Микола ІСТИН
ВІЙНА 2022
Голови
зі злоякісними ідеологіями
знову загарбують життєвий простір,
окуповують пострілами
в життя,
несуть смерть,
і чомусь саме такі, що зло сіють,
вкотре правлять в Росії.
Боремося з їхніми багаточисельними
арміями зомбованими,
із їх псевдоподобою людини,
яка заплямована кров'ю невинних, і пораненої днини.
Обороняємо істинне право бути собою,
відстоюємо добра свободу,
його творчості,
поетичності,
як світові фортеці правди щастя,
Європи щит від путінської напасті,
за це епіцентром війни
стали міста і села України.
***
Вслухатися в моторошні звуки
сирен тривог повітряних, які завивають
так немов з пащ вовків,
що на місяць уповні виють.
Дивитися як цвіте
весною нареченою в платті білому не вишня,
а війни дерево вогняне
розпускається багатоповерхівок вище.
Укотре переконуватися що Шевченкові вірші
і через століття тримають шви.
А полтавська поема Пушкіна
як відлуння російських пушок.
Зайвий раз перелічувати які
в держав є погані звички,
і одна з найгірших –
нападати на інших.
І що це не мудро, коли мир лиш проміжок,
для наступного покоління кроку
від війни
до війни,
картини баталій яких висять в музеях історії,
і вдивляючись в них, часи не змінюють свої настрої..
Просто обороняти добра побудови,
та оберігати паростки життя в гармоніях розмови,
і просунутих політичних домовленостей
як і недомовок,
виявляється замало.
Ми маємо
ставати поетично-прекраснішими,
ідеало-вишуканішими,
аби розірвати ворожнечі замкнене коло,
і перетворити світ
на щастя всесвіт
в собі і навколо…
***
Поезіє вседобра не мовчи
через те що війна кричить,
віршосяйні світи і всесвіти
ваше небо не затулити,
яке з тонких матерій в душі як вищість
висотою з вічність,
бо із метою всещастя
ви – наступні всесвіття,
і якби люди увірували у вірші добрі,
і політика з економікою покладались би на гуманну літературу більше,
то суспільні устрої й настрої планетарно ставали б добродіями,
і життя земне знецінювалось би смертю менше,
і в цьому істинна поетичноцентричність,
що здатна перетворювати все на щастяпрекрасність,
яку довелося захищати ще на підступах,
на перших поверхах культур,
і хочеться сподіватись що все це заради росту
людей і літератур...
***
Спалахи дрімаючого поетичного сонця:
пробудження, серед чорної ночі
як з квадрату Малевича,
і попри те що війна каже добру – посунься,
ще не причина щоби за одруками шрамовими,
і за світломаскувальними ширмами,
весни тонких матерій зазимити,
і, киваючи на час, плечима знизати,
а вона
не перша
і не остання
війна,
бо людство відмовилось від віршованих
вирішень,
і замість філософій підйомів обжилось на їх дні,
але й в грубих світах затверділих матерій
потрібні вищі поезії-гуманітарії
та їх ідеали які в книгах привито,
із них нових всесвітів гнізда вити,
із цим новий день
поезії йде…
м.Івано-Франківськ
Андрій ЯЦКУЛ
СОБАЧЕ ЖИТТЯ
(розділи із повісті)
***
Із чого все почалося? В прудкої та моторної Шурочки Свиненко з верхньої вулиці народилася дівчинка. Батька вона майже не пам’ятала. Їй було відомо, що він був вчений-агроном, тому вона мала право досхочу кататися на комбайнах, а його ніби звичайні худорляві огруддя та руки пахли дужою силою, яку він привозив із поля. Батько розповідав у різні голоси казок, поки мати затримувалася вечорами, і Тоня солодко засинала на його руках. Потім ночами у кімнаті батьків світилося, там про щось напружено сперечалися. Одного разу, повернувшись за опівніч, мати змусила батька зібрати речі. Вранці вона повідомила Тонці, що його тато мале парнокопитне і нещасний інтелігентішка, і що з ними тепер житиме дядя Жора. Найближчого ж вечора заявився дядя Жора, який замість мужності й поля дуркувато підгигикував, смердючи цигарками й самогонкою. Мати обіцяла, що відтепер настануть молочні часи. Натомість краще не стало, і обіцяне молоко віддавало спиртом. Мати щовечора верещала на нового чоловіка, так само завіювалася кудись вечорами і огряднішала. Самотня Тоня годинами вичікувала, що за ворітьми знову запихтить колгоспний уазік, з поля вернеться втомлений батько, і все буде як колись.
Друзів у Тоні не було. Хоча ні. Були, щоправда, подругою її не назвеш. Тоня прив’язалася до тої, що живе сама для себе, а з собі подібними зустрічається лиш у березні і вночі полює на горищі гризунів. Тоня байдужа до дитячого оточення – діти були байдужими до Тоні. Одного вечора старенька кицька, як ніколи, почала тертися об ноги. Що найшло на неї? Вранці виявилось, що єдина близька істота зійшла з дому... Це був вибух, і незагойна рана. Банальна картина. В кінці – сяяло самозабуття.
Тонці виповнилося чотирнадцять. Пам’ять стерла згадку про дужі руки батька-агронома.
– Шукай, доню, жениха, та побагатше! – промивала день у день мізки Шурка. – Не дай Боже тобі зі скотом та в землі борсатись. Бо будеш ото як баба Варка!
