А й справді – коли? Переважна більшість старих джерел вказують дату народження Миколи Садовського (Тобілевича): 13 (01 ст. ст.) грудня 1856 року. Новітня «Енциклопедія історії України», видана у 2003-2019 роках під егідою Інституту історії України Національної академії наук України, спростовує ці дані. У виданні вказано: Микола Садовський народився 18 (06 липня) того ж року. Популярна тепер Вікіпедія у категорії «Цей день в історії» днем народження Миколи Садовського подає 18 липня 1856 року. Де один з корифеїв українського національного театру вперше побачив світ Божий? Старі джерела повідомляють: народився Микола, як і його брат Панас (Саксаганський) та сестра Марія (Садовська – Барілотті) у селі Кам’яно-Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. Нові невідомо чому запевняють: у тому таки селі, але…Братського району Миколаївської області.
Отже, 18 липня минає 165 років від дня народження одного з корифеїв українського національного театру Миколи Карповича Садовського (Тобілевича). Але місце його народження була не Миколаївська область. Адже Кам’яно-Костувате входило до числа військових поселень, заснованих російськими колонізаторами на півдні України у 1828 році, і перебувало у ньому до їх скасування у 1857-му. У рік народження Миколи, 1856-й, село належало до Бобринецького повіту Херсонської губернії, пізніше і дотепер Кіровоградської області. Тому без будь-яких уточнень і обговорень Микола Садовський, як і його брати Іван (Карпенко-Карий), Панас, сестра Марія (згадувані вище), є уродженцями Кіровоградщини, тобто – нашими земляками.
Про Миколу Садовського, його сина Миколу Тобілевича, деяких інших патріотів України, які змушені були після ленінсько-більшовицького перевороту в імперії Романових емігрувати за кордон, зокрема до Чехословаччини, написано немало. У наш час тему активно і глибоко досліджувала Оксана Пеленська – співробітниця Української редакції РАДІО СВОБОДИ, уродженка міста Комарно Львівської області. Понад 25 років жінка займається історією української еміграції у Чехословаччині. За цей час знайшла унікальні архівні матеріали про відомих українців, життя яких було пов’язане з Прагою. Серед них батько і син Тобілевичі, Євген Чикаленко – визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, публіцист, один з ініціаторів скликання Української Центральної Ради. Навчався у Єлисаветградському реальному училищі, сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем, знав його братів Миколу та Івана. У м. Кропивницькому іменем Євгена Чикаленка у 2016 році названо вулицю, яка прилягає до колишнього училища… Дослідження О. Пеленської я вважаю одним з найґрунтовніших і повних, тому дозволив собі використати його у своїй публікації з певними змінами, скороченнями та поясненнями.
**********
Актор, режисер, співак, організатор театрального життя українців в Україні й поза нею: кожна з цих характеристик відображає одну із граней всебічного обдарування Миколи Садовського. Театр «Руської бесіди» у Львові (1905 рік), перший український стаціонарний драматичний театр у Полтаві (1906 рік, далі у Києві – 1907 рік) – натхненно і з вірою у добрі справи творив Микола Садовський національне театральне мистецтво в Україні. Миколі Карповичу завдячуємо і те, що українці за кордонами України, зокрема, у тодішній Чехословаччині, протягом 1921–1926 років могли чути рідне слово, бачити своїх акторів на чужій сцені. До Праги театр Миколи Садовського приїжджав кілька разів, перші гастролі відбулись влітку 1922 року, тоді сцену українським колегам надав чеський Швандовий театр (Švandovo divadlo), залу якого незмінно заповнювали вдячні глядачі.
Так вперше на чеській професійній сцені завдяки Миколі Садовському була представлена українська класика, лунала і українська пісня: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой, не ходи, Грицю…», «Бондарівна». Також на сцені Народного дому на Віноградах (Národní dům na Vinohradech) 16 листопада 1925 року театр Миколи Садовського зіграв п’єсу Михайла Старицького «Тарас Бульба», якою особливо захоплювалась молодь. Член хору Олександра Кошиця Григорій Павловський (1884–1967) згадував, що завдяки турботам Миколи Садовського для вистави вдалось зібрати «усю розкіш аксесуарів: чудові історично точні побутові декорації, вбрання артистів, обстановку сцени, а особливо гурт талановитих виконавців».
