Анатолій Загравенко
***
Коли, як у розтерзану Чечню,
прийде мочити нас імперський молох,
в степах каховських і Карпатських горах
ворожу будем плавити броню.
Ні смертоносні кулі, ні фугас,
ніщо не залякає нас, не спинить,
ніщо не змусить нас зігнути спини,
ніщо в неволю не поверне нас.
Бо ми вже в тій неволі відбули,
бо ми вже старшобратством зверхнім терті,
бо нам ота неволя гірша смерті,
де ми лиш малороси і хохли.
Ми надто древній на землі народ,
щоб власної не вистраждать держави.
Ні Переяслав більше, ні Полтава
не привнесуть трагічних перешкод.
Нас доля наша більш не підведе.
Отож, якщо, то між вкраїнських прерій
остання в світі із жахних імперій
кінець ганебний свій таки знайде.
2013
Петро Селецький
На крилі новітньої юги
* * *
Дивовижі всесвітні.
Часів гонорових полони.
Дні, мов кулі навиліт.
Подій цілосвітніх торги...
Герострати новітні –
Трипільців бліді епігони, –
Що вони розуміють
У згуках нової юги?
Що звершити повинні,
Колись безпорадні та кволі
Ми, піднісшись над плинним,
Скоривши стихій ненасит?
Почуватися вільним –
Це стати супроти сваволі,
Почуватися вільним –
Це прагнути волі, і квит!
Повернутись до себе –
До дому, до поля і лугу,
До питань споконвічних,
Тривкіших за літ береги,
До Дніпра і до Бугу.
До пругу свого і до плуга
І до спадків кармічних,
Як зорі нової юги...
Космологія дива.
Безґлуздя і прах космологій.
Тавтології хаосу.
Збродні цинічної фарс.
Дива очі жаждиві.
Стоїчних долань перемоги.
Те, що звіку судилось нам.
Те, що лишилося в нас.
Що явило нам духу
Твердині і правди одежі,
Те, що в думці і в серці –
Магічним вогнем і теплом…
Спадком вічного руху.
Божественним сенсом пожежі.
Незбагненності жестом.
Прийдешнього небом і тлом.
* * *
Рідних далей вогні.
Предковічної далечі крила…
Забуваючи вирій,
Вертаються птахи до гнізд.
А в терпкій однині,
На яку мені завжди фартило,
Ніби струни на лірі –
Вібруючі ночі і дні.
…Світлом віри й офіри
Осяяні миті і хвилі,
А зневіри трутизна
Стліває у сонця горні,
І спасенна Вітчизна
Супроти драпіжного звіра,
Непокірна і грізна,
Підводиться в сяйві броні!
Хто знайде в собі силу
Голодного молоха жорна
Обернути на порох,
Кому не забракне снаги?
Знов душа, як Сивіла,
Бездомного всесвіту морок
Катафалки теорій
І фатум нової юги.
Небо, зорями куте,
Мандрованих далей бентега,
Право Знати і Бути,
Новітніх творінь береги…
Степу вільного легіт –
Світів моїх альфа й омега,
Оберіг мій від скрути
На колах нової юги.
* * *
Новітніх шляхів бронтозаври,
Базарних рядів партизани,
Нездарних ідей каторжани,
Байдужості дискурс і хист…
Сучасності обри і таври,
Забутих віків аватари,
Уявлень грифони й кентаври,
Сакрального безладу зміст…
Прокляття і зваби котурнів,
Невтішні плачі по культурі
(У кожній руці по мікстурі –
Надія і лік для калік)…
Новітнього часу кантати,
Одчаєнь карби і печаті –
І те, що не хочу втрачати,
Любив і любитиму вік!
* * *
Вірші або пишуться, або
Сняться, ніби зорі серед крон…
Тиха втіхо, лагідна журбо,
Ти ж бо теж як опівнічний сон!
Правда світу в душу зазира,
Вічний Маг приходить на поріг
І спиняє свого дзигаря –
Відміняє часу лік і біг.
Ледве зрима стежечка в’юнка
Піль окрай пірнає в бур’яни.
Щирістю найпершого рядка
Плаче серце, винне без вини.
Над сльотою вікових доріг
І громаддям вичахлих епох
Мріє місяць – Світу Оберіг –
Ніби з нами розмовляє Бог…
Всечасів юдолі скоморох –
Вічний Маг сміється з нас, малих:
Вірші – це не сховок від тривог,
Вірші – це свобода від вериг!
Вірші або пишуться, або
Проступають кров’ю крізь бинти.
Вірші – вони вічні, як любов.
Вірші – вони смертні, як і ти!
В світі, де війна й війна, либонь
Це логічним вигляда цілком:
Вірші або пишуться, або
Губляться, як зорі серед крон.
Піль окрай пірнає в бур’яни
Ледве зрима стежечка в’юнка.
Щирістю останнього рядка
Плаче серце, винне без вини.
* * *
Тепер я знаю, що печаль манірна,
Корисливо-безжальна, як на те.
Не дайся їй, допоки неба вирва
Твого буття надіями цвіте
І в струмах віку мріє Вічний Шлях,
Єднаючи часи різновеликі…
Ти ще побачиш, подолавши страх:
Нас не спиняє Небуття безлике!
Я звідав доста скрут, осмут і спраг,
Чув серцем те, що ниций недруг коїв,
Я бачив поле предковічних змаг,
Молився за звитягу і героїв!
Святись, осідку відань і жалінь,
Дитинства мого, юності осідку!
