Володимир КИРПИТА
ПЕРЕКЛАДИ ІЗ ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛІРИКИ
Філіпп ЖАККОТТЕ
(1925-2021)
Я знаю…
Тепер я знаю, що нічого я не маю,
ба навіть золота, що зжовкло на гіллі,
ще менше – днів, що в завтра відлітають
зі змахом крил до щасної землі.
Вона була там, емігрантка в’яла,
слабка краса з печаллю таємниць,
в тумані вся. Мабуть, її зухвало
по дощових лісах хтось заведе кудись.
А за порогом знов несправжняя зима,
співа снігур, свій заклик і нема
зупину, як в плюща. Та в кого правда є
про сенс його? Мене, я бачу, не стає
немов вогню того в присутності туману,
що вітер оживля і загаса. День тане.
Альфред де МЮССЕ
(1810-1857)
Пісня
Серцю слабкому сказав я слівця:
Хіба не досить із нею кохатись?
І чи не бачиш, що вічно мінятись, –
Щастя втрачати своє без кінця?
Серце мені відказало: не досить,
Зовсім не досить із нею кохатись;
І чи не бачиш, що вічно мінятись, –
Значить втішатись від спогадів досі?
Серцю слабкому сказав я слівця:
Хіба не досить до смутку вдаватись?
І чи не бачиш, що вічно мінятись, –
Це натрапляти на біль без кінця?
Серце мені відказало: не досить.
Зовсім не досить до смутку вдаватись;
І чи не бачиш, що вічно мінятись –
Значить від смутку втішатися досі?
Жан де ЛАФОНТЕН
(1621-1695)
Смерть і вмираючий
Смерть не заскочить мудреця;
Завжди готовий він піти
Бо знає, як оповісти
Про час, коли уже проб’є година ця.
Цей час вміщає всі часи прожиті:
Його ми ділимо на дні, години, миті,
Ніщо данини не обмежить
Йому; всі в його владі, все йому належить;
Дружина королеві, як народить,
І ледь на світло глянуть діти,
Є той, хто іноді приходить
Назавжди, щоб повіки їм стулити.
Не захистять вас і на чверть
Величчя і краса, чесноти, юність літ,
Краде усе зухвало Смерть.
Колись її багатство збільшить цілий світ.
Нічим не нехтують отак,
Я мушу щиро це сказати,
І не готуються ніяк.
Один вмираючий, що зміг за сотню стати,
Все нарікав на Смерть, що швидко так вона
Вже зараз його змушувала йти,
Не склавши заповіт сповна,
Не попередивши. «Навіщо чиниш ти
Зі мною так? – сказав він: – Зачекай-но трохи.
Жона не хоче, щоби я без неї йшов;
Я маю ще подбати про троюрідну небогу;
Дозволь добудувати ще один альков.
Яка настійна ти й безжальна знов!»
«Старий, – сказала Смерть, – у тебе очі хижі;
Ти нарікаєш на мою поспішність марно.
Хіба тобі не сто? Знайди мені в Парижі
Хоч двох таких старих, а пошукай-но гарно.
Я мала, кажеш, попередити раніше,
Щоб ти готовий був до цього:
Тоді б уже ти склав свій заповіт,
Онук щасливий, а твій дім, як квіт;
Чи не достатньо попередження такого
Як те, що важко йде життя,
Коли і розум й почуття,
Все пропада? Ні слуху, ні смаку:
Здається, все тобі невпам’ятку:
Твоя зоря занадто лагідна до тебе:
Шкодуєш за добром, якого вже не треба.
Побачив ти товаришів своїх,
Померлих, кволих, або ледь живих.
Хіба ж оце тобі ще недостатній звіт?
Отож не заперечуй, старче.
Для Франції так мало значить,
Якби ти й склав свій заповіт».
Смерть мала рацію. У цьому віці слід
Відходити з життя так, як ідуть з бенкету,
Господареві вдячні, й все склавши до пакету;
Допоки ж можна відкладати перехід?
Ти, старче, ремствуєш; вмирають молоді,
Поглянь – ідуть, біжать туди,
До мертвих, правда, славні і красиві,
Часами впевнені, а іноді спесиві.
Кричати це тобі – клич марно пропаде:
Найближчий до мерців, з найбільшим жалем йде.
Патрис де ЛА ТУР дю ПЕН
(1911-1975)
Діти Вересня
Жулю Сюперв'єль
Усі ліси були низьким туманом вкриті,
Пустельні, пухлі від дощу і тихі;
Через вітрів північних подуви сердиті,
Шукають Дикі Діти в інше небо вихід,
Й несуть вітрильники їх в простори відкриті.
Я ніби чув крил їхніх посвист уночі,
Коли спускалися вони до водориїв,
Де на весь день вони лишаться, втікачі;
Й птахів, що подались від рідної стихії,
З бентежним криком над болотом летячи.
З кімнати, де важка задуха, на світанні,
Пішов я, безталанний, до узлісся;
При світлі місяця бурштиново-туманнім
Сліди, місцями невиразні, віднайшлися,
Сліди Дитини Вересня надранні.
Були легкими, але сплутаними кроки,
Вони зустрілися спочатку між вибоїн,
Де в затінку, серед дерев високих
Він пив і, очевидно, спрагу заспокоїв,
Щоб відновити вранці ігри одинокі.
А потім загубились далі, серед буків,
Його нога ледь помічалась на землі;
І я сказав собі: можливо, ради злуки
З супутниками, щоб продовжити політ,
Він прийде, тремтячи від страху і розпуки.
Він буде тут, він з’явиться, видимо,
У напівсвітлі, що здіймається на сході,
Зі зграями птахів, що пролітають мимо,
І з оленем тривожним, що тамує подих,
Відчувши ніздрями загрозу ледь вловиму.
День крижаний піднявся над болотом;
Навпочіпки сидів я тихо самотою,
Спостерігав я за приходом і прильотом
Козуль лякливих, що ішли до водопою,
Й крикливих воронів, що мчаться з розворотом.
І я кажу собі: я – Вересня Дитина,
Душею, серцем і палахкотінням віч,
В мені така ж жага пекуча і невпинна,
Й бажання дике бігти десь у глупу ніч,
Кімнат задуху залишивши звинно.
