Нинішнього року він відзначатиме свій ювілей. Позаду в цього суперскромного письменника й науковця колоритна, насичена несподіваними поворотами життєва стежка: він автор книг гумору й лірики українською, російською, англійською мовами; він читав лекції з економіки в Києві і США, він одвідав кілька десятків країн, йому заповідалась доля Робертіно Лоретті, він позивався з «95-им кварталом», його поезії пробували на зуб Вишеславський і Рождественський… Він народився і живе в Кропивницькому. Член НСПУ з 2005 року.
– Борисе Григоровичу, гортаючи Вашу життєву анкету, спостеріг – Ви завше були при ділі: три вищі навчальні заклади закінчив, вчителював, займався виконавчою комсомольською роботою, викладав у вишах рідного міста, столиці, навіть заокеану… А тепер – вільний від усіх цих обов’язкових трудів. Свобода – море часу для творчості. Як Вам дихається у цій атмосфері, яка повністю, до краю належить Вам?
– Це запитання нагадало мені старий анекдот. Циган каже: «Усе життя їв цибулю – й ніяк не міг звикнути. А сало один раз з’їв – і відразу звик». Отак і я – після того, як остаточно залишив свою викладацьку роботу в університеті (майже шість років був працюючим пенсіонером), відразу звик до життя вільного художника. Втім, я й зараз, якщо де-факто, працюючий пенсіонер. Працюю зі словом. Інколи – тяжко.
– Ваші публікації в найголовнішій у ті часи газеті СРСР «Правда». Нині в Україні порахуймо живих письменників, хто міг надрукувати свої твори в цьому виданні: певно, пальців однієї руки вистачить… Партшкола Вам посприяла?
– Коли я був слухачем ВПШ при ЦК КПУ, то ще ніде, крім партшкільної багатотиражки, не друкувався. А по закінченні партшколи, надто – після закінчення в 1980 році моєї функціонерської діяльності, зазначати цей факт у запропонованих редакціям матеріалах мені й на думку не спадало. Я завжди розраховував тільки на якість своїх текстів.
– Як Ви на своє тодішнє комсомольське апаратне життя-буття нині дивитесь?
– З одного боку, я наче соромлюсь свого колишнього апаратного минулого, бо, на відміну від рядових комсомольців, ми, функціонери, були більшими конформістами й пристосуванцями, оскільки, щоденно пізнаючи недолугість тодішньої Системи зсередини, продовжували їй служити, думаючи, що вона назавжди, що не залишається нічого кращого, як влаштовуватися в запропонованих обставинах. З іншого боку, посада організатора культурно-масової роботи з молоддю (заступник завідувача відділу обкому комсомолу), яку я обіймав більшу частину своєї кар’єри комсомольського профі, дозволяла на певну відстань відходити від жорсткого комуністичного дискурсу, зосереджуючись на суто культурологічних речах. Наприклад, чимало позитиву було в підтримці комсомольськими органами творчої молоді. А з третього боку, мені випав щасливий лотерейний квиток безпосереднього й часом вельми неформального спілкування з цілим рядом справжніх зірок радянської сцени в другій половині 1970-х – на початку 1980-х. Але звідки у мене, провінційного (кіровоградського) комсомольського функціонера невисокого рангу могла з'явитися можливість досить тісного і тривалого спілкування з Т.Дороніною, Л.Лещенко, С.Ротару, Й.Кобзоном, Л.Сенчиною, А.Пугачовою, Г.Хазановим, В.Винокуром, Є.Леоновим, Р.Карцевим, О.Градським і багатьма іншими популярними артистами радянської естради, театру і кіно?
Моя скромна, з точки зору комсомольсько-номенклатурної ієрархії, посада відкрила мені, на диво, можливість більше за інших комсомольських працівників області зняти вершки з буму концертно-комерційної діяльності, в яку комсомол кинувся, скориставшись тимчасовим недоглядом і потуранням великого брата – КПРС.
