Сьогодні йому було б лише 68. Це інтерв’ю він дав у розпал своїх маланюківських досліджень. Мудрі думки не втратили своєї актуальності.
Ім’я Євгена Маланюка, поета світового значення, досі, коли в Україні вже видано і його поезію, і публіцистику, а літературознавці мають можливість досліджувати життєвий і творчий шлях співця Степової Еллади, залишається все ж не достатньо відомим для широкого загалу. Ніби прикритим туманом непрочитаності, а тим більше неосмисленості. Цей туман прикриває непросто небуденний талант (це було б ще півбіди!), а творчість високої внутрішньої напруги та глибини мислі, фактично палаюче серце, свідомо принесене на олтар майбутнього нації. Розвіявши цей туман, відчувши і зрозумівши, що саме хотів сказати нам (“правнукам, що будуть знов сини”. Чи будуть? А, може, це стосується вже й не нас, а наступних поколінь?) Поет, ми б позбулися багатьох своїх проблем, комплексів, нам набагато легше було б стати самими собою, що є ключем до розвитку, піднесення добробуту, врешті не до формального, а справжнього функціонування держави.
Велечезні зусилля до розвіювання цього туману, до осмислення постаті і творчості Євгена Маланюка докладає кіровоградський літературознавець Леонід Куценко, якому в Україні по праву належить першість в цих дослідженнях. Він – автор близько десятка книг, присвячених цій темі. Днями у київському видавництві "Просвіта"виходить друге доповнене видання його праці “Dominus Маланюк: тло і постать”. Наша розмова – про сьогодення, заради якого працював і терпів поет трагічної долі, фактично один з духовних провідників нації (аби ми лише доросли свідомістю до розуміння цього).
СОТНІ ЛІТ – НА ГЕОГРАФІЧНОМУ ПРОТЯЗІ
– Новоархангельський степ над Синюхою, де зростав Маланюк, Ви нпзиваєте відвічним географічним протягом, одним із джерел малоросійства, яке пізніше, вже в еміграції, так блискуче анатомував поет. За сто з лишком років цей протяг став стократ пронизливішим, а наше суспільство досі не піднялося ні до осмислення причин його появи, ні до розуміння нагальної потреби його ліквідації. Той протяг досі вивіває з нашої землі і з наших душ те найцінніше, що мало б стати основою держави.
– Сам термін “геграфічний протяг” позичений у Липинського. Маланюк виділяв три геополітичні смуги в Україні – ліс, Київщина і центральна частина, той самий географічний протяг, який зіграв найпечальнішу роль в історії. Для характеристики долі України, сутності українських проблем, він надзвичайно багато важить.
Степ над Синюхою був своєрідним Вавілоном. Із чотирьох дідів Євгена лише один – дід Василь, був українцем. Саме він справив найпотужніший вплив на хлопчика, хоча й опосередкований, бо тогочасна освіта – реальна школа насамперед, – робила з нього людину імперії. Навіть не росіянина, а саме людину імперії, з відповідним мисленням. Він став зразковим офіцером Російської армії, і лише в котлі першої свтової, а потім визвольних змагань, той стержень, закладений дідом Василем, спрацював. У понятті географічний протяг поєднано багато з того, що тепер вважають ментальними рисами українця – махновщина, григор”євщина, отаманщина загалом, філософська установка “моя хата з краю”, і пристосуванство, і зрада, але й героїзм…
– Особливо виразний цей момент у тетралогії Богдана Лепкого про Мазепу. Згадайте: оборона Батурина, висока самопожертва українців, безприкладний героїзм і поряд – небачена за своєю підступністю зрада. І все це – в одному народі, в одному селі, на одній вулиці…
– Це те, що віками формувалося. І це – найпекучіша, найболючіша проблема української історії. Село Глодоси, 20-ті роки. На одному кутку відправляють 120 чоловік відстоювати Українську Народну Республіку, а на іншому – збирається більшовицький загін. Це одне і те саме село, один і той самий час.Якщо говорити про географічний протяг, слід згадати вчителя Климасенка, одного з ватажків глодоського повстання. 1919 рік, весна. Військо підійшло до лінії Липняжки. Наш з вами Климасенко побачив паруюче поле, згадав, що треба сіяти, кинув гвинтівку і пішов додому. Це він сам пише у своїх спогадах.