Мене він, безумовно, матиме за брата,
Можливо, дасть мені одне з своїх імен;
Мій погляд дружній може в ньому запалати,
Якщо він не вжахнеться, здибавши мене,
Коли я бігтиму, його щоб обійняти.
Як птах поранений, він утече, дикун,
А я за ним, аж не попросить він пощади,
Поки не спиниться знесилений бігун,
До смерті загнаний, готовий до заглади,
Як під сокирою розпластаний каплун.
Тоді його на руки бережно візьму,
По крилах ніжно проведу рукою,
Його маленьке тіло легко підніму
І, мріючи про недосяжне, заспокою,
Весь час по-дружньому всміхаючись йому...
Але ліси були низьким туманом вкриті,
Й північний вітер підніматися почав,
Лишивши всіх, у кого крила слабовиті,
Усіх, хто загубивсь, і всіх, хто мертвим став,
Хто інший шлях обрав у простори відкриті!
І я сказав собі: не в цьому біднім краї
Свою зупинку б гурт Дітей здійснив;
Якби хоча б один відбився геть від зграї,
За вечір він усю б жорстокість зрозумів
Пустельних цих боліт, в яких легенд немає.
Шарль БОДЛЕР
(1821-1867)
Ворог
Моя юність була, наче темна гроза,
Лиш подекуди сяючим сонцем залита;
Грім і зливи рясні так спустошили сад,
Що в нім мало лишилось плодів соковитих.
Вже думок моїх осінь торкнулася клята,
Без лопати й граблів обійтися годі,
Щоб затоплені землі докупи зібрати,
Там, де ями-могили порили води.
І хто знає, чи квіти з моєї мрії
У промитому ґрунті знайти зуміють
Чудодійну поживу, що дасть їм силу?
– О скорбото моя! Час життя пожира,
Ворог ниций гризе наше серце і тіло
І від крові міцніє й росте як мара!
м.Олександрія
Перекладач про себе
Народився 13 червня 1949 року в місті Олександрія Кіровоградської області. Батько, Кирпита Микола Климентійович, був на той час робітником, а мати, Маркова Олександра Петрівна, викладала у вечірній школі для глухих. До школи №1 пішов 1956 року, згодом наш клас перевели до школи №11. Навчався не відмінно, але добре. Найкраще мені давалася французька мова. Правду кажучи, вдома я завдання не виконував, хіба що письмові. Вчителька Юлія Іванівна, звичайно, помічала це, бо видно було, що вона не завжди задоволена мною, хоча, порівняно з іншими, я був успішнішим і здебільшого мав п’ятірки. Якось на уроці мені подумалося: якби я був учителем, ото б я їх навчив… І ця думка стала пророчою. Пізніше, 2019 року, згадав про це у вірші «У школі я вивчав французьку мову».
У шостому класі написав перший свій вірш. Чомусь про осінь. Хтось із однокласників дізнався і розповів класній керівниці, а вона змусила мене зачитати вірша на виховній годині. Наступні вірші з’явилися років через два. До речі, моя мама теж займалася літературною творчістю: в її архіві я натрапив на чернетки дописів до газет, кілька віршів і гуморесок.
Після закінчення 8 класу вступив до Олександрійського педагогічного училища. Запам’яталося, що екзамен з української мови у мене приймав Сергій Григорович Гончаров (1902–1988). Лише набагато пізніше я довідався, що він був поетом і прозаїком, журналістом, учасником «Нової генерації», автором двох збірок оповідань і писав під псевдонімом Сергій Тасін.
Французьку мову викладала Орел Надія Олександрівна. На уроках французької мови ми не тільки читали і перекладали, а й вивчали вірші та пісні, які потім лунали зі сцени. Вчительці я присвятив одного вірша. А коли на другому курсі закохався, то написалось кілька. Останню присвяту написав позаторік.
Після закінчення педучилища працював у школах Олександрійського району й рідного міста вчителем трудового навчання. 1974 року закінчив факультет романо-германської філології Київського державного університету імекні Тараса Шевченка. Ще студентом написав вірш французькою мовою, якого пізніше переклав українською. Тоді ж переклав вірш Шарля Бодлера «Ворог», якого нещодавно записав по пам’яті і підправив. У кінці 60-их у райгазеті «Ленінський прапор» було надруковані мої вірші «Ровеснику» та «Научим верить и мечтать». 2020 року у столичному видавництві «Дух і літера» вийшла збірка віршів Осипа Мандельштама, де вміщено 6 моїх перекладів: «Із виру і злого, і в’язкого… », «Гойдає вітер витончене віття…», «Адміралтейство», «Про ті часи прості і грубі…», «Що співа годинник-коник», «Тут повітря лунке і вологе…».
Зараз я перекладаю здебільшого французьких поетів. Переклади розміщую на своїй сторінці Фейсбуку. Зокрема, 25 червня цього року там опубліковано мій дозволений переклад вірша «Україна», написаного Марі Ганьон.
Моя донька Тамара переклала 5 віршів, що увійшли до збірки німецькомовних поетів.
Броніслав КУМАНСЬКИЙ
ІВАН ОМЕЛЯНОВИЧ, ФІЛОСОФ
Іван Омелянович проснувся, але, за давньою звичкою, розплющувати очі не поспішав. Прокидаючись, він завжди намагався пригадати, що йому снилося цього разу. Вірив у віщі сни, хоч у сонники ні Фрейда, ні Міллера чи баби Ванги ніколи не заглядав. Достеменно знав, що конкретно присниться йому до грошей, а начальство уві сні – не до добра. І мав тому своє пояснення: існування ще не дослідженого інформаційного зв’язку часу і матерії, котрий проявляється за невідомими поки що законами. Цим, на його переконання, пояснюються не тільки віщі сни, а й такі унікальні явища, як ескстрасенсорика, ясновидіння і феномен Вольфа Мессінга.
