Зацікавившись особистістю автора виставки http://chas-time.com.ua/liudyna/taka-pravda-zhittya-i-smerti.html, я вирішила дізнатись більше, ніж написано про нього в численних публікаціях, пізнати його як людину, громадянина, а не тільки як митця.
Ол.Б.: Пане Федоре, відомо, що всі діти люблять малювати, але справжніми художниками стають одиниці. Як ви вважаєте, що впливає на процес становлення художника – вроджені здібності, оточення чи щось інше? Як було у вашому випадку?
Ф.Л.: У кожного це відбувається індивідуально. Безумовно, всі ми родом з дитинства. Цей період найважливіший у житті людини, відбитки дитячих вражень, захоплень, переживань міцно вплетені в лінію життя кожного з нас, але життя багатогранне й сповнене несподіванок. Наприклад, Марія Приймаченко народилася й жила у глухому селі, в дитинстві перенесла поліомієліт і залишилась інвалідом на все життя. Вона зростала в агресивному оточенні, малюванню її ніхто не навчав. Батьки були простими селянами і не дуже раділи захопленню доньки. Односельчани її не розуміли, певний час навіть глузували з «дивацтв» дівчини. Та Марія мала дар Божий – талант, що надихав її та давав сили творити, незважаючи ні на що. Сакральні думки народної майстрині дивним чином відбились в її геніальних роботах, які зараз є візитною карткою України. Я захоплююсь творчістю й самобутністю цієї художниці. Академічна освіта багато чого дає тій людині, яка хоче стати художником, але не може навчити думати як художник, сприймати світ як художник… Тут потрібен інший заміс.
Ол.Б.: Вважаєте, Божий дар?
Ф.Л.: Можна й так сказати. А можна простіше і зрозуміліше – талант. Та одного таланту недостатньо. Задля того, щоб відбутися у будь-якій творчій професії, треба пам’ятати про три складових успіху, а саме: талант, високу працездатність і обов’язково – везіння, фортуну.
Ол.Б.: Фортуна – це «в певний час потрібні люди»? Як кажуть, таланту треба допомагати, а бездарність і сама проб’ється…
Ф.Л.: Саме так. Що стосується мене, то я вважаю, що мені таки пощастило. Коли я навчався в молодших класах, у нас була вчителька з позакласного виховання. Вона завжди приносила в клас пластилін, кольорові олівці, роздавала їх дітям і питала: «Діти, що вам намалювати?». Ми замовляли. Вона брала в руки крейду й малювала такі профілі на дошці, що я був просто вражений. Її малюнки нас запалювали, й у захваті ми починали також малювати, ліпити... Напевно, мої перші рефлексії як художника пішли від малюнків саме цієї учительки. Природньо, що моїм улюбленим предметом було малювання. Приблизно після п’ятого класу я почав свідомо мріяти стати художником. Навіть не знаю, звідкіля воно в мене взялося. В моїй родині і найближчому оточенні художників і близько не було. Нікому з моїх друзів таке не могло навіть прийти в голову. Отже, я почав цікавитись малюнком, купував книжки по живопису й таке інше. У нас в Олександрівці не було художньої школи, не було навіть відповідних гуртків, а мене нестримно тягнуло в цей простір. Після восьмого класу я хотів вступити до Київської республіканської художньої школи, тож самотужки поїхав до столиці зі своїми роботами, знайшов школу, зустрівся з директоркою… Вона досить тактовно дала мені зрозуміти, що рівень моєї підготовки недостатній для того, щоб навчатися у цьому закладі. Я зрозумів, що мені треба ще працювати й працювати, аби досягти своєї мети. Зупинятися в процесі самовдосконалення я не збирався.
Ол.Б.: Що для вас самотність?
Ф.Л.: Я не знаю, що таке самотність! Коли я на самоті – мені добре. Я зосереджений, я знаю, що мені робити. Я самодостатня людина.
Ол.Б.: У вас є дружина, діти?
Ф.Л.: Немає і ніколи не було. Але я маю велику родину – брата Сергія, він молодший за мене на рік, молодшу сестру Світлану, четверо племінників і чимало інших родичів. Я вважаю, що ми дружна, міцна родина і мені цього достатньо.
Ол.Б.: Пане Федоре, розкажіть, будь ласка, про ваш шлях до поставленої мети – стати художником.
