Книга нашого земляка Олексія Воловича «Спогади про «світле» минуле» вийшла ще у 2008-му році. На жаль, автора – світлої, доброї і діяльної людини, уже немає з нами. Пропонуємо вашій увазі уривок з книги, де йдеться про трагічний 33-ий. Цими днями Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору-Геноциду.
З’явився на світ я 30 березня 1920 року на хуторі Воловичі поблизу села Новоєлизаветівки теперішнього Горностаївського району Херсонської області. Тоді ця місцевість належала до Дніпровського повіту Таврійської губернії. На початку двадцятих років минулого століття на хуторі було дев’ять дворів: п’ять Воловичів та чотири Куриленки. У 1924-25 роках на нашому хуторі поселилось багато переселенців з Київщини, утворивши чимале селище, яке назвали Новокиївка.
Моє раннє дитинство пройшло на хуторі. Нас у батьків було п’ятеро: крім мене дві старші сестри – Надя і Марія – та двоє менших дівчаток Клава і Женя. 1 вересня 1928 року я пішов до Новоєлизаветівської школи у перший клас, який закінчив нормально. А далі життя нашої сім’ї склалося так, що я зостався круглим сиротою за живих батьків. Довелося поневірятися по родичах і навчатися з великими перервами в різних школах.
(…) Весною 1933 року ми поселились у Костогризівці, де Іван Степанович (чоловік сестри) купив за кілька пудів картоплі стареньку хату, господар якої кудись виїхав. В той голодний рік у багатьох селах хати взагалі втратили ціну, бо стояли порожні – їхні господарі або вимерли з голоду, або виїхали.
Невдовзі почалася весняна сівба і тривала дуже повільно. Не вистачало коней, а тракторів тоді було мало. В колгоспі імені Кагановича сіяли переважно кіньми, з перебоями підвозили посівне зерно, яке доставляли за десятки кілометрів з райцентру, на що відволікались коні. Сівба сильно затяглася: розпочавши її у квітні, сіяли весь травень. На окремих полях вже зеленіли сходи, а на інших ще тільки вкидали зерно в землю.
Щоб якось прискорити польові роботи, влада примусила колгоспників запрягати в ярмо своїх корів. Кіньми орали та сіяли, а коровами волочили, виконували допоміжні роботи. Дві сім’ї спрягалися й утворювали упряжку з двох корів. Ми спрягалися з Захаром Полегеньком і мені довелося з ранньої весни до пізньої осені правити коровами. Яка то була робота – я й ворогові не побажаю. Бідні тварини не хотіли впрягатись у ярмо, поверталися задом наперед, рогами до воза, крутилися, наступали своїми ратицями на мої босі ноги. Доводилося батогом шмагати непокірну тварину, а потім мене брав жаль. Іноді мені здавалося, що корови плачуть (на їхніх сумних очах з'являлися сльози), і я перестав користуватися батогом. Згодом корови звикли до ярма, як їхні господарі до колгоспу, і покірно тягали борону або воза. За роботу корів їхнім господарям нараховували трудодні.
Кожного вечора, коли після роботи я повертався з коровами додому, сусід дід Федір Новохижній, який сидів на ослінчику коло свого двору, питав мене:
– Розкажи, хлопче, як іде посівна?
Я розповідав йому про свої муки з коровами.
– Ехе-хе, – зітхав дід, – догосподарювались… Коні подохли, тепер корів запрягли у ярмо, а що далі буде?
Колгоспниці плакали, коли доїли своїх корів, бо вони наполовину менше стали давати молока. Та державі мало було того, що запрягла корову в ярмо, вона ще й наклала на неї “план”: здати 250 літрів молока і 40 кілограмів м'яса на рік. У рахунок м'яса селяни мусіли здавати вирощених від корів телят, або кабанчика, курей чи іншу птицю.
Після закінчення весняної сівби розпочалась просапна кампанія. За кожною колгоспницею було закріплено більше двох гектарів просапних культур: кукурудзи, соняшнику, бавовника. На початку тридцятих років у нашому краї сіяли бавовник, який вимагає особливо ретельного догляду. Бідні жінки все літо, не розгинаючи спин, сапали свої ланки, за що їм давали по 400 грамів борошна на день. У такий спосіб держава “стимулювала” вирощування бавовника в несприятливих для нього кліматичних умовах, де він ніколи не дозрівав. Через кілька років змушені були відмовитись від цієї затії.
Чим ближче до літа, тим більше посилювався голод. Щоб якось вижити, люди вишукували невідомі раніше джерела харчування, готували страви з різного бур’яну та коріння. Найбільшої популярності тоді набула так звана шліхта. Коли зацвіла акація, рвали її цвіт, варили у воді або молоці (у кого було) і обмішували борошном, яке колгоспниці отримували за обробіток бавовника. Оця страва допомогла багатьом сім’ям вижити. Ми, хлопчаки, цілими днями лазили по деревах, рвали цвіт акації на шліхту і наїдались його досхочу.
Трагічнішим було становище у великих селах, де на початку літа люди вимирали масово. Величезне село Рубанівка, в якому до революції було понад п’ятнадцять тисяч жителів, вимерло наполовину. В цьому селі люди поїли собак і котів, дійшло до людоїдства. Голодні люди викрадали чужих дітей, убивали їх і готували з їхнього м’яса їжу. Траплялись непоодинокі випадки, коли матері, доведені голодом до божевілля, убивали своїх дітей. Про це тоді люди розповідали один одному пошепки, бо говорити відкрито було небезпечно – за такі розмови судили як за антирадянську пропаганду. Лише через 57 років, у грудні 1990-го року, коли прийшла гласність, про страхіття голодомору в Рубанівці, Зеленому, Миколаївці та інших селах Велико-Лепетихського району, який входив тоді до Дніпропетровської області, написала районна газета “Прапор Жовтня”.