Комсомол, як відомо, був аж ніяк не концертною й, тим більше, не комерційною організацією. Разом з тим в одній з інструкцій ЦК ВЛКСМ («Про залучені кошти») комсомольським органам дозволялася організація платних концертів для подальшого фінансування різноманітних комсомольських заходів (фестивалів, оглядів, зльотів і т.п.). Недосконалість і нечіткість багатьох пунктів цієї інструкції відкривали можливість різного їх тлумачення, чим і скористалися комсомольські працівники на місцях. Вони зрозуміли, що кілька аншлагів на день при двох-трьохрублевих квитках можуть забезпечити тільки зірки радянської естради. Але де обкому комсомолу взяти весь комплекс інфраструктури концертної організації? Саме у неї і взяли: пішли на співпрацю з такою організацією – обласною філармонією. Працювали на паритетних засадах: весь чистий прибуток ділили фіфті-фіфті. А що змушувало філармонію йти на створення такого тимчасового СП з обкомом комсомолу, віддаючи йому 50% чистого прибутку? Чому ця налагоджена державна концертна структура не могла обійтися без молодіжної громадсько-політичної організації? Чому по філармонійній лінії зірки приїжджали в провінцію вкрай рідко і працювали не більше одного концерту на день, а по комсомольській – зліталися, як мухи на мед, зриваючи (під різними приводами) концерти, передбачені планами таких серйозних організацій, як «Москонцерт», «Росконцерт», «Лєнконцерт», «Союзконцерт»?.. Що змушувало найпопулярніших в країні артистів працювати, як казав Остап Бендер, далеко від балету "Червоний мак" – у містах і райцентрах периферійних областей по 2-3-4 концерти на день протягом тижня?! Відповідь банальна – гроші. За плановий концерт у Москві (дозволялося 8 таких виступів на місяць) Хазанов, вже будучи знаменитим, отримував 16 рублів 50 копійок, а за лівий у Світловодську – 300 ре (помножте ще на 4 концерти на день). З цього, щоправда, слід відняти подарунок лікарю-фоніатру за довідку про «запалення» голосових зв'язок, а також хабар чиновнику з «Москонцерту» за видачу направлення на гастролі в Кіровоградську (або іншу тмутараканську) область... Так що ринкові (точніше, квазіринкові) стосунки навіть у найзастійніші роки примудрялися торувати собі криві (ліві, обхідні та інші) дороги, спотворюючись самі й спотворюючи душі як обивателів, так і їхніх кумирів. І, менше з тим, завдяки цим совковим ринковим стосункам у сфері шоу-бізнесу (за офіційної їх відсутності) провінціали могли живцем побачити і почути ціле сузір'я вітчизняних знаменитостей; останні ж могли отримати більш-менш адекватну їхньому таланту грошову винагороду, а держава і комсомол – чималі додаткові суми до своїх бюджетів.
Усі, здавалося, були у виграші. Але ж ні! Були й ті, хто програвав. Найбільше програвала Адміністративна Система, її ідеологічні принципи. Ідеологія, як стрижень цієї системи, не могла бути принесена в жертву матеріальній вигоді, надто – приватних осіб. Подумаєш, Кобзон! Так, талант, так, унікальний голос, так, практично невтомний голосовий апарат!.. Але 1328 рублів на день (за чотири концерти) – це вже занадто! Ніякий номенклатурник, включаючи Генсека ЦК КПРС, так багато легально заробити ніяк не міг, навіть за місяць. А Ленінський комсомол… Як він посмів зневажати встановлене профспілкою нормування праці, платити (а виплату артистам грошей якраз і брав на себе вірний помічник партії) у два-три рази більше, в порівнянні з держфілармонією, а головне – зі встановленим Держкомпраці СРСР кошторисом?! Хто дав йому право фактично ламати плани державних концертних організацій, підриваючи саму суть Системи – її плановість, підконтрольний, санкціонований державою розподільний ранжир?!
І відбулося те, що й повинно було статися. Після невеликої артпідготовки (фейлетонно-викривальної кампанії проти зірок і посадково-профілактичного перетрушування кадрів центральних концертних організацій) ЦК КПРС прийняв постанову, в якій комсомолу рекомендувалося (а не наказувалося, як всім іншим причетним до цього відомствам) припинити практику широкомасштабної комерційної концертної діяльності.