Святися, земле! Будь мені за свідка:
Ми теж писали Книгу Поколінь!
Там, де часів прийдешніх чиста грань –
Діянь великих царина спадкова.
Там хай лиш слово, може, чи й пів слова,
Та й ми вписали в Книгу Пробувань!
* * *
Не цураймось того, що вище,
Попри збродні лихої нурт,
За перверзій кармічне грище
І за кнут наших трат і скрут,
За облуду безликих буднів
І всевладдя обставин злих...
Ми ще стрінемось. Може, в грудні.
Може, в місті снігів. І сніг
Лабіринти порожніх вулиць
Засіватиме по Різдві
(В днях і митях летких і чулих –
Ми… І наші надії дві)...
Хай розлуки не збавлять сили.
Хай триває, журбі назло,
Все, що радістю мерехтіло,
Все, що в розпачі берегло!
А як, може, забракне сили
На дорозі крізь шквалу шал, –
Не зрікаймось того, що тліло,
Як у пеклі горна метал!
м.Дублін (Ірландія)
Тетяна Яковенко
Катерина і Самсон
1.
На світанку з пожовтілих кукурудзяних хащів м'яко і безшелесно викотився військовий УАЗик і зупинився коло крайньої хати. З кабіни прудко вискочив, ніби викотився, невисокий кремезний юнак у плямистому однострої такого ж малюнка й кольору, як і його машина. Роздивлявся городчик з уже викопаною картоплею, обнесений поламаним воринням, густий бур'ян попідтинню, прибитий пилюкою. Ближче до хати з просілим шиферним дахом, яким уже густо брався мох, стриміли почорнілі штахети, подекуди полеглі, ніби худобою потоптані. Тільки хвіртка ще трималася, міцно зварена із залізних труб, облущена густо синіми ошматтями колишньої фарби. Військовий хотів переступити через повалені штахетини, але одумався і торкнув хвіртку. Тонкий іржавий скрип прорізав ранкову тишу. Враз із-під ґанку вискочило руде патлате собача, задзявчало, вишкіряючи зубенята, завзято наскакуючи на незнайомця, аж на задні лапи присідало. За щеням висунувся з дверей і сам господар, кругловидий, щетинистий карячкуватий дідок, тупнув на пса, захрипів непривітно:
– Чого треба?
Військовий не зміг зразу визначити його вік. "Неголені завжди старші", – подумав.
– Слава Йсу, дядьку, – неголосно озвався. Як усі військові, говорив ввічливо і спокійно, аж ніби ліниво, але владно.
– Га? – перепитав, недочувши незнайоме привітання, дід. – Кажіть голосніше, бо цеї зими трохи оглух...
– Слава Йсу, кажу! – так само непоспіхом повторив гість. – Добрий день!
– А, здрастуйте! Тепер чую! – дідок кліпав запухлими зі сну очицями і крутив головою, роздивляючись машину.
– Це хутір Вовча Балка? – Військовий заговорив голосніше і дідок, здається, остаточно прокинувся.
– Да, камандір, Вовча Балка! А ви хто будете? – осмілівши, прискіпливо вдивлявся у засмагле обличчя гостя, його невисоку міцну постать, тонко й суворо затиснуті вуста. Інших, тих, що сиділи в УАЗі не розгледів.
– Ми шукаємо хутір Вовча Балка. Тут проживає Тодосія Іванівна Вовк?
– А що Тодоска? Що Тодоска? – враз занепокоївся дідок. – Що вона такого накоїла? Робила в колгоспі, поки був, а потім у фермера. Тодоска як Тодоска. А хіба що?
– Сашка, її онука, знаєте?
– Сашко? Це не той, що на війні зараз? Знаю! Виріс у неї. В пелюшках забрала у гулящої невістки з Вінниці, коли син погиб. Виріс тутечки.
– То ми до неї. Покажете хату?
– Та той-во... нема Тодоски. Поховали вчора. Оце на поминках трохи випив та й заснув...
– Отакої... – військовий ще дужче спохмурнів. Дістав мобільник. Відійшов трохи вбік. Дід наставив вухо.
– Сашко, брате. Тут, бач, таке. Знайшли ми твою бабушку. Тільки кажуть, що померла вона. То що нам робити?
Сашко щось відповідав звідкись і говорив так голосно, аж чути було, але дід, як не витягував шию, нічого не міг розібрати.
Нарешті незнайомець обернувся.
– Каже, їдьте до хати. Сідайте в машину.
Дідок жвавенько спробував був вмоститися на передньому сидінні та враз одсахнувся: з глибини салону мовчки світили на нього дві пари великих очей: людських і звіриних.
– Не бійтеся. То Самсон. Він не кусає.
"Да-да... не кусає... тільки зразу за горло рве... – подумав дід, з острахом озираючись на величезну вівчарку, що тихо сиділа поруч з іншим військовим. У ранкових сутінках обличчя того було не розгледіти.
– Осюди... осюди треба, – дідок перестрашено вовтузився, все ще не довіряючи звірові.
Машина покотилася споришем, спершу вузенькою вуличкою, а далі – просто забур'яненими городами.
– Бо так рівніше і навпростець... Все одно тут уже давно ніхто не живе, то люди й зробили дорогу... – не вгавав говіркий дід.
2.
А воно й не дорога було, і не путівець, а так – широка втоптана стежка. Зліва тьмяніли занепалі обійстя, справа – в кінці городів чорнів ліс, ледь присипаний першим осіннім золотом.
