1 травня 1945 року, за сім днів до закінчення Другої світової війни, у Васьківцях на Хмельниччині народився Василько Зінькевич.
Достеменно невідомо від чого походить назва Васьківці (це в Ізяславському районі на Хмельниччині, село надто мальовниче — своєрідний діамант у красивій природній перлині, адже його омиває звідусіль річка Горинь), але, скоріш за все, його предки знали, що в їхній сільській колисці народиться хлопець на ймення Василь, який прославить рідний край.
Там пройшло його важке післявоєнне дитинство, там назавжди спочили в Бозі його батьки — тато Іван Харитонович (1903 – 1980) та матуся Ганна Прокопівна (1914 – 2003) Зінькевичі (саме так, з м’яким знаком, правильно звучить прізвище їхнього роду). Василь був наймолодшим і єдиним сином (найстарша сестра Марія облюбувала собі фах медика, а середульша Катерина померла чотирирічною у далекому 1944–му, похована поруч з батьками). Мама все життя з ранку до ночі важко працювала у місцевому колгоспі «Комунар». Діти, окрім довгожданої сімейної вечері, завше чекали й батька, адже той також пізненько приходив зі своєї ветеринарної служби. Тато при столі, вечеряючи, любив співати народні пісні, особливо затягував давні парубоцькі. Голос мав дивовижної краси і надзвичайно приємного тембру. Мати ж мала художній дар: гарно вишивала і могла зробити дивовижні квіти з будь–яких підручних матеріалів.
Маленький Василько співав, наслідуючи батька, на різні свята й урочини та неодмінно танцював. У вдячній пам’яті односельців залишилася неймовірної краси плюшева на червоному тлі завіса у сільському клубі, яку Васько розмалював квітчастим узором. Ріс не лише уважним, чемним і слухняним, а й всебічно обдарованим.
Життєві плани юнака (восьмирічну освіту здобував у рідних Васьківцях, а середню — у сусідній Клубівці, де здружився з майбутнім господарником від Бога Георгієм Кірпою і його дружиною Жанною, з нею навчався в одному класі) були далекі від музики: збирався стати художником по металу, отож, після закінчення школи поїхав на Буковину — у Вижницю, де вступив до училища прикладного мистецтва на спеціальність «Художня обробка металу».
«Усе почалося з Вижниці, — визнає співак нині. — Спеціалізувався з промислової графіки в місцевому училищі — тоді входив у життя дизайн. Директор районного Будинку культури Галина Михайлівна Лєвіна водила нас, учнів, у гори, на полонини. Там упивався красою, там підростав духовно. Вдивлявся у яскравий і дрібненький орнамент, вслухався у мову гір — і, здається, мудрішав від того. Завше тішився голими, безлистими деревами восени. У цьому своя мудрість, довершеність природи. І полюбив їх малювати, бо вони своїм корінням і кронами з’єднують землю з небом. Вони — як люди. Марив піснею, носив її у серці, а вона, як пуп’яночок, набухала од моїх почуттів. У пісні хотів одного — стати хоча б листочком того дерева–мудрості. Я оволодів діалектною говіркою, аби дійти до суті народного, отого глибинного, чим заряджений кожен нерв, клітинка твору фольклорного — пісні, коломийки”.
І був спочатку чи не найкращим танцюристом, а після повернення з армії — керівником ансамблю танцю ”Смеречина”. Саме Зінькевич — автор знаменитої хореографічної композиції ”Буковинська мозаїка”. Кілька танців у постановці Василя Зінькевича увійшли в золотий фонд українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках у Парижі.
