально перейшли кордон. Виходить, саме за їхніми вказівками діяли всі інші члени групи. Чому ж тоді до відповідальності не притягнуто їх? Бо Земек Бруно ще у 1932 році, одержавши через Польське консульство паспорт, виїхав у Польщу, а Макс Гау взагалі десь зник. Жоден арештований у цій справі, крім Костянтина Фіншвальда, не підтвердив своєї участі у групі чи факту її існування. Вже пізніше, у 56-му році, коли справи переглядалися і йшлося про реабілітацію невинно репресованих, зібрані свідчення підтвердили: такої групи фактично не існувало. Грамотному юристові це було б зрозуміло і в 37-му, бо у справі жодних доказів, крім свідчень однієї людини, немає. А такі голосні титули, як резидент польської розвідки, спираються не на фактологічний матеріал, а, очевидно, тільки на фантазію слідчих, що таким чином намагалися надати більшої ваги справі, якою займалися.
…І, все-таки, однієї лютневої ночі 1926 року у скромну квартиру Євгена Гау, що жив по вулиці Карла Лібкнехта, 21, постукали. На порозі стояли двоє невідомих. Один з них переконав Євгена Карловича, що він його племінник Макс, якого той пам’ятав ще чотирирічним малюком. Юнак повідомив, що вони разом із сусідом Земеком Бруно нелегально перейшли польсько-радянський кордон. Для чого? Бруно запевнив, що він механік, вчився в Берліні і хоче влаштуватися в СРСР на роботу за спеціальністю. Для чого прибув Макс — не зрозуміло, очевидно, просто розважитися: “польському розвідникові” було всього п’ятнадцять з половиною років і був він, як писала з Лодзя мати Євгена Гау, Вільгельміна Германівна, зіпсованим хлопцем. Євген Карлович, який давно жив у СРСР і добре знав більшовицькі порядки, очевидно, не дуже зрадів таким гостям, наступного ж дня повів прибульців у паспортний стіл для іноземців та в ДПУ, щоб легалізувати їхнє перебування. Він чесно розповів про це слідчому на першому ж допиті, на що той зреагував своєрідно: “Следствие изобличает вас в том, что вы по заданию агента польской разведки Земека Бруно способствовали ему легализироваться в целях создания благоприятных условий для его деятельности. Дайте правдивые показания по существу данного вопроса”.
А “по существу вопроса” Земек Бруно пожив у Євгена Карловича кілька днів і, влаштувавшись на роботу, перейшов на квартиру. Макс же, як близький родич, гостював у Гау три місяці, підпрацьовував покрівельником, але серйозної справи для себе не знайшов, пиячив, і одного дня десь зник. Пізніше Євгену Карловичу сповістили із Лодзя, що Макс повернувся до батьків.
Фатальним виявилося знайомство із Земеком Бруно і для родини Фіншвальдів, та й не тільки для родини, а навіть для деяких їхніх знайомих. Бруно часто бував у домі Фіншвальдів, а у 1927 році, як пригадує Костянтин, вони з Галиною одружилися. Спільне життя тривало кілька років, причому Земек не рідше трьох разів на рік їздив у Польське консульство і врешті отримав польський паспорт та дозвіл на легальний виїзд з СРСР. Як пригадує Олена Фіншвальд, сестра Галини, він навіть представив дружину консулу, але, очевидно, брати її із собою наміру не мав.
Після свого від’їзду у 1932-му, ще з рік листувався з Галиною, а потім написав їй, що вона може вважати себе вільною, він дає їй розлучення. Через якийсь час Галина виїхала жити до Києва. До речі, про поспішність і недбалість, з яким проводилось слідство, свідчить і те, що арештували Олену, а не Галину, хоча адреса колишньої дружини Земека була відома. Та, очевидно, замовлення отримали на місцеву шпигунську групу, і головне було його виконати, а не докопатися до суті. Та й яка тут могла бути суть, коли, наприклад, Георгій Буртман приїхав до нашого міста із Саратова у 1934 році, коли Бруно Земек вже відбув у Польщу, а основним звинуваченням у справі фігурувало виконання завдань “резидента іноземної розвідки”. Георгій Георгійович зі своїм зятем Василем Аникіним чули про заїжджого поляка від Валентини Фіншвальд, сестри Олени та Галини, яка й запросила їх у Кірово, бо свого часу разом із чоловіком Анатолієм Івановим жила в Саратові по сусідству з Буртманами. Отож, це випадкове знайомство стало фатальним для сім’ї, що приїхала до нас шукати кращої долі.
