У Центральноукраїнському обласному краєзнавчому музеї презентували буклет «Скарби колекції Олександра Ільїна», виданий з нагоди 30-річчя передачі унікальної колекції старожитностей мешканця Кіровограда Олександра Борисовича Ільїна (1920-1993) до державної власності. Після смерті скромного електрика у його будинку виявили величезні скарби – антикваріат, ікони, стародруки, давні рукописи. Вартість колекції тоді оцінювали у суму близько сорока мільярдів доларів. Як з’явилась ця колекція? Багато цікавих подробиць розповів бібліофіл і краєзнавець Олександр Чуднов на одній із зустрічей у галереї «Єлисаветград». Він один з небагатьох, хто багато років був близько знайомий з колекціонером, хто описував і упорядковував колекцію після смерті Ільїна.
«Я познайомився з Олександром Ільїним, коли мені було дванадцять…»
Ми вперше зустрілися у магазині «Знахідка», який був колись на розі тодішніх вулиць Луначарського і Леніна. Я був, мабуть, наймолодшим колекціонером книг у місті і міг собі дозволити хіба якісь копійчані придбання. Мене тоді цікавили Кокорін, Решетников. Він сам підійшов і запитав: «Ти читаєш цих авторів?» Він не знав, що продавчиня Назаренко давала мені наступну книгу тільки тоді, коли я переповідав зміст попередньої.
Олександр Борисович тоді здався мені нецікавим, похмурим, неяскравим. З часом він мене запросив до себе додому і почав привчати до тієї літератури, яку сам любив. Він цінував літературу не думки, а сюжету. Пригадую, праці майстра історичної прози Євгена Карповича у нього були підшиті у один величезний том.
Пізніше на його прохання я купував деякі книги у тодішньому Ленінграді, знайомив з іншими колекціонерами. «Історію запорізького козацтва» Дмитра Яворницького після довгих вагань Олександр Ільїн придбав за півтори тисячі царських золотих рублів. Це була величезна сума. Чому так дорого? Бо це було видання, яке належало особисто Яворницькому і там мало не на кожній сторінці були його помітки – якісь байки, прислів’я, особливі слова з побуту козаків.
Я попросив Олександра Борисовича, аби він навчив мене переплітати книги. І він терпляче й наполегливо вчив мене. Шкіру для цього він брав із папок партійних працівників. Взагалі у нього була ціла мережа людей, які на міських сміттєзвалищах знаходили для нього небхідний для такої роботи дріб’язок. Ільїн робив прості роботи пов’язані із золотінням. Складніші доручав відомому на той час у місті майстру Луговому.
Фальшивий запис у трудовій книжці
Олександр Борисович мав вищу освіту. У його трудовій книжці є записи, які датуються 45-46 роками, а потім 60-им. Цей запис фальшивий.
Річ у тім, що у молоді роки Ільїн був засуджений за крадіжку в особливо великих розмірах. За такий злочин тодішній Кримінальний кодекс передбачав смертну кару, але він отримав п’ять років виправно-трудових таборів. Його батько свого часу був активним комуністом, чекістом, під час громадянської війни на Ярославщині брав участь у придушенні Антонівського бунту, вчився разом із Олексієм Косигіним. У ті роки він був директором масложиркомбінату у Рибінську. Отож, завдяки своїм зв’язкам, очевидно, зумів врятувати сина від смертної кари.
Колекціонер вірив у Бога
Після табору Олександр Ільїн прибув до Києва і став послушником у Києво-Печерській Лаврі. Знову ж – досить швидко він отримує повноваження помічника настоятеля Лаври. А той, у свою чергу, теж мав непересічні зв’язки – вчився у духовній семінарії у Горі разом з Йосипом Джугашвілі. Коли діяльність Лаври, як духовного й релігійного осередку, була обмежена, частина лаврських книг і предметів, потрапила до Ільїна. Звідти і кубок Равича, який експонується у обласному краєзнавчому музеї. Але там був цілий сервіз роботи цього майстра. Він зник у невідомому напрямку у той період, коли Олександр Борисович відійшов у кращі світи, а колекцією ще не зацікавилась держава.
