У п’єсі Карпенка-Карого «Сто тисяч» описана сумна комедія або весела трагедія просторікуватого Герасима Калитки, котрому якийсь єврей всучив «куклу» фальшивих грошей. І у цього героя-шахрая, схоже, є конкретний прототип.
Мабуть, недарма відзначився тоді у Єлисаветграді молодий корнет Микола Савін, повертаючись з російсько-турецької війни. Довгоносий брюнет з палкими очима залюбки прикинувся євреєм задля трьох тисяч рублів чистого навару. Характерно, що Тобілевич написав свій твір у 1889 році, якраз тоді, коли той самий аферист Савін «закуповував» коней для італійської армії, щоб взявши завдаток з майже п’ятьма нулями, безкарно зникнути. Про цього міжнародного корнета-пройдисвіта легенди ходили, де часто перебільшувались його «заслуги». Визнаний авторитет цього веселого жанру став героєм журналістських і літературних творів (Володимир Гіляровський, Борис Акунін та ін.). Зрештою, й сам на схилі літ написав об’ємні спогади.
Навідувався до Єлисаветграда ще кілька разів. Зокрема, 1913 року. Програвся й пропився в ресторані Коваленка, що й штани залишив у борг там у буквальному сенсі. Накинувши якийсь випадковий халат, у білизні пішов на залізничний вокзал. Покрутився там деякий час, взяв карету й поїхав у готель «Північний», зображаючи прибулого потягом вельможу.
– Швейцаре, розрахуйся з кучером і накажи надати мені кращий номер! Я маю зустрітися з губернатором, котрий завтра приїжджає до мене з доповіддю. І нехай приготують постіль – втомився з дороги!
Усі забаганки були виконані, бо й справді наступного дня прибував до Єлисаветграда херсонський губернатор Гревеніц. Савін заперся в номері. Прокинувшись наступного дня, він подзвонив слузі.
– Ну, приятелю, – мовив, – тепер дай мені умитися та одягнутись. Час у міського голови слухати рапорт губернатора.
Коли дійшло до зявленого одягання, зчинився скандал.
– Це чортзна-що! – репетував поважний гість – У вас крадуть одяг клієнтів... і не лише одяг, а й гроші в ньому... Зараз же заявлю градоначальнику... Вашу лавочку живо прикриють.
Переляканий слуга кинувся до управителя – ніхто не розумів, як сталася нахабна крадіжка. І це ж треба – у такої великої шишки із самого Петербурга!
– Ми все владнаємо... Яка вартість костюма? Скільки пропало грошей?
Невдовзі постраждалому доставили новісінький одяг і компенсували моральні збитки сумою більшою 1500 рублів. Певно, всі до одного городяни, маючи в місті такий знаменитий театр, ніколи в очі не бачили в ньому Гоголевого «Ревізора».
А Савін спокійно пішов читати лекцію про свої походеньки, оскільки підписав з антрепренерами довгострокову угоду про гастролі по всій Росії. Подібні моменти були буденною річчю для шахрая. Затримали його десь аж через місяць у Києві вже за інші подібні пригоди.
За Першої світової війни вже схлинула повінь анархістських, есерівських та есдеківських експропріацій, однак поодинокі вимагання в Єлисаветграді траплялися. Здебільшого тим промишляли вже не революціонери, а звичайнісінькі шахраї.
Якось влітку 1915 року якийсь озброєний офіцер вимагав у домовласника Красуліна із старовірів, котрий ще й приторговував чаєм, солідну суму. Сума була настільки значна, що офіцер-вимагач аж сам трусився з переляку. Казав, ніби гроші підуть у громадський патріотичний фонд для успішного продовження війни. Зійшлися на половині. У потерпілого готівки виявилося дома дуже мало і офіцер, забравши ті копійки та відходячи, наказав приготувати до наступних відвідин затребувані кошти. Пан Красулін, що теж був не ликом шитий, спровадивши «гостя», негайно зателефонував до поліції, яка влаштувала засідку. Згодом у неї потрапив якийсь Мураєв чи Сулаєв. З того епізоду наочно видно, як низько упав кримінальний професіоналізм. Бо це ж треба було так наївно проколотися з повторним візитом. Газета «Голос Юга» так і не вказала в матеріалі, хто ж сховався під військовою мушлею – і шинель, і документи виявилися краденими.