Цей географічний протяг відчутний і сьогодні. Ця жахлива, страшна, вбивча репліка віце-прем”єра Семиноженка про те, що закінчилась епоха Мазепи, настає епоха Хмельницького. В якій країні така високопосадова особа могла б дозволити собі сказати подібне?
– Але як із цим боротися, як його витравлювати із себе?
– Про яке витравлювання на зрізі нинішнього суспільства може йти мова, коли подібні речі говорить віце-прем”єр з гуманітарних питань? Це людина, яка мусить у силу своїх обов’язків формувати ідеологію держави, нації. Я уявляю собі, як в Росії Валентина Матвієнко раптом заявляє, що закінчилася епоха Петра, настає епоха Катерини. Що б там зчинилося! Принаймні їй би довелося відразу подати у відставку.
– Наше керівництво, судячи з їхніх дій, уже давно важко сприймати, як керівництво справжньої Української держави. Апелювати до нього – немає сенсу. Треба апелювати до інтелектуальної еліти – нинішньої і майбутньої.
– Ця репліка має стати і предметом осмислення. Семиноженко не розуміє, що він принижує власну історію, до нього це й досі не дійшло. А до Маланюка (йому тоді було 26) дійшло. Він пише: “Ні сформування нації, ні будову державної для неї форми без єдиної національної ідеології уявити неможливо”. Для нього це була аксіома. Ця аксіома пронизує всю його творчість – прозову, поетичну, публіцистичну, навіть літературна критика підпорядкована цій єдиній ідеї – національна ідеологія, як основа побудови національної Української держави. Іншого просто не дано. Ще у першій своїй книзі про Маланюка, написаній у 1992-му році, “Боян Степової Еллади” я висловив переконання (хоч цитувати себе не зовсім коректно, але ж куди подінешся, якщо це і досі актуально?), що перед першими демократичними виборами (а тоді вони були таки демократичні!) не потрібна була жодна агітація, слід лише роздрукувати великим тиражем працю Маланюка “Малоросійство” і роздати всім.
А що ж у нас виходить сьогодні? А те, що в наступний проект шкільної програми Маланюк не потрапив. Не потрапив. Як можна уявити італійську літературу без постаті Джакомо Леопарді, який був ідеологом повстання карбонаріїв, італійського відродження? Як можна уявити німецьку націю без Гейне? Польщу без ідеолога польського повстання 1830-го року Міцкевича? А Румунія? А Угорщина? А Болгарія? Кожна нація вважає, що поет, який підняв на щит ідею національного визволення, це – її прапор. Ми маємо першу особистість такого плану, я не перекреслюю цим Шевченка, Франка, Лесю, я кажу про нову якість: єдиний Маланюк мав досвід тривання цієї держави і був свідком її краху. Він осмислював всі наші болючі проблеми через призму того досвіду. Чи у шкільному курсі історії, чи літератури, але “Малоросійство” має там бути обов’язково.
– Ще кілька років тому той факт, що Маланюка викинуто зі шкільної програми, мене б вразив. Сьогодні я це сприймаю, як логіку речей, бо ідеї, сповідувані Маланюком, глибоко ворожі нинішній владі, вони підривають її основи, врешті заперечують сам факт існування такої влади на цій землі.
– Наші владні структури демонструють переляк щодо всього, що пов’язане з національною ідеєю. Я пригадую 2 лютого 1997-го року. Урочисте засідання у філармонії в Києві, присвячене 100-річчю Євгена Маланюка. Ювілей відзначається на рівні уряду. Перший ряд перекритий в очікуванні, що зараз приїде Президент. А він, як виявилося, того вечора поїхав на концерт Йосипа Кобзона. Це був шок. І таких прикладів багато. Можна говорити про марку із зображенням Маланюка, яка мала вийти, але на якійсь дистанції загубилась. До 10-річчя Незалежності у Києві демонструвалась виставка кіровоградських митців і наш Андрій Надєждін підготував триптих, присвячений Євгенові Маланюку. Високопоставлений чиновник з Міністерства культури, приймаючи ці роботи питає: “А хто такий Маланюк?”