І Шурка догавкалася до того, що веснянкувата хічхоківська леді перейняла всю її натуру. Тоня зневажає злидні і клопоти. Всі чоловіки – покидьки і в довічній борговій ямі перед її незрівнянністю. Вони мають забезпечити молочні ріки. А зчахнути в селі, як баба Варка і подихати в лишаях та праці – то її найстрашніший нічний кошмар.
Упадальникам вготовлено фіаско. Лише один – Максим Кабан, вже дев’ять років не відступав. Може він і мрія доярки – але для Тоні він порожнє місце. Запрошував назад у село, вигодовувати бичків і продавати на базарі сметану. Каже – розживемося. Що він тямить про життя? Нашкріб на Яву – щасливий, як слон, тепер збирає на Москвича. Спокою не давав. Останній раз бодігарди покровителя зламали йому носа, і він десь зашився.
До Києва вона не потрапила, але в найближчому великому місті її одразу придушив металургійний аромат, та гіркий чад паленого листя. Замість брюнета-кабріолета – пролетарський жилмасив із сіро-коричневих багатоповерхівок, де з кранів дзюркотіла смердюча позеленіла вода. Там же красувалися іржаві смітники зі зграями ворон та собарні, а з підвальчиків тілінькали комп’ютерні ігрища або тхнуло каналізацією.
– Ти вже когось пригледіла? – торочила мати.
– Ти ж дивися, доню, щоб із квартирою був!
– Щоб із машиною.
– Яке ти в мене золотко.
Шурка мріяла, як дочка приїздитиме до села на автомобілі: за кермом – підкорений зять, а Тонька із дитиною на руках погордо поглядає із переднього сидіння. Хай село заздрить!
Але бажання Тоні були значно іншого масштабу. Їй не імпонували копійчані мрії матері, вона не хотіла працювати і не бажала сушити звивини над складнощами життя – все мало прийти миттєво й негайно. Відчувши владу сідниць, Тоня швидко зметикувала, що якщо на них западають сільські й райцентрівські, то чому тутешні бойфренди мають лишалися поза її чарами?
Вони кластимуть до її ніг апартаменти, готівку, прикраси, лишень вона того забажає. І бажанням її не було меж. Спочатку вона вищала і вимагала безцеремонно, але ніхто цього не терпів від безглуздих веснянок – залицяльники тікали до простіших і невибагливих. Аж тут в її житті з’явилися досвідчені фурії, що розтлумачили сільській дурнюні де є ареал поширення справжньої здобичі. Лазерним струмом випечено веснянки, чималим коштом налилися глеєм груди. Бездоганне тіло й нехитрі реверанси істероїдної німфетки, розчахнули перспективи вічного безвідповідального дитинства в дорослому тілі. Перспективи насолод, розкоші, домінування повністю зорієнтували її суть і сенс.
Теперечки до матері вона приїздила рано вранці, коли село ще мовкло сном. В селі якось прознали про походження статків у Тоні, тому зневажали і навіть не заздрили. Приїздила вона зазвичай восени, коли молодь виїжджала на навчання, чи на заробітки... Замшілий тинок, скромна хатина під потрісканим шифером і антеною-тарілкою. Волоський горіх рясно вкривав подвір’я лиштвою, а на вкритій лишаєм яблуньці – хрумкі зимові плоди. Постукає у шибочку. Важко пересуваючи ногами, виходить сіра пухова хустка, і дещо злякано, дивиться на Тоньку.
– Як ти, доню?
А доня дивиться на материну сивину, наспіх підібрану обшмуляним обручем, на впалі від постійних сліз і чекання очі, і вже воліє втекти, не бачити. Як можна бути такою наївною? Невже їй немає чим зайнятися? Тільки й робить, що чекає, або обдумує якусь чергову аферу довкола баби Варки. Далася їй та стара шахрайка, що дарма прожила життя. Покровитель регулярно видавав гроші на утримання названої тещі, а вона нічого не витрачає, докладає ще грошей і хоче все віддати Тоні, ніби замолює свою відсутність у її дитинстві. Натякає про внуків.
– Не починай, ма!
Це були моменти, коли її лице забувало макіяж. Був запах пічного диму, і зимових яблук. Гріється в хаті, занурившись у старенький материн пуховик, і наче б нічого не було. Ні покровителя, ні материного старіння.
На вулиці вона майже не з’являється. Її Хондочка мило спочивала під волоським горіхом. Тоня погостює, й мати випроводжає її до хвіртки. Робить вигляд, що все добре. Крадькома зітхає і дивиться вслід сріблястій іномарці, яка мчить повз могутні ясени, обвішані вічно-зеленими округлостями омели.
***
Тепер Тоня конспірувалася в стареньку потерту дублянку яку їй ще школяркою купили на базарі в райцентрі, покидала коштовні жакарди ліжка, в елітних апартаментах, де відпрацьовувала свою забезпеченість перед покровителем, і ледь не щодня летіла до кав’ярні. Її покровитель чимало здивувався змінам – Тоня пожвавішала, зрум’яніла, перестала сичати на майстринь салонів – і навіть найняв слідопитів – але ті доповіли, що вона сама годину-другу ганяє какао та каву, а потім їде у макіяжно-крамових справах. “Біситься баба”, – заспокоївся заможний покровитель – він не перймався тим, що можна вирішити грішми.
Казка тривала. Іноді вона отримувала квітку, іноді елегантну бонбоньєрку праліне, макарон або оранжеток. Одного разу на моніторі кав’ярні, де беззвучно мінялися відеоролики, промайнув плечистий шатен – саме таким їй уявився невидимець. Плечі – це її найулюбленіша частина чоловічого тіла. Йому трохи за тридцять, він скоріш за все іноземець, в нього ідеальний прес, а на животі – морська зірка. Він звичайно не татусик, але йому по кишені пісок та пальми.