Звичайно, гідру шоу-бізнесу остаточно придушити не вдалося, але здоров'я її в першій половині 80-х років було вже не те. Таким чином мій відхід від комсомольської роботи в квітні 1980 року, можна сказати, збігся з різким згортанням комсомольського шоу-підприємництва. Три останні роки моєї комсомольської кар'єри виявилися воістину золотим її заходом. Цей період був буквально перенасичений організацією гастролей відомих артистів. Одна концертна бригада змінювала іншу… Але все хороше колись та закінчується. Тож я вирішив з комсомольської роботи перейти на викладацьку. А згодом вирішив про все це написати. Спогади про мої «мед-пиво» друкувалися влітку 2013 року в тижневику «Україна-Центр». Шість розворотів поспіль чималим накладом – 18 тисяч примірників.
– Пам’ятаю, Ви збирались судитись із «95 кварталом» за афоризм, який вони у Вас стибрили. Чим це діло кінчилось? І як Ви взагалі ставитесь до гумору цих і подібних їм телешоуменів?
– Десь у жовтні чи листопаді 2009 року газета «Голос України» у своєму «Курені» надрукувала мою живописульку: MADE IN UKRAINE Пороблено в Україні.
А наприкінці квітня 2010 року виходить перша передача студії «Квартал 95» під назвою «Пороблено в Україні». Таке буває, що інколи одні й ті ж самі думки (каламбури тощо) вловлюються ментальними антенами різних людей. Але коли в першому випуску передачі Володимир Зеленський, пояснюючи назву нового телепроекту, сказав дослівно: «Ну, це як Made in Ukraine. Пороблено в Україні...» я небезпідставно запідозрив плагіат. Звернувся за поміччю до кіровоградського нардепа Валерія Кальченка. До телеканалу надіслали газету з моєю публікацією і, як супровід, – лист-запит від народного депутата з проханням прояснити ситуацію. Після довгого очікування прийшла відповідь, в якій голослівно було заявлено, що цикл передач під назвою «Пороблено в Україні» задумувався студією ще наприкінці 2008-го року. За півтора року до початку реалізації проєкту, Карле! Я, згадавши народну приказку «Буцалося теля з дубом», вирішив припинити свої буцання зі студією «Квартал 95». Аж раптом телеканал «Интер» припиняє випускати передачі проєкту «Пороблено в Україні». Може, злякалися моїх можливих позовів до суду? Не знаю, це тільки моє припущення.
Гумор це своєрідний лакмусовий папірець. Він дозволяє краще пізнати і суб’єкта-сміхотворця, і його об’єкт – читачів-слухачів-глядачів. Всім відома максима: «Скажи мені з чого ти смієшся, і я скажу, хто ти». Тобто через сприйняття/несприйняття гумору можна визначити освітній, культурний рівень, що людина прочитала й читає зараз, її світогляд і т.д. Сміх – річ дуже показова. З одними сміх зближує, як пароль – ти і я – однієї крові, когось розводить/віддаляє, якщо сміються над творами авторів різного штибу гумористичного письма або його усної, концертної презентації, наприклад, у форматі індивідуального стендапу чи колективного театралізованого шоу. У студії «Квартал 95» дуже великий, добре фінансований авторський колектив. Нерідко їхньому телепродукту притаманні риси вишуканої, гострої дотепності, майстерність побудови комічних мізансцен. Але, на мою думку, в телепередачах даної студії все ж таки переважає сечостатевий (нижче пояса), ксенофобний, гомофобний та інші низькопробні сорти гумору. Мені здається, що їхні маркетологи ретельно дослідили смаки й потреби юрби й зорієнтували авторів студії на задоволення саме такого трешевого попиту.
