Питання – хто і коли винайшов меморіальні дошки (аналоги – пам’ятні, анотаційні, вказівні) як засіб увічнення знаменитих людей чи подій, залишається не з’ясованим. Першу встановили у Києві 1925 року. Її виготовили у Київських виробничо-художніх майстернях з білого мармуру, текст покрили позолотою. Традицію перейняла вся Україна у повному обсязі. До колишнього Кіровограда вона докотилася через 20 років.
***********
29 вересня 1945 року громадськість України урочисто відзначала столітній ювілей від дня народження корифея українського театру Івана Карпенка-Карого (Тобілевича). З цієї нагоди були видані мемуари його дружини Софії Тобілевич-Дитківської «Життя Івана Тобілевича», Київському державному інституту театрального мистецтва присвоїли ім’я І. Карпенка-Карого (тепер Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого). Свого великого сина увічнила мала батьківщина.
У Кіровограді вулицю Знаменську, на якій у будинку №16 жив колись Іван Карпович, перейменовано на вулицю Івана Тобілевича, у ній відкрили бібліотеку, названу його іменем. На фасаді будівлі вмонтували першу у обласному центрі меморіальну дошку. На мармурі позолочений текст повідомляв: «У цьому будинку жив з 1871 по 1883 рік корифей українського театру, видатний письменник-драматург Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий). Тут він написав свою першу п’єсу «Бурлака». У верхній частині дошки був вміщений барельєф Карпенка-Карого. Подібна дошка була встановлена і у Арсенівці Новомиргородського району, де корифей народився.
У обласному центрі на фасаді колишнього Будинку громадських зібрань (у радянські часи Палацу культури ім. Жовтня) встановили дошку з текстом: «У цьому будинку з 1869 по 1883 р. виступав любительський театральний гурток, заснований І.К. Карпенком-Карим та М.Л. Кропивницьким. У 1875 році тут вперше були поставлені «Вечорниці» П.І. Ніщинського. У спектаклі брали участь П. І. Ніщинський, М. Л. Кропивницький, І.К. Карпенко– Карий, М. К. Садовська-Барілотті, М. К. Садовський». Меморіальну дошку тоді ж відкрили на фасаді приміщення обласного музично-драматичного театрі імені Марка Кропивницького. З таким текстом: «У кінці ХІХ-на поч. ХХ ст. у Єлисаветградському театрі виступали корифеї української сцени І.К. Тобілевич (Карпенко-Карий), М. Л. Кропивницький, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. П. Старицький, М. К. Заньковецька». Дошка висіла на будівлі майже пів століття, під час чергового ремонту театру зникла. Завдяки наполяганню громадськості, натомість встановили нову дошку, цього разу з чорного граніту. Вік її був недовгим – реставрація від Януковича-Ларіна остаточно поховала сторінку історії театру. Причому, дошка стала не жертвою чийогось недбальства чи необережного поводження. Влада регіоналів виношувала наміри використання українського театру у пропаганді російської культури. Подібний текст не влаштовував українофобів.
Як бачимо, у часи, коли ще не вивітрився запах пороху світової війни, небайдужі до національної спадщини і культури люди, часом недоїдаючи і не маючи одягу і взуття, намагалися зберегти НАЦІОНАЛЬНУ ПАМ’ЯТЬ, втілену у один із засобів історичної хроніки. Адже меморіальні дошки – ті ж сторінки Історії, писані на твердих матеріалах. Вони, на відміну від архівних, доступні широким масам, лаконічні і зрозумілі, пізнавальні. Тому боляче усвідомлювати, що, прослуживши громаді певний час, оригінальні документи зникли через байдужість і злочинність (будемо називати речі своїми іменами) окремих людей.
Меморіальну дошку на Громадському зібранні безжально знищили (іншого слова не знаходжу), руйнуючи споруду, яка могла б служити місту ще не один десяток років. Зараз та тому місці розташована масивна будівля Ощадбанку – установи далеко не бідної. Та дошку відновлювати банкири не захотіли, хоча їм про це неодноразово нагадували.