Розв’язка підкралася зненацька. Вона підходила до кав’ярні і відчула його близькість. Ліворуч – холодно. До кав’ярні – теж. Диво кликало її праворуч до порожньої зупинки. Зовсім непомітний на фоні рекламних афіш, перед нею стояв юнак, роки якого із натягом наближались повноліття, і на красеня з морською зіркою зовсім не схожий. Навпаки, при простяцькому гардеробі, худорлявий, з дещо хворобливою синявою очниць, але погляд виказував таку внутрішню міць, що від неї не те щоб жінці – стіні хотілося б застогнати й затремтіти. Жодного зиску. В пам’яті спливли дужі батьківські руки. Кремезний чоловік в юнацькому тілі.
– Ми так часто бачимось, – заговорив до неї. – Вам який автобус? Пропоную чекати удвох.
Удвох-вох-вох-ох! – Давно забутими мурашками торжествувало відлуння його голосу всередині її лона. Немає значення що говорить чоловік – головне впевнено. Їй перекрутило думки. Що відповісти? Але горло виявилося швидшим за мозок.
– Тоня.
– Андрій. Я не знав коли твій автобус. А сьогодні спізнився.
– Мій автобуз? – казала навмання Тоня, і зрозуміла, що з неї виходить призабута сільська говірка. – Я теж.
– Ви не тутешня?
– Нє… З города, чи той… Єєє… Ну да!
Андрієві мабуть імпонувала її полохана сільська іпостась – він поблажливо посміхнувся. Ніщо не стискало його голосу. Говорили його груди – вона слухала. Потім ревів та здригався яскраво-жовтий автобус з гармошкою. Тоня не пам’ятає, як опинилася в ньому, не пам’ятає номера, а лише те, що їхала зайчиком, без копійки готівки на квиток. Зійшли на кінцевій “Університет”. Якщо він зараз запитає “куди тобі?”, то їй не буде що сказати. А по суті – куди їй? На масажні процедури, безглузді отоварювання, і не тут, а в центрі міста? Сказати правду – він не з тих, кому до вподоби стиль життя утриманки. А що тоді відповісти?
– Тобі куди? – спитав Андрій.
Тоня злякано роззирнулася – що є поруч таке, що могло б бути пунктом призначення, і знічено розвела руками. Від зупинки до красивої будівлі зі шпилем прямували студенти, а на протилежному боці гущавів ліс.
– Мабуть… туди, – вона вказала на студентів.
– Ви працюєте? Можливо нам варто перейти на ви?
– Зазвичай переходять на ти, а не навпаки – намагалася перейняти ініціативу Тоня, але чомусь не виходило. – Ні, я там не працюю.
– Я ніколи тебе там не бачив. – вказав він на будівлю зі шпилем. – Ти приїхала без причин?
– Я можу повернутися назад! – вдавано закомизилася Тоня, але Андрій не зреагував.
– Куди ти йшла після “Французької осені”?
– А не забагато хочеш знати?
– Спрага знань… – вдавано зітхнув Андрій, розвівши, немов жрець долонями. – Доведеться вдатися до старої дідівської телепатії!
Тоня засміялася і, теж удавано, похитала пальчиком:
– Не треба! Досить того, що ти гіпнотизував мене всі ці дні!
– Я заговорив тебе. На мене находить, – Вирішив не наполягати Андрій, і поглянувши на годинник додав, – Я ще ніколи не прогулював… Не бажаєте стати співучасником?
Тоня засміялася:
– Співучасницею! Точніше сказати, ти вже капітально спізнився і шукаєш відмазку!
– Треба ж колись починать! – задоволено вип’яв груди юнак. – А в деканаті скажу, що я пав жертвою вродливої звабливиці.
Вони розсміялися, і ліпшою стежкою чкурнули до осіннього лісу подалі від деканських вікон.
***
Чарівно проминув перший тиждень знайомства. Вперше за довгі місяці Тоні не знадобилося зілля для сну.
Андрій постійно дивував її, у межах свого достатку. Відкривав завулки природи, знав історію ледь не кожного камінчика в місті, і подавав це під такими соусами-приправами, що раптово Тоня відчувала, як стягує її дихання корсет, ніби вона баронеса Ван дер Кляйн, потім раптом розчинялася у натовпі із завданням від підпільної організації, а то вона взагалі каталася брукованими вулицями у генеральському тарантасі.
– Ти не дівчина! Ти киць-киць! – Він цілував її між щокою та вушком. У відповідь Тоня любила пригортати його голову до себе, щоб він подовше цілував її обличчя та шию, а потім сама не втримувалася від ніжностей.
Його розум, вчинки і ще незнану міць та волю у юнацькому тілі. Він більше мовчав, ніж говорив, мав відповідь на будь-що. Андрій жодного разу не запав у гравітаційне поле її принад – лише міцно тримав її руку. В ті хвилини їй ставав байдужим золотий вольєр, їй хотілось бути домогосподаркою в його домі, коли той його збудує. З попередніми чоловіками їй було достатньо образитися, заголити ніжку чи раменце, наплести пафосу, в крайньому випадку – відмовити в близькості. Його раціональність викривала будь-яку нещирість, а щирий шарм змушував завмирати в екстазі. Перед ним її зброя була лиш химерою.