Моє внутрішнє зобов’язання – розкрутити Маланюка, зробити його відомим. Я над цим працюю, можливо, за рахунок інших своїх завдань, до яких руки не доходять. І бачу, що роботи ще дуже багато.
Ми, ті, що маємо нацональне недокрів’я
– Характеризуючи формування світогляду юного Маланюка, Ви згадуєте тезу Карла Юнга про феномен генетичної расової пам’яті. Дивлячись на нинішніх українців, наших сучасників, складається враження, що їм не притаманна пам’ять раси як така взагалі. Чи присутня вона якимось чином, як на Вашу думку?
– Безперечно. І Малюнюк яскравий приклад цього. Блискуча філологічна освіта, але стовідсотковий громадянин імперії. Він був російськомовним поетом уже будучи високопоставленим офіцером української армії. Ота його родова лінія з чотирьох націй – поляки, молдовани, українці, серби, – в якийсь момент вибухає українською національною свідомісстю.
– І так повинно бути. Весь позитив духовних надбань різних націй, які живуть на цій землі, мав би бути спрямований в одному консолідуючому руслі. А у нас все це розсіяне, розбите, розтрощене здевальвоване і у сучасній молоді вироджується аж до морального падіння, байдужості до всіх і вся. Ви спілкуєтесь із студентсвом. Чи відчули Ви ту генетичну пам’ять раси хоч раз у реальному житті?
– Звичайно. Біда тільки у тому, куди воно все дівається, коли вони залишають стіни університету. Прекрасні, духовно наснажені діти розчиняються у загальному натовпі.
– Ми вчора ще досить оптимістично вважали, що саме така молодь буде визначати і наше майбутнє, і суспільну атмосферу того сьогодення, в яке вона входить. Але поки що цього немає. Абсолютна більшість розумної, талановитої, освіченої, ніби й національно свідомої молоді не має в собі отієї внутрішньої генетичної сили, того стержня, який дає підстави визначати атмосферу в суспільстві, впливати на інших, а не бути об"єктом впливу. Особливо помітно це в питаннях мови. Викладачі, вихователі докладають колосальніих зусиль, виховують нібито неординарну особистість, а вона розчиняється, стає такою, як усі. Причини зрозумілі. Але як сформувати оту внутрішню твердість, яка б сама не деформувалась, а навпаки – змінювала оточення?
– Поезія Маланюка говорить про це. Тема крицевості, твердості, духовно повної, не ущербної людини працювала на його сучасника, але стосується і нинішнього часу. Тим більше до нас, сьогоднішніх, спрямований другий етап його творчості – есеїстика, “Нариси з історії нашої культури”. І він це робив свідомо, розуміючи, що ті думки, та основа будуть страшенно потрібні прийдешнім поколінням. Але вони й досі, як слід, не прочитані. “Залізний імператор строф” залишається terra іncognita для України.
Справа у тому, що ми живемо в епоху, коли влада сприймає людей духовно покалічених. Інші її не цікавлять. Визначальні позиції займають ті, в кого важко шукати якісь моральні принципи, здебільшого циніки. Про якісь ідеї й говорити нічого. Аристократія станова не відповідає аристократії духовній. Звідси оті жахливі ножиці, які ріжуть нас, часом зачіпаючи й людські душі. А порядність, духовна наснаженість – вони найбільш незахищені, вразливі. Але прийде інший, сприятливіший для них час, і вони ще сповна покажуть себе.
Маланюк пророчо передбачав нинішній розвиток подій. “До проблем большевизму”, “Малоросійство” – це всуціль про нас. Це ми у незалежній Україні маємо державних мужів-малоросів, це ми успадкували досвід московського большевизму, азіатчини у суспільних стосунках..Десь щось сказав не так, висловив свою думку – ти вже не маєш роботи, ти вже не керівник, бо твої люди не проголосували, як комусь хочеться. Який професіоналізм, яка Конституція?! Це – стовідсоткові методи управління в традиціях російської імперії, большевизму. Слухаючи обласне радіо, читаючи обласні газети, мені хочеться написати фейлетон. Керівникові області мало б бути соромно, що в одному номері газети п’ять його фотографій. Він мав би попросити редактра більше подібного не допускати. Але у нас панують такі підходи, що швидше чекай дзвінка з протилежним зауваженням. Це традиція большевизму, унікально прозірливо анатомована Маланюком у його праці “До проблем большевизму”.