Спадкоємцями корифеїв, принаймні на словах, вважають себе керівники та актори обласного театру імені М. Кропивницького. Звання академічного, одержали, багатомільйонну реставрацію приміщення з допомогою громадськості – теж. На відновлення меморіальної дошки не вистачило копійок. Чи – бажання?
**********
За 70 років керівництва Радянським Союзом Компартія наслідила у топоніміці так, що змивати совкові сліди доведеться не одному поколінню свідомих українців. З 850 вулиць і провулків Кіровограда переважна більшість названа іменами партійних, радянських державних діячів, борців за диктатуру пролетаріату, героїв воєн та праці, а також «великих, видатних, відомих, знаменитих людей народів СРСР», в основному великого російського. Відповідним чином увічнювалися події. Не треба думати, що з настанням незалежності у більшій частині України сліди комуністичного виховання зникли. Особливо у Кіровограді, де українофобська машина не знизила обертів. Сидять ті «совки»-перевертні здебільшого у керівних кріслах, наукових установах, депутатських залах. Хтось зі свого, більшість – з чужого, голосу теревенить про «таку нашу історію», «історичні та перші назви». Тому й піднімають із смітника історії Велику Пермську, Верхню Биківську, Дворцову, Михайлівську, Архангельську вулиці.
За роки незалежності у Кіровограді під тиском прогресивних сил встановлено дошки на честь В. Чорновола, В. Винниченка, Є. Маланюка. Залишається забутими перший український діяч міста, як його називали сучасники, Микола Федоровський. До цього часу зберігається приміщення ремісничої школи, збудованої на власний кошт патріотом (тепер у ньому розміщено Будинок дитячої технічної творчості на Ковалівці). Саме у його стінах народився аматорський гурток, у якому виконувалися українські пісні і вистави за участі братів і сестри родини Тобілевичів, юнкера кавалерійського училища небожа Т. Шевченка Йосипа Шевченка. На стінах колишнього Кавалерійського училища встановили дошки радянським воєначальникам, які вчилися у цьому закладі.
І зовсім забули, що випускниками училища були генерал Армії УНР Іван Омелянович-Павленко, син Миколи Садовського полковник українських військ Микола Тобілевич. Та що там син: батька – корифея забули, навіть вулиці Садовського у місті немає. Знищили ж чимало. Крім названих, розтрощили дошки Тараса Шевченка, Юрія Яновського. Зате за повною програмою увічнили пам’ять вірного царського слуги О. Пашутіна: повернули назву вулиці, встановивши на ній дошку з горельєфом, відлили з бронзи пам’ятник, у одній із зал міськвиконкому почепили його портрет (єдиного голови царських часів). Навіть пиво «Пашутинське» виробляли.
Дошки стоять на балансі місцевих рад. У штаті їхніх працівників є люди, які мають відповідати за встановлення, догляд, збереження пам’яток. Чи хоч знають ті «штатні» про те, що тут написано? Якщо знають – чому бездіють? «Не на часі» – виправдовуються. Якщо так – то їхні посади теж не на часі… Кілька років тому керівні регіонали з міської ради про людське око влаштували на обласному телебаченні теле-шоу, начебто радячись з громадою стосовно перейменування вулиці Леніна. У цей час робітники комунальної служби з двох кінців вулиці посиленими темпами кріпили на будівлях таблички з написом «Вулиця Дворцова»: так звелів секретар виконкому, якого потім з тріском звільнили з посади. Залишається сподіватися, що колись влада України і її депутати усвідомлять важливість топоніміки у вихованні патріотизму. І змиють ганебні сліди, залишені руслфілами-комуністами-регіоналами на топонімічній карті наших міст, доведуть почате на площі Героїв Майдану та Ковалівському парку. Виправляти помилки ніколи не було соромно. Але – корисно.
P.S. У 1950-і роки на приміщенні 1-ї міської лікарні у фортечних валах було встановлено дошки на честь перебування у фортеці російських генералів Суворова і Кутузова. Попри усі політичні зміни і реформи, ремонти і реставрації дошки залишаються недоторканими. Вони – під надійною охороною? Чиєю?
Юрій Матівос