Днями відзначив ювілей Олександр Полячок, чоловік, діяльність якого невіддільна від культурного життя нашого міста впродовж десятиліть. Усміхнений, привітний, галантний і витончений, він для багатьох відкривав цілі мистецькі всесвіти.
– Олександре Івановичу, чому обрали саме такий, пов’язаний з музикою, культурою шлях у житті?
– На цей шлях спрямувала мене мати, закохана в музику і пісню. Пощастило з учителями: в місцевій музичній школі №3 це була Марія Плотникова (клас фортепіано), в музичному училищі (нині коледж) – Олег Нагорний, Кім Шутенко (відділ теорії музики) та інші. За наполяганням і допомоги Кіма Олександровича я проконсультувався в авторитетних педагогів-музикознавців і зрозумів, що можу вступити до найпрестижнішого музичного вищого навчального закладу тодішньої держави – Московської консерваторії ім. П.Чайковського, що і сталося. В консерваторії я захопився автентичним фольклором, їздив в експедиції по селах, став учасником фольклорного ансамблю. Однак своєю основною спеціальністю обрав історію музики. Моїм головним вчителем і значною мірою прикладом для наслідування став видатний вчений, педагог і музично-театральний діяч Євген Лєвашов. (Свого часу саме він здійснив наукову експертизу авторства пісні «Священна війна», довівши, що пісня була написана в 1916 р., а не в червні 1941 р., що текст пісні було вкрадено В.Лебедєвим-Кумачем, а мелодію – О.Александровим). Є.Лєвашов дав мені приклад максимально відповідального ставлення до професії, одночасно показуючи, як робота в культурі й освіті має поєднуватися з громадянською позицією і людською чесністю.
– Кілька слів про свою родину, оточення.
– Вже у перші студентські дні я познайомився зі своєю однокурсницею з Воронежа Світланою Концедаловою, яка вразила мене насамперед як виконавиця автентичного фольклору та піаністка. Своїм співом вона, як сирена в поемі Гомера, заманила мене (і не лише мене) до фольклорного ансамблю консерваторії, в якому була лідеркою. Спорідненість наших душ виявилася і в розумінні народної пісні й музичного мистецтва загалом, і в пристрасті до подорожей і пригод, і в критичному ставленні до радянського ладу, і в любові до українського слова, яку Світлані прищепив її дідусь із Тернопільщини. Після другого курсу консерваторії ми побралися, а «першою дипломною роботою» Світлани був наш первісток Дмитро Полячок. Він також став музикознавцем, педагогом і етновиконавцем – учасником відомого київського гурту «Древо». Молодша наша донька Марія обрала скрипку, зараз навчається у магістратурі.
Багаторічні майже родинні стосунки пов’язують нас (і наших дітей) з колегами по цеху – музикознавцями й педагогами Олегом Нагорним, Оленою Панічевою, Оленою Ієвською, Іриною Сікорською, Мариною Долгіх, скрипалькою Наталією Карабан та іншими, а також з учасницями нашого фольклорного гурту «Млиночок», зокрема Анною Лях та Єлизаветою Ткаченко. Дружні стосунки маю з колегами музейниками, педагогами, геральдистами й художниками (особливо близькими ми були зі світлої пам’яті Віталієм Кривенком і Андрієм Надєждіним), бібліотекарами (зокрема, Світланою Ушаковою), членами римо-католицької парафії Святого Духа, «Полонії» та решти національно-культурних товариств та багатьма іншими містянами. Підтримую тісні контакти і з друзями студентських років – учасниками фольклорного гурту Московської консерваторії 1981–1986 рр., з якими ми відновили наш гурт, трансформувавши його в міжнародний проєкт «Віртуальне село». До початку російської агресії в 2014 р. ми зустрічалися сім’ями й виступали в Україні, Росії та Нідерландах. З 2014 р. – виключно за кордоном (Польща, Франція, Швейцарія, США). Майже всі наші ансамблісти рішуче стоять по наш бік барикад, а деякі, як-от мешканка Парижа Ольга Величкіна, навіть співорганізують антипутінські акції.