Без нього Тоня відчувала якусь безнадію – їй судомно не вистачало його. В блискоті нічного життя, в підсвічених басейнах, перед бокалом вина – Андрій не виходив з думок. Вона передумувала всеможливі сценарії розвитку стосунків, по десятеро разів приймала остаточні рішення, наклацуючи в телефоні повідомення, одразу ж стираючи. Вона клялася не писати і не думати про нього … Потім на неї ринула хвиля ревнощів невідомо до кого, і вона знову наклацувала істеричні погрози закінчити історію. Вона прагнула інтегрувати і його до свого світу.
Він же спокійно слідував своїм планам, які були хоч і далекими від її мрій, але жіночий інстинкт слідувати за сильним бгав гору. Їй хотілося підкоритися ніжній чоловічій міці..
Вона почала жити подвійним життям. Андрієві невідоме її минуле й теперішнє. Для Андрія вона була покоївкою в готелі, що мріяла колись вступити університет. Вона з’являлася з нікуди і зникала – Тоня робила інтригу в якій заплутувалась сама. В неї самої з’явився коханець, що виходило за межі контракту із покровителем. Їй вже траплялося лишати одних чоловіків, і клястися в коханні багатшим, але ж не навпаки. Якщо дізнається Андрій – казці кінець. Якщо прознає хтось із бомонду або хтось з куртизанок – моментально дізнається ректор – вона залишиться просто неба, а знайти іншого покровителя серед еліти невеликого міста, де всі знають одне одного, та ще й за такої конкуренції і в її віці – не забавка.
Одне сновидіння дестабілізувало її остаточно.
Снилося ніби вона з Андрієм не перший рік, на її обличчя сповзав каптур старомодного анораку, а в руки впивалися вузенькі ручки пакетів з харчами. Воно спочатку і не дивувало її, аж раптом невідь звідки вималювались двоє засмаглих молодих жінок у широкополих пляжних капелюхах та бікіні, що цмулили коктейлі на терасі із пісочком та пальмами, яка звалилася невідь звідки.
– Антонієтта? – вирячила очі чорнява з татуюванням на плечі.
– Дєвченки! – зраділа Тоня, але обличчях подруг скривилися в жовчі.
– Твой папик из тебя торговку решил сделать? Отстойний кітч! Слишала, Танюха на Мальдивах зажигает? А мне мой сумасік подогнал за пять касарей. Ермано Скервіно!
– Снежан, ти пасатри какой она старухой стала! – виказала друга з товстилезними губами. – Твой архозавр парнокапитний совсем зажрался?
Питання все сипалися, але Тоні відібрало мову.
– Нєт, Каріш. Она сє круче вариант нашла. Как? Ти нє знала? Весь город знает.
– Абалдєть!
– От ботаника кайфует, а архозавр башляєт. Во, устроілась! – пустив сонячного зайчика дорогий браслет татуйованої, і Тонею зійшла хвиля поту.
– Да ладно! – зробила розумне лице Каріна. – Уже не башляєт! Ти тока посатри на нєйо! Папик сдал Антониєточку в секонд-хенд!
– В дом для прістарєлих!
Феміни зареготали.
– Любовь зла, Снежан...
Тоня раптом виявила, що перса в неї знову, як у школярки, обличчя поморщилося, а з просивиною волосся зібране обшмуляним обручем.
“Звідки вони знають?” – злякалася вона. Ще ж і тижня не пройшло. Хотіла піти, але тіло заков’язло.
– Антоніетта, а помнишь, я тебе обещала шубку припомнить? Норковую. Такой ні у кого в городе нє біло! – встромила свої п’ять копійок Каріна.
– А што єслі твой ботаник узнаєт, кєм ти била? Во цирку будет!
Сновидіння зпаралізувало Тоні мову, і вона лиш сичала, починаючи розуміти, що ці дві мальовані курки – несправжні:
– Вас нєт!
– Ботаник!
– Сєльская баба!
Тоня відчула що її спина згорблюється, руки вузлуватіють, на обличчі випинає дебелий закоцюрблений ніс та з'являється хустка, кінці якої немов роги стримлять на тім’ї.
– Ха-ха-ха-ха! – розквокталися пляжні шляпки і Тоня прокинулася.
За вікном ще темно. Перед очима паноптикум сновидіння.
– Куди ніч, туди й сон, – промовила Тоня, і більше не могла заснути.
Простак Андрій, заможний ректор… Метаморфоза з бабою. Так тривати не може.
“Зараз же залишу ключі, і фініш! – думала Тоня, – Все спочатку!” Вона схопила до рук телефон і одразу ж відклала. У вухах озвалося в’їдливе відлуння кошмарного сну:
– Ботаник! Ха-ха-ха-ха!
м.Бове (Франція)
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2021 року, грудень)
5 грудня
Броніслав Грищук в останні роки, точніше – в останні десятиліття, пише мемуари. Книжка під такою назвою, «Мемуари» (Хмельницький, «Цюпак», 192 с.), в нього вийшла іще у 2010 році. А ось торік у грудні під рубрикою «проза» львівський часопис «Дзвін» друкує його твір під назвою «Чи ж я сторож брата свого?» – ця проза іменується документальною повістю, до якої ввійшли мало не два десятки розділів книги «Мемуари». Мемуари вони і є мемуари, як би ти їх не називав. Однак у кожної своє вступне слово з однаковою назвою «замість передмови», в яких автор колупає піч: «…може, воно й нікому не потрібне, але треба усе це записати, доки ще не загнувся», «…не впевнений, яка ця книженція буде за обсягом і чи взагалі встигну її написати».