А ще Микола Садовський любив співати і віддавав цій своїй музі багато енергії. У своєму «Щоденнику. 1919–1920» приятель Садовського відомий культурний і громадський діяч, меценат Євген Чикаленко (1861–1929) згадує: «Микола Садовський не мав особливого голосу, але спів його був надзвичайно типовий, народний, і я ніколи не чув ліпшої передачі народних пісень». При цьому Чикаленко додав, що згодом, коли Садовський вже людиною у похилому віці заспівав українські народні пісні воякам у київському шпиталі, то цей його спів, як суто народний був найкращим і їм найближчим. Євген Чикаленко шкодує, що Микола Садовський не згодився зафіксувати свій спів у саму найкращу його пору».
Син Миколи Садовського – Микола (Нікі) Тобілевич (1897–1963) у боротьбі за незалежність України вступив до Армії УНР (підполковник), був учасником Другого Зимового походу (жовтень-листопад 1921 року). Після поразки визвольних змагань жив у Чехословаччині, у Празі навчався на філософському факультеті Карлового університету (1923–1929 роки), до кінця своїх днів був активним учасником життя української громади. Помер 18 грудня 1963 року у Празі, похований на Ольшанському цвинтарі.
…Прах Миколи Садовського покоїться на Байковому цвинтарі в Києві, до могили сина у Празі і далеко, але й водночас близько. Відстань допомагає долати багата родинна кореспонденція, у тому числі й українського пражанина Нікі Тобілевича, яка зберігається у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України та в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Із Україною веде діалог Прага: портрети Миколи Садовського (1933 року), які створила відома мисткиня Катерина Антонович (1887–1975), а також листування, особисті документи, нині входять до збірки празької Слов’янської бібліотеки.
**********
Завершити хочу уривком із своєї давньої розвідки «Микола Садовський: тріумф і трагедія», опублікованої у моїй книзі «Місто на сивому Інгулі», яка вийшла у світ ще 2004 року. «Весною 1907 року Микола Карпович взяв у оренду Троїцький народний будинок і відкрив у ньому свій, заснований разом з Марією Заньковецькою, театр. Це був перший в Україні стаціонарний національний театр. Ще його називали театром грамотності і назва повністю відповідала змісту: він помітно відрізнявся від інших, був загальнодоступним, демократичним у повному розумінні слова. Театр Садовського був видатним мистецьким явищем в історії театру і розвитку української культури. Микола Карпович переборов величезні труднощі, блискуче довів право українського театру бути в одному ряду з уславленими театральними колективами Європи. За це йому вічна слава і вічна шана з боку вдячних нащадків.
…У січні 1919 року театр Миколи Садовського залишав Київ. Власне, театру вже, як такого, не існувало. Від того – першого і єдиного досі стаціонарного, практично нічого не лишилося. З початком світової війни багатьох молодих акторів мобілізували на фронт, інші залишили Київ, щоб не розділити їхню долю. На новий шлях театр вступив у часи УНР, держава підтримувала митців, надавала їм всіляку допомогу. Та на початку 1919-го владу у місті захопили більшовики і у колах інтелігенції все пішло шкереберть – хтось визнав нову владу, хтось її не сприйняв. Серед останніх був Микола Садовський. Пізніше ті, хто пішов на співробітництво з більшовиками – зокрема Гнат Юра – писатимуть у спогадах про свого колишнього кумира і вчителя, що він «не зрозумів політичних обставин того часу, підбурюваний націоналістичними елементами, вивіз свій театр з Києва». Мемуаристи лукавили: Миколу Садовського важко було підбурити, бо він мав власну чітку позицію. Щодо «націоналістичного елементу», то Микола Карпович належав до найбільш свідомої, а значить – національної частини української еліти. Садовський не визнав більшовицької влади – оце і все пояснення його еміграції. Хіба країну залишали тоді тільки українці? Знаменитий бас Федір Шаляпін, приміром, якщо й був націоналістом, то тільки російським. Але й він залишив більшовицьку Росію, незважаючи на те, що йому у 1918 році присвоїли звання народного артиста республіки. (Після еміграції цього звання співака позбавили).
Звичайно, нелегким було життя українських емігрантів у Чехословаччині, де перебував і Микола Карпович. Спробував створити новий театр, але безуспішно – не було фахівців і відповідних умов. «Розвернути свої крила нема де, тісно, літати не можу, – скаржився у листі до Софії Тобілевич Микола Карпович. – Знать, на роду мені так написано, щоб віддати на користь рідного мистецтва всі сили і умерти десь в чужій чужині… не побачивши і перед смертю свою рідну … красуню Україну, де зорі ясні, де річки чисті, степи роздолі, безкраї та барвисті».