Його послушництво не було позерством чи корисливою справою. Олександр Ільїн справді був глибоко віруючою людиною, але не нав’язував своїх переконань іншим. Він діяв через зміст, глибину, до якихось висновків ти мав прийти сам, через власний досвід.
Мою першу Біблію мені подарував саме Олександр Борисович, це – тритомне видання, що вийшло у світ до 1000-річчя хрещення Русі.
Про співпрацю з КДБ та криміналом
Немає сумніву, що Ільїн змушений був співпрацювати з КДБ. Знову ж – корені цих зв’язків ідуть у далеке минуле його родини. Дід Олександра Борисовича свого часу у Рибінську був власником жерстяних майстерень та невеличкого заводу з ремонту баркасів. Саме там розпочинав свою трудову діяльність один з очільників КДБ СРСР Юрій Андропов (До речі, частина книжкової колекції належить дворянському роду Михалкових, який теж з тих країв).
Ця інституція не могла не помічати таку фігуру, як Ільїн. Уже пізніше, після його смерті, під час перипетій навколо колекції, у певні моменти з’являвся чоловік «у білому костюмі і чорному капелюсі», який направляв справу у потрібному руслі.
Мав зв’язки Ільїн і у кримінальному світі. Спілкувався зокрема з одним з найкрупніших у Ленінграді злодієм у законі, що займався антикваріатом, Мойсеєм Поташинським. Він свого часу провозив на Захід роботи Філонова (став прототипом відомого персонажу у фільмі «Бандитський Петербург»), робив це з допомогою нашої землячки, хранительки музею Російського мистецтва у Києві Король. Вона ж потім, коли ми описували колекцію, була нашим експертом.
«Кожну книгу він переглядав…»
Про Ільїна ходили чутки, ніби він вів мало не бомжарський спосіб життя. Це неправда. Одягався він скромно, але чисто і акуратно. Вів себе спокійно, ніколи не підвищував голосу. Якщо запитати – хто ж саме він був, то я відповів би, що найперше – колекціонером. При цьому, якби перед ним постав вибір між найрідкіснішою, найдорожчою іконою і такою ж книгою, він віддав би перевагу книзі.
Усі книги, які у нього були, він обов’язково переглядав, робив їхній опис, замітки. У нього було, наприклад, прижиттєве видання біографії кардинала Рішельє. У неї був вкладений опис цієї книги (до речі, нинішня її вартість десь близько 300 тисяч євро).
Він листувався з багатьма музеями, обмінював книги. Не можна сказати, що робив це безкорисливо, можливо, інколи й дурив музейників, але часом робив це з благородною метою, аби зберегти, врятувати цінне видання, яке деякі «спеціалісти» просто не здатні були оцінити.
Відомий дослідник літератури 20-их років минулого століття Леонід Куценко, наприклад, деякі книги того періоду міг знайти тільки у Ільїна. Бо ж ту літературу жорстко вилучали з бібліотек, архівів і знищували або пересилали у так званий депозитарій. Пізніше я помітив, що було знищено практично все, окрім творів Сталіна. Чому? Загадка.
«Колекцію довелось розділити…»
Першим, хто звернувся до мене після смерті Олександра Борисовича з приводу збереження його колекції, був кіровоградський колекціонер Столяров. У владних кабінетах мене запевнили, що усе буде добре. Та, звісно, це були тільки слова. Пізніше виявилось, що тодішній очільник області Микола Сухомлин не хотів брати на себе відповідальність. І лише завдяки зусиллям тодішнього заступника голови облдержадміністрації Валерія Репала, який пробив усі бюрократичні перепони, колекцію таки вдалося зберегти. Допоміг також Віталій Смаглюк, який займав не останню посаду у обласній владі.