– Осягнення науки націології, за Вашим визначенням, прийшло до Маланюка в роки громадянської війни, під час визвольних змагань УНР і завершилося вже в таборах. Чи для того, щоб її осягнути, необхідно пройти такий важкий шлях?
– Я категорично не згоден із твердженням, що незалежність далася нам безкровно, ніби задарма. Процес боротьби за неї був розтягнутий у часі, в минулих віках, але сьогодні ми маємо дуже мало людей, які пройшли цю боротьбу, відчули її на собі. Їх практично немає в керівництві країни. А ця боротьба шліфує характери. Візьмімо того ж Ющенка, якого ми тягнемо за вуха на роль нацонального лідера – якби він мав досвід покійного В’ячеслава Максимовича, той досвід би обов’язково спрацював. Справжня національна еліта з духом борця не народжується в кабінетній тиші. Точніше, для її появи потрібен довший час. Можна навести приклад Пантелеймона Куліша з його духовними пошуками, який кидався і до слов’янофільства, і до того, і до сього, поки, врешті-решт, прийшов до усвідомлення “народу без пуття, без честі, без поваги”.Тоді, у 1917-20-их роках нове покоління не встигло, воно, за визначенням Маланюка, спізнилося, національне усвідомлення прийшло до нього аж у вигнганні, а старше покоління, той же Грушевський, не мало досвіду боротьби, а мало досвід драгоманівщини.
– А наше керівництво? Який ісход потрібен йому, щоб гідно представляти одну з найбільших європейських націй? В якийсь момент здавалося, що вже сам факт обрання на найвищі посади, всупереч малоросійському вихованню, попередньому досвіду життя ставить їх на інший щабель усвідомлення. Але дуже швидко ці сподівання нівелювались, зійшли на ніщо.
– Ми й досі не пройшли процес національної терапії. Як чорт ладану його боявся Кравчук. Хоча, ми були свідками його нацонального самоусвідомлення, але отой переляк секретаря Компартії з ідеології, він був відчутний. Кучма, взагалі, приніс відкат у цих питаннях. Про його знамениті фрази, яку ж саме державу слід будувати, вже говорено-переговорено, але – це хроніка, діагноз.Стовідсоткове свідчення цього те, що нинішніми істориками досі не прочитана історіософія Маланюка. Сьогодні ми не маємо жодної праці сучасного історика, який би проаналізував ті статті, витлумачив їх, вказав на прорахунки. З чого ж ми будемо робити висновки? Я пригадую Романа Воронку, визначного громадського діяча української діаспори, який на зорі нашої незалежності передав Україні 200 комп”ютерних класів. Він казав: “Коли голосувався Акт про незалежність України, я стояв на балконі Верховної Ради і писав список – за кого я тут стою. У першій десятці я записав Маланюка”. Він творився ним. А чим творитиметься нинішня і майбутня еліта, коли у нас немає національної ідеології?
Більше того, жодна з серйозних політичних сил в Україні не бере на озброєння ідеологію. У нас іде боротьба особистостей, списків, яка часом скочується до боротьби кланів. Натомість цю нішу займає Російська держава, яка на повну потужність розкручує у нас свою державницьку, точніше, самодержавну ідеологію.Свою згубну для нас роль наполегливо грає російське православ"я. А наша влада спить.
– Коли ми приймали Конституцію і записували, що у нас немає пріорітету жодної ідеології, це трактувалося, як досягнення демократії. Вважалося, що крен у бік якоїсь з ідеологій, відразу ж принесе прояви більшовизму, загрозу тоталітаризму.