«Прокрутив» у пам’яті побачене. «Моя Ксантиппа сказала б: «Дурне спить, дурне й сниться». Ці слова дісталися їй у спадщину від матері, філософової тещі, котра взагалі не сприймала снів усерйоз. Дружина Скічка – Тетяна Василівна була жінкою лагідною, а називав він її Ксантиппою через те, що говорячи про свого чоловіка з подругами, зазвичай казала: «А мій Сократ…». І в цьому теж був якийсь зв’язок. Адже одружився Іван ще студентом, дослухавшись до того ж таки Сократа: «Трапиться гарна жінка – станеш щасливим. Погана – станеш філософом». Філософом він став би й без неї, але ж сказав великий грек: «Женись обов’язково». І він женився – на студентці літературного факультету, родом із Таганрога. Вона дуже пишалася своїм земляцтвом з Антоном Павловичем, всім доводила, що він українець, добре знала твори письменника і нерідко цитувала його. Не поділяла лише один справді крилатий вислів Чехова: «Если человек не пьет и не курит, поневоле задумываешься, уж не сволочь ли он?».
Сьогодні її не було вдома – діти забрали до себе в столицю допомогти консервувати на зиму огірки і помідори. Стосовно останніх Іван Омелянович нічого певного сказати не міг, був до них цілком байдужим, а от на такі огірочки, які консервує його Тетяна Василівна, – ні, на такі не здатен ніхто. Особливо, коли до печені на реберцях…
Іван Омелянович пропрацював весь час у виші. Читав класичну філософію. Доктором філософії не став, обмежившись захистом кандидатської. Студенти дали йому прізвисько Любомудр, знали, що він не педант, але й не милує тих, хто навчається через пень-колоду. Їхні батьки говорили: «Скічко і хабарі – речі несумісні». А необтяжені мораллю колеги, саме за це, називали його «АрхіЛохом». Вже років з двадцять, як на пенсії, однак, «слава Богу, на ногах і при розумі». Не доживає, а живе, не добиває те, що йому залишилося, у «козла», не доганяє молоді літа у клубі «Кому за сімдесят» і не рахує хвороб. Цікавиться усім, що відбувається навколо, за винятком того, хто з ким спить та скільки у кого грошей – ці дві речі його ніколи не цікавили. І має вигляд людини, котрій багато років, але не всі.
А приснився йому… Ватикан. Там Іван Омелянович ні разу не бував. Він узагалі не їздив за кордон – ні за радянських часів, ні після. У ті часи не було дозволу, тепер немає грошей. Втім, їх і тоді бракувало. При своїй викладацькій зарплаті він не бідував, але одягався, умебльовувався і поповнював оселю телевізором, пральною машиною, пилососом у борг. Справдилося ворожіння циганки, котра ще в студентські роки наворожила йому по руці: «Ти ніколи не бідуватимеш, але в тебе ніколи не буде грошей». Як у воду дивилася, чорноока. Все трудове життя прожив у розстрочку. Тепер розстрочки вже немає, є кредит. Але він йому вже й не потрібен. І закордон йому не по кишені, та й їздити далеко важкувато, роки зробили його невиїзним.
Але одна частина Папської резиденції знайома йому так, ніби він там насправді бував, та ще й не раз. Це – зала дела Сеньятуре, де знаходиться Рафаелева «Афінська школа». Власне, не зала, а сама фреска. Репродукція з неї, подарована одним із учнів після поїздки в Італію, висіла на стіні його кімнати. Її він вивчив до подробиць. Он стоїть Епікур у виноградному вінку. Неподалік – Піфагор з учнями, з іншого боку – Архімед, так само з учнями, навчає їх геометрії. В центрі розлігся Діоген, справа вгорі Сократ щось доводить молодому Есхіну. А ось і сам Маестро під личиною Апеллеса – два генія в одному…
«До чого б це?» – думав Іван Омелянович. Філософи йому ніколи не снилися. Щоправда, одного разу, давним-давно, напередодні захисту дисертації до нього уві сні з’явився Протагор і щось там «уточнив» у тексті – Іван Омелянович писав дисертацію про абстрактне мислення і досвід в античній філософії. Тоді було зрозуміло: перед захистом грек зі своєю абстракцією не вилазив у нього з голови. А тепер? Іван Омелянович встав з ліжка, поставив на плиту чайника. Чашка кави зранку – для нього святе. Непоспіхом попиваючи «Jacobs Monarch», щось міцніше заборонив сімейний лікар, Скічко продовжував думати про сон.
Задзеленчав дзвінок, нервово якось так, раз за разом. Іван Омелянович відчинив двері. На порозі стояв Петрович: «Альошка!».
– Що, Альошка? – з тривогою запитав Іван Омелянович, підозрюючи найгірше. Сусід ще якусь мить не міг вимовити й слова, потім видихнув:
– Альошка знайшовся!
І, набравши повітря:
– Щойно подзвонив! Каже, що здоровий. Ніби потрапив у список на обмін. Просив бабульку поцілувати, він же не знає, царство їй небесне… Привіт передає…
…Вони мешкають по-сусідству, в одному під’їзді, на одному поверсі першого збудованого в їхньому мікрорайоні будинку. Аборигени, так би мовити. Приятелюють. Василь Петрович Кулик – колишній будівельник, теж пенсіонер, на півтора десятка років молодший за Скічка. В їхньому віці – це вже не різниця, тож з часом сусіди перейшли на «ти», один до одного звертаються по-батькові. Петрович часто радиться з філософом у глобальних, як він каже, питаннях. Омелянович звертається до нього як до спеціаліста, коли треба у квартирі щось пришпандьорити. Сусіди Івана Омеляновича – гарні люди. Шкода, не склалося у їхнього сина. Довго не женився, а як оженився, так і зажурився. Подружнє життя не залагодилося вже невдовзі після народження сина. Всьому виною гроші. Правду кажуть, що вони – велике зло, тим більше, коли їх не вистачає. Для когось це випробування, для когось – привід ганятися за хвостом Жар-птиці. Ігорева дружина подалася «виносити горщики» в Італію та там і забула, звідки родом. Не забарився й Ігор – знайшов собі іншу суджену. А їхній син, Альошка, залишився у дідуся з бабусею, за яким вони упадали всією душею. У них хлопець і виріс.
