З історії відомий торговий шлях з варягів у греки. Починався він на околиці сучасного Стокгольма, пролягав двома морями і кількома річками та закінчувався у столиці Візантії Константинополі. Купці Київської Русі теж користувалися шляхом, частина якого пролягала Дніпром. Пізніше існував інший шлях, набагато коротший і ефективніший. Починався він у верхів’ї Інгулу, де тепер розташований Кропивницький, закінчувався у тому ж…Константинополі. Це не легенда і не версія: дослідження побудоване на історичних джерелах.
Невгамовний купець з Подолу
Першими переселенцями, які навесні 1755 року прибули на береги Інгулу та Сугаклеї розвивати у нових поселеннях ремесла і торгівлю, були родини купців Сенківських, Масленникових, Кленових, Макєєвих. Вони стали засновниками купецького стану на щойно заселених землях Приінгулля. Підприємці швидко зорієнтувалися у сприятливих обставинах. Особливо після того, як при фортеці св. Єлизавети була відкрита митниця і стороннім купцям заборонили проїзд з польських земель у володіння Росії та Запорожжя без відмітки у гарнізонній канцелярії. Федір Сенківський і його син Семен налагодили торгівлю «хлібним вином», тобто горілкою, що надходила з Польщі. Мито за перевіз було мізерним – три копійки за відро. У місцевого населення «веселий» напій користувався величезним попитом.
За короткий час Семен Сенківський, капітали якого після смерті батька подвоїлися, став монополістом продажу алкоголю. Йому стало тісно у межах провінції, купець замислився про міжнародний ринок. І про торгівлю не тільки «гарячою». Від знайомого офіцера Семен дізнався, що неподалік Дністровського лиману на березі затоки розташоване турецьке поселення Хаджибей і з нього молдавани, волохи, арнаути ведуть торгівлю на ринках Османської Порти. Там величезним попитом користуються хутра, шкіра, вовна, віск, а найбільше пшениця. Натомість майже за безцінь можна придбати красиві сукна, вироби з шовку, гарні золоті й срібні прикраси, чай, прянощі, вина. Сенківський у проведенні торгівельних гешефтів ніколи не вагався, діяв рішуче. Відчувши, що до його рук сама летить птаха-удача, позичив дві з половиною тисячі карбованців, закупив у місцевих селян зерно і шкіру. Старий чумак допоміг скласти найкоротший і безпечний шлях до Хаджибею…
…На початку вересня 1768 року валка чумацьких маж, завантажених купецьким товаром, виїхала з Подолу у напрямку Чорного моря. За три дні дісталися Хаджибея. На легких прибережних хвилях погойдувалися порожні вітрильники, команди яких без роботи тинялися пустельними берегами, а власники суден вдивлялися у далечінь з надією діждатися хоч якогось замовника. І тут на горизонті з’явилися фури Семена Сенківського. Купець степового Подолу першим з’єднав північний і південний береги Чорного моря торговим морським шляхом від Хаджибея до Константинополя...
Європейска слава купця Масленникова
Чернігівський купець Іван Масленников переселився на береги Інгулу у 1755 році. Одержавши свідоцтво на право займатися торгівлею, Масленников розгорнув діяльність з розмахом: скупив значну кількість родючої землі і зайнявся виробництвом та переробкою зерна, встановивши для цього півтора десятки власних вітряних млинів. Борошномельний бізнес приносив колосальні прибутки, купець постачав борошно у великі міста імперії. Дізнавшись про існування у Петербурзі єдиного у Росії цукрорафінадного заводу, що працював на зарубіжній тростинній сировині, яку завозили з субтропічних країн, подався на розвідку у столицю імперії.
Повернувшись додому, Масленников налагодив у себе виробництво цукру на привозній тростинній сировині. 1785 року він запустив у Єлисаветграді перший на території України цукровий завод. Наполегливий заводчик-купець продовжував шукати шляхи поліпшення якості та здешевлення цукру. І знайшов. Він познайомився з інженером Яковом Єсиповим, який розробив технологію одержання цукру з буряків. Нове виробництво зробило Масленникова найбагатшою людиною у губернії, його називали цукровим королем. Він пішов шляхом Семена Сенківського: наймав морські судна і продавав цукор у зарубіжних країнах. Заслугою Масленникова було те, що він дбав не тільки про торгівлю прибутковою продукцією, а й розширював виробничі потужності за межами свого міста. Власним коштом купець збудував цукровий завод у Кременчуці, залучав до своєї справи підприємців з Молдавії, Валахії, Балканських країн. Пізніші українські цукрозаводчики Бобринські, Терещенки, Ханенки стали гідними продовжувачами родоначальника цукрового виробництва у Єлисаветграді.
Слава цукрового короля сягнула європейського рівня. Самозакохана імператриця Росії Катерина ІІ не могла стриматися від спокуси і собі відхопити від гучної слави свого підданого. Масленникова обласкавили царськими милостями: йому надали звання купця першої гільдії, він довгий час був єдиним у місті носієм такого титулу. Крім того, купцеві даровано дворянське звання, що теж у той час було рідкістю. Масленников удостоєний високої державної відзнаки – золотої медалі на стрічці Святого князя Володимира. У діяльності цукрозаводчика була ще одна цінна риса: він був патріотом рідної землі. Ця людина залишила благородний слід у місті, яке стало його другою батьківщиною. Цукрозавод з кожним роком розростався, збільшувалася кількість робітників на ньому. Власник підприємства дбав про них, будував житло, церкву, при ній школу для бідняків. До наших днів район, де стояв цукрозавод і будівлі робітників, називається Масленниківкою. А ще купець-благодійник разом з іншими заможними городянами відкрили у місті богадільню. Для неї придбали будинок на вулиці Перспективній. У ньому знаходили притулок 25 одиноких нужденних громадян. Після смерті благодійника його вдова передала частину власного двору на розширення міської площі (тепер Кавказька).
Повагу сучасників викликали патріотичні вчинки купців Масленникова та Кленова. Окрім розвитку торгівлі обоє поставляли провіант для армії під час російсько-турецької війни 1787-1791 років, за що були відзначені оригінальними нагородами – іменними золотими медалями. Для Івана Масленникова вона була другою. На зворотньому її боці написано: «Херсонському купцеві Масленникову за надану допомогу і виняткові послуги». (Щодо «Херсонському» – це тому, що на час нагородження Єлисаветград входив до Херсонської губернії). Кленова відзначили «…за виконання важливих доручень у останній з Портою Османською війні (1787-1791)».
Перша залізнична ластівка
У серпні 1794 року поблизу Хаджибея розпочалося будівництво Одеси. Першому виділили земельну ділянку для власної забудови адміралу російського морського флоту уродженцю Іспанії Жозепе де Рибасу та його найближчому оточенню. За ними дозвіл на садиби одержали купці – вихідці з Єлисаветграда Желєзцов та Кленов. У такий спосіб був відзначений величезний внесок цих людей у розвиток торгівлі на півдні України. Де Рибас був призначений першим градоначальником Одеси, міським головою громада обрала Желєзцова, Кленова – бургомістром. Отож, представників міста над Інгулом можна з повним правом називати засновниками Одеського торгового порту. Починав Сенківський, продовжував Масленников.
(далі буде)
Юрій Матівос
Фото: чумацька валка прямує від Інгулу до Чорного моря; порт призначення – Константинопіль; нагороди купців Єлисаветграда