“Мене арештували за те, що я поляк…”
Коли приїхав у наше місто Іван Дунін-Марцинкевич (не плутати з класиком білоруської літератури, хоча Іван Бонавентурович теж родом з Білорусі) не відомо. Вже у 1956-му році знайшлися свідки, які пам’ятали, що Дунін-Марцинкевич у ті часи працював інженером-будівельником військової інженерної дистанції. І вже тоді був людиною досить освіченою — закінчив Ризький політехнічний інститут, що дозволяло стверджувати деяким свідкам, ніби він із сім’ї аристократів. У 1921 році він працював уже у міськкомунгоспі. З дня заснування будівельного технікуму викладав там за сумісництвом. До серпня 1937 (час арешту) встиг два чи три скликання відпрацювати депутатом міської ради, був членом її президії, головою комунальної комісії чи секції, як вона тоді називалась. Керував будівництвом греблі біля електростанції, укріпленням мосту через річку Інгул (на вулиці Карла Маркса), займався перебудовою приміщення українського театру. Іван Дунін-Марцинкевич спеціалізувався також на боротьбі з паводками, не раз очолював відповідні комісії, укріпляв мости, греблі, у перші весняні дні часто чергував ночами в міськкомунгоспі, щоб у разі небезпеки чітко організувати роботи. Мав славу будівельника, який будує міцно й надійно, цього ж вимагав від своїх підлеглих. Займався й громадською роботою — був членом правління спілки будівельників, на зборах чи сесіях завжди виступав сміливо, по-діловому, з конструктивними пропозиціями.
Але про все це згадали вже у 1956-му, а у 37-му визначальним для органів стало те, що Земек Бруно якийсь час працював під його керівництвом. І нібито давав Дуніну-Марцинкевичу вказівки будувати будинки на поганому ґрунті, затримувати благоустрій міста, щоб викликати ворожі настрої (ну, щодо благоустрою міста, то в новітні часи у енкавеесників було б безліч роботи, але чи поліпшився б від того благоустрій? — С.О.). Свідками у справі були двоє чи троє людей, які категорично нічого не могли сказати про існування шпигунсько-диверсійної групи, але підтверджували антирадянські настрої (“Я працював у Дуніна-Марцинкевича на квартирі, як тесля. Одного разу за сніданком, яким вони мене пригостили, Іван Бонавентурович говорив про те, як раніше жила буржуазія і зауважив, що при Радянській владі нічого хорошого немає”). Цього виявилося достатньо, щоб арештувати, а потім і розстріляти людину.
Уже в тюрмі сусід Івана Дуніна-Марцинкевича по камері, очевидно, сподіваючись на прихильність органів, розповідав слідчим про те, як колишній головний інженер-будівельник міста вів себе: “Коли я повернувся з допиту, він мене запитав: “Що, мучили?” Я відповів: “Допитували, а не мучили!” Дунін-Марцинкевич продовжив: “Не знаю, що вони від мене хочуть, я ж нічого навіть не чув про те, про що вони мене запитують. Думаю мене арештували тому, що я поляк, зараз усіх поляків і німців арештовують. Мені вже байдуже, жаль доньку-студентку (Єві ледве виповнилось вісімнадцять — С.О.). Двадцять років я працював на них, а тепер вони вирішили, що я злочинець. Де ж вони були ці двадцять років?”).
Навряд чи подібні свідчення могли щось прояснити для слідства, але в будь-якому випадку догідливому тюремному донощику не можна було сподіватися на милість — буквально через кілька днів його розстріляли (документ про це є у справі).
Протримавши “членів шпигунсько-диверсійної групи” у тюрмі кілька місяців, їх розстріляли теж. Чорна тінь ш.д.г. (так писали слідчі), впавши на них, знищила безневинних людей, викреслила їх і з життя, і з пам’яті городян. Аж настільки, що в 1956 році органи мали іншу мороку: як знайти їхніх родичів і близьких, щоб вручити документи про реабілітацію. Роз’їхались, розвіялись по світах діти. Деякі члени сімей на той час уже померли.
Тож хай пам’ять про цих безневинно загиблих, які колись доклали рук до будівництва і благоустрою нашого міста, допоможе нам навчитися поважати кожну конкретну людину, не повторювати помилок минулого.
Світлана Орел