– Що, оце стільки хат без людей? – перепитав військовий, якому по людських городах було їхати, хоч і рівніше, але якось мулько.
– Перемерли багато хто, – охоче дріботів словами дід, – а дві баби перебралися жити ближче до базару, де хати порожні продавалися. Бо тут як бабам жити? Ліс: кабани, лиси, а то й вовки навідуються. Старому страшно.
Тим часом стежина, пірнувши у невеличкий видолиночок, шугнула вгору й трохи вліво, і на невеликому пагорбі забовваніла невелика ошатна хатина з червоної цегли. УАЗик чіпко подерся кручею.
– Ловка машина, – схвально прицмокнув дід.
Спинилися. Дід покрадьки роздивлявся тих, хто весь час мовчки сидів у нього за спиною, а тепер стояли перед широко відчиненою хвірткою і не рішалися ступити на подвір'я: молоду жінку у військовому одязі і величезного пса без ошийника, якому вона весь час тримала на голові долоню, а він боком тісно тулився їй до ноги.
– Катерина – вказав очима на жінку військовий. – Оніміла й оглухла. А це – Самсон, – нахилився, щоб попестити пса. – Він сліпий. З Мар'їнки ми. А я Степан. Родом з Яворова. «Чорнобривець» мій позивний. Бо я дуже люблю чорнобривці і кругом, де можу, їх сію... О, і тут вони є..., – зірвав кілька перецвілих голівок, сховав до кишені. – Будуть на той рік Тодосчині чорнобривці у Мар'їнці цвісти...
Аж тепер, коли краще розвиднілося, дід побачив, який він молодий, той приїжджий, що спершу видався йому таким страшним. Осмілів:
– А я – Петро. Петро Іванович Кабанець. Ми тут, Кабанці, споконвіку. Нас тут цілий куток. Так і кажуть: на Кабанцях. Тепер людей на кутку нема. А куток є, бо набігають кабанці з лісу, – закихкав-закашлявся дід...
Жінка і пес стояли мовчи і дивилися на світ однаково блискучими темними очима, і чудно було знати, що вона – глухоніма, а він – невидющий. У старого аж мороз пішов поза коміром.
– А що, вона справді той-во? – обережненько підступився ближче до Чорнобривця.
– Лікарі кажуть, що тимчасово. Там у нас таке творилося... Добре, що живі. Хай тут відійде трохи.
Чорнобривець говорив скупо. Дивився строго. Прискіпливо обвів поглядом подвір'ячко з хлівцем, городчик, що широченькою смугою торкався лісу, старий яблуневий садок, який плавно переходив у вишняк, що вкривав усю кручу. Дивно якось була поставлена хата. Отак – з одного боку – на пагорбі ніби оддалік села, хоч разом з тим всеньке село, як на долоні. З другого – оце урвище, вкрите шипшиною з вишняком, а далеко внизу – руде глинище, де колись, очевидно, люди глину брали. Та ще отой ліс в кінці городу...
«Тут тільки кулемети чи гармати добре ставити», – муркнув сам до себе... Глянув запитально на Катерину. Вона ж, не знімаючи руки з Самсонової голови, поволі рушила городом до лісу. Задивившись на них, Кабанець вибачливо пробурмотів:
– Це Гнат Вовк, покійний чоловік Тодосчин, лісник, тут построївся після війни. Щоб ближче до лісу. У нього й у лісі хата була. Тепер там нинішній лісник жиє. А Тодоска вмерла, бач. Викопала бараболю й вмерла. А буряки з кукурудзою лишилися...
Чорнобривець ще раз кресонув примруженим поглядом по ошатному спорожнілому подвір'ї, ніби вирішуючи, чи можна тут жити людині.
– А де її худоба? Не тримала?
– Та що там у неї було... Зо три курки й порося... Зарізали на поминки. Собаки не було. А кіт десь є. Втік. Вашого пса злякався.
– А як ви тут на хуторі живете?
– Та живем... – Кабанець пожвавішав, – Чом не жити? Тілівізори ще де-не-де в людей залишилися. Пенсію привозять поштою. Кожен четвер – базарчик. На нього приїздить з Василівки Денис своїм бусом. Великий бус! Все там є! А як нема, то можна йому сказати, що тобі треба, він і привезе. "Нова пошта" стала навідуватися. Можна пісьма писати кому хоч. Діти з города тою "Новою поштою" навіть харчі присилають. Фельдшерка ще жива, Наталя Петровна. Тільки у нас тут мало хто хворіє. Зразу мруть... – ще ширше заусміхався дід.
Чорнобривець торкнув вхідні двері. Ступив у сіни. Двері у кімнату відхилені. Подумав, що усі сільські хати чимось невловимо схожі між собою. Високе ліжко. Образи в рушниках. Глянув на широкий стіл з немитим посудом.
– Та це після поминок не прибрали ще. Зараз баби попорають худобу, зійдуться та й приберуть.
– Не треба. – Сказав, як відрізав. Знову дістав мобільник: – Чуєш, брате Вовче, скажи ось-о Петрові Івановичу Кабанцю, що ти як спадкоємець Тодосії Іванівни довіряєш садибу Катерині. Нате, говоріть! – тицьнув апаратик дідові до рук.
Кабанець обережно приклав цяцьку до вуха, закивав головою:
– Це ти, Сашко? А я дід Петро Кабанець, моя хата крайня від поля. Ага. Ага... Пойняв. Ну всьо, бувай здоров! – віддав цяцьку. – Хай живе, сказав.
