Наш земляк – один з фундаторів Української Автокефальної Православної церкви, митрополит Харківський та всієї України Іван Павловський. 20 травня – його 140-річчя. Доля подарувала мені знайомство з його племінником, надзвичайно живим, цікавим і небайдужим Василем Трохимовичем Колісником.
Мешканець Кіровограда, він народився і виріс у селі Соснівці (колись Чигиринського повіту Київської губернії, а нині – Олександрівського району Кіровоградської області), де здавна жила і велика родина Павловських. Його мати – двоюрідна сестра митрополита, добре пам’ятала Івана. Не раз згадувала, як він приїздив у село, як любив збирати навколо себе односельців і родичів і як гарно розповідав про церкву, про віру, про Україну, про історію… Якось бачив Івана Даниловича під час одного з останніх його приїздів у село – в 1934 році, – і малий Василько, що тоді саме пішов до першого класу.
Усі наступні роки Василь Колісник ріс і утверджувався з усвідомленням того, що його близький родич – непересічна особистість, діяч чималого масштабу, але… ворог народу і радянської влади. Його тодішні спроби розпитати більше про митрополита Павловського натикалися на мовчанку чи на холодні відмовки або й на відвертий страх родичів. Тож не дивно, що вже й у часи незалежної України підходив Василь Трохимович до цієї теми боязко і обережно. Тим більше, що він, колишній військовий, не мав навиків краєзнавчої роботи. І все ж завдяки розлогим спогадам молодшої рідної сестри митрополита Федосі, яка померла у 2001, маючи за плечима 96 років (в останні роки перед смертю вона вже не приховувала ні своїх думок, ні згадок), Василю Трохимовичу вдалося зібрати чимало матеріалів про митрополита Івана Павловського.
Дідусь – поводир до світу духовності
Дитинство Івана Павловського осяяне любов’ю рідних та тим особливим українським літеплом, характерним для тодішньої глибинки. Поширені стереотипи про нестерпне життя українського селянства до революції, очевидно, стосуються тільки невеликого прошарку люмпенів, ті ж, хто мав земельні наділи, хай і невеликі, або ж займався ремісництвом, звичайно, не були багатіями, але жили більш-менш заможно. Майже суцільна релігійність, відданість народним традиціям створювали в провінційній спільноті атмосферу моральності, поваги до справжніх чеснот, їхньої цінності.
Село Соснівка, за спогадами односельців, у ті роки потопало в садах. «Поміж розлогих яблунь, вишень, груш, – пише у складеному власноруч життєписі митрополита Василь Колісник, – виднілися біленькі хатки. У центрі села з-за сріблястих осокорів голубів стінами і золотився банями храм. Трохи далі на схід, на високій горі, повільно махали крилами шість вітряних млинів. За горою височіли степові могили, рябіли смугами і квадратами поля, далеко, аж до Чорного лісу».
Тут, у Соснівці, у 1893 році, в побожній селянській родині народився Іванко – майбутній митрополит української церкви. Його батько, Данило Андрійович – хлібороб, з колишніх реєстрових козаків, мав шість десятин землі, на ньому, власне, й трималося все господарство, з якого жила родина. Мати – Параска, донька священника Їхнякевича із сусіднього села Матвіївки, була на той час освіченою людиною: трохи володіла польською і німецькою мовами, співала в церковному хорі, грала на фортепіано, багато читала, зокрема і дітям (а їх, крім Івана, було ще четверо) уголос. Дуже часто бував Іванко і у свого дідуся в Матвіївці. Дідусь правив у храмі службу Божу, а онук подавав йому кадило, Євангелію, псалтир, запалював свічки. Із дідусем вони їздили у храми Чигирина, Медведівки, Суботова. Не раз бували в Холодному Яру.
Початкову освіту Іванко здобув у Соснівській церковно-приходській школі. Але, крім того, він постійно читав (удома було багато різного чтива – і духовного, і світського): завжди, йдучи пасти худобу, брав у торбу ще й книгу. Коли Іванко підріс, дідусь Їхнякевич потурбувався про його дальше духовне виховання. На той час це було не так і просто, адже побутувала думка, що діти з хліборобських родин не здатні до церковної служби. Та Іван Павловський закінчив Уманську духовну бурсу з відзнакою і успішно вступив у Київську духовну семінарію, де крім основних предметів, спеціалізувався на вивченні іноземних мов. Знав їх п’ять: польську, німецьку, французьку, англійську і латинь, зрозуміло, й російську.
Вперше сан священника він отримав у 1915 році разом з приходом у відомому селі Лебедин Чигиринського повіту. Тут він зблизився зі священниками-патріотами української ідеї Микитою Кохном та Іваном Кульчицьким, які допомагали українізовувати і відкривати все нові й нові парафії в навколищніх селах, а потім і в місті Зінов’євську (один час так звався нинішній Кіровоград). Вони ж стали справжніми сподвижниками отця Івана, якого у 1922 році у Софії Київській митрополит Василь Липківський висвятив на єпископа Черкасько-Чигиринської округи.