На жаль, у нас останнім часом не те що толерується, а навіть заохочується культура бездумного гигу. Це мій власний неологізм, який, на противагу гигу, тобто комедійному прийому, в основі якого лежить очевидна безглуздість (як тут не згадати чудові гиги Чарлі Чапліна та інших видатних коміків), означає бездумне й ексгібіціоністсько-галасливе гигикання з найменшого приводу. Я давненько вже спостерігаю цю пошесть, особливо в молодіжному середовищі. Навіть матюки сьогодні використовують як каталізатор провокації комічного ефекту. Нещодавно брав участь у вечорі іронічної поезії, під час якого одна молодесенька авторка читала свої матюкливі вірші в присутності своїх батьків! Спочатку вона кокетливо вибачилася перед ними, а потім почала видавати на-гора відверто брудні матюки, щодалі підвищуючи їх поверховість. Не відставали від неї й двоє інших столичних поетів, засмічуючи намолену довгими роками ауру театру корифеїв і зриваючи найбільші оплески саме обсценною лексикою, якою густо були змащені їхні поезії. Коли дійшла моя черга, то мені нічого не залишалися, як вибачитися, що в моєму виступі не буде жодного матюка…
Я давно зрозумів для себе таке: не можна підлаштовуватися, пристосовуватися до малоосвічених уявлень і невибагливих смаків більшості, до так званих народних мас, бо не зчуєшся, як станеш їхнім заручником, залізеш до них у ярмо і вже потім не зможеш не потрафляти низьким запитам плебсу, граючи на пониження, замість того, щоб підтягувати масового читача/слухача до свого рівня розуміння окремих речей і світу в цілому, підтягувати до власних морально-етичних і культурно-естетичних принципів, цінностей і стандартів.
– «Афористичність – це сіль, яка додає смаку будь-якій думці» – цитую Вас. Коли відчули, що маєте почуття гумору, почуття вишуканого творення думки?
– Те, ким ми самі себе відчуваємо, є менш важливим, аніж те, ким нас сприймають оточуючі. Тут доречним буде процитувати відоме висловлювання О.Генрі про початок ним своєї письменницької кар’єри і про особливості його власного письма: «Інкубаційний період тривав, не завдаючи мені занепокоєння, двадцять п'ять років, а потім з'явився висип, і оточення поставило діагноз. Тільки хворобу назвали не кір, а почуття гумору». З середини 1980-х років мої гумористичні й сатиричні тексти, переважно мініатюри, почали масово друкувати різні часописи. Я щомісячно став отримувати за них гонорари, сума яких нерідко перевищувала зарплату за основним місцем роботи. Якщо застосовувати західний підхід, то мене (до НСПУ ще не належав), можна було б вважати професійним письменником. Мене визнали гумористом редакції газет і журналів як представники широкого читацького загалу, і я вже міг упевненно й небезпідставно вважати, що у мене є почуття гумору. За іронією долі, після вступу до НСПУ (2005), коли мій статус став підпадати під положення закону «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», я, за мірками західного підходу, перестав бути професійним письменником, оскільки мої доходи від цього виду діяльності складали вже меншу частину моїх прибутків. Зараз вони є зовсім мізерними, про що я вже зазначав раніше. Але я певен, що пишу зараз не гірше, ніж раніше, тому сприймаю заморський критерій визначення професійності митця як сумнівний і суперечливий.
У питанні, ким і як себе відчуває людина, яка береться за творче письмо, може вилізти й наступне підпитання: чи зважати на те, що з приводу твоєї творчості кажуть тобі читачі, чи дослухатися тільки до власного чуття, душі й серця? Це не таке й легке запитання. Відповідь: і так, і ні. З одного боку – і дослухатися до чужої критики, і водночас вірити в себе. Знову згадується пушкінське: «Ты сам свой высший суд». Можна, вважаю, сказати так: критично ставитися до чужої критики, з іншого боку, слід критично ставитися до власної високої думки про себе, до чужих похвал.
Що стосується афористичності, то її сіль і справді доводиться випаровувати, бо лаконічність – це осердя афоризму. Афористичність має таку визначальну ознаку, як лаконізм. Тому я дуже багато – до фанатизму – бився і б’юся за скорочення мініатюр, за те, щоб надати фразам і віршам більшої щільності, конденсованості, концентрації, зробити справжню формозмістову ропу. Для жінок я навіть припас такий каламбур: «Б’юся над афоризмом не один день, щоб надати йому щільність в 180 ден». (На колготах показник DEN – від англійського слова density – означає щільність матеріалу, з якого виготовлено цей атрибут жіночого одягу).