– І що ми сьогодні маємо? Стовідсотково більшовицьку за методами управління формальну державу без будь-якої ідеології. Я б не ставив національну ідеологію у ряд з якимись іншими, скажімо, партійними, які, справді, можуть нести загрозу демократії. Національна ідеологія – це те, що творить справжню державу, це – альфа і омега для кожної країни світу. А те, що у нашій суспільній свідомості виникають тези про її можливі загрози, свідчить тільки про одне – наше національне недокрів’я.
Світ творить містечкова інтелігенція
– Чи можна порівняти культурне життя тодішнього Новорхангельська, який оточував поета з дитинства, і, очевидно, непроминуще вплинув на його формування, із культурним життям нинішніх провінційних містечок? І як почувається там інтелігенція, що мала б бути справжньою, не чорною елітою України? Наскільки актуальна для нас проблема духовної глушини?
– Біля нашої батьківської хати 30 років росла ялинка. Ми її з братом посадили. Щоразу, коли я приїжджав додому і йшов з траси шість кілометрів пішки, я здалеку бачив, де наша хата, бо вершечок ялинки здіймався над сільськими садками. Наша ялинка. І ось у березні я дізнався, що її вже нема.
Я ріс в учительській сім”ї. Пригадую у дитинстві батька, матір. Це справді була сільська інтелігенція, яка ввібрала в себе і продовжувала кращі традиції. Мама із її радіопередачами по сільському радіо, шкільними стіннівками. Батько, історик, якого шанувало все село, бо він до всього ще й допомагав людям оформляти пенсії, розбиратися з паперами, офіційними документами.
Ялинки моєї не стало, бо батьки змушені були її зрізати, щоб дошки собі на гроби запасти, бо вони паї віддали в сусуднє село і їм сказали, що на поховання грошей не дадуть. І справа ж навіть не в тім – ми, троє синів, про все б поклопоталися, але вони не хотіли завдавати нам зайвих турбот, справа у тому психологічному стані містечкової і сільської інтелігенції, у яке загнали її останні роки злиднів, розчарування, тремтіння над кожною копійкою.
Згадаймо, був час, коли сільська або містечкова громада опікувалась вчителями, лікарями, забезпечувала їх усім необхідним. Сьогодні у нас із цим катастрофа. І попереду нас чекає ще більша катастрофа, якщо ми пристанемо на ідею екс-радника Президента Дмитра Табачника про ліквідацію областей. Уже одного разу це було. Колись у райцентрі Рівному (нині село Новоукраїнського району) жило 35 тисяч населення. Воно мало ту інтелігенцію. Як і Новоархангельськ. Там був художник Давид Верхогляд, з яким Маланюк ходив на пленери, поет, ровесник Філянського, Лесі Українки, який керував першими поетичними спробами Євгена. Це була справді місцева еліта. Сьогодні сільська чи селищна рада мала б опікуватися такими людьми, бо вони страшенно потрібні, вони творять ту ауру, яка відрізняє одне село від іншого, творять грунт, на якому зростають майбутні таланти.
– Подібні завдання навіть не ставляться нині перед органами місцевого самоврядування. За десятки років ми звикли, що їхня компетенція – комуналка, дороги, соціальний захист. Яка духовність, яка інтелігенція при нинішньому дефіциті коштів?! У Законі “Про органи місцевого самоврядування” ні слова про це…
– А я кажу про мого приятеля, директора школи, який змушений був тримати корову, бика, перетворився у вчителя з порепаними руками. То вугілля для школи завозив, то вставав уночі кочегарити за п’яного кочегара, а вранці – до корови, до бика. З чим він міг прийти до дітей? Які новини, яке розуміння сучасності, який комп”ютер? І це відчутно: нинішній абітурієнт із сільської школи катастрофічно відстає від свого ровесника з міста. А село ж колись тримало Україну.
Я можу з певністю сказати, що як людина відбувся завдяки отій сільській інтелігенції. Сьогодні ж бути духовно розвинутою особистістю не те що не престижно, а це якось протиставляється отому діловому, раціональному, цинічному, що займає всі панівні позиції.
– Давайте глянемо у цьому ракурсі на проблему читання нинішньою молоддю. Ви у своїй книзі досить детально зупиняєтесь на тому, яка увага приділялася цьому в Єлисаветградському реальному училищі. А що зараз? Все залежить виключно від ініціативи вчителя, якому, знову ж таки,часто немає коли і як думати про щось додаткове, а програми цього не вимагають.
