Наша землячка – Валентина Гребньова, яка нині мешкає у Франції, видала цікаве літературне дослідження. Ця книжка — запрошення до сонячного Провансу на його захопливі дороги, пов'язані з відомими письменниками, художніми творами й літературними персонажами. Де жили герої роману Олександра Дюма «Граф Монте Крісто»? Яка найвідоміша любовна історія Авіньйону XIV століття? Що об'єднує Маркіза де Сада з П'єром Карденом? Як розповідь Жана Жіоно породила всесвітній волонтерський рух? Чому Прованс став другою сонячною батьківщиною для Альбера Камю? Пропонуємо вашій увазі уривок з книги.
Фредерік Містраль: народження культу Провансу
— Мірейо, — представив дружину Жан-Клод. З театрального рибальського намету, встановленого прямо на набережній курортного містечка Санарі-сюр-Мер (Sanary-sur-Mer), назустріч мені вийшла худенька жінка в традиційному провансальському одязі й розкрила обійми для вітального подвійного la bise (фр. поцілунку).
— Можна просто Мірей. Так легше запам’ятати. Мірей — поширене ім’я в Провансі, — уточнила вона й усміхнулась. Мірей і Жан-Клод — організатори щорічного морського фестивалю, на якому збираються шанувальники легендарних пуантю — старих рибальських човнів. Ці характерні для середземноморського Провансу невеликі вітрильники корінні жителі бережуть як національне надбання. І впродовж травня-червня майже в кожному прибережному селищі влаштовують триденні фестивалі, відкриті для всіх охочих. У маленьких бухтах, званих зазвичай старими портами, вздовж набережної дефілюють ошатні шхуни. Прикрашені стрічками та квітами, вони перегукуються одна з одною мелодійним дзвоном щогл і закликають публіку на абсолютно безплатну морську прогулянку.
Мені сподобалася білосніжна Pauline. І під час неспішного променаду бірюзовою бухтою власник, радісний (його човен обрали!) і балакучий, як усі провансальці, устиг розповісти про рибальське ремесло батька та діда, а також про те, що він сам тепер живе на півночі Франції, але щороку з сім’єю приїжджає на фестиваль до родинного скарбу, який зберігає на батьківщині своїх предків.
— Розумієш, — пояснює мені Мірей, — ці пуантю — не просто старі човни. Це спосіб життя поколінь і наша пам’ять. З цього все починається, тому ми намагаємося зберегти нашу історію й наші традиції. Для нас, провансальців, це дуже багато означає.
Незабаром я переконалась у цьому, коли відвідала й інші схожі фестивалі — жителі Провансу охоче влаштовують масові свята.
І ось що дивує: всі ці етнографічні дійства поєднані легендарним у регіоні ім’ям Фредеріка Містраля. Як виявилося, цей поет і вчений, лауреат Нобелівської премії 1904 року, стояв біля джерел культурного відродження Провансу в другій половині XIX століття. І саме йому провансальці завдячують збереженням своєї історичної пам’яті. Уявіть собі: ренесансний процес, ініційований Містралем понад 150 років тому, триває й досі.
А починалося все з життєвої позиції молодого юриста Фредеріка Містраля. Він закінчив престижний університет в Екс-анПровансі (Aix-en-Provence), де разом з юриспруденцією вивчав історію Провансу, свого часу незалежної території, й замість перспективної кар’єри адвоката обрав літературну працю, щоб відновити ідентичність «провансальської раси» (так Містраль називав корінних жителів регіону), її давню культуру та самобутню мову. Одержимий своєю ідеєю, Фредерік повернувся додому в невелике село Майан (Maillane) у долині Рони.
Це сільське поселення, що розкинулося біля підніжжя голубуватих хребтів Альпій, так званих «Малих Альп» (Les Alpilles) неподалік Сен-Ремі-де-Прованс (Saint-Rémy-de-Provence) і Тараскона (Tarascon), перебуває осторонь популярних туристичних доріг.