Є такі щасливці, котрим посміхаються знайомі й незнайомі. Альошку любив увесь двір. Ріс він у всіх на очах, змалечку був товариським, не задирався з підлітками, не прагнув верховодити, але й не комплексував, від дорослих не ховався. В школі навчався не краще, але й не гірше за інших. На відміну від багатьох ровесників любив читати книжки, що звело його з Іваном Омеляновичем: з ним можна порадитися, а ще поритися у його бібліотеці. Ходив до української гімназії, спілкувався російським суржиком, як і всі його однокласники разом з учителями. Але у випускному класі раптом перейшов на українську, причому водночас. Одних це здивувало, других насмішило, треті сприйняли як належне, ще хтось цього навіть не помітив. Тільки Діана Семенівна з третього під’їзду, потомственна городянка, якось зауважила: «Алёшенька, ты же городской мальчик, почему не говоришь на нормальном языке?». На що хлопець, як завжди посміхаючись, відповів: «Це ж як, тітко Діно, по матушкє, чи по фєнє?». «Ну что я ему такого сказала? – здивувалася Діана Семенівна, але наступного дня на його привітання відповіла – «Здраствуй, Альошенька. Як твої справи?».
Альошка, за сімейною традицією, вступив у будівельний коледж, закінчив його і потрапив на будову у якесь приватне управління майстром. А як на Сході почалася стрілянина, пішов у військкомат. Василь Петрович і його дружина були категорично проти, але так само категорично Альошка заявив, що не може відсиджуватися вдома, коли його ровесники воюють. «Ви ж мене таким виховали», – сказав хлопець, поцілував дідуся й бабусю і подався на передову. Зі сходу телефонував щодня, чесно обманював старих, що там, де він служить, не стріляють, що почувається добре і наказував берегти себе: «Вам ще у моїх дітей на весіллі танцювати». Потім телефон замовк. Не чути його було місяців зо два, нарешті обізвався. Альошка сказав, що в полоні, просить за нього не хвилюватися, берегти себе. А ще передає Івану Омеляновичу привіт і каже, що він тепер зрозумів, що таке «Ветви одного народа». Після чого почулася брутальна лайка, і телефон замовк. Більше не телефонував. «Очевидно, бойовики дали йому мобілку, щоб поговорив з рідними про викуп, а почули інше», – подумав тоді Скічко, але Петровичу не сказав нічого.
Бабуся не пережила полону внука – плакала, молилася за нього і невдовзі пішла у кращі світи. Василь Петрович залишився сам і ще більше прив’язався до Скічка. Часто заходив до нього, говорили про «що, де, коли», іноді з Іваном Омеляновичем пропускали по склянці-другій домашнього вина – Кулик за містом мав ділянку з десятком кущів винограду. «Афінська школа» на стіні йому подобалася, він уже знав на перелік усіх зображених на картині філософів, пам’ятав кілька їхніх сентенцій. Коли про щось говорили, жартома запитував, удаючи голос вождя всіх народів: «А чьто об етом думают філософі»?..
Скічко живе скромно, він байдужий до речей, зокрема й тих, які купував разом із Тетяною Василівною, котра все життя старалася, щоб у квартирі було не гірше, ніж у людей. Тепер уже фактично нічого не купує. Його б не дуже обходило, коли б у хаті замість паласів лежали прості ткані доріжки, на кухні стояв старенький холодильник «Ярна», а в кімнаті львівський «Електрон» – аби працювали. Зате господар любить своє крісло. Це – подарунок від сина на п’ятдесятиріччя одруження батьків. Саме п’ятдесятиріччя, а не «золоте весілля» – Скічко з іронією ставиться до всіх оцих «срібних», «золотих», «діамантових»… Особливо його дратує, коли жінка, з якої вже, вибачте, пісок сиплеться, одягає на ювілей білу сукню, фату, а гості одуріло кричать: «Гірко!».
– Дурня це все, – каже філософ. – Блаженнійший кардинал Любомир Гузар казав: «Як ото воно старе, а хоче видаватися молодим, то це ж кумедія!».
Син знав, що батько давно мріє про крісло-качалку. Якось побував на виставці майстра з лозоплетіння. Побачивши там батькову мрію – ажурну, ніжну на дотик, гарного дизайну і, до того ж, ексклюзивну, не вагався ні хвилину. Віддав майстру дві тисячі гривень і відвіз крісло додому. До слушної години.
Іван Омелянович не міг нарадуватися з того подарунка, телевізор дивиться тільки у кріслі. Дивиться, правда, не все. «Квартали» – чоловічі й жіночі, бородані в спідницях Скічку не цікаві. Там опускаються нижче пояса, а те, що нижче пояса, він знає і без них. На жаль, із усього багатоголосся тем, у наших телегумористів превалюють усього дві – політика і секс. Політика – як політика, а от секс, особливо коли йдеться про жіночі програми, на думку філософа має ходити по сцені не у заяложених капцях, а на тоненьких каблучках. Цього сучасні коміки не розуміють. Свою потребу в гуморі Скічко задовольняє недолугими програмами, над якими можна з насолодою посміятися. Зокрема, про альтернативну реальність, інопланетян та уфологів. Тут він їх уявно кладе наповал.
Коли Івану Омеляновичу хочеться побути на самоті, він причиняє двері кімнати, всідається в крісло, закриває очі, тихенько гойдається і заглиблюється у думки. Тетяна Василівна в такі години його не турбує, дотримуючись поради улюбленого письменника, що «не варто заважати людині божеволіти». У неї інші клопоти: он у невістки щось там «по женській», на базарі картопля подорожчала, Нінка ніяк заміж не вийде… Омелянович заспокоює її, що кожна жінка має проблеми, картопля сьогодні дорога, завтра подешевшає – ринок, а дівчата тепер не такі дурні, як коли ти виходила заміж… Одне слово – кожному своє.
