От за це мені прилетить! – Безбожник! – будуть кричати окремі святоші. Тож посилаюся на етнографів і, у їх числі, на християнського митрополита.
Липень у найдавніших українців був часом так званих громових свят. Народ давно спостеріг, що цей місяць багатий на грози. Етнографічна література пише про це вкрай мало, оскільки носієм грому і блискавки у наших прапредків був Перун і саме це божество претендувало у часи Володимира-хрестителя на головного бога, тож його дерев’яну скульптуру у час хрещення було скинуто в Дніпро. Зрозуміло, що у церковників це свято і це божество є абсолютне табу, тому писано про нього мало.
Тим не менше митрополит Іларіон (Іван Огієнко) чітко описує обрядові дії громових свят і навіть сам образ Перуна: золотоголового, зі срібною чуприною, котрий виїжджав на вогнекрилому коні.
Як правило, люди 20 липня збиралися на пагорбах, горах, а ще біля водоймищ. Вони ішли в дубові гаї, оскільки дуб вважався Перуновим деревом, виплітали вінки з дуба чоловікам, юнакам і навіть тягловій худобі. У такий же вінок одягали і постать Перуна. Це могла бути і скульптура, і жива людина. Перуну давали в руки меч і стріли, якими він мав відганяти нечисть, а також ключі від Раю-Вираю. Часто він ще й окроплював зелень, будучи уже в ролі не то Лісовика, не то зрілого Шума.
Довкола Перуна затівалися різні ігрища, часто – змагальні. До нього і до його вогнекрилого коня зверталися з різними побажаннями. Супроводила Перуна своєрідна дружина воїнів. Оспівувалася зозулька, котра свого часу збудила Перуна зо сну і той розбивав крижані мости і випускав тепло.
Він був і володарем блискавки та грому, і переслідувачем нечисті, і т.з. Паликопою, себто міг вогнем знищити збіжжя на ниві. У християн ці функції виконуть святі Ілля-громовержець та Пантелеймон-паликопа. День Іллі, як відомо припадає на 2 серпня, що у церковників і є 20-м липня. Тоді ж зверталися до неба із проханням не палити збіжжя. Для захисту під час грози від блискавки в моїй місцевості довго, ще й у вісімдесяті роки минулого століття, користувалися покладеними навхрест на подвір’ї коцюбою та рогачами. Що ж, можливо ці металеві речі іноді й відводили електричний розряд від солом’яної стріхи у землю…
Але в дитинстві я часто бачив хуліганисту гру, коли компанія жінок та чоловіків чеберяли: стрибали через навхрест покладені рогачі та коцюбу, співаючи про зайчика-чеберяйчика. Впевнений, що це релікт обряду, котрий колись проводився на повному серйозі і саме на громові свята.
Збереглися і записи етноґрафів про Додолу – чи то доньку, чи то пару Перуна.
На громові свята найпоширенішою була гра «Горю-дуб», коли в центрі дійства закопувався дубовий стовп. Він заквітчувався, всіляко величався, і непочатою водою скроплювався, і громичною свічкою оносився.
(До речі, саме назва громична свічка засвідчує нам, що такі свята існували. Бо нині ця свічка освячується в церкві на Стрітення і мала би називатися стрітенською. Вона є нібит, помічною при хворобах, дається в руки вмираючому та виноситься в грозу, як захист від блискавки).
Довкола стовпа-горюдуба водилися численні хороводи, виконувалися і величальні, і жартівливі пісні. Після переспівок-дражнилок довкола стовпа-горюдуба, після величання цього стовпа, він спалювався – своєрідне рослинне жертвоприношення.
Про автентичність Перуна і громових свят свідчить і досі існуюче західноукраїнське «Перун би тя копнув», тотожне нашому «Грім би тебе побив», (а в моїй місцевості іноді, коли жартома, а коли і всерйоз казали: «Щоб тебе шматок хмари вбамбурачило»).
Досі збереглися і уявлення про те, що влітку хмари «ходять зі своїм вітром», а восени вони його не мають. Справді, іноді влітку при нагрітій землі вітер дме в один бік, а горішні повітряні потоки йдуть в інший, несучи з собою хмари – і створюється враження, що хмари йдуть проти вітру. Восени ці перепади температури між поверхнею землі і повітрям вгорі уже не такі значні – і тоді вітер і внизу, і вгорі йде в один бік.
До певної міри громові свята, як більшість українських народних свят, були і часом поминання предків.
Громових пісень практично не збереглося, хоч можна анітрохи не сумніватися: вони були.
На громові свята, як і на інші весняно-літні свята, шанувалося Крокове колесо і збіжжя у вигляді колосяного вінка чи снопа.
Шкода, що на догоду якомусь одному світогляду знищено цілий пласт нашої самобутньої культури. Вкотре повторюсь: брали би приклад із європейців-католиків. Вони і в Христа щиро вірять, і своїх Нептунів, Венер, Афродіт, Аполонів, Сатурнів, Меркуріїв і т.д. не забули. Ще й нам нав’язали.
А ми, полохливі, слів Велес, Перун, Род, Дажбог боїмося, як вогню! Де вже до збереження обрядів, а з ними – і нашої культури! От і маємо, що маємо. Себто, майже ніц не маємо. І вперто донищуємо рештки…
Володимир Яремчук