Наприкінці минулого століття довірявся мені новеліст, мій дорогий земляк Микола Кравчук, що почав писати автобіографічну повість, і я з таким трепетом чекав її друку, але окрім щемливих згадок про своїх найближчих побратимів Григора Тютюнника і Євгена Гуцала більш нічого й не лишив та ще й ніби виправдовувався: ось Іванові Гнатюку є про що писати, таке героїчне, бурхливе життя прожив – участь в українському підпіллі після Другої світової, десятиліття радянських концтаборів, боротьба з літературними вельможами за право друкувати свої патріотичні поезії… «А що в мене? – запитував, наче виправдовувався. – Дитинство, юність, навчання в інституті, вчителювання-директорування в сільських школах… У кожного другого така біографія. З художніми домислами я про це повідав у своїх новелах».
Важко мені погодитись з такими аргументами, особливо коли вони звучать із уст Майстра. Не сумніваюсь, що Броніслав Грищук багато цікавих життєвих колізій завів у свої повісті й оповідання, але й для мемуарів лишилось багато з досі невисловленого. Кольори й запахи епохи: навчання в університеті «найп’янішого міста», армійські кореспондентські будні, відкриття Болохівської землі, досвід видання книги у Москві, незабутні (Аполлінарій Мацевич, Дмитро Герасимчук, Ярослав Ступак, Микола Федунець, Володимир Яворівський, Олександр Климчук…) і сущі – Павло Гірник, Анатолій Ненцінський, Ярослав Кендзьор… А вислови, які не можна не запам’ятати: «Солов’ї зграями не літають», «…нині настала дивовижна пора. Доба дилетантів. І вдавальників», «…можна навчити стати журналістом. Але письменником – нізащо», «…література – справжня тоді, коли її переслідує влада!»…
Не треба колупати піч – треба писати спогади. Що й робить Броніслав Грищук. «Я старий пес, я знаю що кажу». І я не сумніваюсь у цих словах та чекаю його наступних мемуарних публікацій.
7 грудня
Про згадувану пів місяця тому книгу Миколи Цуканова хочу сказати більше, бо не просто переглянув, а уважно прочитав її. Вона справді легко читається: жанр інтерв’ю до цього зобов’язує. Взагалі з цієї книги я відкрив для себе у Миколі Цуканову іще один талант – письменницький. Ну, може, швидше журналістський, але від нього до художнього слова не так і далеко, тож очікуймо, що невдовзі автор іще раз нас здивує.
Про зміст книги. Валентина Левочко – відома постать регіональної журналістики. Хай регіональність її не ображає, хоча знаю, що публікувалась вона і у всеукраїнських часописах, і в колишніх всесоюзних, хтось її там примітив, але славу вона має таки в нас: золота її осінь (творчість) припала на роки праці у кіровоградській обласній комсомольській газеті «Молодий комунар». Я добре пам’ятаю її театральні статті, інтерв’ю з відомими митцями.
«Відверте інтерв’ю» вражає щирістю, навіть, я б сказав, самокритичною іронією. Ну, хто ще про себе може так нищівно висловлюватись, як Валюша (її побратимське імення серед друзів-журналістів): «такая нахалка», «относительно головы на плечах порой приходится усомниться», «я была очень самоуверенна», «многие хотели убедиться, насколько после такой диковинной на тот момент операции я осталась, прошу прощения, вменяемой!», «А вдруг я агент КГБ?», «теперь милицейская тема стала для меня едва не краеугольной. Наверное, это говорит о моей ущербности. Не могла сосредоточиться на чём-то одном. Не муравей, а стрекоза»?.. І це далеко не все, що вона сама на себе наговорила. Трохи їй допомагав і автор книги: «Для тебя ведь не тайна, что многие крутили у виска, когда речь шла о тебе», «Ты журналист-проныра. От тебя неизвестно чего можно ожидать. Я имею в виду не только вопроса, но и действий!», хоча більше не те що мило іронізує, а просто захоплюється: «Валя, у тебя феноменальная память. Я не перестаю восхищаться», «Валя, тебе, наверное, завидовали многие журналисты, ведь ты так запросто об этом (про кращого друга Колю Караченцова – В.Б.) говоришь, а кто-то даже не мечтал о таких встречах».
Ще одне сильне враження від книги: наче журналістка, українка, мешканка серединного міста в Україні, випала з нашого часу і з нашого краю. Ось послухайте горсточку її сьогоднішніх суджень: «А приезд в Кировоград живой легенды, драматурга №1 на Украине (как Теннесси Уильямс в Америке) Александра Корнейчука лично на меня произвёл неизгладимое впечатление. Это была потрясающая Личность», «меня ждала столица нашей бывшей родины, город, который я полюблю однажды и на всю жизнь» (слово «бывшей», видається, вставив Цуканов – В.Б.), «я так пронялась личностью самодержца всея Руси (Петра І – В.Б.), что в очерке моём, написаном позже, монархические мотивы захлёстывали», «В конце 80-х, когда, не к ночи будь сказано, благодаря горбачёвскому, так сказать, новому мышлению начались всякие разоблачения…», «известный политик Василий Волга с восторгом писал мне…» і т.п. Це при тому, що інтерв’юер постійно гасить у ній бажання розповсюджуватись на політичні теми. Чого б ми тільки не почули, якби не гасив!..
