26 серпня 2024 року Музей мистецтв презентує віртуальну експозицію пам’яті мистецтвознавця, письменника, публіциста, члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України, лауреата обласної премії у галузі образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна Броніслава Петровича Куманського (1937-2024). Один перелік регалій Броніслава Петровича може скласти уявлення про велич цієї людини, душа якої відійшла у Вічність сорок днів тому. Але тільки ті, хто мав честь товаришувати, або просто спілкуватися з ним, слухати його виступи під час різноманітних заходів, читати ґрунтовні статті цього допитливого дослідника можуть зрозуміти масштаб непоправної втрати для нашої Степової Еллади.
Пропогуємо вашій увазі уривок із ще не опублікованої книги Броніслава Куманського «….І буде другий день миру».
Сьогодні, в тому числі безпосередньо на війні, утверджується українська модерна нація, український громадянський етнос. Маємо не стриножити його шароварами, але й захистити від наступу на першоджерела. Це далеко не просте питання, оскільки основа етнічної культури – не зовнішні, а глибоко внутрішні ознаки. Як у живопису чи архітектурі європейського континенту, де національне визначається не стільки стилістикою, скільки за характером сприйняття світу. Творене нами громадянське суспільство повинне бути широко відкритим, однак не настільки, щоб у результаті впливів і культурної агресії позбутися свого та стати ніяким. «Старе й нове – прекрасне і корисне». Всерйоз сприймають тільки тих, хто щось значить сам по собі.
Переживши жахи минулої війни, демократичний світ ще й досі часом здригається при слові націоналізм. Напевне, вже пора уточнити деякі ідеологічні дефініції, згадати, що є нації гноблені і є гноблячі, кому б це визначення не належало. Європа вже й забула, як ставали на ноги її держави. Нагадаю. «Цілі націоналізму й лібералізму дані Богом, отже їх досягнення є невід’ємним правом усіх народів», – стверджував один із лідерів національно-визвольного руху Італії Джузеппе Мадзіні. «Усі ми носимо в серці ідею національного об’єднання», – говорив німецький канцлер Отто фон Бісмарк. На національних гаслах постали Чехія і Польща. Угорщина в жертву національній свободі принесла життя Шандора Петефі, поета, котрий загинув у двадцять шість років у бою з російськими козаками. Під керівництвом де Голля, альфою і омегою світогляду якого був пріоритет інтересів нації над усіма іншими – партійними, корпоративними, бізнесовими, відроджувалася повоєнна Франція. Цей шлях пройшла Фінляндія, керована Маннергеймом. Радянський Союз розпався теж на національні території. У 2018 році кнесет країни, що розташована на лінії зіткнення трьох континентів, ухвалив закон, який оголошує Їзраїль єврейською національною державою. «Цим законом ми визначили основні принципи нашого існування», – заявив прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху: «Ізраїль – це національна держава єврейського народу, яка поважає права всіх його жителів». У світі цей закон сприйняли неоднозначно. Однак, його противникам Ізраїль спокійно відповів: «Кіш мірі ін тухес» і закрив тему. Правильно зробив. Нічого вчити народ, якого тисячоліття позбавляли права на власну державу, як її розбудовувати.
Нічого вчити і нас, як повертати собі рідну мову, рідну церкву, власну історію і українські імена, записані на скрижалях інших держав. Якось у одному з виступів президента Зеленського у Верховній Раді прозвучала програмна фраза, звернута до депутатів і яка так само стосується кожного із нас: «Ключові слова: народ і Україна! Порядок денний ВР – очевидний. Ключове слово: порядок. Немає часу на спам, на сварки і на піар. Вас і так усі знають. Сьогодні важливий мудрий раціоналізм і здоровий націоналізм». А іншого й не треба. Бо нездоровий націоналізм – це ксенофобія, шовінізм, нацизм, на що українці ніколи не хворіли. І коли вибухали серйозні міжнаціональні конфлікти, то вони виникали головно на соціальному грунті. Все, сказане президентом, плюс український романтизм слід буде перенести і на повоєнну відбудову. От тільки – що конкретно мав на увазі президент під словом «здоровий» і наскільки ці його слова взагалі були щирими, нам поки що не відомо. Підозрюю, що «здоровий націоналізм» у його устах означало щось близьке до поняття «національна збірна». Бо й досі носіїв здорового націоналізму президент, м’яко кажучи, ігнорує.
Мене непокоїть, що не чути української пісні. Парадокс – ефір перейшов на україномовну пісню, а до української мелодійності так поки що і не повернувся. Я не проти різних стилів, різних манер виконання. Не проти репу, однак так і не зрозумів, чому його виконавців називають піснярами. Хоча, з іншого боку, кожен школяр в цьому може загнати мене під стіл. Але мені не вистачає сьогоднішньої мелодійної пісні, яку хотілося б почути на естраді, заспівати за столом, і сьогоднішнього українського маршу на зразок «Зродились ми великої години». А армії – особливо...
Чому я більш-менш розлого зупинився саме на необхідності національної держави. За роки підлеглості ми ледь не втратили почуття національної приналежності. До 1991 року прийшли, не знаючи власної минувшини. Як слід, не знаймо й досі. Не знаємо, наприклад, як сталося, що перебуваючи в культурному і законодавчому полі на провідних місцях у Великому князівстві литовському, руському і жемайтійському, Русь-Україна після Люблінської унії опинилася на маргінесах Жечі Посполитої – а це ж великий пласт нашої історії. Не знаємо знакових подій (он на фільм Ахтема Саїтблаєва про Конотопську битву грошей так і не вистачило, зате вони знайшлися на «Смт Інгулець» Горбунова), й досі не розібралися з нашими гетьманами, звитяжцями, мучениками і… мучителями. Щось читаємо – на рівні Вікіпедії, окремих публікацій в газетних й електронних виданнях, є чимало наукових праць, але немає суспільного усвідомлення причин і наслідків величезних білих плям, утворених у нашій свідомості стараннями «батьків отечества чужого».
Оскільки ця тема губиться серед незчисленної маси інших публікацій в електроніці, малотиражних газетах, а книги науковців практично недоступні широкому загалу в країні, де понад сім мільйонів населення знаходиться за межею бідності, безробіття офіційно становить 36 відсотків, а інфляція 26,6 (дані світового банку, 2022 рік). Не думаю, що в часи Бісмарка німці читали більше за нас нинішніх, тож він і підкреслив провідну роль учителя в національному об’єднанні німців. Вчімося на великих зразках піднімати авторитет школи у формуванні громадянина. І головного гуманітарного предмету в навчальних закладах – історії України у розрізі історії країн і народів світу.