Ільїн помер у жовтні 1993 року, а робота із упорядкування колекції почалась тільки у січні наступного. За цей час частина речей безслідно зникла. Але колекція була настільки велика, що й розтягти її швидко було неможливо. Ми застали буквально купи мішків з речами, які займали кілька кімнат. Спочатку був намір описувати речі прямо там, але стан колекції був таким, що вирішили вивезти все відразу. Але куди? Тож колекцію довелося розділити: антикваріат, ікони, дорогоцінності – у запасники краєзнавчого музею, книги – у обласну наукову бібліотеку імені Д. Чижевського, лом – у відділення Нацбанку.
Робота над описом колекції була дуже складною, потребувала багато нових для нас знань, довідників, які, на щастя, теж були частиною самої колекції. Деякі необхідні нам потім присилали з-за кордону. Один підприємець з Англії, якому ми зробили копії японських рукописних книг, прислав нам Британську енциклопедію і висновок інституту з Кіото, який коштував десь близько десять тисяч доларів.
Пограбування
Сама поява колекції Ільїна стала викликом для влади і правоохоронних органів. Як юридично правильно усе оформити? Її величезна цінність приваблювала багатьох і багатьох. Мені не один раз погрожували. Один з місцевих прокурорів якось мені сказав: «Я за твоє життя зараз і п’ять копійок не дам». Я змушений був звернутись за захистом до Мойсея Поташинського. Отож, він з перших уст знав про смерть Олександра Борисовича. Та про це вже тоді писали газети – «Комсомольська правда», приїздила навіть кореспондентка «Лос-Анджелес Таймс».
На утримання такої колекції треба було знайти кошти. Я не один раз звертався до влади з вимогою організувати належну охорону. Але практично десять років вона не охоронялася, як слід. Тоді й сталося відоме пограбування. Я думаю, що це були люди Поташинського. Забрали книги – Воєнний устав і Морський устав (ймовірно з помітками на полях Петра Першого), і колекцію гравюр, 94 штуки, її вартість приблизно півтора мільйона фунтів стерлінгів.
Мене звинуватили в халатності, справу вів слідчий СБУ Протасов, довелося відбути 38 судів. Врешті підозру з мене зняли.
«Колекція Ільїна досі не затребувана»
Врешті-решт унікальна колекція у більшості своїй збережена. Та, на жаль, досі лишається не затребуваною. Книги на 15 мовах, давні рукописи потребують серйозної дослідницької роботи. На жаль, наші вищі навчальні заклади не націлюють молодь, науковців на таку роботу. А вона б могла дати цікаві результати. Наприклад, проаналізувати старообрядницький рукопис початку ХУІІІ століття: уявна розмова Петра І і Карла ХІІ після їх смерті.
Непогана ідея створити у нас музей друкарства, для цього наш край має усі підстави. Але для цього необхідні певні кошти, воля влади, зусилля громади.
* * *
Саме колишній оперативник, підполковник міліції Веніаміна Янішевський за дорученням тодішнього начальника обласного управління МВС Василя Хмеля слідкував за безпекою тепер уже відомого колекціонера Олександра Ільїна. Він розповів про кримінальні аспекти навколо колекції.
«Відмовився від золотих монет царської чеканки…»
Перша крадіжка предметів колекції відбулася з його флігеля. Злодії вийняли вікна і винесли багато чого. Серед вкраденого, пригадую, були й книги, одна з яких – прижиттєве видання «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Викрадачі виявились дуже наївними і через деякий час запропонували Олександру Борисовичу викупити у них його ж книги. Звісно, їх затримали. Ільїн вкрадені книги визнав своїми, а от колекцію золотих монет ще царської чеканки, яку знайшли у злодіїв і про яку вони стверджували, що теж винесли її із флігеля колекціонера, признавати відмовився. Ми хотіли повернути їх власникові, але він твердо заявив: «Ні. Це не моє.» Такі тоді були часи.