Навчання довелося перервати — з училища Василя призвали до війська. Три роки (1966–68) рядовий Василь Зінькевич прослужив у Львові, в Самаро–Ульянівській Залізній дивізії. А коли 1968 року полк брав участь у чеських подіях, довелося й Василеві виконувати «інтернаціональний» обов’язок. Звичайно, участі в бойових діях він не брав — творчих людей до зброї не підпускали. Зінькевич у Чехословаччині був сигналістом–регулювальником з двома прапорцями в руках. Не раз доводилося махати тими прапорцями дві–три доби. А як інакше, коли тебе десь на польовому роздоріжжі виставлять і забудуть забрати. А ти, забутий всіма, стоїш в порохах і наче радянський комбайнер, щопівгодини видуваєш «корок» із носа...
Повернувшись після військової служби до навчання у Вижниці, Василь добре знав, що новий художній керівник районного Будинку культури Левко Дутківський не лише створив вокально–інструментальний ансамбль «Смерічка», а вже має і неабиякий успіх у молоді, виконуючи пісні рідною мовою. «Коли випускник Мукачівського педучилища Левко Дутківський організував у містечку Вижниця в новорічну ніч 1967–го самодіяльний естрадний ВІА «Смерічка», де співали переважно учні з училища прикладного мистецтва, а я там вів танцювальний ансамбль, — дивуюся часом, мовляв, а де ж початок пісні?” У новорічну ніч 1969–го я заспівав пісню Левка Дутківського «Сніжинки падають». «Смерічка» дихнула на мене своїми чарами, і... полетів я у життя на крилах пісні. Тому сьогодні і завше згадую тепло і щиро Левка Дутківського, Валерія Громцева і, звичайно, — Володимира Івасюка — вони мене формували як співака», — згадує Василь Зінькевич свій старт у велику естраду.
Левко Дутківський — безперечний талант з суто українськими інтонаціями, він — рожденний від природи композитор! Цікавий і різноплановий. Як зробив пісню «Ти прийди в синю ніч», де зумів народити розкішну музику, якій би позаздрили і Френк Сінатра, і Енгельберт Хампердінг! Пройшли роки й Василеві хочеться її показати світові, хоче зробити варіант англійською мовою.
«Власне «Смерічка», і ми з Назарієм, завжди вигравали на інтонаціях пісень Левка, — продовжує Зінькевич. — Назарій був соловієм неповторної краси і голосу, чутливим до рідного і справедливий у всьому. В ньому звучала правда і більш нічого, окрім правди. Був самородком, який ніколи не експлуатував Господньої краси. Вважаю його джерельним українцем. «Боже, який красивий!» — подумалося мені, коли побачив Яремчука вперше. — Красень». Сказав йому: «Ви дуже гарно співаєте!» А коли всі розійшлися, він мені зізнався: «Приходив не раз на репетиції, сидів на балконі. Слухав, як ти співаєш. Щоразу думав: я ж краще від тебе співаю, чому я не там?..» Такий був відвертий. Молодець! Сказав йому, що спів не ставлю за основу, займаюся танцями, але йому працювати тяжко доведеться.
Тоді вже намітив, що буду дизайнером, мене вабило малювання. «Доки тут навчаюся, то буду займатися у Левка в «Смерічці», а тобі — треба співати! Усе буде добре, ти сам гарний, маєш гарний голос і навіть чесно зізнався, що маєш його кращим від мене», — сказав тоді Назарію. Відтоді з ним потоваришували.
Як нам пощастило, що нас підмітив Пінхас Абрамович Фалік, а скільки делікатних порад дала нам Сіді Львівна Таль! Фалік вірив в мене і знав, що виросту і стану саме таким, яким є. Саме він розумів, що професійний музикант — це лабух, а професійний талант — рідкість. Що таких дуже мало. Він усе робив, щоб Софія Ротару, Левко Дутківський, Назарій Яремчук і я були разом. Коли з Назарієм заходили в кабінет — це було його свято, ми ставали його дітьми, хоча Господь не послав йому своїх, рідних. І це завжди відчували. Сам Фалік неодноразово запрошував мене до себе в гості! І завжди повторював: «Тєбє будєт нєлєгко, но знай, Вася, — всьо будєт харішо!»
Ми з Назаром могли все перевернути догори дном. Не дали. Не судилося…"