– Хто Вас у юності спрямував на вибір фаху – англійська філологія? Які преференції в житті Ви отримали від цього завбачливого вибору? Знаю, що кілька разів Ви з дружиною одвідували США. Яким побитом?
– У дитинстві в мене був чудовий дискант. 1963 року на Всесоюзному дитячому конкурсі вокалістів у таборі «Артек» я виборов перше місце, отримав золоту медаль (друге місце посів соліст Хору хлопчиків Московського хорового училища імені О.В.Свєшнікова). В «Артеці» мене слухали композитори Едуард Колмановський і Аркадій Островський. Вони домовилися з керівництвом піонерського табору, що вечорами вони будуть забирати мене з собою на концерти в санаторіях Південного берега Криму. Під акомпанимент авторів я виконував їхні пісні «Хотят ли русские войны» і «Пусть всегда будет солнце». Це я все кажу до того, що з дитинства я твердо знав: після школи буду вступати до консерваторії на вокальне відділення. Але вкрай невдала мутація голосу (затягали по концертах, коли почав ламатися голос і треба було мовчати) зруйнувала мої плани. Здобувати англофілологічну освіту мене загітував студент, який проходив в нашому, 10-А, класі педагогічну практику. Я дуже йому вдячний, бо через англійську мову відбулося розширення мого читацького й суспільного світогляду. З кінця другого курсу я став регулярно слухати англійською Бі-бі-сі й Голос Америки. Для мене трохи піднялася тодішня залізна завіса, став ближчим західний світ, його спосіб мислення й життя, я став внутрішньо вільнішим. У 1977 році я попрацював перекладачем у закордонному круїзі, вперше отримавши можливість одним оком побачити дещо з того, про що слухав у передачах ворожих голосів. У 1997 році на конкурсній основі виборов право на дослідницьку роботу в університеті штату Мен (University of Maine). Програма передбачала також читання лекцій для американських студентів. Для бакалаврів і магістрів я читав лекції про економіку України. Після закінчення школи моя донька виборола грант на безкоштовне навчання спочатку в міжнародному коледжі в Норвегії, а потім – у США. Там вона вийшла заміж за американця й залишилася жити в Штатах. Звідтоді ми з дружиною неодноразово гостювали в її родині, допомагали глядіти онука. Декілька разів мої враження й спостереження під час перебування в Америці втілювалися в публіцистичні есеї, нотатки подорожнього.
– Ось журнал «Вежа» опублікував уже другу Вашу п’єсу. Що Вас до драматургії привело? І яка різниця в писанні афоризмів і п’єс?
– У мене ніколи не було амбіцій писати драматургійні твори, аж поки в 1998 році мене не попросила про це директорка Кіровоградської школи №14, де вчилася моя донька-випускниця. Відмовити я не зміг. Написав малесеньку п’єсу-бурлеск «Школа радості». Позичив у В.О.Сухомлинського серйозну назву, але п’єсу написав несерйозну, з підзаголовком «Комедія та й годі». Дитячий театр СШ №14 став з нею переможцем міського огляду-конкурсу шкільних драматичних колективів. Після того як цю комедію опублікував журнал «Вітчизна» (2001, №11-12), її почали ставити деякі інші шкільні театри України, про що мене сповіщали їхні керівники, інколи питаючи дозволу на постановку чи на певні режисерські варіації на тему. Кілька років тому я вирішив замахнутися на повноформатний драматичний твір, бо у мене в голові з’явилася цікава, як на мене, ідея, і я почав розкручувати навколо неї водевільний сюжет. Писав-переписував довго й нудно. З першого варіанту п’єси «Джекпот» на п’ять дій остаточно вийшла комедія на дві дії.