– Нинішні вчителі можуть тільки заздрити викладачам Єлисаветградського реального училища, які за організацію позакласного читання одержували винагороду у розмірі третини своєї річної (!) зарплати. Різнобічне читання сформувало Маланюка-ерудита, що дало йому інтелектуальну підставу для майбутніх есеїстичних роздумів, політологічних висновків, врешті, розуміння і бачення тенденцій світового розвитку.
Що ж стосується нинішнього часу, то ми знову і знову повертаємось на круги своя – відсутність ідеології державотворення. Та гуманітарна сфера, яка повинна творити народ, націю, державу, має стояти на першому місці. У першу чергу духовне начало, а потім буде все інше. Але ми, на жаль, живемо у перевернутому світі. Ці десять років нашу свідомість формував отой ринок великий, де стояли і мої колеги, а дехто з них і досі не вернувся. Це ж не секрет, а статистика: 80 відсотків торгівців на базарі – люди з вищою освітою. А той світ формує інші цінності.
А тоді, в Новоархангельську, зібрася гурт інтелігенції, який організував містечкову гімназію, хату-читальню, театри у Новоархангельську і Торговиці. У цьому гурті були поміщики Непокальчицькі, які забезпечували фінансовий бік справи. Це був симбіоз. Те, чого дуже не вистачає сьогодні у селах і райцентрах. Не можна сказати, що нині там перевелися сподвижники, ентузіасти.Филимони Маланюки (а батько поета саме й був таким сподвижником), є й зараз. Згадаймо Павла Бровченка з Малої Виски, долинський ренесанс із художниками, скульпторами, митцями, які об”єдналися. А досвід Сергія Піддубного із Голованівська з його краєзнавчими виданнями, регіональним журналом? Але вся ця діяльність здійснюється не завдяки, а всупереч владі.
Аналізуючи процеси активізації життя провінції кінця ХІХ – початку ХХ століття і кінця ХХ – початку ХХІ століть, можна помітити, що певні риси накладаються, є багато спільного. Я схильний вважати, що незабаром ми будемо мати нову хвилю людей, не покалічених минулим. А от наскільки їм вдасться уникнути впливу викривленого сучасного?..
–“Одночасно з новою естетикою Єлисаветграда формувалася естетика душі гімназиста Жені Маланюка” – цитую один з розділів. Очевидно, багатьом може здатися дивним, що ця естетика в наслідку виявилася такою українською, україноцентричною, адже наше місто багато хто схильний вважати перехрестям впливів єврейської, польської, російської культур, намагаючись не помічати українського начала.
– Тут мені хочеться зацитувати Олександра Семененка (наш земляк, емігрант, автор книги спогадів “Харків, Харків…”, близький товариш Маланюка): “Єлисаветград – це не тільки Двірцева, а ще й Бикова, Кузні, Закузні, Балка, Лелеківка.” Це був Єлисаветград український, у якому було глибоко закорінене українське начало, оте, що живило і підтримувало зерна, посіяні дідом Василем.
Саме у нашому місті зміцніли і розвинулися багатогранні обдарування Маланюка: до живопису (він відвідував славнозвісні рисувальні класи Феодосія Козачинського), до музики (усе життя він захоплювався Бетховеном, Грігом, Сметаною, жодного публічного виступу без музики у нього не було). А архітектура? Вулиця Двірцева творилася на його очах. Різні стилі, бездоганність ліній. Усе це формувало високу естетичну планку особистості, що дуже відчутно в його поезіях. Маланюка можна розуміти тільки в поєднанні стилів – і класики, і модерну, і усної народної тврчості.
Глобалізація на марші
– У поезії Маланюка дуже виразні антиглобалістські настрої. Тільки це ми усвідомили недавно, після того ж 11 вересня, коли почали задумуватися, що Україна, незважаючи на її матеріальну поруйнованість, має такі потужні джерела народної моралі, що може поділитися ними зі світом.