Але… Левочко хоча й закінчена представниця «русского мира» і «збільшовиченої ери» (сьогодні це викопний мастодонт у журналістському середовищі – «Расскажи мне о себе…» як підтвердження), але те, що вона витворила у зрілі свої літа, не може не заслуговувати на увагу й пошану. Тому я радив би Миколі Цуканову видати книгу тих численних інтерв’ю із митцями ХХ сторіччя, які вона провела й опублікувала у періодиці, бо вони сьогодні для рядового читача є недоступними. Як, до речі, й п’єси її та детективні повісті, про які вона згадує в розмові.
Маю не дуже серйозне спростування. Ось пані журналістка твердить: «Для кировоградской «молодёжки» я придумала рубрику «Автограф для читателей» (стор.105). Ця рубрика справді була досить популярна й резонансна у комсомольській газеті з вересня 1982 року – інтерв’ю з письменником Євгеном Гуцалом (автори Петро Селецький та Василь Бондар). Були й інші журналісти, які експлуатували «Автограф для читачів “Молодого комунара”». А В.Левочко підхопила рубрику лиш через два з гаком роки – у грудні 1984-го й пізніше. Тому «прідумала» – таки придумала. Пам'ять нас трохи підводить.
І ще кілька дрібніших зауваг до тексту М.Цуканова: автор першого українського історичного роману «Чорна рада» має прізвище не Кулеш, а Куліш, навіть у російській транскрипції, і батька автора багатьох історичних романів Загребельного звали не Харитоном, а Архипом… Ці недогляди швидше стосуються редактора книги, проте багато говорять (принаймні мені) і про співавторів.
10 грудня
Петро Жур «Літо перше. З хроніки життя і творчості Тараса Шевченка» (Київ, «Дніпро», 1979, 280 с.) – цю книгу я придбав років сорок тому. Може, трохи більше, а може, й менше – пам'ять не зафіксувала, де й коли це було. Чітко зафіксований автограф: «…від щирого серця. П.Жур, 9/ІІІ-1984, Ленінград» – у ті далекі березневі дні ми з Петром Селецьким іще парубками літали на Шевченків ювілей у Академію мистецтв і бачились із тамтешнім відомим дослідником творчого й життєвого шляху свого кревного родича. Про це я довідався аж тепер, прочитавши книгу: «Мати моя, – пише Петро Володимирович, – дочка Трохима, хрещеника Тараса Григоровича, казала, що її дід Йосип і бабуся Мотря Григорівна були родичами – троюрідні брат і сестра. Дід Йосипа Іван і дід Мотрі були рідними братами. Батько Йосипа Григорій і батько Мотрі Григорій були між собою двоюрідними братами». Отже, прадід Петра Жура Йосип був рідним братом Тараса Шевченка, а сам Петро, виходить, – правнучатий племінник Кобзаря.
(Народився Петро Володимирович Жур у селі Гарбузин під Корсунем, це зараз передмістя – туди, до слова, на початку 80-их ми із П.Селецьким їздили знайомитись із кобзарем Олексою Чуприною, який і покликав нас у Ленінград).
Про Шевченка написано багато, однак у тій бібліотеці на тисячі й тисячі книг Журові праці одні з найцінніших і, мабуть, жоден теперішній дослідник не може оминути цей, без перебільшення, титанічний труд ленінградського філолога. Ось тільки в книзі про перші Шевченкові відвідини України (травень 1843 – лютий 1844) автор посилається на майже пів тисячі цитат із книжкових та періодичних видань ХІХ-ХХ століть, архівів, бібліотек, музеїв, приватних осіб Чернігова, Санкт-Петербурга, Києва, Парижа, Полтави, Львова, Москви, Варшави, Одеси, Кубані, Швейцарії… У книзі скрупульозно досліджується маршрут слідування молодого, але вже відомого в рідних краях поета й художника – Чернігівщиною, Київщиною, Полтавщиною, Черкащиною, аж до острова Хортиці на Запорожжі, знайомство з Пантелеймоном Кулішем, родиною Рєпніних у Яготині, Закревськими, Яковом де Бальменом й іншими веселими «мочемордами», а також багатьма українськими поміщиками, не всі з яких витримували іспит на людяність від народного митця – теперішні дослідники ці соціальні моменти в біографії народженого в кріпацтві намагаються обминати. Ба більше, у книзі радянського часу зустрічаються прозорі антиросійські настрої, зокрема згадка про «недавно видану в Брюсселі й нелегально поширювану в Росії» книгу французького мандрівника Адольфа де Кюстіна «Россия в 1839 году», розповіді про публічні лекції професора Московського університету Тимофія Грановського, який виступав «проти страхітливого російського середньовіччя, що дожило до дев’ятнадцятого віку». Навіть любителі смажених фактів можуть поживитися із книги П.Жура: наприклад, про явний плагіат Шевченка з російського популярного в ті часи сліпого поета Івана Козлова… Акцентую цей рідкісний факт особливо для тих, хто сьогодні вишукує в молодих поетів збіги метафоричних троп і намагається ганьбити це як непрощенний гріх…
Книга наповнена й іншими цікавими фактами: у своє перше літо Кобзар ще застав живим майже столітнього свого діда Івана, який недавно одружився втретє на віку, з 90-літньою Марією; того, 1843-го, року в одному рідному селі Шевченка нараховувалось 17 покриток – як наслідок поміщицько-дворянського глумлення над безправними дівчатами; у червні 1843 року місто Єлисаветград одвідував Євген Гребінка (краєзнавці, в яких довідниках це зафіксовано?); «Ночами по балках та дібровах вили вовки. Їх тоді розвелося тут так багато, що на хижаків оголосили загальне полювання по всьому краю»… А як тобі, читачу, сприймається той факт, що в ті часи, аби з Яготина відвідати Хортицю, треба було потратити на дорогу три-чотири доби? Цінуймо цивілізацію!