Чорнобривець пішов до машини (за ним поволікся й Кабанець), вийняв рюкзак, якісь коробки, поклав на траву. Гукнув:
– Самсон!
Самсон двічі коротко гавкнув – не гавкнув, а так, наче відповів десь із лісу.
На дощатому столику під горіхом Чорнобривець почав розкладати хліб, тушонку, огірки. Дістав пляшку горілки.
– То пом'янемо Тодоску Іванівну?
– Авжеж! – пожвавішав дід. – Добра була господиня! Кажуть, і гроші мала. Десь тут є. Баби шукали, але не дуже, бо не мали коли.
– Які там гроші... – думаючи про своє, відгукнувся Чорнобривець, краючи великими скибками хлібину. – Ви тут подивляйтеся трохи за Катериною, може, чого буде треба. А хто ще тут на хуторі є?
– Егеж... еге ж..., – кивав головою дід, чіпко хапаючи негнучкими пальцями пластикову скляночку. – Та хто живе... Щитай одні баби... Їлина Кирилівна – вчителька, тут у нас довго школа була на чотири класи. Фельдшерка – Наталя Петровна, Клава – продавщиця, це її син Денис автолавкою їздить. Дуня – бібліотекарка. Вєрка – в ланці робила. Пєвчі – Настя з Ганною Джулаїхою, бо попа нема, а хоронити треба. Діти кличуть до себе. А ніхто не хоче їхати, поки можемо, хочемо бути на свому. Тут уже давно нічого нема. Ні школи, ні магазину... а діди перемерли. Один я остався.
Межею повільно йшли Катерина і Самсон.
3.
Прошалися мовчки. Дивилися один в одному в очі. Потім Катерина дістала з кишені блокнотик і щось коротко написала. Чорнобривець прочитав, щось черкнув і собі відвиклими від олівця пальцями.
Обнялись, мов завмерли.
Потис руку Кабанцеві. Поїхав.
Кабанець топтався споришем. Іти додому йому не хотілося. Добра горілка розв'язала язика, тягло на балачки, а з ким говорити? Бубонів щось, заглядаючи в очі почергово то Самсонові, то Катерині. Катерина і йому написала щось у тому блокноті, але без окулярів дід нічого не розібрав. Хапався щось помагати прибирати зі столу, поки Катерина не вклонилася йому, приклавши руку до грудей, як весільному батькові, та виразно не показала рукою на хвіртку. Це Кабанця трохи образило, він взявся щось казати голосніше, але тут неголосно й густо заклекотіло в горлі у Самсона і з діда зразу спав хміль.
– Іду вже, йду, – заквапився, – хай тобі грець, що за пес такий, якби не знав, що сліпий, подумав би, що вмієш читати...
Потупцяв з горба. Озирнувся: Катерина стояла на хвіртці непорушно, мов пам'ятник, тримаючи долоню на голові Самсона.
4.
До вечора уже весь хутірець знав, що в Тодосчиній хаті живе німа з велетенським сліпим собакою, який вміє читати і говорити.
Це дуже не сподобалося тим, хто мав таємну надію хоч трохи підживитися добром небіжчиці. Втім, Клара Карасьова, продавщиця колишньої "залізної" лавки ще при Брєжнєві (де ото продавався усілякий металевий реманент – відра, корита до прання, балії, лопати з граблями), заганяючи козу зі степка, уже хвалилася Дуні-бібліотекарці, що ходила до Тодоски забирати свої миски з поминок.
– Прийшла до хвіртки та й боюся далі ступити. Бо нікого не бачу в дворі. А собака може вискочити та й гаркнути за ногу. То я кричу: «Тодоско! Тодоско!» Чую, ніби так-о тихенько десь пес гавкнув, та якось так не по-собачому, ніби щось сказав. Тоді вийшла з хати ота німа. Подивилася на мене та й каже: «Чого Вам?»
– А як же вона тобі сказала? Вона ж німа! Чи нє?
– А вона так-о на листочку великими буквами написала "Чого вам?" А я кажу, що миски свої хочу забрати з поминок. То вона показала рукою – заходьте!
– А ти теж писала на папері? Чи вона чує?
– Вона якось по губах читає. Не знаю, як. Чи так здогадалася? Я зайшла в хату. А там уже все прибрано. Всьо перемите. Так гарно поскладуване. То я відібрала свої три полумиски, склала в баняк та й пішла. Вона так-о руку приклала до грудей та й вклонилася мені, мовляв, іди вже.
– Який баняк? Хіба на поминки ти давала баняк?
– Нє, це той баняк, помниш, що Тодоска з Одеси привезла, ми ще на нього дивитися бігали?
– Та він же здоровенний! Як ти його доперла?І Нащо він тобі? Чи ти мало за все життя баняків пристарала?
– А так і доперла... Чуть не кончилася. Він німій все одно не треба. Що вона в ньому буде варити. То не така, щоб свині тримала. Вийшла, глянула, як Матір Божа, така сумна. І коса така, як у тебе була замолоду, Дунько. Як вона там на войні з тою косою вправлялася? І знаєш, що я тобі скажу? Не буде вона тут довго жити. Война кончиться і приїде за нею або Сашко, або той Чорнобривець, що привіз її сюди. Казав Кабанчик, що дуже просив, щоб він їй помагав.
– Той поможе... – зітхнула Дунька, колишня Євдокія Прокопівна, та й пішла в хату. Небавом вийшла з кошичком, вкритим пілочкою. Пішла підтюпцем, поки сонце не сіло. Ішла й думала, як буде гукати молоду господиню. Не кричати ж до небіжчиці "Тодоско!", як Клавка оглашенна... Сміх і гріх...