Ф.Л.: У мене було три спроби вступу до вишу. Перша – після закінчення школи, а потім дві після армії. Після демобілізації я втупив на підготовчий факультет Харківського промислово-художнього інституту, зараз – Національна академія дизайну. На той час це був один з найкращих внз Радянського Союзу. Харківська школа була визнана фахівцями першою з малюнку. Хоча на той час в мене не було певної фахової підготовки, я поставив собі за мету стати кращим студентом на курсі і здійснив її. Наприкінці навчального року я вже був лідером з малюнку і живопису й успішно склавши іспити, став студентом І курсу ХПХІ.
Ол.Б.: Ви амбітна людина?
Ф.Л.: Я перфекціоніст. З перших днів навчання й донині я наполегливо щодня працюю над удосконаленням своєї майстерності, а в студентські роки, крім пар в інституті, я відвідував додаткові заняття з вечірнього малюнку. Також у ті роки, будучи студентом, я щороку їздив на всесоюзні та міжнародні виставки, що проходили в Москві та Ленінграді. Тоді якраз підняли так звану залізну завісу, і до Союзу стали привозити виставки художників Європи, Америки, Австралії… Мене все це надзвичайно захоплювало, я намагався бути в курсі всіх подій. Для художника-початківця це була ще одна школа майстерності та набуття безцінного досвіду.
Ол.Б.: А ви писали копії з картин визнаних майстрів? Вважається, що цим захоплюються майже усі художники-початківці.
Ф.Л.: Ні, ніколи не писав копії. Я вивчав стилі письма художників минулих часів, а також сучасні й новаторські техніки художників-авангардистів іншими методами.
Ол.Б.: Пане Федоре, мені доводилось чути й читати, що художники іноді стикаються з містичними явищами…
Ф.Л.: Буває таке, та я хочу згадати ім’я надзвичайного художника, інтелектуала й винахідника, мистецтво якого справило на мене надзвичайне враження й вплинуло на мій творчий шлях. Мова про Павла Філонова – художника-авангардиста, засновника аналітичного методу мистецтва, здатного передати глибину й характер особистості, розкрити унікальність людського мислення. У прагненні пізнання світу майстер намагався промальовувати кожен атом, даючи можливість своєму створінню розвиватися на полотні подібно живій істоті. На ретроспективну виставку його картин я потрапив наприкінці 80-х. До цих пір знаходжусь під впливом позитивних емоцій. Творче надбання Павла Філонова надзвичайно багате й різноманітне. Особисто мене дуже приваблює його живопис і графіка.
Ол.Б.: Скажіть, а чи можете ви поділитися якимись таємницями своєї творчості?
Ф.Л.: Не впевнений, що це є справжньою таємницею, але я маю таку звичку – підходжу до полотна, коли в мене вже є готова композиція.
Ол.Б:. В голові?
Ф.Л.: Ні, не в голові. Спочатку виникає ідея (звичайно, в голові), потім я роблю десятки скетчів, ескізів, малюнків і тому подібне. В процесі роботи ідея визріває і може навіть набувати зовсім іншого звучання, ніж спочатку. Тобто, якщо я вже увійшов у творчий процес, то згодом він сам починає мені підказувати, куди йти далі, як будувати композицію, який колір обирати, а потім я набуваю такого стану, коли навколо вже не помічаю нічого, реальний світ ніби відступає й залишається тільки те, що створено на полотні. І воно починає жити своїм життям. Усвідомлення цього – надзвичайне відчуття. Можливо, це і є катарсис. Знаєте, художників недарма називають творцями, адже вони дійсно, створюють. Начебто із нічого. Але з нічого – нічого не виходить. Повинен бути ресурс. У стосунках з площиною художник не має вербальної практики, він з нею (площиною) або, радше, з самим собою, спілкується на рівні підсвідомості. Якість кінцевого продукту залежить від потенціалу, інтелектуального й духовного наповнення художника, як особистості. Якщо ресурсу немає або він мізерний, художник не може створити якісного продукту, адже будь-яка робота митця є відбитком глибин його духовного й інтелектуального життя.
Ол.Б.: Пане Федоре, а що ви скажете про італійську школу художників і вашу подорож до Італії?