– А взагалі почали творити якою з мов: англійською, російською, українською? Як це було, пам’ятаєте? Давно колись Ви розповідали мені про те, що носили свої ліричні спроби російською мовою Леонідові Вишеславському, а потім передавали їх Роберту Рождественському…
– Я починав з віршування ще старшокласником, звичайно, російською, бо вчився в російській школі, коло мого дитячого й підліткового спілкування було переважно російськомовним, точніше – суржикомовним. Коли я в педінституті опановував англійську мову, наші викладачі практикували таке навчальне завдання: з кожної порції нової лексики треба було зліпити маленьке оповідання, максимально насичене додатковими словами й фразеологізмами. Це називалося crammed story, тобто вщерть набита новою лексикою оповідка. Мої оповідки викладачі завжди оцінювали як найкращі – як з боку рекордної кількості запхнутих в неї нових лексичних одиниць, так і з точки зору змістовності мого міні-есею. Згодом я навчився писати українською. Не боюся стверджувати, що роблю це на рівні, не нижчому, ніж російською. Звичайно, писати англійською на рівні носія мови я не здатен, хоча рівень володіння нею в мене досить пристойний.
Тепер щодо другої частини Вашого запитання. Для мене як літератора-початківця, який тоді писав виключно російською, дуже значною віхою в поетичній освіті стало спілкування з відомим українським російськомовним поетом Леонідом Вишеславським, широко відомим в Союзі, особливо після того, як до однієї з його книжок зоряного циклу «Звёздные сонеты» Юрій Гагарін написав теплу передмову. Я тоді ще був аспірантом економічного факультету КДУ, дружина вже працювала в Києві. Наприкінці 1984 року ми з нею прийшли до концертного залу консерваторії на творчу зустріч з нагоди 70-річного ювілею поета. По закінченні я подався за сценічні лаштунки, представився й попросив Леоніда Миколайовича подивитись добірку моїх віршів, яку я прихопив з собою, йдучи на цей захід. Він, на моє здивування, одразу й легко погодився, дав номер свого телефона й попросив подзвонити через тиждень. Я так і зробив. Думав, він мені по телефону скаже кілька своїх думок і зауважень і тим обмежиться, але він запросив мене до себе додому. Він жив в тому славнозвісному письменницькому кооперативі РОЛІТ (колишня вулиця Леніна, зараз – Богдана Хмельницького), де вже, здавалося, для нових меморіальних дошок не залишилося жодного місця. Щоправда, і для Леоніда Миколайовича після його смерті місце для персональної дошки теж знайшлося. (До речі, у Вікіпедії я якось натрапив на інформацію про те, що за цим показником – кількістю таких меморіальних знаків – дана будівля є абсолютним рекордсменом). Прийняв він мене дуже гостинно, напоїв чаєм з тістечками, показав свою велику колекцію метеликів, якою дуже пишався. До цього, із спілкування з багатьма киянами з різних верств суспільства у мене склалося враження, що всі вони сноби й міщани. Леонід Миколайович спростував таке моє узагальнення. Це був справжній інтелігент, про яких за радянської влади інколи казали: «Людина ще з того часу», маючи на увазі часи дореволюційні, дохамські. Після загальних ознайомчих розмов, Вишеславський перейшов до критичного аналізу мого «творчого доробала». Не вдаючись до розлогих наукових теоретизувань, він тихо й лагідно виголосив свій вирок – цитую дослівно, бо таке і з таких уст це запам’ятовується на все життя: «Ви знаєте, як лірика я вас не бачу». Я теж після цих слів мало не втратив здатність бачити. Я відразу налаштувався більше не вірити жодному його слову, та він, мабуть передбачаючи таку мою реакцію, вчинив дуже мудро: «Ось у вас, наприклад, є такий вірш, у якому ви розказуєте, що в дитинстві у вас був найкращий друг, з яким потім вас розвели життєві обставини і з яким ви потім зустрілися через тривалий час. Ви багато вчилися, прагнули здійматися в якісь емпіреї, а