Спинилася перед хвірткою. В дверях хати справді стояв велетенський пес з карими розумними очима, ніколи не скажеш, що невидющими. Мовчав. Дивився.
– Добрий вечір, песику! – загомоніла лагідненько Дуня. – А поклич-но свою хазяйку!
Пес ворухнув вухами і повагом щез у хаті. За мить вийшла висока чорнява жінка у військовому одязі. Рушила до хвіртки, рукою запросила заходити.
– Я ось вам трохи... – відкрила пілочку Дуня, – молочка принесла, сала, хліба печеного, бо ж вас двоє, а їсти треба, а той наш магазин аж у четвер відкриють, а сьогодні тільки понеділок. Ось-о ще яєчок з десяток, – розказувала, виймаючи і складаючи все на дощаний столик у дворі, за яким стільки вечорів просиділа з Тодоскою. – А це ще й цибульки трохи. Цибуля й у Тодоски є там-о в погрібняку. Не знаю, чи ти, дитино, вже бачила той погріб.
Виклала все та й повернулася, щоб іти додому.
– Зачекайте, – спинила рукою Дуню жінка. Вийняла з кишені гроші. Подала Дуні, аж та злякалася – п'ятсот гривень однією бумажкою.
– Ні-ні... – стала відпихати руку. – Це багато! Не треба!
Жінка швиденько щось стала писати.
Дуня прочитала. Добре, що окуляри на носі з дитинства: "Дякую. Але не ходіть до мене більше. І людям скажіть, щоб не ходили. Пес тривожиться. Я сама прийду. А гроші візьміть. У мене є. Колись ще щось дасте нам. Як Вас звати?"
Написала у відповідь: "Дуня мене звати. Євдокія Прокопівна Христенко. Хата коло церкви під червоною бляхою..."
Повторила ще й словами, повертаючи блокнота:
– Коло церкви живу. То вже вибачайте, якщо не так... Заходьте, чекатиму!
Підійшов і той здоровенний розумний пес. Нічого не сказав, тільки якось ніби торкнувся до неї носом. Не страшний зовсім. Як свій. І вже стало незручно не взяти ті гроші. Міркувала, підтюпцем збігаючи з горбка, хіба що на похорон відкласти? Одежа вже є... а на труно треба... добре, що в Тодоски було труно від діда... лісник був, досок мав багато, то й поробив собі й Тодосці. А в неї нема. І де тепер те труно купляють? А, нічо’... Син привезе з Вінниці. А на ці гроші вона цій дівчині ще кілька курочок в людей купить, і з поросяти, як буде колоти, вділить, і молочка зі сметанкою... Так-о взяла, щоб не гнівити, бо й свої гроші має, з пенсії наскладала, тут нема на що тратити... – за думками і в свою порожню хату прибігла, а прибігши, ще довго журилася тою дівчиною: чия дочка, звідки, як-то жити має далі. Та й згадала, що Катериною звати, казав же Кабанець. І про пса казав. Лиш якось чудно він зветься, так і не згадала. А гарний же! Строгий! Тільки, бач, сліпий. Нічого, все одно Катерина не сама в тій хаті. Ніхто не полізе лякати. Та й нема кому лізти. Хіба Тодоска буде вночі ходити. Тільки вона, заки на землю захоче спуститися, на тому світі буде ще років зо сто відпочивати, так за життя наробилася тяжко. Хоча, кажуть, що до сорока днів душа ще на землі перебуває. А воно це ж і дев'ять днів ще не відбули. А там цей пес, сказала не турбувати... Нічого, у чиїйсь хаті відбудемо. Тодоска не образиться...
З цими думками й заснула. Вночі встала води напитися. Глянула в шибку на Тодосчину хату, видно, бо ж на горбку. Світиться вогник у тому вікні, що й у Тодоски часто світилося. Наче Тодоска й не вмирала...
5.
У вівторок і середу лив дощ, і всі сиділи по хатах. А в четвер – базарний день, то вже всі роздивлялися нову жительку, як хотіли. Зійшла зі своєї гори сама, без собаки ("Лишила на хазяйстві, щоб стеріг", – вирішили). Віталася з тими, з ким зустрічалася очима, кивком голови. Була спокійною і неспішною. Купила солі, сірників, хліба, зошитів і конвертів, дала Денисові-автолавошнику величенький список того, що він має привезти на другий раз, той глянув, поклав, не читаючи, в кишеню, кивнув "добре", мовляв. Підходила до машини "Нової пошти", щось написала й там. При купівлі розраховувалася усе "двохсотками", аж здачі не було. Люди все бачать. Дивилися вслід, як іде нога за ногою на пагорб до Тодосчиної хати.
– Бач, без собаки ходить, – сказала Джулаїха, пакуючи у щойно куплене відро хліб і оселедці.
– Ну да, Ганно. Собака хату стереже. Чули ж, що не можна туди ходити, щоб собаку не тривожити.
– Ну-ну... Гаркне за горло та й по всьому. Що з нього візьмеш. Воно ж собака... Та ще й воєнна...
– Він з обійстя не виходить. Сама бачила, як німа шворкою із причепленими ганчірочками город і садок обв'язувала. І ходила з ним уздовж. Щоб знав свою територію.
– Ну то й не ходіть там, Ганно... Чого вам тудою ходити?
6.