У подарованому сином кріслі Іван Омелянович розмірковує над явищами і проблемами, незалежно від їхньої значущості. Їх він аналізує за власною методикою: поглянути на ситуацію збоку, проаналізувати, чому так сталося, і шукати відповідь, як із цього вийти. Та про що б він не думав останнім часом, все повертається до демократії, бо на ній зав’язано все, що діється сьогодні в нашій країні. У тому, що Україна – демократична держава, він не сумнівається ні на копійку. Так само ні на гріш не жалкує за розвинутим соціалізмом. Але якась ця демократія дивна. Ніби має бути владою народу, який і є її єдиним джерелом. Та виходить так, що народ і не знає, що вона з ним робить. Ті, кого він делегує у владу, крутять країною, як циган сонцем.
Філософи – не ясновидці. Якби Іван Омелянович жив у столиці, він багато речей сприймав би як даність. Маючи вдосталь непублічної інформації, розумів би, що десь і справді так, а десь інакше й не могло бути. Але Скічко живе хоч і не далеко, однак і не близько від неї. Тому сприймає усе, що діється, з безпосередністю провінціала, тож його міркування, як на філософа, не завжди бездоганні. Але є те, в чому він не помиляється, чого категорично не сприймає і що становить його позицію. Він знає про недосконалість роду людського. Однак не розуміє, як можна наживатися на солдатській крові, залишити на смітнику новонароджену дитину чи не надати допомогу вмираючому через те, що у нього немає грошей. Не розуміє, чому людство знищує те, без чого саме загине, або те, що відродити вже ніколи не вдасться. Часом задумується над природою влади, потрапивши куди, вчорашні правдолюбці забувають і про правду, і про совість, і про честь. Влада псує чи проявляє?
Відповідно до об’єктивної дійсності, як любить висловлюватися філософ, восени дозріває виноград.. І згідно з категорією буття його треба збирати. Коли природа підбиває підсумки за літо, Василь Петрович запрошує Скічка до себе на дачу, на виноградник. Воно, правда, тільки слово, що дача: п’ять сотих землі та будиночок з однієї кімнати і кухоньки. Сусіди по кооперативу дивувалися: такі можливості мав чоловік, усе життя у виконробах проходив, стільки будинків звів у місті, а чогось путнього для себе так і не збудував. Ніяк не могли втямити, що «путній будинок» йому просто ні до чого. І виноградника – до десятка кущів «Лідії» та «Ізабелли» цілком вистачає. Решта – кілька дерев, швидше для затінку, і суцільний килим із низькорослої газонної трави.
Сріблилося павутинням бабине літо. Небо дихало синім холодом, але сонечко ще пригрівало. «Скоро поллють дощі», – подумав Іван Омелянович, кладучи в кошик доспіле гроно. Він любив осінь з її довгими вечорами, тихим дріботінням дощових крапель і ностальгійним сумом без жалю… Колись ще було курликання журавлів у вечірньому небі, він уже й забув, коли чув його востаннє.
– Ти, Петровичу, давно чув журавлів? – запитав Кулика.
– Давно… Не пам’ятаю вже, й коли.
– Отож і я. В дитинстві, бувало, лежиш у ліжку, вже й спати пора, а вони за вікном – курли-курли… Дівчатам спати не дають солов’ї, а мені не давали журавлі. Їх тоді багато пролітало над нашою хатою.
Помовчали.
– Альошка не дзвонив? – запитав сусіда.
– Ні, Омеляновичу. Як озвався один раз, та й по тому… Мабуть, не побачу я більше внука, – відчувалося, що Василь Петрович починає занепадати духом.
– Тримайся, Петровичу. Все буде добре. Життя – воно таке: чорне-біле, чорне-біле. Як зебра.
– Еге ж. А під кінець – хвіст.
– Не відчаюйся, рахуй у зворотньому порядку.
– Я вже починаю думати, чи не завинив чимось перед Богом. Кажуть, він за гріхи карає до сьомого коліна.
– Дурниці, – заперечив Скічко. – Господь – не Сталін, у нього діти за батьків не відповідають.
Крісло для Івана Омеляновича стало його бункером, в якому філософ відгородився від світу, не бажаючи чути, що там робиться в парламенті, уряді і його рідному місті. Часом любить і подрімати в ньому. Тетяна Василівна знає, коли чоловік у кріслі, доступу до нього немає. Нікому. Їй теж: за життя вони переговорили, здається, про все, а для дрібниць є інший час. Години на самоті приносять Івану Омеляновичу справжнє задоволення, задоволення інтелектуальне – найвищу втіху для людей його складу. Іноді це роздуми, часом – віртуальні дискусії. В думках сперечається з уявними опонентами, розмовляє з друзями та колегами, не забуває і «старих філософів», особливо греків і римлян. Здається, на всіх вистачає розуму. Та якось сусід його запитав:
– Омеляновичу, чому світ такий недосконалий?
– Він досконалий, – відповів філософ, – тільки десь по дорозі збився зі шляху.
І раптом відчув, що де саме, не може відповісти й сам собі.
Дивно він останнім часом почувається. Чогось йому не вистачає, до душі підбирається порожнеча, смокче під серцем. Сумніви? Скічко невесело посміхнувся: «Зневіру Фома Аквінський вважав смертним гріхом». Дожився.
Про відступ як такий Іван Омелянович теж думав часто. Кожен із нас несе на собі якийсь гріх. Ось його починає змагати зневіра. Тільки хто на світі не сумнівається, і де межа між сумнівом і розчаруванням? Він знає, що в основі всіх людських пороків лежать прості хімічні реакції, котрі відбуваються в організмі. Тільки це йому ні про що не говорить. Кохання – так само хімічні реакції, але від того воно не перестає бути таїнством. І чи світ справді злетів з котушок, чи це Скічку тільки починає здаватися? Сумно.
Позбутися сумнівів йому допоміг колишній студент Сашко Рак, тепер уже Олександр Семенович. Вони випадково зустрілися на передсвятковому ярмарку, який традиційно влаштовується на площі перед мерією. Привіталися, пройшлися до найближчої ятки, замовили каву. Олександр розповів про себе. По закінченню інституту повернувся у село. Напевне, так і пропрацював би все життя учителем, був би шанованою людиною, очолював на виборах територіальну комісію і спокійно дожив до пенсії. А, може, й дослужився б до директора школи. Але на голову звалилися роздержавлення, розпаювання, ринкова економіка і все таке інше. Запахло трохи більшим, ніж сто двадцять гривень на місяць.