Ф.Л.: Це була творча поїздка до Італії п’яти художників з різних регіонів України. Звісно, я був представником Центрального регіону. Для нас це була своєрідна практика. Ми спочатку працювали в галереї (писали картини), потім виставлялись у Мангідоро, Болоньї, Венеції. Це був 1994 рік. Я їхав туди з абсолютно депресивним настроєм, дещо навіть трохи розчарувавшись у своїй творчості, у самому собі, відчуваючи марність своєї праці і своїх зусиль. Мені здавалось, що в Україні у ті часи те, що я роблю, було нікому не потрібне. В Італії, навпаки, я одразу відчув зацікавленість моїми роботами поціновувачів образотворчого мистецтва, й це повернуло мені віру в себе, надало сил і натхнення. Крім того, захоплюючі краєвиди Італії та витвори мистецтва італійських майстрів різних епох, що траплялися на вулицях щокроку та на які ми споглядали в галереях, музеях й приватних колекціях, теж надихали.
Ол.Б.: Зараз вам також пишеться, чи не так?
Ф.Л.: Це дійсно так. Зараз я перебуваю в тому чудовому стані, коли просто хочеться працювати. Відчуваю задоволення від самого процесу. Коли закінчую роботу, то стаю наче спустошеним. Хочу скоріше почати нову. У мене складається так: коли працюєш, тоді й живеш цікавим, наповненим життям. Усі проблеми відступають, забуваєш про хвороби, інші негаразди, нудьгу.
Ол.Б.: Пане Федоре, з ваших слів можна зрозуміти, що ви дуже організована людина, але я знаю, що з початку дев’яностих років ви – вільний художник, тобто на роботу не ходите і вам ніхто не встановлює графік. Як вам вдається поєднати свою особисту незалежність від певних обов’язків з внутрішньою дисциплінованістю?
Ф.Л.: Дійсно, майже сорок років я – вільний художник, тобто живу й працюю на свій розсуд, але я абсолютно вмотивована людина, тому не можна вважати, що в мене нема ніяких обов’язків. До речі, як на мій погляд, вмотивованій людині у соціумі досить важко бути вільним у сенсі незалежний. Тому, безумовно, у мене також є обов’язки, і їх чимало, та це всередині, не показово. Стиль мого життя – це щоденна, ненормована праця, останнім часом, не менше, ніж вісім годин на добу. Часто буває значно більше, але це не примусова, натхненна робота, і саме це мене тішить. Я люблю свою справу й отримую неабияке задоволення від самого процесу. Та у мене, як і в усіх творчих людей бувають часи, коли немає натхнення, коли немає бажання сідати за стіл або ставати до мольберту, але, як професіонал, я знаю, що треба брати в руки олівець або пензлі й починати працювати. Натхнення приходить само собою і починає вести. Процес створення чогось нового надзвичайно захоплюючий, я його ловлю, як вітрила вітер. Я добре знаю, як ним керувати й вмію це робити.
Ол.Б.: Дійсно, у вашому портфоліо і живопис, і графіка, й ілюстрації до книжок, і дизайнерські роботи. Розкажіть про це, будь ласка.
Ф.Л.: Саме так, я випробував себе у багатьох стилях, але починав як живописець. Мої перші виставки живописних робіт великого формату (республіканські, міжнародні) – це початок 90-х років. Саме тоді я став лауреатом міжнародної виставки «Відродження». Вона проходила у Львові в 1991 році. За задумом організаторів, учасниками конкурсу були художники-українці зі всього світу. Я представив три живописних роботи, які були досить високо оцінені авторитетним журі. Саме на початку 1990-х я почав експериментувати, використовуючи для обробки фону своїх робіт колаж та монтажі різних матеріалів, а саме – шматків дроту, частинок дерева або скла. Це було першим кроком до створення свого власного стилю. А у 2011 році за ці новації я отримав обласну премію у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «Новітні спрямування».
У середині 90-х я деякий час займався дизайном – розробкою товарних брендів, а потім моїм наступним кроком в опануванні професії була ілюстрація книг. Перше замовлення – книга «Буваличі» Володимира Кобзаря. Ця робота мене дуже захопила, й скажу без перебільшення, ілюстрації вийшли доволі вдалими. Потім були й інші замовлення – я ілюстрував книги нашим місцевим поетам, продовжуючи співпрацю з Володимиром Кобзарем та іншими письменниками. У 2019 році отримав відзнаку за працю в галузі книжкової графіки.
