Фахівці чітко дають наукове визначення пам'яток архітектури: один з різновидів об’єктів культурної спадщини, високохудожній твір, збудований у минулі історичні періоди, хронологічна часова дистанція визначається у 40—50 років. Споруда повинна оцінюватися передовсім з точки зору співвідношення просторів і мас, мистецького вирішення екстер'єру та інтер'єру. Нерухомі пам’ятки діляться на дві різні категорії: національного та місцевого значення (існує певна кількість і міжнародного).
Україна раніше не проводила узагальненого обліку пам’яток. Лиш 24 серпня 1963 року уряд тодішньої радянської республіки затвердив складений Міністерством культури «Список пам’яток архітектури, що перебуває під охороною держави». До нього увійшли об’єкти з усіх областей України та м. Києва. А ще за три роки, у грудні 1966-го, з ініціативи почесного академіка Академії архітектури України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, доктора мистецтвознавства Григорія Логвина було створено Всеукраїнське товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК).
До речі, Григорій Никонович (1910-2001) – наш земляк, уродженець с. Косівки Олександрійського району (я мав честь бути з ним знайомим). Товариство створювалося, щоб «залучити широкі верстви населення до активної участі у виявленні, вивченні, збереженні, реставрації, консервації та популяризації пам'ятників історії, археології, архітектури, мистецтва, літератури й письменності, етнології». Дані, зібрані Товариством, послужили джерелом підготовки унікального енциклопедичного видання – «Історія міст і сіл Української РСР» у 26 томах. Для студентів, викладачів, краєзнавців воно стало надійним джерелом знань з історії краю усіх областей України.
Але, як інколи трапляється у науці і творчості, постачальники у видавництво зібраних матеріалів на місцях свідомо допускали серйозні неточності. Керівникам областей, окремих галузей науки, освіти, культури дуже хотілося представити свої регіони у дещо кращому світлі, ніж воно було насправді. Це, насамперед стосувалося пам’яток архітектури. Хтось уявляв окремі споруди об’єктами туризму, який теж у ті ж роки набував популярності, іншим кортіло просто похвалитися чимось незвичайним. Тож і потрапляли у видання неперевірені чи навмисно перекручені факти про об’єкти архітектури.
Вони знайшли своє відображення й у загалом цікавому, авторитетному збірнику «Митці України. Енциклопедичний довідник», виданому редакцією «Українська енциклопедія імені М. П. Бажана» у 1992 році. Видання доповнено таблицями – архітектурних пам’яток, музеїв, театрів, музичних колективів і творчих спілок України, розташованих на територіях областей. Одна з них називається «Пам’ятки архітектури України».
До списку Кіровоградщини занесено: руїни Єлизаветинської фортеці; Грецький, Покровський і Преображенський храми; ансамбль військово-адміністративних споруд (палац, училище, манеж, штабний корпус); синагога; житловий будинок на вул. Володарського, 65; будинок окружного суду, вул. Тоомпа Яна, 2; чоловіча і жіноча гімназії на вул. Шевченка; будинок театру, де виступали М. Л. Кропивницький, І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, М. П. Саксаганський по вул. Леніна, 4; лікарня, вул. Щорса,1. У Новомиргороді фіксується Іллінська церква, у селі Розумівці Олександрівського району – Хрестовоздвиженська церква-усипальня генерала М. М. Раєвського, у смт Онуфріївці – садово-парковий комплекс «Надія». (Топонімічні назви, орфографія тексту подаю за оригіналом).
Нагадаю: довідник видано у 1992 році. Але копії документів, надіслані до Києва, довгі роки, можливо й донині, зберігаються у шафах службовців. Тобто, наступники авторів текстів користуються тими даними й досі. Йдеться виключно про пам’ятки архітектури національного значення. Про місцевого у ті часи мова не велася. Кажу так, бо на той час працював у штаті обласного правління Товариства.
Аж 8 червня 2000 року був прийнятий Закон України «Про охорону культурної спадщини», він, з деякими змінами, лишається чинним на сьогодні. У ньому пам’ятки України національного значення фіксуються лише у 13 областях, у Криму та містах Києві і Севастополі. У цьому переліку Кіровоградська область відсутня. Бо й справді – чи відповідають вимогам високохудожнього архітектурного твору, внесених до списку 1963 року, наприклад, руїни Єлизаветградської фортеці? Де ті руїни? Земляні вали, від яких уже майже нічого не лишилося? Та й що вони окремо, без комплексу з іншими фортечними об’єктами собою являють, кого і що уславляють? Хіба що «робітників та майстрових кількістю десять тисяч сто тридцять, з кіньми шістсот п’ятдесят», як свідчить архівний документ, тобто – запорожців та селян-кріпаків, зігнаних на будівництво фортеці. Давно настав час встановити пам’ятний знак про багаторазове перебування у фортеці легендарного кошового отамана Запорозької Січі Петра Калниша (Калнишевського).
І будівництво храму ПЦУ дуже вже затягнулося. Справжнє місце його спорудження саме там, бо з давніх часів саме біля храмів розміщують цвинтарі, на яких ховають видатних людей. Від ліквідованої ще у 1784 році самими «творцями укріплення» залишилася лиш територія, яка «фортецею вважатися не могла і була включена до складу міста».(З рескрипту імператриці Катерини ІІ). Документ свідчить: уже через 30 років після спорудження земляне укріплення не вважалося фортецею.
Про існування її у офіційних документах навіть не згадувалося (крім енциклопедій). Заговорили про фортецю аж у радянські часи, коли українцям почали нав’язувати «дружбу» народів СРСР і їхнього «старшого брата» – тодішнього колонізатора, тепер загарбника. Місцеві полум’яні сталінці з обкому компартії десь вичитали про наказ Сталіна у 1941 році почепити у його кремлівському кабінеті портрети популярних російських фельдмаршалів Суворова та Кутузова для підняття духу радянських маршалів і генералів у боротьбі з гітлерівцями. А вони обидва свого часу побували у єлизаветинській фортеці. І у вересні 1950 року на приміщенні 1-ї лікарні встановили мармурові меморіальні дошки. Пізніше вигадали начебто нейтральне – вали…
У наш час там розміщено Меморіальне кладовище Слави, на якому вічним сном сплять захисники української землі, до яких би народів вони не належали. Від нього повинен виходити вільний український дух, а не колоніальний: фортеця збудована на українській землі українцями на їхніх кістках…
Ще не перевелися у нас ''ентузіасти'', які дуже заперечують проти будівництва у валах храму ПЦУ. Щось вони на визначеному для цього місці вже не один рік розкопують. Шукають якісь вигадані ними ж артефакти фортеці, ліквідованої понад два століття тому. Як розуміти дорожні знаки, розставлені у місті, що вказують напрямок розташування начебто фортеці, якої давно не існує? Коли з мапи Кропивницького та офіційних документів зникнуть мікрорайони Балашівка, Стара Балашівка, Бєляєва, Некрасівка, Пермський, Фортечний, Черемушки, названі іменами сучасних агресорів та їхніми топонімами?
Словом, топонімічній комісії, міській владі роботи вистачить не на один рік…
Юрій Матівос