«Ми мусимо стерпіти це випробування…»
Невдовзі Павловського обрали керуючим єпископом Чернігівщини. А коли ДПУ арештувало архіпастиря Харківщини, наприкінці 1926 року Харківський окружний собор обрав на його місце нашого земляка. Освічений, маєстатний, він умів чудово володіти аудиторією. Його проповіді, сповнені глибокої віри і полум’яного українського патріотизму, легко завойовували серця і мирян, і духовенства. Іван Данилович постійно працював над собою, редагував журнал УАПЦ «Церква й життя», писав праці з історії Української Православної Церкви (усе потім було конфісковане НКВС).
У грудні 1930 року у Харкові відбувся надзвичайний Собор УАПЦ, який уже пильно контролювало ДПУ. Церква була фактично взята в облогу, але ще не розкладена зсередини і не знищена фізично: мала 300 парафій і десять єпископів. Саме той Собор і обрав митрополитом Харківським і всієї України Івана Павловського.
У найтяжчий для церкви час довелося йому нести цю ношу. Про тодішнє становище митрополита свідчить такий красномовний факт: живучи з сім’єю при храмах (спочатку при Свято-Миколаївському соборі, а після його зруйнування при храмі Івана Предтечі), відробляв трудову повинність на будівництві Харківського тракторного заводу.
Коли столицю України перенесли до Києва, мусив переїхати туди і митрополит. Умови діяльності там були ще нестерпніші, ніж у Харкові. Влада фактично ізолювала його від парафій, взявши підписку про невиїзд, а на кафедральну парафію наклала непосильний податок – п’ять тисяч карбованців. Митрополит жив у нужденних умовах у прибудові до Успенського собору на Подолі. У цей страшний час, коли Україна корчилась від голоду, закривались храми, нищились ікони, заарештовували священиків, митрополит Іван Павловський робить те, що ще може: підносить урочистість богослужінь в Успенському соборі, запроваджує під час літургій лаврські співи. Незабаром влада закрила Успенський собор, ніби для реконструкції.
Останні свої часи парафія митрополичої кафедри УАПЦ доживала при храмі святого Миколая Притиски, що на Подолі. Та в червні 1935 влада забрала і цей храм, перетворивши його на складське приміщення. Митрополита не раз арештовували і відпускали. Заборонили йому взагалі проводити богослужіння, а під час допитів всіляко залякували, вимагали відректися від віри і сану, перейти на службу до більшовиків. Сам Якір нібито обіцяв йому у разі згоди взяти до себе помічником. Та Іван Данилович відповідав відмовою.
Тоді НКВС наказало йому покинути Україну. Після прощання з батьками і рідними у Соснівці, він виїхав, невідомо куди. Майже пів року рідні не мали жодної звістки про нього. А у грудні, як розповідала вже в 90-их роках сестра митрополита Федося, листоноша приніс листа з коротенькою записочкою: «Дорогі мої і рідненькі, сповіщаю, що я від вас дуже далеко.З України нас тут тридцять сім. Кожної ночі виводять когось без повернення. Важко надіятись, що в цьому житті ми ще колись побачимось. Не журіться. Ми мусимо стерпіти це випробування. Благайте, мої любі, моліте милосердного Господа Бога, щоб став і заступився за нас, за наше діло Христове, на оборону й життя нашої церкви. Ваш Іван».
І лише у 1998 році племінник митрополита Василь Колісник отримав повідомлення від Служби безпеки Росії, що Івана Павловського у травні 1936 було арештовано в Білгородській області, а у серпні трійка НКВС винесла вирок: розстріляти. Вирок виконано, але де могила митрополита – невідомо.
* * *
На початку 2000-их до тодішнього Кіровограда (у гості й до Василя Колісника, з яким перед тим листувався) завітав громадянин США, українець за походженням Валентин Кохно, син священника Микити Кохна, доброго товариша і однодумця Івана Павловського. Микита Кохно, коли найбільший храм Різдва Христового, що у Кіровограді, належав до УАПЦ (1927-30 роки), правив тут, а Віталій був тоді малим хлопцем, який теж крутився біля храму. Пізніше, вже виїхавши за кордон, він став інженером-будівельником. Багато років пропрацював за спеціальністю. а коли вийшов на пенсію, усю свою енергію віддавав розбудові української церкви. Пан Віталій розповів вражаючу історію, що навіки закарбувалася в його пам’яті.
Коли в 1930 році більшовики прийшли закривати храм, вони чомусь почали зі знімання дзвонів. Один з них – найбільший – ніяк не хотів проходити у пройму, через яку його намагалися скинути. Найголовніший комісар, який керував «операцією», поліз нагору, кричав, матюкався, але тільки спустився вниз, дзвін відразу піддався, посунувся, і тут же накрив крикливого комісара. Величезна вага відрубала голову, ноги і руки, залишивши під склепінням дзвону тулуб людини. Це видовище так вразило присутніх, що й невіруючі повірили в Господню кару. Більшовики тоді залишили храм у спокої, передавши його тодішнім обновленцям (нині це – кафедральний собор Української Православної Церкви Московського Патріархату). Очевидно, завдяки цій страшній події, Грецький собор Кіровограда залишився діючим, чи не єдиним храмом у всій окрузі, де за часів Радянської влади не переривалися богослужіння.
Вже пізніше, у 1937 році, багатьох священників цього храму репресовували і розстрілювали, але це інша історія.
Світлана Орел