Так минала осінь. Люди бачили, як Катерина помаленько викопала і поносила в погріб буряки, виламала кукурудзу, скопала грядки на зиму, загрібала і палила листя у садку за хатою. Пес невідступно був поруч. На хуторі теж відбулися зміни. Захворів Кабанець і син забрав його на зиму до Вінниці. Померла Онися, колишня завклубом, а в її хаті з'явилися переселенці звідкись з Донецька чи що: Гальошка з Ганюткою. Переїхали з Василівки, де трохи жили в Онисіної сестри Зіни, бо Ганютка – її менша дочка. "Пропаща", – казала про неї сама Зіна, бо ще з п'ятого класу за старшими хлопцями бігала, в сьомому – вже перший аборт зробила, а після восьмого подалася у Жовті Води вчитися на кухаря. Як вона там вчилася, ніхто не знає. Казали, що при тюрмі десь в тих краях на кухні робила. Там і свого Гальошку знайшла. Якось жили. А коли війна почалася, до Зіни у Василівку переїхали. Такий закон вийшов, для переселенців добрий. У врем'янці в Зіни жили, бо в хаті не було де. Казали люди, що як тверезі, то ще нічого, хоч мовчать. А як понапиваються, то біду роблять – концерти на весь куток. Не дуже хотіли сюди на Вовчий хутір перебиратися. Зіна ледве випхала. Сказала, що Онися дуже багата була і що все, що в неї лишилося, їм дістанеться, і що на садибі десь гроші закопала.
– Отак-о переводиться праця людська, – зітхали жінки. – Онися змалечку робила, як проклята. І спекулірувати в Білорусію їздила, і за бляхою в Латвію, коли цю хату з Грицьком ставили, і стола круглого розкладного аж з Бреста привезла. Коври, дорожки, тюлі, а дітей не мала, бо скинула дитину, коли під хату грасу місила. Хата є. А дітей нема. Нехворощі донецькій зосталася.
– А діти би тут жили? Діти в города їдуть.
– О, німа вікно засвітила!
– Ага, вікно засвітила, а сама за собаку і з хати, – каркнула Клава своїм грубим голосом, бо курила замолоду. – Скільки раз я її бачила в лісі і вдень, і під вечір. Якось за опеньками забрела аж під яри, а вона там собі спортівну площадку зробила, щита з фанери прибила такого з чорним кругом великим намальованим, щоб ножом у нього кидати. Бачу з горбка: чвак, чвак! Ті ножі у самісіньку середину того круга позастромлювалися.
– Мішень називається, – вставила слово і Їлина Кирилівна. – І навіщо так далеко ходить? Не боїться заблудитися?
– А вона ж із собакою. Той собака за людину розумніший.
– Горе обом, – зітхнула, – те глухе, а те сліпе. Як жити? Десь-то багато набідувалися на тій війні.
– Та вже не розкаже... А видно, що їй вадить, бо так-о, сама бачила, зігнеться, голову обхопить обома руками і мотає нею. А пес притулиться до неї і тільки вур-р-р... вур-р-р...
– Може, тужить по комусь... Багато горя у людей. А все лучче там не лазити лишній раз. Шмальне ото ножем у присмерку, та й по тобі, – міркувала собі й Вєрка. – Та й не без горужія вона, це точно, хоч і разу не чули, щоб стріляла.
– Бо не було по кому стріляти, а сезон на охоту ніби ще не почався. Їсти ж вони мають щось? Ото буде вепрів і зайців полювати.
– Добре було б... А то вчора молоді кабанці аж під саж поприлазили та й тільки рох, рох. А моя льоха зачула їх та й куві-і-і, куві-і-і... Парубка хоче.
– Ти гляди, двері дужче підопри, а то, казали, у Василівці кнурі двері вибили, баба з хати боялася вийти, то льоха в ліс втікла...
– Ох, живемо в лісі, самі скоро зарохкаємо.
7.
Усе глибшала осінь. Ліс горів жовто-червоним полум'ям, а подекуди вже брався облітати. Листя шелестіло й лякало Самсона, який ніяк не міг звикнути до всюдисущого шепоту. Шерсть на ньому щомиті гороїжилася, і він загрозливо вурчав. А Катерина заспокійливо гладила його велику розумну голову і вдивлялася в далечінь: то на хутірець, що лежав біля підніжжя її пагорба, то на гребінь лісу, що починався у неї в городі, то на поле, яке сіріло померхлим кукурудзинням зразу ж за проваллям глинища. За кілька місяців вона вивчила тут усі стежки, ярки і видолинки, сходила усі навколишні поля, ліси й переліски вздовж і впоперек, оминаючи села, щоб людські пси не бентежили Самсона. Ходила зазвичай в сутінках, а то й вночі, як тільки починався приступ болю. При ходьбі ставало легше. Вдень хапалася за сяку-таку роботу. Тільки скільки тої садибки... Поскладала до ладу весь реманент: сапи, лопати, сокири... Полагодила паркан. Поприбирала в хлівці й на горищі. Їсти б не варила, але ж – Самсон... Задля нього палила в печі чи в саду розводила багаття, варила куліш, купувала в селі яйця, молоко, м'ясо. Собака не людина – мусить їсти добре, грушками ситий не буде... Про що думала? Про те знали тільки зорі та лісові хащі, у які впірнала поночі своїм гнучким добре тренованим тілом, невидима у камуфляжі, навчена ходити безшелесно.
Так минав за днем день, за ніччю ніч.
Треба було жити.