Протягом останніх трьох років я і мої близькі нав’язали багато нових важливих і дружніх контактів у процесі реалізації низки моїх проєктів, які вийшли на всеукраїнський і міжнародний рівень, про що свідчить підтримка їх з боку Українського культурного фонду. Кожен із цих проєктів неабияк промує місто і регіон: перша в незалежній Україні збірка нашого фольклориста Олександра Терещенка «Чумацькі пісні передстепового Правобережжя», перший український тревел про чумаків «Чумацькі пісні» (його продюсер Денис Іванченко став на захист України, нещодавно отримав поранення й перебуває в госпіталі), колективна монографія «Шимановські, Блюменфельди, Нейгаузи: музичні родини на перехресті культур», фестивалі «Осінь з музикою Кароля Шимановського», в яких постійно беруть участь не лише провідні українські виконавці, а й музиканти з-за кордону: Польщі, Великої Британії, Франції, Італії та ін.
– Як, на вашу думку, змінювався культурний простір нашого міста впродовж часу вашої активної діяльності?
– Зміни відбувалися, головне на краще. З кінця 1980 рр. поступово збільшувалася роль українського сегменту і зменшувалася радянського і російського. Відсутні раніше свобода совісті й слова, пересування, свобода наукової, освітньої та культурної діяльності створили передумови для бурхливого розвитку краєзнавства, музейної та бібліотечної справи. Завдяки місцевому самоврядуванню та демократизації суспільного життя були підтримані такі культурні ініціативи, як створення музеїв І.К. Карпенка-Карого та К.Шимановського, місцевої символіки, встановлення пам’ятників В.Винниченку, братам Ельворті, «Ангел-хранитель» та ін., проведення низки фестивалів, чимало з яких утвердилися, стали щорічними. У 1991 р. було організовано Дитячу філармонію, подальшого розвитку набула діяльність численних дитячих хореографічних колективів. Багато нового внесли процеси технологічного переоснащення. В останні роки з’явилися цікаві молодіжні й волонтерські проєкти, наприклад, «Баба Єлька», оригінальні мурали та ін., а також нові міжнародні програми. Звичайно, в процесі трансформації були і певні втрати. Залишається ще чимала інерція гальмівних радянських і російських стереотипів. Але після 24 лютого дерусифікація та декомунізація, в тому числі у сфері культури, набула лавиноподібного й, сподіваймося, незворотного характеру.
– Чи переживали ви еволюцію власного світогляду? Як і під впливом чого це могло відбутися?
– Основи мого світогляду заклали батьки й бабусі. Вони вчили загальних правил співжиття («стався до інших так, як ти хочеш, щоб вони ставилися до тебе»), розповідали (хоча й не без побоювань, адже це було в 1970-х рр.) про голодомор і репресії, викривали лицемірство й безпорадність влади. В школі й загалом у системі освіти теж пропагували переважно хороші речі, але нерідко й погані (показуха, неповага до людської гідності, придушення ініціативи тощо). У дитячі роки пощастило познайомитись як із сільським життям, так і з життям у мегаполісі, побувати, з одного боку, у Західній Україні та в Польщі, а з іншого, у Москві, С.-Петербурзі та Автономній республіці Комі. Тому вже у дитинстві-отроцтві я мав досить широкий кругозір, отримав щеплення і від радянської облуди (мати називала Леніна дияволом і мріяла, щоб його «викинули з мавзолею» та знищили всі його пам’ятники), і від російського шовінізму (бабуся-полька, колгоспниця, передплачувала газети з-за кордону і дивувалася, чому українці не мають власної держави). Так само було з патріотизмом (справжнім, а не напускним). Після поїздки до Польщі мама й бабуся в один голос сказали: «У гостях добре, а вдома краще». Інакше складалося у світі релігійних стосунків. Батьки й бабусі вірили, однак їхня релігійність була досить суперечливою. Крім того, я, подібно до багатьох, зауважував присутнє в традиційному церковному житті лицемірство, а також його надмірний консерватизм. Моє прагнення до глибшого розуміння Бога (хто б що не вкладав у це поняття) та взаємин людини з Богом змогло сповна реалізуватися лише після появи у Кропивницькому римо-католицької церкви (на зламі 1990-х – 2000 рр.).
– Як, на вашу думку, впливає культурна аура міста на людей?