Дуже цікавою для мене виявилася співпраця з Петром Мельником. Я маю на увазі ілюстрацію кулінарних подорожей дівчинки Соні й кішки Асі до Скандинавії, Древнього Єгипту та на Козацьку Січ. Спершу мені сподобались тексти, а це найголовніша складова в роботі художника-ілюстратора, а потім вже сам процес – треба було зануритись в певний історичний контекст і правильно відобразити епоху, одяг героїв, певну атрибутику і таке інше.
Ол.Б.: Ви готували страви за рецептами, наведеними в оповіданнях Петра Мельника?
Ф.Л.: Ні, тільки малював ілюстрації, але мене зацікавили стародавні козацькі рецепти. На Січі козаки готували страви зі всього, що потрапляло під руку. Наприклад, мене зацікавив рецепт борщу, звареного на бульйоні зі щойно виловленої риби. Можливо, колись, під настрій, спробую його зварити.
А що стосується графіки, то слід сказати, що майже зі студентських років мене захоплював цей напрямок образотворчого мистецтва. У 2011 році я презентував свій творчий доробок на виставці у Кропивницькому (тоді Кіровограді). У графічних роботах я намагався за допомогою певних символів та прийомів передати стан, настрій, характер і емоції зображених суб’єктів та своє ставлення до тих чи інших подій і явищ. У цьому контексті згадуються роботи «Карнавал масок», «Довіра», «Зникаючі види» та інші.
Ол.Б.: Пане Федоре, а як би ви охарактеризували напрямок, в якому працюєте зараз?
Ф.Л.: Український постмодерн з відсилом до народного мистецтва. До речі, мене дуже цікавить український наїв, адже він вбирає в себе український простір, український колір, український орнамент, народну творчість, пісні… Одним словом, те, що живе в душі кожного українця. Я захоплююсь творчістю Марії Приймаченко, але винайшов свій стиль і планую в подальшому в ньому працювати. Мене завжди приваблювала саме щирість в її роботах та в роботах інших художників. Я також прагну бути максимально щирим у своєму мистецтві.
Ол.Б.: Пане Федоре, я б іще раз хотіла б повернутися до ваших робіт, навіяних біблійними сюжетами. Ви звертались до цієї теми і у циклі «Сторінки Біблії», відображаючи через своє особисте сприйняття Біблії основні етапи духовного розвитку, пройдені людством за тисячоліття від початку створення світу. Серед картин, представлених на виставці «Фрагменти вітальності & мортальності», також є полотна біблійної тематики. Я в першу чергу маю на увазі картину «Сон Авеля», на якій Каїн змальований у вигляді тварини невідомої породи, що, в принципі, враховуючи його вчинок, зрозуміло. Але ви не вперше звертаєтесь до теми братовбивчого гріха, ну хоча б якщо згадати «Слід Каїна -2». Чому?
Ф.Л.: Я вважаю, що першоосновою гріха оскаженілого натовпу, який на Єрусалимській площі волав «Розіпни його!», є братовбивчий гріх старшого Адамового сина. На цій парадигмі я хочу наголосити особливо сьогодні. Крім того, через призму біблійних притч я виношу на суд глядача своє бачення людських вад і чеснот, спонукаю його замислитись над своїми вчинками, сенсом життя, намагаюсь викликати рефлексію душі, розуму й серця.
Ол.Б.: Федоре Федоровичу, одним із елементів смислової конструкції на ваших картинах, починаючи з «Автопортрета» і закінчуючи останніми роботами, досить часто є зображення рук. Вони різні за виглядом, але однаково виразні й завжди відображають душевний стан людини, зображеної на картині, або якісь, притаманні їй властивості, що характеризують її як особистість або навіть розповідають про подію, зображену на полотні.
