Про Ольгерда Бочковського, 140-річчя якого – на початку березня, я вперше почула від літературознавця, професора Леоніда Куценка наприкінці 90-их, коли він повернувся з Чехії, де досліджував тамтешні шляхи Євгена Маланюка. Це був час, коли Україна осмислювала інтелектуальтний та мистецький спадок своєї еміграції (цей процес, очевидно, й досі не завершений), не перестаючи дивуватись її багатоманітності та багатогранності.
Першими, звісно, достуклись до серця земляків ті, хто був емоційно наснажений – поети, прозаїки, публіцисти. Науковий спадок еміграції осмислюється повільніше. Та вже сьогодні ім’я Ольгерда Бочковського, яке ще недавно нічого не говорило степовикам, повертається на свою малу батьківщину: у містечку Долинська відкрито меморіальну дошку (скульптор Віктор Френчко) знаному у світі політологу, соціологу, журналісту, який тут народився.
«З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому…»
Глава католицької родини Бочковських працював на залізниці, тож якраз на станції Долинська з’явився на світ один з його синів – Ольгерд (брат Тадеуш став католицьким священиком). Після певного часу перебування в Долинській, родина перебралася до Катеринослава, де Ольгерд розпочав навчання. Та вже коли йому виповнилось 14, адресою Бочковських стало – Єлисаветград, вокзал Х.Н.Ж.Д. (Харковсько-Николаевская железная дорога). А альма матер Ольгерда стало земське реальне училище, що поруч з вокзалом. Це – знаковий для нашого краю навчальний заклад, учнями якого у різний час були Олександр Тарковський, брати Тобілевичі, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський. Хто ж знав, як химерно доля поведеться з ними – Євген Маланюк буде студентом Ольгерда в Українській господарській академії у Подєбрадах, Євген Чикаленко помер майже на руках у Бочковського, у їхньому товаристві у Чехії бував Микола Садовський…
Та в 1903 році, коли Ольгерд-Іполит (у католицьких родинах була традиція давати подвійні імена) майже на відмінно (одна четвірка з російської мови) закінчив реалку, тоді про це ніхто не здогадувався. Вищу освіту Бочковський почав здобувати у Петербурзі – політехніка, лісний інститут. Та небайдужість до революційних подій 1905 року загрожувала арештом і Ольгерд Бочковський подався у еміграцію. Це вже пізніше він напише: «З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому. На жаль, при ближчому знайомстві з Європою, перебуваючи в її серці, я незабаром переконався, що вона далека від того ідеального образу, який у мене витворився там, над Дніпром…» Метою еміграції був Париж, але другою Батьківщингою для нашого земляка стала Прага.
Тут, у Карловому університеті він завершував навчання, тут заприязнився з Томашем Масариком, майбутнім президентом Чехословаччини, що потім не раз ставало йому у пригоді.
Очевидно, напівполяк–напівлитовець (за народженням) Бочковський міг почуватися чи католиком, чи демократом, але менш всього причетним до української справи. Але і оточення, і наукові зацікавлення поступово повернули його серце до тої землі, де він побачив світ, де зростав і мужнів. У Чехії онімечена інтелігенція поверталася до своїх національних коренів і це не могло пройти повз увагу Ольгерда. Формуванню його почуттів сприяли і лекції Масарика про національні проблеми в країнах Європи. Кіровоградський дослідник історик Сергій Шевченко висловив припущення і його важко заперечити, що українське усвідомлення прийшло до Бочковського вже в еміграції.
«Нація – це воля бути нацією»
Він почав глибше цікавитися, досліджувати особливості національного становлення фіннів, поляків, українців. Одна з його перших зрілих робіт – «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування» була написана у 1916 році. Через кілька років, коли Київ окупувала Денікінська армія, цю наукову роботу Ольгерда Бочковського публічно спалили, як шкідливу для Російської імперії. Цікаво було б її оприлюднити сьогодні – навряд чи вона втратила актуальність.
Певною несподіванкою для мене стало те, що крім багатьох праць про етнополітику, націологію (він об’єднав чисельні теорії про нації в єдину науку) Бочковський ще й автор підручника «Основи журналізму». Знову ж – чомусь не йдеться про те, аби видати його в Україні.
А Ольгерд Бочковський під час своєї роботи секретарем дипломатичної місії Української Народної Республіки у Празі (1918-1923 роки) створив видавництво «Пізнаймо Україну» і встиг видати 14 книг чеською мовою, які найрізноманітніше представляли його рідну землю. Відомо, що він співпрацював з Іваном Огієнком, друкувався у виданнях, редагованих Симоном Петлюрою, у газеті «Рада», яку фінансуваав Євген Чикаленко.
Вже в 30-ті роки, коли в Україні лютував голод, Ольгерд Бочковський очолив Український голодовий комітет, який намагався довести байдужому світові і ситій Європі, що в Україні таки панує біда і вона потребує допомоги. Його звернення до сенатора французького уряду, який не визнавав голоду в Україні, можна назвати зразком полум’яної публіцистики, криком палкого вболівання про долю земляків.
Взагалі його творча спадщина може бути цікавою для нас не лише як суто наукове надбання, а й як практичний порадник, адже основним суб’єктивним чинником у поступі націй він вважав національну свідомість і національну волю. «Нема народів ні великих, ні малих, є лише народи, кожен з яких має право на незалежне існування. …Нація – це воля бути нацією», – писав.
Окремою сторінкою в житті Бочковського, очевидно, залишились роки викладання в Українській господарській академії у Подєбрадах, де зібрався тодішній цвіт української еміграції і серед викладачів, і серед студентства. Взагалі у 20-их роках у Чехословаччині осіло більше двадцяти тисяч українців-вигнанців. Як пише у своїй дослідницькій статті «Філософ з Долинської» відомий краєзнавець і літератор Григорій Гусейнов (тритомник «Незаймані сніги») студент Української господарської академії Євген Маланюк навчальний заклад називав лабораторією, де культивувався тип новітнього українця. Всього в Подєбрадах у ті роки освіту отримали більше п’ятисот чоловік української молоді. А коли уряд Чехословаччини припинив фінансування академії саме Бочковський очолив Товариство прихильників УГА, щоб забезпечити самофінансування закладу.
Ольгерд-Іполит пізніше викладав соціологію та націєлогію в Українському вільному університеті у Празі. Знаючи 20 європейських мов щоразу дивував своїх студентів широкою ерудицією, знаннями у багатьох наукових галузях та шляхетною простотою у стосунках.
Наприкінці 30-их Ольгерд Бочковський на запрошення земляків побував з виступами у Канаді та Франції, планувалася така поїздка і до США, але стан здоров’я професора не дозволив це здійснити. Не встиг він також написати і розвідку «Расизм і арійство», щоб застерегти від проявів фашизму, який тоді активно заявляв про себе.
Не встиг, але тепер повертається до земляків, серед яких народився, інтереси яких захищав все життя, поселивши в своєму серці Польщу і Україну поряд.
Світлана Орел