він пішов шляхом звичайного пересічного роботяги, ніде після школи не вчився. Ось ви вирішили посидіти за пляшкою, розмова не клеїться, кожен з вас відчуває, що ви тепер дуже різні, немає будь-якої спорідненості думок і душ. Може, вам буде цікаво, але у мене теж є аналогічний вірш». Леонід Миколайович розгортає заздалегідь приготовану книжку своїх поезій і дає її мені. Я читаю – і, дивуючись аналогічності сюжету, бачу, наскільки Вишеславський перевершує мене як поет. На тлі його вірша мій поетичний опус відразу збляк. Як про поганий живопис художники кажуть мазня, так і про свій вірш я подумав – віршомазня. (Може це у мене вийшов неологізм? Віршомаз – слово загальновідоме, у Шевченка зустрічається, а от віршомазня… Не знаю, треба поґуґлити). Я на цьому прикладі переконався, що критичний компаративізм є дуже потужним засобом боротьби проти упертих, або як сьогодні кажуть – упоротих, самовпевнених, самозакоханих нарцисів від літератури й мистецтва. Коли я вже сидів морально розчавленим, коли, як кажуть боксери, поплив і вже йшов до дна, Леонід Миколайович несподівано кидає мені чарівне рятівне коло, вимовляючи: «А от ваші гумористичні віршики мені сподобалися. Вони – те, на чому я вам раджу зосередитись. Почуття гумору – це ваш сильний бік, копайте саме цю жилу». І як приклад – зачитав один мій чотиривірш, який йому дуже сподобався саме як гумористичний. Послухавши це цитування, я був неабияк здивований. Справа в тому, що я той чотиривірш писав на повному серйозі, вважав той катрен зразком любовної лірики, а він побачив у ньому якийсь гумор. Пізніше наша колега Світлана Барабаш теж віднесла його до розряду гумористичних. Це для мене – загадка й по сьогоднішній день.
– Перехід на українську був у Вас болісний? Я запитую про це як редактор останньої Вашої книги «Осінні осяяння», в якій я відчув відголоски чужомовного мислення. Чужомовне для мене, а для Вас?
– Не можу сказати болісний, краще – тривалий, трохи тернистий. На сьогоднішній день я повноцінно двомислячий (власний неологізм?). Навіть до певної міри – тримислячий: на англомовне мислення переходжу під час тривалих занурень у англомовне середовище. Вважаю дану обставину – полімислення – як мій безумовний актив. Коли справа доходить до каламбурів, паліндромів, влучних рим, то я переходжу з української на російську чи англійську і навпаки, щоб частково чи повністю не втратити якийсь цікавий творчий доробок. От, наприклад, до Першого травня я вигадав такий заклик-тролінг (в дусі горезвісних закликів ЦК КПРС) «Мир, труд, май – наливай!». Оскільки я більшу частину життя провів у середовищі зросійщенного українського міста, навчався в російськомовних закладах (школі й вишах), то в моїй голові змолоду накопичилося більше віртуальних літературних артефактів, фольклорного бекґраунду, пов’язаних саме з російською мовою. Все це інколи вилазить, коли пишу українською, але вже набагато рідше, ніж тоді, коли я тільки починав переходити на українське письмо. Разом з тим російськомовне мислення для мене не є чужомовним, я його також вважаю своїм активом. Воно, на щастя, не стало у мене носієм того імперсько-шовіністичного дискурсу «русского мира», який постійно нуртує на неосяжних теренах нашого північного сусіда, навіть у мізках видатних людей. Мені вдається, наприклад, відсепаровувати неймовірно високу художність письменницького стилю Лева Толстого (взяти хоча б геніальну за стилем повість «Смерть Ивана Ильича») від його антизахідних настроїв, естетики антикультурної деструкції, що проглядаються в романах та інших творах цього класика російської літератури.
– Літературну зустріч із Вами я відкривав таким жартом: «Сьогодні будемо говорити про історичні витоки економічної думки і зокрема про теорію конвергенції». Саме на такі та подібні теми публікували Ви статті в наукових журналах. Звідки це такий потяг?