Але якщо вам хочеться побачити споконвічні провансальські простори, то сюди слід неодмінно завітати. І коли ви їхатимете довгими рівними дорогами в тінистому тунелі столітніх платанів, вам відкриються дивовижні сільські пейзажі: пагорби з оливковими деревами, фруктові сади, сонцесяйні виноградники, старі кам’яні ферми, довкола яких розкинулися крихітні, як за нашими мірками, поля, захищені стінами кипарисів від бурхливого містралю. Це і є той глибокий Прованс, якому поклонявся Фредерік Містраль і який надихав Ван Гога. Навряд чи провансалець і голландець — ці двоє творців-гігантів — були знайомими між собою. Але коли Містраль проїжджав своєю двоколкою сільськими дорогами, він міг зустрічати дивного рудого чоловіка з мольбертом за плечем, який розмовляв із самим собою, з птахами та сонцем.
Адже саме за часів Містраля Ван Гог жив неподалік, в Арлі (Arles), і щодня виходив на пленер, окрилений «високою жовтою нотою» Провансу.
Наприкінці шляху буде тихе село, типове для півдня. Маленькі вузькі вулички. Вибілені на сонці кам’яні будинки з синіми, як небо, або зеленими, кольору оливи, віконницями. Повзучі вічнозелені ліани на огорожах і стінах будівель. Як же без них у спекотному Провансі? Густа суміш запахів чебрецю, часнику та фенхелю. Неквапливі доброзичливі мешканці… Здається, Майан мало чим відрізняється від інших поселень, які густо розкидано в цьому краї. Але для провансальців це місце особливе. Майан називають душею Провансу, бо саме звідси почалося його відродження. Такому визначенню села сприяв Фредерік Містраль.
— Майан — найкрасивіше місце. Це честь краю, — пафосно заявив він. Ще б пак: Містраль прожив у Майані все своє життя. Спочатку на хуторі батька, заможного фермера. Тут, у Будинку судді (Mas du juge) — Фредерік Містраль народився в 1830 році. І сюди він, 22-річний адвокат, повернувся після навчання в університеті.
Будинок судді — стара двоповерхова споруда, збудована ще у XVIII столітті прокурором принца Монако (звідси його назва), досі стоїть неподалік села обіч дороги в Сен-Ремі-де-Прованс. Після Містралів хутір змінював своїх господарів уже кілька разів. Але що цікаво: кожен з них зберіг пам’ять про великого поета — в незайманому плануванні будівлі, у внутрішньому оздобленні, портретах, старих фотографіях. А головне — в саду досі є той самий кам’яний стіл, який фігурує у творах Містраля та його друга Альфонса Доде. Остання власниця, Софі Вюльпіан, далека родичка Містраля, перетворила маєток на культурний центр і відродила творчий дух цього місця. У залах будинку та у щедро затіненому дворі з широкою панорамою сільських ландшафтів відбуваються концерти, спектаклі, читання, виставки. Популярні не лише серед провансальців, вони — довге відлуння того часу, коли Містраль-поет розпочинав тут свою діяльність. Тоді молодий Фредерік з головою поринув у сільське життя.
У крислатому капелюсі, в оксамитовому селянському піджаку та гетрах з дубленої шкіри, він обробляв землю, збирав оливи та робив з них олію. І все для того, щоб вивчити культуру рідного краю.
Разом з плодами землі він збирав давні скарби провансальського народу — традиції, звичаї, легенди. І одного разу вони ожили в самобутній творчості Містраля — на хуторі він почав писати провансальською мовою поему «Мірейо». Уявіть собі, яким божевільним вчинком тоді здавався вибір Містраля — талановитий поет відкидає офіційну французьку мову й пише непопулярною простонародною мовою землеробів і пастухів. Але Містраль пообіцяв її відродити.
— Я повинен довести, що наша мова — саме мова, якою колись розмовляли королеви, — казав він про свою ідею другові Альфонсу Доде.
Тут слід пояснити, що Прованс, незалежне успішне графство, наприкінці XV століття, після приєднання до Королівства Франція, став глухою провінцією. Регіон постраждав не лише економічно — щоб привчити волелюбних жителів Півдня підкорятися королю й забезпечити політичний спокій у країні, упродовж століть постійно запроваджували адміністративні заборони вживати провансальську мову (окситанську, чи «лангедок» у ширшому територіальному позначенні). І водночас жорстко насаджували французьку — мову північних регіонів, яка в час Наполеона I стала офіційною у країні.