Його батьки отримали земельний пай, і Сашко, залишивши роботу в школі, об’єднався з кількома родичами та створив фермерське господарство. Спочатку справи пішли добре, щось купили з техніки, збудували ковбасний цех, заклали млин і пекарню. Та виявилося, що для успішного господарювання тільки працьовитості й розуму мало, потрібне ще щось, економічними законами не передбачене, і чого Сашко не мав – не так виховувався. А тут ще й гривня почала дешевшати. Одне слово, Ракове фермерське господарство збанкрутувало. Щоб налагодити справи, узявся запроваджувати в селі торгівлю, але й тут йому не поталанило – знайшлися спритніші. Подався в місто. Брався за різні справи, та графа Монте-Крісто із нього так і не вийшло. Розчарувався, впав у депресняк. Допоміг випадок – прочитав у газеті, що реабілітаційному центру при госпіталі потрібні психологи. Колись захоплювався психологією. Спробував, вийшло. Працює, відчуває себе потрібним, на життя вистачає. «Пригадуєте, ви нам говорили про сродную працю Сковороди? От і я зрозумів нарешті, що людині потрібно не так уже й багато – тільки те, що їй потрібно».
Сашко запросив Івана Омеляновича до себе в центр. Скічко побував там, побачив, як глибоко травмованим людям повертають віру у себе, запропонував і свої послуги – на волонтерських засадах. Адже він – і філософ, і педагог, і взагалі багато чого бачив на світі.
Першим його підопічним став двадцятирічний хлопчина, доброволець, пішов на фронт з музичного училища. Поранення отримав через юнацьке шалапутство: показав з окопу «тій стороні» середнього пальця і став мішенню для снайпера. Куля влучила в долоню, розтрощила її, почалося запалення, лікарям довелося ампутувати кисть правої руки. Хлопець страждав: чи не подумали бойові товариші, що спеціально виставив руку, аби отримати поранення. І що вже не стане музикантом. А ще дівчина, котра обіцяла «дочекатися героя», побачивши його куксу, сказала, що її треба обнімати двома руками, а не однією.
Іван Омелянович найперше запитав юнака, чи підтримує він зв’язки з побратимами. Почув, що ті йому телефонують, поздоровили з нагородою – орденом «За мужність»: за кілька днів перед пораненням він витягнув з підбитої під час артобстрілу машини трьох закривавлених військових. Хлопці про нагороду дізналися раніше, ніж вона прийшла у військкомат.
– А ти комплексуєш! Та якби вони в тобі сумнівалися, хіба б телефонували?!
Філософ щодня зустрічався з хлопчиною, розповідав, як складалися долі інших інвалідів.
Он Володимир Васянович, підірвався на фугасі, втратив ногу. Після реабілітації повернувся на передову. Олександр Чалапчій залишився взагалі без ніг. Став волонтером. І скільки їх, таких… Немає кисті правої руки? Не біда – хреститися можна і куксою, а чарка не випаде й з лівої. Коли ж серйозно, то Рєпін після того, як у нього почала всихати правиця, навчився писати лівою. Не зможеш стати музикантом? Але ж то не кінець. Поступай у консерваторію на теоретичний, це ж так прекрасно опинитися у всьому огромі світової музики!
– А щодо дівчини… Знаєш, добре, що це трапилося тепер. Це ти зрозумієш пізніше.
Розмови з учорашнім добровольцем робили свою справу. Він усе більше відкривався, почав посміхатися, щось розповідати. А одного разу пропустив зустріч. Наступного дня вибачився:
– Пробачте, Іване Омеляновичу. Не зміг прийти. У мене було побачення…
Тепер Скічко чи не щодня зустрічається з ветеранами. Спілкуючись із ними, дійшов істини: кожен із нас має борг перед тими, хто побував у окопах, а чиновники мають вітатися з ними словами: «Маю за честь!».
Цієї ночі Скічку ніби нічого особливого й не снилося. Вранці він, як зазвичай, сидів у своєму кріслі перед телевізором, дивився останні новини, пив свій «Jacobs Monarch». Тетяна Василівна поралася на кухні. Була неділя. Хоч обоє вже давно на пенсії, за старою звичкою «у вихідний» вона завжди намагалася приготувати щось смачненьке. Пролунав дзвінок. Скічко непоспіхом встав з крісла, підійшов до дверей, відчинив. На порозі стояв Василь Петрович. Обличчя його сяяло так, що будь яке порівняння здавалося б банальним.
– Альошка повертається! Альошка! Потрапив під обмін. Тільки що дзвонив. Перетнули лінію, вже у своїх! Буде вдома! Вже скоро!
І він розридався.
…Десь на сході гриміли гармати, вибухали міни. А на кухні, у самому центрі України, дзвенів посуд – літня жінка мила тарілки після смачненького. За столом навпроти Рафаелевої картини сиділи двоє літніх людей, один зовсім літній, другий дочасно посивілий, і говорили про мінливість долі, про те, що ось скоро повернеться Альошка – жаль, що Марія Михайлівна не дочекалася, він, Василь Петрович, влаштує бенкет на весь двір, женить онука, правнуки підуть, шкода, Маруся їх не бачитиме. А, може, звідти… А ще, як війна закінчиться…
– Що про це думають твої філософи, Омеляновичу? – запитав сусід уже без гумору.
– До біса філософів! – вигукнув той, піднімаючи склянку. – Вся їхня мудрість не варта цього факту: Альошка по-вер-та-є-ться-я-я!!!