Я дозволю собі переповісти спогади кількох свідків тієї трагедії. В Рубанівці по вулиці Фрунзе жила стара вчителька-пенсіонерка Марія Петрівна Шишлакова, яка згадує: ”Опівдні, коли учень другого класу Зеленівської школи Андрійко Гук повертався зі школи, його заманули до себе сусіди. Це бачили люди, вони доповіли вчительці, бо батьків хлопчика не було вдома. Марія Петрівна негайно побігла на місце події, сміливо ввійшла до хати і побачила: сім’я – чоловік, жінка, їхні діти, худі, виснажені – сидять за столом і їдять м’ясо нещасного хлопчика. Вчителька втратила свідомість”.
Олександр Петрович Юсенко, який жив у тій же Рубанівці по вулиці Франка, пригадує: “Було, йдеш селом і бачиш – померлі з голоду люди лежать на вулиці або в бур’янах на узбіччі. В хатах були мертві, не поховані цілі сім’ї”.
Уповноважений Дніпропетровського обкому партії Савранський, який восени 1932-го року викачав хліб у селян, скликав нараду активу в селі Зеленому. Активісти сподівались, що стоятиме питання про порятунок людей від голодної смерті. Але уповноважений заявив: “Щоб жодного непохованого померлого я не бачив. Треба всіх ховати – це наше головне завдання”. Представник партії вважав головним завданням не рятування людей від голодної смерті, а захоронення померлих. І спецгрупи по захороненню заходилися виконувати “дерективу” Савранського. В окремі дні в селах Рубанівці та Зеленому хоронили по сто чоловік, нерідко напівживих.
Коли жительку села Зеленого Домну Рязанову разом з трупами привезли на кладовище, вона слабким голосом попросила: “Не закопуйте мене, я ні в чому перед вами не винна, тільки дуже хочу їсти…” Не послухали Домну і ще живою кинули в яму. Такої долі зазнав і Василь Бабанін із села Зеленого. Коли його вкупі з мертвими привезли на сільське кладовище, він благав: “Братці, змилуйтесь наді мною – я ще живий”.
Таке творилося по всій Україні в той час, коли у державних зерносховищах зберігалися великі запаси зерна, коли держава гнала ешелони української пшениці на експорт. Рятувати голодуючих було заборонено: місцевих керівників, які дозволяли дати голодним хоч трохи хліба, судили як саботажників до розстрілу.
Але повернемось у Костогризівку. З навколишніх сіл – Рубанівки, Великої Благовіщенки, Новоолександрівки та інших – на Костогризівку і сусідню Новософіївку ішли голодні люди в надії роздобути якусь їжу. Майже безперервно одні виходили з двору, інші заходили. Кому подавали, кому ні, бо не можна було всіх нагодувати, якщо в самих негусто. Бувало, голодна людина, зайшовши до хати, не питаючи, хапала все, що можна їсти. Тому селяни тримали двері зачиненими. Якось сестра наварила шліхти на кабиці під хатою, сама пішла до хати за мисками. Коли повернулась, бачить: якийсь чоловік сидить над кабицею і сьорбає ложкою шліхту з казана. Я хотів відтягнути його від казана, але Надя зупинила мене – нехай, все одно після нього ми не їстимемо. Через кілька днів я пішов за соломою до колгоспної скирти, що стояла за нашим городом, і побачив того чоловіка мертвим під скиртою.
Крім чужих людей у нас шукали порятунку близькі і далекі родичі. Якось до нас забрів дід Грицько Лобач, рідний брат мого покійного діда Пантюхи. Він був на засланні і на своє лихо втік звідти того голодного року. Колишній гвардієць його імператорської величності, велетень і красень, тепер він був вкрай виснажений. Попросився до нас на кілька днів, щоб підкріпитись, потім мав намір поїхати до своїх синів Сергія та Івана, які жили на Донбасі. Надя прийняла його, підгодувала, ще й на дорогу дала торбину вареної картоплі. Та дід не доїхав до синів – десь загинув у дорозі.
Найтрагічніша доля чекала старих, немічних людей. В тих умовах старі люди відчували себе ніби зайвими, тобто такими, що об’їдають своїх дітей та онуків. Вони відмовлялися від їжі і помирали першими. Іноді старенькі бабусі і дідусі ходили від одного сина чи дочки до другого, та побачивши, що в них самих діти пухнуть від голоду, ішли попід дворами просити милостиню. Що могли подати їм люди, які самі голодували?.. І вони, нещасні, помирали на вулиці під тином. Такою смертю померла батькова мати, моя бабуся Христя.
Вже достигали хліба, а люди продовжували помирати з голоду. Селянин, який виростив хліб, не мав права зірвати колосок, щоб угамувати голод. По колгоспних полях гасали верхи на конях так звані об’їждчики, які охороняли урожай від… колгоспників. Впіймавши у полі голодну людину, яка виминала колоски і їла зерно, судили її за розкрадання “соціалістичної власності” до десяти років позбавлення волі. Багато людей, особливо дітей, наївшись з голоду недозрілого зерна, помирали на полі, в масивах дозріваючої пшениці. В жнива косарі знаходили в хлібах напіврозкладені трупи дітей.
На початку жнив помер мій троюрідний брат Павло Гризун – син тітки Харитини, яка рятувала мого батька від завороту кишок. Його призначили вагарем на току. Коли з дозволу сільради зробили перший обмолот недозрілого ячменю і наварили на польовому стані галушок, Павло з голоду наївся і в нього стався заворот кишок. Хоч як чаклувала тітка Харитина коло свого єдиного сина, Павло помер, залишивши молоду дружину Орину вдовою, а маленького сина Грицька – сиротою».