– Мені складно це об’єктивно аналізувати, адже я знаходжуся всередині цієї сфери. Гадаю, тут взагалі складно відповісти стисло, бо ця аура не є чимось, що легко можна окреслити. Більшість людей, і це природно, стикаються лише з певною частиною культурного середовища. Наше місто, згідно з загальноприйнятою класифікацією, знаходиться на пограниччі між середніми (50-250 тис.) та великими (250—500 тис.). Я нерідко опоную людям, які називають його малим або взагалі містечком. Це, вважаю, є одним із радянських стереотипів, коли масштабування (зрештою хибне, бо брався до уваги лише один елемент) відбувалося, виходячи з уявлення про тодішню державу, яка за територією обіймала 1/6 світу. Применшення рангу міста знижує рівень вимог його мешканців до себе, мовляв, ми ж маленькі, що з нас узяти? На противагу цьому загальновідомими прикладами лідерства нашого міста в культурному житті України є хореографічна школа А.Кривохижі-А.Короткова-В.Похиленка, хорова діяльність Ю.Любовича, музичні фестивалі-конкурси імені Ю.П. Хілобокова (Н.Хілобокова), «Нейгаузівські музичні зустрічі», «Провесінь» (Л.Голіусова), «Класік-проєкт пам’яті Ю.Мейтуса» (В.Ревенко) та інші. Не забуваймо і про давнє лідерство корифеїв українського театру. Маємо ставити амбітні цілі.
– Польське національне товариство і ви. Як тривало це взаємозближення?
– Спочатку я став членом польського товариства у Києві, бо воно там було, а у нас ні. Йшов 1991 рік, я включився у процес створення в нашому місті музею Кароля Шимановського (цей процес, як відомо, триває й досі). Коли згодом, у 1997 р. Володимир Мощинський зробив чималу організаційну роботу, й товариство «Полонія» під його очільництвом з’явилося в Кропивницькому, я відразу долучився, а у 2002 р. був обраний наступним головою. Доповнюючи відповідь на питання про еволюцію світогляду, хочу сказати, що діяльність у «Полонії» змусила відмовитися від власної неповної національної визначеності (адже у мене батьки різняться за походженням, і там не все так просто). Оскільки материнський вплив на моє формування був значно більшим від батьківського, я став (після 40 років життя) сприймати себе і позиціонувати в суспільстві як український поляк, тобто громадянин України польського походження.
– Які перспективи культурного розвитку Кропивницького? Чи вплинула на це нова назва міста?
– До 2014 р. я віддавав перевагу першій назві міста (виходячи з того, що з нею пов’язаний великий і цінний культурний шар), але припускав і можливість надання нової проукраїнської назви (адже назва Єлисаветград вказує на зверхність Росії в процесі колонізації українських степів). У 2014 році я відмовився від підтримки першоназви і пристав на пропозицію Ігоря Смичека – Кропивницький, яку вважав однією з найбільш вдалих (як на мене, повністю ідеальних пропозицій не надійшло, що, мабуть, закономірно). Після прийняття рішення про перейменування я включився у процес утвердження нової назви. Дуже позитивно оцінюю проведення трьох фестивалів «Кропивницький» або «Кроп-фест», які (особливо перший) стали наймасштабнішими концептуальними культурно-мистецькими акціями в Кропивницькому за період мого життя (а може і за весь період існування міста).
Гадаю, нова назва вельми сприяє культурному розвитку міста, однак це набагато більше залежить від нас самих, його мешканців. Від наявності й енергії талановитих і професійних команд у сферах освіти, науки, культури, суспільного життя, від очільників міста й області та їхніх команд, депутатів, керівників виконавчих підрозділів, які в той чи інший спосіб підтримують або координують зусилля культурної спільноти. Від усіх споживачів культурного продукту, яких, своєю чергою, виховують заклади освіти, а також наші медіа. Від стану інфраструктури: доріг, наявності авіасполучення, сервісу тощо.
Нам є чим похвалитися, однак ми маємо більше вивчати і впроваджувати досвід інших великих і середніх міст, які багато в чому нас випереджають, зокрема на культурному напрямку. Особисто я й надалі докладатиму зусиль на своїй ділянці роботи, щоб корабель під назвою «Кропивницький» вийшов з малопомітної гавані на ширші горизонти світового культурного простору.
Підготувала Світлана Орел