Презентація книги Ольги Кирилюк та Олександра Горбунова «Кропивницький: операція «декомунізація» викликала масу позитивних емоцій та захоплених відгуків. Автори проробили чималу роботу, подавши фактично розгорнутий репортаж подій останніх двох років боротьби за українську назву міста.
Тут використано багато скріншотів різноманітних сайтів, фото тих динамічних подій, наповнених пристрастями і протистоянням. Автори описують їх буквально по днях, а інколи й по годинах. І хоч звідтоді минуло уже три роки, але занурення у вир тих подій ще раз дає відчути їхню небуденність та значущість. Очевидно, цей розгорнутий репортаж був написаний і виданий (на шмуцтитулі стоїть рік – 2017!) по свіжих слідах і під ще гарячими враженнями. І у цьому теж його цінність. Дивно тільки, чому презентували книгу аж через три роки (?!) після зазначеного виходу.
Так само не зрозуміло – у якому ж видавництві її видали? Як правило, коли не зазначають назву видавництва, чекай низького поліграфічного, технічного і редакторського рівня книги. Але тут якраз – навпаки! Можна сказати, що поліграфія не просто добра, а претендує на свій стиль організації текстового і ілюстративного матеріалу. Та жодного натяку на видавця! Технічний редактор – сама Ольга Кирилюк. І чомусь вказано – головний редактор Юрій Митрофаненко. Головний – це коли у видавництві є кілька редакторів. А тут, виходить, самого видавництва нема… Загадка.
Ця книга мені нагадала краєзнавчі музеї комуністичної доби. Там про всю попередню історію до 1917 року, згадувалось коротко, ніби між іншим. Давнині відводлився якийсь куточок, зате у кількох залах перед відвідувачами детально розгорталася тоді канонізована жовтнева революція та соціалістична епоха. Звісно, про хоч якусь прихильність авторів до комуністичної ідеї не йдеться. Лише про принцип підходу до теми. Ніхто не сумнівається – автори чітко розуміють, що боротьба за українську назву міста почалась не у 2015 році. І навіть не на початку 90-их.
Не сумніваюсь, що небайдужому читачеві було б цікаво знати, що ще у 1941 році учасники похідних груп ОУН пропонували перейменувати наше місто на Тобілевичі. Звісно, тоді не було сайтів, але у архіві можна знайти газету «Український голос», де, цілком можливо, були публікації на цю тему.
Історії перейменувального питання 1990-2015 років (так зветься перший розділ книги) автори присвячують аж шість сторінок. І тут чітко напрошується висновок: автори у тих подіях участі не брали, їм це не цікаво. Тож, ідеться насамперед не про боротьбу за українську назву міста, а про роль авторів на завершальному її етапі. Власне, для цього не обов’язково було видавати книжку, досить було б і якоїсь публікації у відповідному виданні.
Автори дуже детально і скрупульозно описують більшість подій тих двох років, пгов’язаних з перейменуванням міста. Але знову ж – тільки ті, у яких вони брали участь. У їхній інтерпретації назва Кропивницький, виринувши з ініціативи художника Ігоря Смичека (до речі, було б цікаво знати – чому саме ця людина запропонувала саме цю назву) завдяки лобізму, у хорошому значенні цього слова, Олександра Горбунова була затверджена Верховною Радою. Ну, ще згадали Юрія Андруховича. Але його підтримка – це була хоч і вагома, але крапля у морі тієї роботи, яку проробили журналістка Ольга Кизименко разом з Ігорем Смичеком та своїми однодумцями У якийсь період вони були єдині, хто відстоював Кропивницький. Ця ідея здавалася фантастичною навіть їхнім найближчим друзям. Трохи пізніше до них приєднались Роман Яковенко, Анатолій Авдєєв, Олександр Сікорський, Роман Любарський. Десятки звернень, сотні листів з розясненнями, аргументацією, підготовлені і розіслані усім (!) депутатам парламенту, депутатам місцевих рад, робота у соцмережах, просвітницькі публікації на сайтах та в газетах. Усе це залишилось непоміченим авторами книги, і навіть ці прізвища у книзі не згадуються.
Трохи дивною у контексті книги видається й її назва: «Кропивницький: операція «декомунізація». Чому останнє слово у лапках? На мою думку, автори вжили їх підсвідомо, адже у книзі йдеться насамперед про деколонізацію, що найяскравіше проявила себе саме у 2015-17 роках. І саме це слово варто було винести у назву. Адже декомунізація (без лапок!) процес набагато ширший і про нього, очевидно, варто було б видати окрему книгу. Як і про саму боротьбу (не лише її завершальний процес!) за українську назву міста. Можливо, книга про перейменування міста стане початком фіксації його новітньої історії. Сподіваюсь, Олександр Горбунов, хоч і не буде там одним з головних героїв, не відмовиться профінансувати ці видання.
Світлана Орел