Село Катерину не обходило. З сільськими людьми зналася мало. Ото хіба що в базарний день. Нова пошта привозила газети й листи. Автолавка – хліб, консерви... Докупила лопат, держаків до них, нові зимові берці, теплий бушлат... З людей зналася тільки з Дунею, у якої купувала молоко, овочі. Та й Самсон її любив. Дозволяв гладити. Дивина. Аж ревнощі брали.
Жила собі, як на острові. Сувора. Закам'яніла. Ні любові, ні ненависті. Ненависть і любов залишилася там, на війні.
8.
А життя продовжувалося. Разом з Гальошкою і Ганюткою на хуторі поселився неспокій. Все частіше валували собаки вночі, стали щезати кролі, кури... Спершу грішили на чупакабру, а коли вслід за кролями стали пропадати залізні ночви, балії, відра, вінки цибулі й часнику, що сушилися в повітках, і хтось став шаритися у покинутих хатах, зірвав двері навіть у діда Кабанця, зрозуміли: не чупакабра це, а людина. Вночі жінки боялися вийти з хати, навіть коли собаки з люті обривали цепки. Грішили на Гальошку з Ганюткою, а ті не дуже й таїлися. Хтось бачив навіть, як якось у присмерку машина з причепом до них приїздила і що вони весь той причеп баняками й ночвами завантажили. Куди повезли? Кому треба ті баняки, з яких кури воду пили? Певно, ще біднішим пройдисвітам, як сам Гальошка.
Не так жалко балій, як стало на хутірці страшно жити.
– Федорці навіть ножа показував, – скаржилися одна одній жінки. – Шкірив свої гниляки:"Я здєсь главний!"
– І Клавці дулі сучив...
– Всіх залякав... Одної німої боїться...
Гальошка довго остерігався Катерини... Навіть близько не зближався. Тільки шипів люто Ганютці:
– Вішь какая! Может, ето она нашего Ванятку убіла... Он за радную зємлю ваєвал протів укропов... А она прішла і убіла...
Ганютка морщила своє жовте пропите обличчя і починала скиглити:
– Дурак патаму што... Думал, заработает... А оні нічєво нє далі...
– Ванька нє дурак! – шипів ще лютіше Гальошка. – Он за Путіна пагіб!
На той шип починав гавкати через тин Настин Рябко. Настя слухала крізь той гавкіт варнякання сусідоньки, бо не мала куди дітися, і ніяк не могла вирішити, чи то Рябкові цепка продовжити, щоб далі діставав, чи то до хати його на ніч забирати, щоб той гопиюс обісцяний його чимось не пришиб.
– Не буду світло в хаті виключати, – думала, – хай всеньку ніч горить, тоді, може, цей гад не полізе... Не знати чого й чекати від цього прохвоста, звідки його чорти принесли на наші голови...
Тим часом Гальошка аж пінився на Катеринин камуфляж.
– Глухая она! – лютився, спостерігаючи за її неквапливою ходою, коли та, йдучи з базару, минала його щербатий паркан. – Всьо врьот, нєбось!
Намацував тремтячою рукою підгнилі падалиці в траві, жбурляв у неї і ніяк не міг попасти. Кине й присяде за парканом, кине й присяде. Ті гнилички, не долітаючи до Катерини, чвакали навсібіч. А якось таки попало яблучко... по плечі зачепило. Здригнулася і очима повела, як бритвою, різко. Гальошка навіть присісти не встиг. Аж затерп з переляку. А побачивши, що пішла спокійно далі, затряс штаньми, пританцьовуючи на місці, і дулі тицяв услід на радощах.
– Дурне... – тільки й похитала головою Настя.
«Хто такий?» – написала Катерина Дуні, коли за молоком приходила і пильно вдивлялася в її вуста.
– Бандіт донецький. Переселенець. Всі балії покрав. Вже й курку боїмося випустити надвір. Вдень спить, вночі лазить. Хвалиться, що син за Путіна погиб.
Нічого на те за своїм звичаєм не відповіла Катерина, тільки відтоді ніби ще повільніше і все рідше стала ходити селом. Більше пропадала в лісі. І Самсон в лісі оживав. Бігав, навіть ніби грався, але дивно так грався... немов пригадував, як-то граються собаки... ніби совісно було йому гратися... Найбільше любив, коли чув Катеринину руку на своїй голові. Може, тоді йому легше боліло?
9.
Якось прийшли вже в потемках. Потомлені. Світла не вмикали. Тільки поснули, аж схопився Самсон і, почула всім тілом, як загарчав люто. Потягло сирістю. Ввімкнула вогонь: причілкове вікно – на друзки. Камінь лежить на долівці. Якби трохи далі – в акурат до лежанки долетів би. Треба ж так. Глянула на годинник: друга година ночі. Тільки світло виключила – знову Самсон гарчить. Ще один камінь. До ранку – всі п'ятеро вікон – розбиті. Протяги гуляють, аж свистять. Чим склити? Вибрала гострі скалки. Позатикала старим рам'ям. Пішла вздовж паркану. На траві перший іній впав, добре видно, де перелазило, як садком ішло. Постояла. Не стала чіпати дірку в паркані. Гарно замаскована дірка. Якби не іній, то і не помітила б зразу. Самсон дивиться. немов питає: "Чого не вискочила з хати? Чого не стріляла?" Мовчить Катерина.
10.