(Зараз ось із Вікіпедії я довідавася, що лауреат Шевченківської премії 1980 року за «Шевченківський словник» Петро Жур у роки Другої світової війни служив у СМЕРШі – у 31 рік уже мав звання підполковника – й на його руках десятки чи й сотні жертв. Хтось подумає: як це могло поєднуватись в одній людині? А могло. Страшна нелюдська система гуманітаріїв штовхала на шлях катів. Прикладів цьому більш, ніж можна собі уявити.)
13 грудня
Краєзнавця Юрія Матівоса шаную за україноцентричний його світогляд у всіх книгах, які вийшли з-під його пера. Однак не можу сприймати його дуже сумнівних гіпотез, за які йому не раз перепадало на горіхи, але він і досі, у поважному віці, продовжує ними забавляти читачів і себе насамперед. Ось в останній публікації сайту «Кропивницький: час-time» Юрій Миколайович згадує, як в радянські часи він втрапив на Новодівичий цвинтар у Москві і як його здивував пам’ятник мхатівському артисту Михайлу Леніну. Та й робить висновок, що вождь світового пролетаріату саме від нього перейняв собі псевдо: от, мовляв, приїжджав театр на гастролі в Сімбірськ і юному Ульянову сподобався цей лицедій… Стоп! Цей артист на десять літ молодший від Ілліча: коли контужений марксо-енгельсівським «маніфестом» вперше підписав свої роздуми псевдонімом Н.Ленін, то 19-річний киянин Ігнатюк (не ІгнатОвич, як пише Матівос) тільки-но вперше приїхав у Москву вступати у школу Малого театру. І зовсім не від свого навчителя О.Ленського згодом взяв театральне ім’я, а, як пишуть його друзі-сучасники, від імені своєї першої дружини Олени…
Одне слово, повний швах, Юрію Миколайовичу! Багато різних версій існує про походження поганяла одного з найкривавіших світових диктаторів (від річки Лени, від прізвища Оленін, яке носив герой повісті Л.Толстого «Казаки», від реального Н.Леніна, з чиїм паспортом Ульянов переправлявся за кордон), хоча за життя його ніхто так і не спитав про це жодного разу.
18 грудня
(Електронний лист до Станіслава Новицького, м.Харків) воскресіння Станіславе, добрий день! Дякую за надіслану добірку. Щиро скажу тобі, що лишень тепер я по справжньому відчув і впевнився, що ти поет. У кожному своєму надісланому вірші. Бо досі мене брали сумніви і після першої, і після другої твоєї книги. Сумніви були тому, що здавалось: ось хоче хлопець бути поетом – начитався, намріявся, заохотився, іще трохи пограється та й облишить… А ось ця добірка мені каже: поет. Я ще шукаю і знаходжу якісь орфографічні чи римувальні огріхи («пам'ять горе переборить» – переборе, «усе минулось пам'яттю народа» – народу, «Вже так давно не чув твій голос вже так давно не бачив твої очі» – твого голосу, твоїх очей, «тихо піду край села» – на край села або краєм села), хоча поетам дозволяється недозволене: і в Шевченка проти норми можна «блішок» нашукати. Але головне – музика! Її Терен давно помітив, тому й стелив тобі зелену вулицю; у нього нюх бездоганний. А мене ти збив був з пантелику, коли перший раз приніс поезії, які можна було сприйняти хіба візуально на відстані двох метрів – слова у стовпчик на папері: пригадуєш? А зараз я вже не зважаю на твоє вибіркове римування (десь є, а десь не є), зате трапляється внутрішнє («осіннє провидіння», «на дощ весни що снився восени», «пам'ять горе переборе»). Зараз я не марикую на відсутність розділових знаків, бо читач їх сам розставить, як захоче…
Василь Бондар.
23 грудня
За три дні переклав з білоруської оповідання Васіля Бикава «Жоўты пясочак» (із книги «Сьцяна», Менск, «Наша Ніва», 1997, 384 с.). Це швидше невелика повість не тільки за обсягом (44 сторінки у книзі), а й за кількістю героїв твору (лиш головних семеро), за розмаїттям географічних та часових просторів, за зміною напруг драматичної оповіді. Найтрагічніший рік існування імперії СРСР – 1937-ий, тюремна машина, очолювана помічником коменданта в’язниці молодим лейтенантом НКВД, везе на стрільбище чергових шістьох, приречених судовими трійками на смерть: селянина, поета, залізничника, грабіжника-рецидивіста, колишнього дворянина, недавнього енкаведиста – соціальний зріз тодішнього суспільства. Автор подає історію кожного «ворога народу». У дорозі транспорт потрапляє в калабаню, з якої вибратись допомагають самі приречені. Завершується дійство розстрілом. До останньої хвилини усі вірять у помилковість засудження, у можливий порятунок. І жоден навіть подумки не збирається чинити бодай найменшого спротиву чи спроби втечі. Така гнітюча правда. Об’єктивна типізована правда чесного письменника Васіля Бикава.
Не знаю, чи перекладався цей твір українською. Врешті, для мене це не так важливо. Важливо було самому це зробити як вияв шани до великого майстра. Іще хотів би я перекласти його повість «Облава», але маю лиш російський переклад («Новый мир», №1, 1990, с. 97-140). І надрукувати повісті у «Вежі», аби читачі землі, яку молодший лейтенант артилерії визволяв від фашистів у січні 1944-го, пізнали його не тільки як неперевершеного літописця Другої світової.