Ф.Л.: Дійсно, я вважаю, що зображення рук є дуже важливим елементом у загальній композиції картини, адже руки не вербально можуть охарактеризувати образ людини – розповісти про її характер, спосіб життя, вподобання, наміри. Руки не здатні на брехню. Над удосконаленням художньої виразності рук персонажів моїх полотен я багато працював у 90-х роках. У мене є робота «Таємна вечеря», яка цілком складається із зображення рук апостолів. Зараз вона знаходиться у приватній колекції. Рука зрадника Іуди має один вигляд й характерну для цієї особистості біомеханіку, натомість рука Христа – це рука Месії, вона впізнана й не схожа на інші, а рука апостола Петра, який першим зрікся вчителя, не вербально свідчить про цей ганебний вчинок. Тут треба зауважити, що на картині, а це – триптих, руки зображені у дещо гіперреалістичній формі. Саме такий прийом був необхідним при створенні картини, і він допоміг мені повною мірою розкрити глядачеві зрадницьку суть таємної вечері. У мене є ще одна картина, на якій зображені тільки руки, вона також знаходиться у приватній колекції. Це картина «Розп’яття». Виконана вона у формі пів хреста. На ній зображено тільки силует голови Діви Марії й руки Ісуса, прибиті цвяхами до хреста. Все. Але за допомогою цього зображення мені вдалося передати увесь трагізм того, що тоді відбулось.
Ол.Б.: Пане Федоре, ви вірите в Бога?
Ф.Л.: Раніше я був агностиком, тепер став атеїстом.
Ол.Б.: Невже – атеїст? Мені здається, що митець не може бути атеїстом. А ви так глибоко пізнали Біблію, стільки відтворили біблійних сюжетів! Крім того, талант, як ми з вами вже з’ясували, – це ж також від Бога?
Ф.Л.: Безумовно, я віруюча людина, але я вірю у вищий розум, у логіку, у здоровий глузд, у науку.
Ол.Б.: Можливо, вищій розум – це і є Бог?
Ф.Л.: Можливо. Атеїзм – це також віра, а вчинки людини – це її характеристика. Я цілком погоджуюсь з духовною глибиною багатьох християнських заповідей і намагаюсь жити, дотримуючись їхніх настанов, однак не сприймаю демагогію та інфантилізм деяких віруючих християн, які в усьому покладаються на Бога на кшталт «Бог дасть», «Все у руках Господа», «Бог дав – Бог взяв» і таке інше. Вони сподіваються на самореалізацію після смерті у Царстві Божому, тому нічого корисного для суспільства не хочуть робити при житті. Я вважаю, що людина повинна вести активний спосіб життя, бути корисною для суспільства й намагатись шукати шляхи для того, щоб отримувати задоволення від способу свого життя і своєї праці.
Ол.Б.: «Отримувати задоволення від способу свого життя»… Ваші переконання співзвучні з теоріями гедоністів.
Ф.Л.: Так, я є прихильником цього напрямку, який не має нічого спільного з християнською мораллю, але хочу зазначити наступне – зараз слово, як таке, втратило своє сакральне значення передавати сенси. На жаль, воно набуває формального значення, умовно кажучи, стає чимось на кшталт смс-ки, тобто передає тільки інформацію, й не більше. Саме тому я вважаю, що вчинки та спосіб життя людини є найкращим показником її віри, вподобань та суто людських чеснот. До речі, стосовно релігії хочу зазначити, що багато митців у своїй прихильності до релігійних напрямків надають перевагу буддизму. Я також знаходжу багато логіки й сенсів в цьому вченні.
Ол.Б.: Чому?
Ф.Л.: Бо ця віра дає більше свободи і більше сфокусована на людині як на особистості, як на центральній фігурі світобудови, а у християнстві – люди – це раби. Нехай раби Божі, але все ж таки раби. Для мене це неприйнятно.
Ол.Б.: Ви хрещений у православній вірі?
Ф.Л.: Так.
Ол.Б.: Пане Федоре, на панелі «Фрагменти вітальності & мортальності», як на мій погляд, у стислій формі зображені етапи розвитку людства, починаючи з часів створення світу (Адам та Єва) й закінчуючи «Пантеоном вигаданих героїв» та «Вигаданих квітів» для них. Тут є любов, є розчарування, є наукові дослідження академіка І.П.Павлова, навіть є зображення душ ненароджених дітей та трагічні сцени з життя королев Марії Стюарт та Марії-Антуанетти, тобто, умовно кажучи, зображений початок і кінець життя людини на планеті Земля, альфа і омега світобудови. Але ж все починається з любові. Так само і на вашій картині. Чому стосовно любові ви дали такий, досить дивний коментар, що любов – це чи то хімія, чи то химера? До того ж слово «химера» ви повторили кілька разів. Мене дуже здивувало таке визначення прекрасного почуття, адже химера з точки зору грецької міфології – це фантастичне чудовисько, в якого тіло кози, хвіст плазуна, голова лева, а із пащі вириваються спопеляючі язики полум’я. Одним словом, суцільний жах! Як можна було зробити таке порівняння?!