– Економічна теорія – хоч і складна й неосяжна царина – наука надзвичайно цікава. Вона сприяє кращому, ємнішому й панорамному сприйняттю й розумінню суспільної організації людського життя. Деякими періодами я паралельно викладав і англійську мову, і економічну теорію. Так от викладати «Економіку» мені подобалося набагато більше. Неабияким своїм досягненням я вважаю публікації в головних економічних журналах СРСР і сувереної України (одна стаття в журналі «Экономические науки», 4 – в журналі «Економіка України»). Навіть не знаю, чи може хтось з економістів нашої області похизуватися такою ж науковою складовою своєї викладацької роботи…
– Чим у житті іще захоплювались, окрім улюбленого фаху й літературної творчості?
– В дитинстві й юності захоплювався футболом, велосипедом, ковзанами. Співав сольно й у складі різних хорів. Ну, й, звісна річ, багато читав. Пізніше – чимало мандрував (побував майже у 30 країнах світу), що потім нерідко оформлював у публіцистичні тексти.
– Мистецтво карикатури – майже забуте мистецтво. Не тільки Вами – це, здається, світова тенденція. Що Ви з цього приводу думаєте?
– Думаю, що як жанр карикатура, особливо у виконанні талановитих представників цього мистецтва, в найближчій перспективі не зникне, але її сфера постійно звужується через виникнення й стрімке поширення так званих фотожаб. Не кожен художник здатен витримати таку конкуренцію. Але найкращі, певен, виживуть.
– Не пам’ятаю, щоб Ви колись були в списках якої з партій нашого демократичного часу чи балотувались у «слуги народу» бодай міського чи обласного розливу. Митцеві не треба йти в політику? Хоч політикою Ви цікавитесь – про це читачі відають…
– Мої колишні колеги по комсомольській роботі кілька разів пробували залучити мене до своїх партій. Але минулий совково-функціонерський досвід і дух вільного художника убезпечили мене від такого, на мою думку, хибного кроку. Я зрозумів: це не моє, особливо в несталих і покручених умовах транзиту нашої країни до більш розвинутого суспільства.
– Чи стежите за літературним процесом в Україні? Зокрема за жанром афористики? Так само і в Росії, у світі? Щось молоді в цьому жанрі не дуже видно…
– Не можу сказати що пильно й методично, але за літературним процесом в Україні я стежу, за жанром афористики – також, бо з майстрами цієї справи перетинаюсь на сторінках гумору деяких газет, на відповідних інтернет-ресурсах. Як на мене, словосполучення молодий афорист є майже оксюмороном, бо для писання справжніх афоризмів, а не легковажних прикольних дотепів, треба мати чималий життєвий досвід. Я, наприклад, дотепні фрази пишу й публікую давно, а от справжні афоризми (перепрошую за таку нахабно-самовпевнену заяву) почав створювати лише тоді, як увійшов у зрілий вік.
– Які книги (поза Вашими жанрами), прочитані останніми роками, Вас вразили чи запам’ятались?
– Давно вже віддаю перевагу літературі факту. Мені подобається розповідь від першої особи, в якій, окрім вишуканого стилю, є відвертість і сповідальність. А якщо все це ще й змащено іронією чи самоіронією, то моєму читацькому задоволенню немає меж. Подібні відчуття з’являються у мене, коли я, наприклад, читаю Сергія Довлатова, Фазіля Іскандера, Юрія Андруховича. Останнім часом читав юридичні трилери американського письменника Джона Грішема, і не тільки задля підтримки своєї англійської, а й для задоволення, бо це дійсно гарний письменник. Щойно закінчив читати в оригіналі чудову біографічну сповідь ще однієї американки китайського походження Емі Чуа (Amy Chua) «Бойовий гімн матері-тигриці». В анотації цього бестселера зазначається: «Це історія про матір і двох дочок, яка мала б бути історією про те, що китайські батьки краще піднімають дітей, ніж західні. Але натомість – це розповідь про гостре зіткнення культур і швидкоплинний смак слави». Я б радив прочитати цю актуальну книгу всім нашим батькам, бабусям-дідусям і фаховим педагогам.
Запитував Василь Бондар