29 грудня
Нащо я беру з бібліотеки й читаю книгу Світлани Талан? Я знаю, що це «мило», але беру. Бо хочу дізнатися: чому її романи друкують видавництва підвищеними тиражами і поширюють по всій країні? чому читачі такі падкі на подібне чтиво? З твердої обкладинки книги «Просто гра» (Харків, «Клуб сімейного дозвілля», 2021, 288 с.) червоно горить-кричить ярлик «Золота письменниця України».
Дівчина-студентка з багатої родини бізнесменів-медиків закохується в бідного слюсаря, вагітніє від нього, батьки відмовляють її й знаходять відповідно своєму статусу хлопця, випускника зарубіжного університету і їм ця операція вдається, оскільки бідний слюсар, бажаючи здивувати кохану своєю спритністю, позичає в кримінального авторитета під заставу материнської хати солідну суму зелених, аби розгорнути власний бізнес («буду купувати касети з бойовиками, де Джекі Чан у головній ролі, а ще – еротику»), але навіть не зумів донести ті зелені додому – його пограбували і доля робить крутий поворот… Цікаво? Це лише п’ята частина тексту. А так буде й надалі: тут стільки кульбітів і піруетів, що голова макітриться від цих вигадок. Натуральне «мило», яким сьогодні набехкані усі телевізійні канали. І все дуже просто, бо схематично. Ні тобі психологічних терзань, ні озирань на громадські настрої, не кажучи вже про бодай натяк на світоглядні розмисли, пошуки ідеалу чи засудження філософії душевної глухоти… Ба більше: в епілозі твору той кримінальний авторитет логічно стає першою державною особою в регіоні. Одне слово – списано з української дійсності? Якби ж не так поверхово та примітивно. Вибагливий читач це відчуває на кожній сторінці: «зрада вбиває кохання», «хто зрадив один раз, той легко обманить і вдруге», «розпливлася в широкій усмішці», «губи кольору стиглої вишні», «будь-яка правда краща від солодкої брехні», «материнство – це щастя для жінки», «батько не той, хто зробив дитину, а хто її виховав», «кохання… це не лише поцілуночки та секс, а ще й відповідальність»… Незбагненна мудрість!
І взагалі: нащо це все написано? Відповідь – у назві книги. Одна з героїнь зізнається: «…це була просто гра і нічого більше!». Література як забава.
Та й Талан же сьогодні не одна така – це «нова українська літературна хвиля»… Таке враження, наче хтось спеціально просуває сміття у друк, аби познущатись і з убогої та покривдженої мови твору (клична форма від імені Ілля і т.п.), і з місії літератури, і з наших читачів, у яких пандемія остаточно відібрала нюх.
30 грудня
Хтось же колись першим сказав: текст. Не роман, не інтерв’ю, не нарис чи новела, довідка чи монографія, критична стаття чи фейлетон, повість чи вступна стаття, не образок, не спогад, не… Бо все – текст. Тільки текст і годі. Оте колись недоречно мовлене і багато разів уже висміяне означення сьогодні стає реальністю. Жанри настільки змішуються, що вони перестають існувати. Вони стають текстами.
Ось і твори під обкладинкою «20+1 або Земля мертвих» хай попробує хтось назвати мемуарами. Бо мемуари – це ж твори про колись живих людей. Живих і відомих, навіть знаменитих. От хтось би написав про живого чоловіка, автора багатьох романів (Андрій Кондратюк): «…він і всміхався сторожко, підвертаючи губи всередину рота: “Я кролік. Я – кроткий…” – і з сивої голови пряли-голубіли сполохані очі»? Такі ж принизливі рядки можна в книзі зустріти і про Загребельного чи Лубківського, кинуто тінь на велику Ліну… Зате скільки симпатії у описах більшовицького манкурта Лімонова: «Його рядки часто діяли як життєствердні ін’єкції», «…я однак і далі любив того роздовбая, квітчастого, зухвалого, вибухаючого енергією, котрий знаходить такі слова і розставляє їх у такому порядку, що після цього пропадає всяка охота читати будь-кого іншого, який смачно й точно вихоплює з життя саме те, що потрібно і про що я теж говорив би, просто не наважувався виповісти…».
Чому так? Я намагаюсь відповісти сам собі на це питання. Бо мене і дивує, і захоплює ця сповідальна проза Павла Вольвача. Наскільки точно, делікатно й з характерними деталями написано спогад «Двоє» про Івана Гнатюка і Миколу Кравчука (дуже різних за долями, характерами, темпераментами, способом життя і творення), наскільки тепло й зворушливо про Миколу Вінграновського, настільки грубо й відразливо, аж бридко про Івана Драча. Так, Вольвача з його «махновськістю по роду й по духу» притягують люди неординарні, але чомусь насамперед соціально упосліджені, морально деградовані (як отой музика Вася Гонтарський чи художник-алкоголік Ягода) і вони близькі йому, значно ближчі, здається, ніж інтелігентні та благополучні. Тому останніх він подає, насміхаючись над ними. І взагалі про відомих та авторитетних пише так, наче прагне їх розвінчати, показати насамперед їхні негативні сторони, особливо це стосується тих, хто не зовсім прихильно чи байдужно сприйняв творчість самого Вольвача.
А з третього боку, зображаючи столичну письменницьку богему, переважно поетичну, малює пияків, шамотню матюкливу такими фарбами, що стає не по собі, коли думаєш про таких поетів. Це сіль української нації? Ми вироджуємось?
м.Кропивницький