м.Кропивницький
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, травень)
4 травня
Весь квітень читав одну-єдину книгу «Отакі ми, Господи!» Анатолія Малярова (Миколаїв, «Іліон», 2020, 400 с.). Не міг нічого іншого читати, окрім зі смартфона зведень із фронтів та коментарів політиків, економістів, розвідників, журналістів, навіть блогерів та різного роду екстрасенсів і нумерологів. А цю книгу, хоч і з потугами, читав, певно, тому, що в ній відстежувались паралельні до нинішніх події 1941 року: евакуація населення півдня України на схід, навіть топоніми нагадували мені сьогодення («Між Бериславом і Каховкою переправлялися понтонами, і тільки вночі, вдень над головою кружляла “рама”» – навпроти цієї фрази на берегах сторінки я написав олівцем: «вчора, 5.04, у нас ночували біженці з Каховки»); або ж хіба не здетонує в тобі деталь із книги «німець біженців не бомбить, а тільки військові частини»? бо кацап нині не тільки бомбить, а просто не випускає цивільного населення із заблокованого Маріуполя, прирікаючи людей на голод і смерть – по сьогоднішній день. …Книга складається із трьох частин, наче з трьох окремих повістей, які об’єднує лиш головний герой, від імені якого ведеться розповідь. Як читачеві книга видалась мені нерівною: з одного боку колоритно виписана евакуація, а з другого заумно, з глибокими недомовками й ребусами подається історія сексотства середини ХХ століття; а на якійсь сторінці аж вихлюпнулось моє читацьке невдоволення: якесь шарпливе письмо, немає в ньому музики, нема краси. Врешті, це враження моментне, бо багато таки рядків і абзаців у книзі я попідкреслював, поставивши збоку плюсик: «…шорсткою долонею стягнув зі свого обличчя сон, немов стару липку павутину», «…нарядні пані, товщиною в два оберемки», «Страх уміє робити людей талановитими», «Із мазунчика жінки, барвистого павича, я перетворююся на обскубаного півника»… Остання фраза свідчить і про неймовірну щирість авторської сповіді, хоча ідентифікувати автора й героя твору не варто, адже це таки не спогади, а художній твір. Однак, однак… («Брешу про блискучу здачу іспитів… я не дочитав до кінця навіть “Євгенія Онєгіна”, навіть “Назара Стодолю”… не знаю, на що орієнтуватися: адже не бачив жодної професійної вистави», «Минають тижні, місяці, а я не вловлюю, чому ж мене хочуть навчити. Кого з мене готують? Запитати боюся…», «…мене передали з рук у руки, передали жінки, точно так, як і передавали вже не один раз оперативники, не питаючи згоди, не помічаючи нанесених ними каліцтв…», «Поняття “Сибір” мені до того було незнайоме. …я сильно боявся каторги і багато підлості вчинив на цьому світі, тільки б не зазнати її»). Мою увагу в творі не могли не привернути негативні посили про театралів-земляків Юру і Казнадія. А ще деякі судження про письменницьку працю («П’єса готова, треба сісти й записати її. Та от фінал… Треба його задумати в житті, прожити самому й написати правду, нічого, окрім правди, як під присягою…»). А ще про суть тоталітарної системи, якою ділиться представник невидимого фронту – за чаркою: «…Ми важливу справу робимо… Нашій людині для ентузіазму знаєш чого треба? Не знаєш. Небезпеки. Небезпеки втратити те, що заробив, накрав, нажив, усе одно, що його…», «…єдина реальна сила, яка ще може тримати державу, економіку, якийсь порядок – це ми… із тобою. Тобто офіційні й неофіційні старателі на ниві страху». І як апофеоз твору звучать висновки-роздуми героя: «…подумати про вічне й основне… Заполонили всю мою істоту думки про скверну, про власну шкуру. Розумію, що в голод і холод, у дні благоденства і в роки гонінь, серед мерзоти й капості, розкоші й насолоди, і тисячі років тому, і нині, і тисячу літ надалі жеврітимуть мораль і справедливість. Це як любов, невикорінне». Книгу з автографом подаровано кропивницьким письменникам у Миколаєві торік другого дня осені. Двоє вдячних читачів, я і моя дружина, додалось у Анатолія Андрійовича. Передаю книгу колегам.
9 травня
♦ Друзі переслали у Viber п’ятихвилинне відео, на якому гурт московської молоді перекриває одну з центральних вулиць столиці РФ, Горького, транспарантом «Смерть кремлёвским оккупантам!», кілька хвилин гасло рухалось, супроводжуване спалахами димових файєрів, коли це налетіла, як круки, поліція і похапала усіх… Кров у мені збурунилась, аж самому закортіло стати поряд сміливців під той транспарант. Я згадав себе на тій вулиці взимку 1987 року (таки напишу оповідання і про свою московіаду). Отже, почалося в Москві?
♦ Пробував подивитись репортаж, відео, бою під Ізюмом. Степ, байрак, стежка, якою прямує наш вояк безоглядно, хоча чути, як лунають вибухи, як свистять міни; перед камерою часом з’являється дівчина з крупними білими літерами на спині камуфляжу «PRESS» – говорить один чоловік, оцей наш вояк, але слухати його неможливо: матюк на матюкові, лиш зрідка людське слово трапляється… Я вимкнув смартфона, бо це понад мої сили – ну, наче найогидніший кацап! Я розумію, що іноді душа вимагає слова замашного й найзрозумілішого для наших ворогів, але ж не можна й самим перетворюватись у істоту з мерзотним спілкуванням… От що б я робив, як би себе поводив у подібних випадках? Не знаю. Бо це ж не те, що сам пізнав під час трирічної служби на флоті чи тим більше за три місяці передофіцерських навчань під Гореничами. Але й так…
11 травня
У перших тижнях війни, коли служба безпеки України подавала в ЗМІ перехоплені телефонні розмови рашистських загарбників із своїми рідними, які шокували світ своїми дикунськими бажаннями, аморальними висловами і патологічним страхом – мені хотілось їх усі записувати, настільки чітко й опукло вони подавали (попри відому у світі велику російську літературу й культуру взагалі) образ сучасного москвина без художнього шарму і пропагандистського макіяжу. Але їх, цих перехоплень, стало так багато й таких розмаїть, що подумалось: СБУ, пишучі її люди самі скористаються цим ексклюзивним матеріалом – не можуть не скористатись – то нащо мавпувати? Однак сьогодні натрапив на таке перехоплення, що не можу не записати його. Росіянка пояснює своєму чоловікові, який воює під Харковом, що до них у Бєлгород евакуювали дітей з українських теренів, які на уроках відмовляються малювати «сімволи побєди». Що це, мовляв, за виродки? «Я бы им наркотики вколола, если бы работала, смотрела бы им в глаза и сказала бы: сдыхайте, мучайтесь. Я бы им письки резала, звёзды на спинах вырезала, и воопше по уху бы каждый день отрезала, по пальцу, чтобы им больно так было…» Аж сам чоловік дивується: «Ну, это же дети, Юля!» А вона: «Чего это им Путин: едьте, едьте!.. Они повыростают и будут, как нацыки. Поперебивать их нахер!.. Я их ненавижу, этих украинцев!.. Я бы даже детей их расстреляла бы!..» Шок і геноцид натуральний.