– Я вважаю, що Маланюк – перший український поет, який спробував осмислити згубність політики світового глобалізму. І, знову ж – це усвідомлення до нього приходить через біль за Україну. У своїй поезії “Війна”, останній, написаній ним за життя, Маланюк згадує 1914 рік, від якого веде відлік світової катастрофи. Там він бачить джерела трагедії Хіросіми і Нагасакі. І зовсім несподівано згадує про колишню звичку не закривати хату. Це – ми. Це наша колишня традиція, бо в Україні у ті часи ніхто не крав, ми жили своїм окремішнім духовним життям і були включені світом у цю вакханалію, яка нас поступово перероджувала. Двома роками раніше, Маланюк напише вірш, де є слова про те, що у нього украли Великдень.Осмислення долі України через світову глобалізацію, я думаю, судячи із щоденникових записів, прийшло до поета після бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Звідтоді у нього виявилося два світи, проти яких він воював – Росія і США.
Деякі літературознавці трактують другий період його творчості, як філософське самозаглиблення, а він, як і раніше, залишається поетом інвективи. Тільки спершу її вісь мала напрямок “Я і Україна”, а пізніше “Світ і я”. Він побачив проблему глобальніше: чим довше Україна буде залишатися бездержавною, тим більше шансів у неї знищитися не війною, а духовно.
– Власне, те, що зараз поступово відбувається…
– Так, цей процес триває. Перед минулим Різдвом, 26-го грудня, йдучи по вулиці Карла Маркса в Кіровограді, я звернув увагу, що на дверях крутих фірм вивісили віночки католицькі. Це не значить, що ті люди перейшли раптом у католицьку віру (це ще було б півбіди). Це зроблено абсолютно бездумно. І ми, маючи свої колосальні традиції цього свята, під впливом того Молоха, мавпуємо і піддаємося йому. Франція, наприклад, відчула ці процеси ще в кінці 50-их – початку 60-их років. Вона почала вживати засобів самозахисту – обмеження прокату фільмів американських, таке інше. Сильна держава має засоби самозахисту, слабка держава не має таких засобів.
Маланюк відчував це. На 26-ий день свого перебування в Америці він пише вірш, який у першій редакції мав назву “Нью-Йорк”(пізніше він її зняв, таким чином намагаючись узагальнити сказане). Він пише про місто, де Христос ніколи не ходив. І пізніше, в інших творах він дає нищівну характеристику духовного стану цієї держави. Таким чином Маланюк намагається достукатися до світу, передати цю тривогу мислячим людям, хоча б українській громаді.
– Це його розуміння, ця тривога мали б прислужитися нам, стати орієнтиром у моделюванні бачення свого місця у світі.
– На диво, ця тема ні критикою, ні літературознавством не була навіть зачеплена. Вона залишилась не поміченою. А для Маланюка, я переконаний, вона була найважливішою.
– Найхарактернішою рисою поезії Маланюка, як на мене, є отой внутрішній гнів, інвектива. Сказати вголос те, що хтось побоїться навіть подумати…
– Маланюк не був тут піонером. Приклади інвективи є і в українській, і в світовій поезії. Могутньо ця тема зазвучала у нього в кінці 20-их – початку 30-их років. Якраз тоді єдина українська політична еміграція почала розходитися по партіях – спрацював ефект Вавілону, отой протяг, про який ми говорили. Він шукав способу достукатися до сучасників. І знайшов ось цей спосіб образити, вивести читача із стану рівноваги, але не залишити в спокої. Розбудити малороса, хохла.
– Велике значення в націєтворенні відіграє слово. А якщо подивитися на нинішній літературний процес, на нинішніх молодих поетів? Мені здається, дуже мало хто з них має такі потуги, і бажання, і внутрішній голос у цьому ключі.
– Я відповім словами Маланюка: “Не має права народ, який будує свою державу, на модернові пошуки. Вони можуть бути, як сегмент літературного процесу, але не більше. Слово має працювати на загальну проблему. І доти, поки ми не відбудемося, ми просто не маємо права на іншу літературу.” Це писав Маланюк у статтях “Поезія і вірші” та “Творчість і національність” у середині 30-их років. Ця теза залишилась для нас суперактуальною.
Світлана Орел