Ф.Л.: Поясню. Любов, як і свобода – це недетерміновані субстанції, любов не має свого походження, ми не можемо визначити її чітко – що насправді воно таке? Химера, майже те саме – фантастичне створіння, тобто плід фантазії людей, те, чого насправді немає. Древні греки просто вигадали, що химера має такий вигляд. Любов також не можна чітко окреслити чи визначити. Що це? Яка вона насправді, звідкіля береться, куди потім іде? Стільки людей замислюється над цим, стільки трактатів за віки написано, та хіба на це питання хто-небудь дав точну відповідь?
Ол.Б.: Дійсно, точного визначення цього почуття, а можливо, й самого явища, немає, бо любов у кожного з нас – неповторна, своя. Спільним є те, що вона живе в душах людей, а потім, коли з різних причин душі перестають розуміти одна одну, прагнути одна до одної, любов їх покидає і розчинятися у просторі. Любов – це подарунок Господа людству. Крім людей, ніхто любити не здатен. Та й люди, не всі отримують цей дар. Здатність любити – це велике щастя і певний ексклюзив. (…) А хто надихає вас? Чи є у вас є муза?
Ф.Л.: Ну, муза… Це складне питання.
Ол.Б.: Я маю на увазі жінку, яка вас надихає.
Ф.Л.: Такої музи у мене немає. Жінки, у творчому сенсі, мене не надихають. Для художника муза – сам художник. Мене надихає творчість великих людей і моя щоденна праця.
Ол.Б.: Цікаво, а чи можете ви назвати хоча б кілька прізвищ українських художників, роботи яких викликають у вас захоплення?
Ф.Л.: У нас дуже сильна українська мистецька школа. Але, на жаль, багато славетних імен Росія записала на свій рахунок. Я назву кількох митців, які справили великий вплив на мою творчість. Це, зокрема, Казимир Малевич, Василь Кандинський, Олександра Екстер, Марія Приймаченко та деякі інші.
Ол.Б.: Пане Федоре, я знаю, що ви активно займаєтесь волонтерством. Розкажіть про цей напрямок вашої діяльності.
Ф.Л.: Так, я з 2014 року займаюсь цією роботою, адже вважаю волонтерство своїм громадянським обов’язком. Зокрема беру участь у різних аукціонах – продаю свої картини, зараз ще й армійські туби, які розписую на замовлення олександрівських волонтерів. Виручені кошти передаю на військові потреби та в обласну дитячу лікарню й обласний онкодиспансер. Останній проєкт – це передача грошей від проданих картин з виставки «Фрагменти вітальності & мортальності» на придбання медичного обладнання для гематологічного відділення дитячої обласної лікарні. Я вірю в нашу перемогу і роблю все, що в моїх силах, щоб її наблизити. Звичайно, я добре розумію, що перемогти в нашій боротьбі з ворогом дуже непросто, адже теперішня війна – це війна варварів з цивілізованим світом, та, на превеликий жаль, у варварів є ядерний кийок, й це стримує західні держави до рішучіших дій. Але я впевнений, що все зміниться на краще, ми впораємося, і на нашій землі запанує переможний мир. Але для того, щоб це відбулося якнайшвидше, нам треба, крім знищення зовнішнього сміття, в першу чергу позбавитися внутрішнього бруду, якого у нас, на жаль, вдосталь. До вирішення цього питання кожному свідомому громадянину України необхідно підходити не емоційно, а вдумливо й раціонально. Тоді ми все здолаємо.
Наше суспільство зараз дуже травмоване як фізично, так і психологічно. Суттєво знищений генофонд (напевно, ми ніколи не дізнаємося точної кількості загиблих за роки війни – я маю на увазі період, починаючи з 2014 року й до моменту нашого переможного завершення бойових дій); а скільки тепер у нас інвалідів, скільки скалічених душ! Та так склалося у віках, що історія людства – це історія війн, катастроф і…, на щастя, відродження. Я вірю в те, що ми стоїмо саме на порозі нового Відродження. Чим ми гірші за Микеланжело, Леонардо, Босха? Їм було не легше, ніж нам зараз. З інквізицією не посперечаєшся, але ж своїми творіннями вони уславлювали життя, як таке, й, незважаючи ні на що, – велич людини. Для нас це гарний приклад.
