… На початку липня липні виповнилось 170 років з дня народження Сергія Степняка-Кравчинського, народовольця, революціонера, публіциста, письменника, громадського діяча, літературного прототипа легендарного Овода. У селі Новий Стародуб колись Херсонської губернії, нині Петрівського району Кіровоградської області, свого часу діяв його меморіальний музей. Доля цього чоловіка справді дуже цікава, і в той же час суперечлива. Народився він в родині військового лікаря, тож з дитинства його життєва дорога була визначена, так само, як і культурна приналежність – син білоруса і українки, прийнятне майбутнє міг мати тільки душею і тілом служачи Російській імперії.
З ранньої юності хлопець вчиться в Орловській військовій гімнізії, та незабаром пішов селами Тверської губернії, пояснюючи селянам незавидність їхнього становища та те, що у поміщиків слід відібрати землю. Люди слухали з недовірою. А от волосний старшина затримав народолюбця. Сергієві вдалося втекти, вперше тоді фактично перейшовши на нелегальне становище.
Його тодішні статки дозволяли подорожувати Європою, знайомитися із світовою соціалістичною думкою, зустрічається із російськими дисидентами, зокрема із земляком Сергієм Подолинським. Події 1875 року на Балканах застали його в Женеві. Палке серце народовольця веде його у лави повсталих словян. Врешті він опиняється в Італії, де в провінції Беневенто намагається срияти анархістському повстанню. Саме в тамтешніх газетах вперше з’явився псевдонім Степняк. Тож наш земляк повертається до Петербурга вже помітною фігурою в народовольчому русі. Він стає редактором газети «Земля і воля». Та вже через кілька місяців після повернення здійснює вчинок, який у різні часи оцінювали по-різному, причому оцінки були діаметрально протилежні. Від безприкладного героїзму до мерзенного вбивства. Йдеться про зухвале вбивство шефа поліції Мезенцева. Кравчинського оголошують державним злочинцем, найнебезпечнішим керівником революціонерів. Однак Сергій Михайлович ще деякий час нелегально живе в Росії, і навіть пише брошуру «Смерть за смерть», де пояснює мотиви свого вчинку.
Звісно, йому доводиться емігрувати. Жив у Швейцарії, в Італії, пізніше в Лондоні. Був знайомий і спілкувався з багатьма визначними людьми того часу – з Ф.Енгельсом, Г.Плехановим, Б.Шоу. І.Франком. Вважається, що прототип легендарного Овода з однойменного твору Етель Ліліан Войнич саме Степняк-Кравчинський. Більше того, відомий факт, що саме в домі Кравчинських Етель Ліліан Буль познайомилась зі своїм чоловіком польським революціонером Михайлом Войнич. Сергій Михайлович навчав письменницю української мови, і вона у 1911 році, через роки після його смерті, переклала англійською шість поем Тараса Шевченка.
До речі, твори Шевченка Сергій Степняк-Кравчинський розповсюджував і через фонд вільної російської преси, який він заснував. Хоча, звісно, для фонду основною була література революційного змісту, в тому числі і твори самого Степняка-Кравчинського – збірки нарисів «Підпільна Росія», «Російські грозові хмари», «Росія під владою царів», художні твори – «Андрій Кожухов», «Будиночок на Волзі». Цих творів могло бути набагато більше. якби не трагічний випадок – переходячи залізничну колію в Лондоні, Сергій Степняк-Кравчинський потрапив під поїзд.
Ініціювала відкриття музею Сергія Степняка-Кравчинського у його рідному селі Новий Стародуб свого часу відома громадська діячка з роду революціонерів Євгенія Олександрівна Таратута. Рід їхній походить із недалекого від Петрового степового містечка Новомиргород (ймовірніше з його північної частини – Златополя). А ім’я родича Євгенії Олександрівни Віктора Таратути (кіровоградський краєзнавець Юрій Матівос з’ясував, що його справжнє ім’я – Арон Шмуль Рафулов) носив Кіровоградський ремонтно-механічний завод.
Музей відкрили у липні 1976 року. Як пише лауреат Шевченківської премії Григорій Гусейнов у своїй книзі «Незаймані сніги», на той час це була подія всеукраїнського масштабу, на яку до невеличкого степового села завітав і письменник України Павло Загребельний. Музей розмістився у приміщенні, де раніше була якась військова контора, але яка зберегла презентабельний вигляд, принаймні вирізнялась на фоні сільських будівель чотирма білосніжними колонами. Євгенія Таратута надала музеєві чимало цікавих експонатів, адже вона свого часу спілкувалась із письменницею Войнич, яка в середині 50-их років минулого століття жила в США, збирала різноманітні видання книги «Овод». Євгенія Олександрівна подарувала місцевій бібліотеці чимало унікальних книг.
Де вони зараз? Адже приміщення з колонами передали церкві, а експонати музею – місцевій школі, де їх мало хто бачить. Ось таке сумне продовження яскравої, неординарної долі. Як би там не було – частинки нашої історії, того, що становить нашу гуманітарну ауру. Варто все ж, було б приділити їй таки більше уваги. Не зайвим для села був би й музей, адже у багатьох країнах набагато шанобливіше і уважніше ставляться до особистостей незрівнянно менш яскравих. Як би ми не оцінювали вчинки Сергія Кравчинського з позиції нинішнього дня (про це, до речі, можна і треба говорити), але світогляд і душа його формувались у наших степах, тож його присутність у нашому духовному просторі має бути невипадкова і повнокровна, більше того, з його життєвих шляхів можна взяти багато чого повчального й корисного і для нинішнього часу.
Минуле, ясна річ, треба шанувати, намагатися взяти з нього усе найцінніше для майбутнього, але ж дивитися на нього слід з української точки зору.
Світлана Орел