13 травня
Отримав електронне повідомлення про вихід паперової «УЛГ» – за березень: із завершенням публікації мого спогаду про В.Панченка та відгуком О.Буянової на «Мережані закладки». У минулі часи як же тішили мене такі друки! А чому тепер я до них збайдужів?
14 травня
Дружина сказала, що у FB Василь Трубай назвав цьогорічного лауреата премії імені Портяка – Надія Гармазій з оповіданням «Порцелянове безсоння». Це оповідання відзначили торік на конкурсі І.Чендея і торік я надрукував його у «Вежі». Зібрати стільки нагород одному творові на п’ять-шість сторінок – таке рідко кому вдається. Надя казала мені ще взимку про те, що подала оповідання, і я чомусь тоді подумав, що воно не конкурент моєму… Трохи соромно в цій зарозумілості зізнаватися, але так було. Переможця за положенням мали оголосити серед березня, та почалась війна… І ось тепер. Я вже й забув про конкурс Портяка. І не міг згадати, яке ж оповідання я посилав. Заглянув у грудневу електронну пошту – «Цифри гріють». Я вважав, що воно мені вдалося. І вважаю досі. Але є журі – провідні новелісти сучасної України, вони мислять інакше. Врешті, я ось щойно вкотре прочитав «Порцелянове безсоння» – файна сучасна стилістика, тонкий психологізм… Вітаю, Надійко!
25 травня
Я міг із ним бачитись у ті незабутні три дні Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову 8-10 вересня 1989 року. Осадчий Михайло Григорович, українець, 53 роки, освіта вища, кандидат наук, редактор журналу «Кафедра», Львів – так його було представлено у списку делегатів вікопомного форуму. Жити йому лишалось менше п’яти років, на той час він пройшов фактично усі життєві випробування. Тільки ніхто про це не відав, окрім найближчого оточення: галицького письменницького гуртування, дисидентів, науковців університету Франка, журналістів, партійних керівників – сфер, у яких він обертався і був конкретно зауважений уже на межі 50-60-их років. Тоталітарна доба вміло глушила найменші прояви опору системі. Не відав нічого і я, тому якби й зустрівся в перервах між засіданнями рухівського з’їзду, то не знав би про що із ним заговорити.
А ось тепер стоять поряд на книжковій полиці його повість «Більмо» (Париж-Балтимор, «Смолоскип ім.В.Симоненка», 1971, 208 с.) і монографія Миколи Холодного «Голгофа Михайла Осадчого» (Київ, «Український письменник», 1996, 128 с.), проштудійовані мною з ретельністю вищою, ніж просто читача. Із цих тільки двох книг (а їх, на тему українського національного спротиву другої половини ХХ століття, сьогодні уже гори) можна пізнати хрущовсько-брєжнєвську добу в усій її приреченості й безнадійних сподіваннях. Чудові штрихи до портретів кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, російського дисидента Юлія Данієля, особливо Вячеслава Чорновола, Івана Світличного, Михайла Гориня, Михайла Сороки, навіть Ліни Костенко, Івана Дзюби, Василя Козаченка, Олексія Полторацького, Михайла Коцюбинського, інших. А які колоритні образи конвоїрів, слідчих, зеків: естонців, вірменів, латишів, фінів, інгушетів («Нас не приймають у вузи, – каже Алі, – нас бояться вчити, бояться, щоб ми чогось не зрозуміли. Народ не розуміє, він боїться, коли немає інтеліґенції. У нашій мові немає багатьох слів: воля, праця, немає слова інтеліґенція. Нас двісті п’ятдесят тисяч…»)!.. А які несподівані, драстичні, проте точні, роздуми головного героя твору! Ось приклад: «В України на в’язня – великі очі. Вона поспішно відводить їх від арештанта, бо конвойний паралізує її рожеве личко; …Україна радше живе роботою, аніж арештантською білизною; їй ближче до серця такі, знаєте, квітучі вишневі садки і хрущі над ними… Росія ж – не рівня Україні. Вона не лише любить в’язниці, а й з неабиякою повагою ставиться до в’язня. Завбачивши його на пероні вокзалу, Росія забуває про все і біжить стрімголов юрбою до шеренг і щось підбадьорливо каже… Росія для в’язня нічого не шкодує – ані тортур, ані хліба». Незвичний погляд, правда ж? А ось іще один: «Я думав над тим, як багато гине в цьому світі талантів, гине лише тому, що людина не має часу на писання, що гнобить свій дух. Удень її поїдає праця, потім каварні, а відтак сім’я. Вона лише ходить і думає, її мучать сюжети, але, так і не зафіксовані, щезають кудись: певне, шукають свого справжнього господаря… Я думав: щоб у нас було багато гарних письменників, математиків, фізиків, кандидатів наук, їх постійно, на п’ять-десять-двадцять п’ять років треба заганяти в тюрми і забувати про них – хай вільно творять». Знаю, сучасником ці роздуми не дуже сприймуться. Але перенесіть себе у 60-70-і роки минулого століття… Так думав селянський син із Сумщини («відмінник Курманівської школи»), студент університету, поет, науковець, телевізійник, викладач, партійний функціонер, ворог народу… І ці роздуми були сприйняті світом, бо у Франції «Більмо» посіло шосте місце серед бестселерів 1972 року. А вдома, в Україні? «Деякі родичі його відреклися…» – так твердить з уст земляків Микола Холодний у своїх польових дослідженнях.
Ці книги треба перевидавати, але якщо першої з’явилось перевидання в нинішньому столітті, то тираж другої у сто примірників з причин ортодоксальності автора навряд чи знайде видавця ближчим часом. Хай би мої прогнози не справдились.
м.Кропивницький