Ол.Б.: Скажіть, а чи є у вас якісь захоплення, крім малювання?
Ф.Л.: Звичайно, є. І одне з таких захоплень – … вирощування кавунів. У мене вони виростають ось такі великі (розводить руки і показує), а на смак – надзвичайно солодкі! Я люблю пригощати друзів, сусідів, родичів. Мені подобається їх радувати й дивувати. Також, якщо є відповідний настрій, люблю щось смачне приготувати, запросити друзів чи рідню на вечерю. А готую я за своєю особистою рецептурою, яка всім дуже подобається. Також люблю читати, а іноді – не проти й побайдикувати, ну, просто – нічого не робити. А ще із задоволенням подорожую, але зараз не на часі. Та після нашої Перемоги, якщо з’явиться така можливість, я хотів би об’їздити усі музеї світу, ще раз відвідав би галерею Уффіци – один з найстаріших музеїв Європи, де зібрані унікальні витвори мистецтва уславлених італійських художників, серед яких роботи таких величних особистостей, як Ботічеллі, Джотто, Микеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель. Також хотілося б відвідати музей Соломона Гуггенхайма (Нью-Йорк), музей «Прадо» у Мадриді… Це так, для початку (посміхається).
Ол.Б.: Вас можна чимось здивувати?
Ф.Л.: Ви знаєте, я нещодавно зовсім випадково потрапив на майстер-клас Ірини Зантарії, який вона проводила у бібліотеці ім. Д.Чижевського. Ірина за якоюсь новітньою методикою навчає дітей малювати, і те, що я побачив, скажу без перебільшення, як на мій погляд, було справді божественно. Я здивований та вражений оригінальністю ідей, творчою самобутністю, нестандартним мисленням й талановитістю її учнів і, незважаючи на досить юний вік – їхньою майстерністю. Діти соціально не заангажовані, вони абсолютно вільні у виявленні своїх думок, почуттів, емоцій. Вони креативні. Часом цим юним створінням не вистачає вербального запасу, тому вони із задоволенням спілкуються з навколишнім світом за допомогою уяви, лінії, кольору… Це надзвичайно.
Ол.Б.: Пане Федоре, мені згадався виступ на презентації виставки «Фрагменти вітальності & мортальності» отця Олександра – вашого товариша. Він подарував вам білу троянду і сказав, що ваша душа за кольором схожа на неї, адже у вас є світло всередині і ви здатні розкласти це світло, цей білий колір на сім кольорів веселки. Як на мій погляд, ця палітра, ці унікальні кольори насправді сяють у ваших роботах.
Ф.Л.: Так, я люблю яскраві кольори веселки, вони відображають красу й барвистість людського життя.
Ол.Б.: А білі троянди – це ваші улюблені квіти?
Ф.Л.: Зовсім ні. Навпаки, я абсолютно байдужий до троянд, але обожнюю польові квіти. За своє життя я намалював з них безліч букетів й продовжую малювати й дотепер. Влітку у мене вдома досить часто стоїть пишний букет з польових квітів і створює приємний настрій як мені, так і моїй оселі.
Ол.Б.: Пане Федоре, скажіть, чи вважаєте ви себе реалізованою особистістю?
Ф.Л.: Так, але з реалізацією приблизно на 40%. Завжди щось заважає роботі, щось відволікає, з’являються якісь другорядні, але невідкладні справи, які треба негайно вирішувати. Я вважаю, що вже настав той час, коли треба без зволікань відмітати все зайве й зосереджуватися на головному – на справі, яка приносить справжнє задоволення й надає сенс життю.
Ол.Б.: Ви щаслива людиною?
Ф.Л.: Безперечно, бо я все життя займаюсь улюбленою справою й отримую від самого процесу творчості, можна сказати – кайф.
Ол.Б.: Ви тільки від роботи отримуєте задоволення?
Ф.Л.: Не тільки. Але найбільше – саме від роботи. Мистецтва.
Олена Баранова, письменниця