«Підшивки «Ниви» використовували, як ганчірки…»
Другу крадіжку й злочином назвати важко. Сарай на подвір’ї Ільїна стояв впритул до огорожі згаданого вже масложиркомбінату. Його робітники зробили дірку в огорожі і стіні і виносили потихенько підшивки журналу «Нива», яких у сараї було складено дуже багато. Найсмішніше те, що вони використовували їх, як ганчірки. Навіть не розуміючи, що ці журнали уже є чи скоро стануть раритетами. Цю крадіжку досить швидко розкрив тодішній майор міськвідділу міліції Адольф Класов, за це колекціонер подарував йому гарно оформлену книгу «300 лєт дома Романових».
«Науковець вважав, що Ільїну варто присвоїти звання професора»
Якось на подвір’ї Олександра Борисовича довелося зустрітися із тоді вже відомим письменником та науковцем Миколою Смоленчуком. Не секрет, що пишучи свої «Білі бланкети» Микола Кузьмович користувався «Історією України-Русі» М. Грушевського. Цієї книги тоді ні у бібліотеках, ні у магазинах знайти було неможливо, а у Ільїна, очевидно, вона була. Так само й Леонід Куценко, який став доктором наук, користувався деякими книгами Олександра Борисовича, коли починав досліджувати творчість Евгена Маланюка. Досить близько колекціонер також спілкувався із ще одним науковцем – Федором Прокаєвим, знавцем античної літератури.
Якось Микола Кузьмович зауважив: «Була б моя воля, я б присвоїв Олександру Борисовичу звання професора філології. Його знання у багатьох моментах набагато глибші й ширші, ніж у деяких титулованих науковців…»
Дуже близько і довгі роки Ільїн приятелював із відомим кіровоградським художником Володимиром Федоровим. Уже після його смерті у журналі «Вежа» публікувались уривки з його щоденника і стало краще зрозумів, що їх пов’язував таємний зв’язок з КДБ.
«Колекція Ільїна до кримінального общака жодного стосунку не мала…»
Ходили чутки, нібито сам Олександр Борисович має стосунок до криміналу, а його колекція не що інше, як кримінальний общак. Можу з певністю сказати, що це неправда. Тодішні кримінальні авторитети Вася Журба і Боря Косих це підтвердили однозначно. Інша річ, що багато предметів колекції Ільїна мали сумнівне походження. Але ніхто цього не розслідував і не доводив. Наприклад, його мати – спадкова російська дворянка польського походження Римська-Корсакова. Чи мала якісь родинні зв’язки із славнозвісним композитором? Не відомо. Батько ж був чекістом і командиром однієї з військових частин, які придушували антибільшовицьке повстання у Тамбові. Не виключена й експропріація, як це було заведено у ті часи.
Його рідна сестра було одружена із чільним працівником нашої обласної прокуратури Іваном Подтьолковим. Коли радянські війська взяли Берлін, він був начальником управління інформації комендатури. Ходили чутки, що відправив до Кіровограда цілий вагон майна. Але сам Іван Іванович на цю тему ніколи нічого конкретного не розповідав.
Досі мало відомо про той період життя Ільїна, коли він був монахом у Києво-Печерській лаврі та, за словами колишнього єпископа Кіровоградського і Миколаївського Себастіяна, прислужував у Московській метрополії, реставрував там книги.
Після його смерті у Кіровоград приїздив кримінальний авторитет із Санкт-Петербурга Моісей Поташинський, який забрав якісь речі. Нібито свої, ті, які він давав на реставрацію Ільїну. Але що саме насправді, ніхто не знає. Тільки через два місяці після його смерті була створена державна комісія, яка почала опис колекції. Якраз у цей час одного із кіровоградських адвокатів затримали в Одеському морському порту із колекцією нагород СРСР. Там були усі ордени й медалі, включаючи орден Перемоги (а їх випущено усього кілька десятків). Чи були ті речі з колекції Ільїна – хто зна.
* * *
Отож, видання буклету – тільки крок у науковому опрацюванні цієї унікальної колекції.
Підготувала Світлана Орел