Радянській державі конче були потрібні талановиті митці, літератори, музиканти – адже переважна більшість з них залишила Країну Рад. Робилося все, аби хоч частину їх повернути назад. У хід пускались демагогія, обман, солодкі обіцянки райського життя у «вільній» країні. До емігрантів посилали авторитетних емісарів. На Садовського «кинули» директора театру ім. І. Франка Гната Юру. Гнат Петрович, певне, не із злих міркувань – сам вірив більшовицькій пропаганді – зробив усе, аби Микола Карпович повернувся в СРСР, що й сталося у 1926 році. Видатного актора галасливо зустріли, поселили у найкращому готелі тодішньої столиці України Харкові, навіть дали виступити у «Ревізорі» – спектаклі, який мали показувати під час гастролей у Москві. А коли настав час їхати до білокаменної, комедію до репертуару …не включили. Микола Карпович все зрозумів – еміграції йому не пробачать, ідеологічний трюк більшовикам вдався і актор їм більше не потрібен. Гірко заплакав старий митець, Георгіївський кавалер, просидів без діла ще шість років і відійшов непомітно у вічність. І водночас – практично у небуття.
Керівництво тодішньої радянської України не захотіло навіть організувати пристойне поховання видатного актора. Як це відбувалося, згадує учасник тієї сумної події Йосип Гірняк: «Зібралася невеличка група людей… З воріт винесли менш як скромну труну. В ній лежало тіло Миколи Карповича Садовського… Худюча конячка, нап’ялена обношеними рештками колись парадної упряжі, потягла караванного воза. Невеличкий гурт поклонників колишнього кумира сцени очолив наказний представник профспілки Гнат Юра… На чолі процесії ніхто не ніс ні хреста, ні хоругви, не йшов священик, не було похоронних сурмачів. Сумний цей похоронний похід останнім супроводив одинокий, з непокритою головою Лесь Курбас». Курбас був єдиним, хто виступив під час похорону Садовського. «Чого вартий народ, який так хоронить одного з найбільших світочів історії свого театру?» – крізь сльози сказав Курбас. Пізніше він розплатиться за свої слова – талановитий актор і режисер трагічно закінчить своє життя у жахливому Соловецькому концтаборі.
**********
Якщо відверто, набридло повертатися до теми вшанування пам’яті Миколи Садовського (його сина теж) у Кропивницькому – місті, з яким пов’язана частка життя обох вірних синів України. Про зміну назви однієї з вулиць на користь Миколи Карповича мову вели ще з часів початку незалежності нашої держави. Скільки сторінок написано, красивих слів сказано! У 2016-му здавалося: справу з місця зрушено. Топонімічна комісія вирішила перейменувати вулицю Тимірязєва, назвавши її іменем М. Садовського. Однак, виконком не затвердив думки громадської організації, зіславшись на об’єктивні причини. Нехай і не переконливо, але начебто патріотично… Згодом комісії було запропоновано черговий варіант: змінити назву вулиці Декабристів на Садовського. Уже й рішення було трохи не затверджено на засіданні виконкому міської ради, повідомлено у ЗМІ, навіть сторінку до краєзнавчої книжки написано. Але до виконкому звернувся якийсь архіпатріот міста з претензіями – як можна забувати героїчний подвиг російських декабристів? (Які, між іншим, до нашого міста не мають найменшого стосунку). І перейменування знову відклали. (До речі, пізніше назву вулиці Декабристів таки прибрали …Не на користь Садовського…Помовчу – владі видніше).
Громадськість пропонує відкинути безглузде найменування однієї з центральних вулиць іменем ніколи не існуючого у місті Дворцовова. Цій вулиці долею судилося називатися іменем Садовського – на ній розташований обласний музично-драматичний театр, на сцені якого виступав актор, будинок Громадських зібрань, призначення якого досить символічне. «У цьому будинку з 1869 по 1883 р. виступав любительський театральний гурток, заснований І. К. Карпенком-Карим та М. Л. Кропивницьким. У 1875 році тут вперше були поставлені «Вечорниці» П. І. Ніщинського. У спектаклі брали участь: П. І. Ніщинський, М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовська-Барілотті, М. К. Садовський», – повідомляла меморіальна дошка. Її разом з будівлею було знищено у 1994 році, відновлювати пам’ятку господарі теперішнього банку, спорудженому на місці клубу, відмовилися. На вулиці також розташовані корпуси кавалерійського училища, курсантом якого був Микола Тобілевич-син. Яких ще треба аргументів, аби багатолітня мрія земляків знаменитих особистостей стала реальністю? Скільки чекати???
Юрій Матівос
Світлини: Микола Садовський у сценічному вбранні; надгробний камінь М. Тобілевича на Ольшанському цвинтарі у Празі; будинок Громадських зборів, у радянські часи клуб заводу «Червона зірка», зруйнований у 1994 році