Під впливом шарму Соньки Золотої ручки, певно, опинилася і якась мешканка чи гостя Єлисаветграда, про яку писала місцева газета: «Новый род мошенничества обнаружен на днях: некая, очень красивая дама, заманивала к себе в номер разных женщин и девушек, предлагая им поступить к ней в гувернантки, затем посылала приглашенную в аптеку за лекарством, брала вещи жертвы и исчезала. Гостиницу, конечно, эта аферистка всякий раз избирала новую».
У продовження «жіночої» лінії дев’ятого листопада 1911 року столичні «Биржевые ведомости» інформували читачів: «По части развлечений город Елисаветград побил рекорд. Там демонстрируется голая «феноменальная девица Анна Франк». Местный рецензент театров сообщает: «Девица, как девица, все на своем месте и никакого специального интереса она не представляет. Разве только то, что на теле ее вытатуированы картины берлинского музея». Ну, как же не феноменальная... Ведь, совершенно, по-видимому, голая, а обыкновенные женщины привыкли, все-таки, хоть к фиговому листку. К тому же, при одном из выходов она предстала по забывчивости без татуировок».
Чи потрібні тут ще якісь коментарі про аферистку?
Складалися й інші творчі шахрайські конфігурації з участю жінок. І не в самому Єлисаветграді, а на міжнародному рівні. Пара єлисаветградських міщан під вигаданим прізвищем «засвітилася» на початку 1911 року в Лейпцигу. З газет: «Здесь задержана чета русских аферистов высшей марки, – инженер Штудель с супругой. Г-жа Штудель, красивая, шикарная дама, под видом учредительницы санатория, сумела обмануть богатую лейпцигскую буржуазию и выманить сотни тысяч марок. Своего мужа аферистка выдавала за приглашенного ею доктора в качестве директора будущего санатория. Помимо этой операции, г-жа Штудель с супругом учинили ряд других шантажных операций. Чета аферистов заключена в тюрьму».
«Голос Москвы» 26.01.1912 року сколихнув приінгульську провінцію. У газеті значилося: «Купчиха М.Письменко заявила ж.-д. жандармской полиции, что на ст. Елисаветград, юго-западн. жел. дорог, во время стоянки почтового поезда похищена 14-летняя ее дочь Людмила. К дочери Письменко подошел некий молодой человек, который и увел ее в буфет. Отсюда молодые люди неизвестно куда скрылись. М.Письменко заявила, что дочь ее похищена наездником из цирка Попандопуло и Лира в Минске. Похищенная девочка одета в длинный, зеленого цвета сак, бархатный капор и красные теплые калоши. Она среднего роста, шатенка. Мать просит сообщить, где находится ее дочь».
Далі розкрилися подробиці: «ОДЕССА, 25,I. В «Русск. Сл.» уже сообщалось об аресте молодой пары за несколько минут до венчания. Жених – цирковой наездник, а невеста – вывезенная им из Елисаветграда дочь состоятельных родителей купцов. В момент ареста в церкви жених предлагал полицейскому 25 000 рублей только за то, чтобы тот, так сказать, «опоздал» с арестом на полчаса после венчания. Полицейский чиновник предложение это отклонил. Вместе с тем выяснено, что один из местных полицейских участков выдал парочке удостоверение в том, что со стороны полиции не имеется препятствий к бракосочетанию. По распоряжению градоначальника, было приступлено к расследованию действий полицейских чинов участка выдавшего это разрешение. Однако, расследование пришлось приостановить, так как бумаги, относящиеся к собиранию справок о парочке, их прошение и остальные документы вдруг бесследно исчезли из участка. Теперь начато другое дознание – о пропаже этого делопроизводства. Приехавшие родители увезли дочь домой».
Дізнання спочатку кваліфікувало пригоду як викрадення і розтління неповнолітньої, торгівлю живим товаром та шлюбну аферу, оскільки жениха залишили під подальшим арештом. Далі, очевидно, звинувачення доповнили ще й службовими зловживаннями, фальсифікаціями та хабарництвом. Та ще за кадром залишився факт, де познайомилися молодята, як довго тривали їхні стосунки, хто потурав злочину? У цієї історії, точно існувала й передісторія, пов’язана з нашим повітовим містом. Букет, як бачимо, був пишний.
Леонід Багацький