До середини XIX століття провансальську, найстарішу літературну мову Заходу, мову витонченої любовної лірики трубадурів, було загнано в анклави й вона розпалася на безліч діалектів. Але й тоді вживали жорстких заходів, щоб повністю викорінити мову простолюду. Доходило до смішного — у школах на стінах висіли вказівки: «Плювати на землю і розмовляти по-провансальськи заборонено!» Водночас разом з мовою, що на дві третини складалася з латини, зникала й самобутня культура південного народу — прямого спадкоємця стародавньої античної цивілізації.
Тому внутрішній імператив Містраля був не просто піднесеною мрією поета-романтика, а життєвою позицією людини, яка пристрасно любила свою землю.
Поему «Мірейо», робота над якою тривала сім років, Містраль завершив у Будинку ящірки (Maison du Lézard), в який він переїхав з матір’ю після смерті батька. Цю будівлю в центрі Майана, нинішню міську бібліотеку й туристичний офіс, легко впізнати за незвичайним сонячним годинником, який установив сам поет. Ящірка, символ спекотного Провансу, біжить по вічному колу — відраховує час і нагадує про цінність кожної миті. «Весела ящірка, пий сонечко, час минає швидко, і, можливо, завтра вже буде дощ» — Містралевий напис звучить як девіз провансальської раси, яка й справді має дивовижний талант жити й радіти життю.
Навпроти Будинка ящірки — музей Фредеріка Містраля. Його облаштували у двоповерховому особняку: 45-річний поет звів будинок перед своїм одруженням і жив тут до самої смерті в 1914-му. Цей будинок і є найвизначнішою пам’яткою тихого Майана. Уже за життя Містраля, живої легенди Провансу, він став майже національним святилищем, оскільки це був духовний центр, де збиралися поетові друзі — члени товариства Félibrige. Це товариство Фредерік і його шкільний вчитель, поет Жозеф Руманіль, створили в 1852 році. Об’єднані ідеєю зберегти регіональні культури, поети-романтики розвинули активну діяльність і, уявіть собі, домоглися права викладати провансальську мову в школах, а також друкувати газети й книжки лангедоком.
Дивовижно: товариства фелібрів досі існують у Провансі. Мої знайомі Мірей і Жан-Клод із Санарі-сюр-Мер — члени одного з них.
— Насправді наша мова жива, — уточнює Жан– Клод. — У нашому мовленні багато провансальських слів і фраз, але ми цього не усвідомлюємо. Я впевнений, що й ти знаєш багато з них,— усміхається він. — Проте в нас ще багато просвітницької роботи.
І ця робота кипить. Телепередачі провансальською мовою, мовні школи, дослідження філологів університету Екс-Марсель III імені Поля Сезанна, фестивалі, свята… Провансальці з гордістю та почуттям власної гідності продовжують справу Містраля й відроджують свою історичну пам’ять. Одним з найважливіших місць сили для сучасних фелібрів усього південного регіону залишається словник «Скарбниця фелібрів», над яким Містраль-науковець працював 20 років. Ця фундаментальна праця вражає: крім тлумачення лексики південних говірок, вона містить також історичні, географічні й фольклорні відомості. Назви рослин, приказки, прислів’я, прізвиська та прізвища, опис традицій і звичаїв — це не просто словник,
а точніше, скрупульозна енциклопедія провансальського життя середини XIX століття.
Містраль прагнув реабілітувати принижену мову, але зробив значно більше. Він, як і середньовічні трубадури, виніс її на літературні вершини. У 1904 році його епічну поему «Мірейо», у якій автор «натхненно змалював дух свого народу», відзначили Нобелівською премією. В історії найпрестижнішої світової нагороди це єдиний випадок високої оцінки твору, написаного не офіційно-державною, а регіональною, майже втраченою мовою. Інтерес до поеми був таким великим, що ще за життя Містраля її переклали на 30 мов світу. Композитор Шарль Гуно написав
оперу «Мірей», було знято два фільми. Один — у 1909 році, в якому зіграв сам Містраль, інший — у 1933-му.
Така увага до поеми свідчить не тільки про визнання поетичного таланту Фредеріка Містраля, таланту воістину гомерівського масштабу, а й про прийняття ідеї Провансу, над якою він послідовно працював усе життя. Містраль відтворив у своїх творах незвичайну та цікаву картину рідного краю й реабілітував його культурну значущість. Та головне — він створив легендарний образ «вічного Провансу» як «земного раю», від якого світ і досі у захваті.