– Таки ця німа – дурна... – бубоніла під ніс Клава, прошкуючи собі у ліс за хмизом повз обійстя Тодоски. – Задумала дерева садити по недoсвіту. Яму під самісіньким вікном копає. Хто ж так садить? Тут навіть жасмин чи сірєнь не годиться садити. Та ще й таку глибоку. Що там має рости таке велике? Цілий дуб чи що? Як же вона припре його з лісу? Бач, крепка... а я уже й рядно хмизу не доволочу. Хай би хто їй сказав, що під самим вікном не садять. А як тут скажеш, коли вона глуха? – так говорила сама з собою Клава, а ввечері, вже повертаючись додому, зауважила, що німа несе на плечах гінке деревце.
– Таки буде садити! Тільки що це вона за дерево тягне? Осику чи що? Та хто ж дурний садить в обійсті осику?
Вже хотіла зайти, щоб хоч на мигах показати, що це не годиться, та майже під самою хвірткою так щось у спині стрільнуло, що замалим в'язку не впустила. Подріботіла чимдуж далі. Добре, що з горба.
11.
Дві ночі, замкнувши Самсона у хаті, до світанку просиділа Катерина у погрібнику, не змикаючи очей. На третю ніч перед світом хистка тінь крадькома виповзла з вишняка і назгинці ковзнула до хати. Різко запахло бензином. Невідомий хлюпав ним по стінах, намагаючись дістати аж до шиферу. Ось і вибите вікно, затулене ганчір'ям. Згорблена почвара щедро поливала його з каністри, затим – обережно поклала її біля ніг. Запорпалася в кишенях, шукаючи сірників.
Ніби сам собою у Катрі в долоні ворухнувся важкий армійський ніж.
Ще мить – і потворна тінь хитнулася й щезла, немов земля розступилася у неї під ногами.
12.
– О, диви... Уже росте під вікном... Таки осика... Коли тільки й вспіла посадити? – зауважила ще здалеку Клава, прошкуючи по мерехтливому першому сніжку до лісу. – Дурна німа, дурна... Що тут скажеш... Осику під вікном собі втулила...
13.
Щез Гальошка. Хутір якось зразу й не завважив, що стихли вночі собаки, перестали пропадати кури з качками і лантухи з картоплею з-під хлівців. Не стало чути й Ганютки, чиї верескливі шахтьорсько-тюремні пісні будили серед ночі всю хутірську собачню. Хтось бачив, як вона на базарчику вже у Василівці тинялася. Хату Онисі помаленько заносило снігом. Ані слідочку не виднілося від вулиці до хвіртки.
А зима видалася сніжною, як ніколи. Під білими сніговими маскхалатами принишкли хати. Уже й не кожен четвер навідувалась автолавка. Завмерло усе живе в очікуванні тепла. Навіть стежки поховалися. Вряди-годи Катерина спускалася зі свого горбка по молоко та хіба що невсипуща Клава по відлизі навідувалися до лісу по хмиз. Здавалося, в селі жили одні годинники, вперто відлічуючи хвилини до весни.
14.
І сталося. Звідкіля він узявся, цей дужий теплий вітер? Розганяв хмари, тріпав білизну на шворках, гнув, аж ламав дерева, рвав шифер. Сніг щез за два дні. Ото вже був паводок! Добре, що хутірець стояв хоч і на невеличкому та косогірчику, то вся вода й летіла собі кудись туди, у поля, в ставки. Частіше став вибиратися з хати й Самсон, який снігу страх як не любив, бо він ховав від нього всі запахи. Обійшов хату. Спинився під вікном біля дерева, земля під яким уже добряче осіла. Довго стояв, похиливши голову, ніби думав про щось. Потім, відчувши Катеринин погляд, мовчки підійшов до неї, задер голову, подивився просто в душу своїми глибокими невидющими карими очима.
– Нічого, братіку..., – почув раптом давно забуте, тихе, шелестливе, – треба жити далі... бач, весна...
І тепла долоня лягла йому на чоло.
м.Вінниця
P.S. Оповідання Тетяни Яковенко «Катерина і Самсон» нинішнього року зайняло друге місце у IV Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка. У квітневому випуску «Середмістя» ми публікували оповідання «Янгол» В’ячеслава Дударя з Кропивницького, яке зайняло третє місце. Переможцем стала івано-франківська письменниця Галина Дичковська з оповіданням «Дань» (опубліковане у квітнево-травневих числах «Української літературної газети»). Шанувальникам літератури нагадаю, що переможцями II й III конкурсів, торік і позаторік, відповідно ставали письменники нашого краю Кирило Поліщук і Надія Гармазій. Член журі конкурсу Василь Бондар.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2022 року, жовтень)
2 жовтня
Через чотири місяці обізвався з Ізраїлю російський поет Юрій Камінський. Хворів. І дуже серйозно. Обіцяний весною відгук про сучасну війну очима теперішнього громадянина землі обітованої і серцем колишнього громадянина України написати відмовився через брак здоров’я. Давай, мовляв, стулимо інтерв’ю до грудня – у грудні йому виповниться 80. Один раз я вже з ним спілкувався (публікувалось інтерв’ю у «Вечірній газеті» та в першій моїй книзі «пошуків»), але ж коли те було… Обов’язково зробимо. Знаю, що й відповідатиме Юрій Михайлович мені українською, як і листи нині пише, хоч і не має на комп’ютерній клавіатурі українського шрифту.
5 жовтня
♦ Надіслала коротке електронне запрошення до співпраці студентка другого курсу Київського політеху та паризької Сорбонни: зібрати по 2-3 вірші кращих 2-3 поетів з кожної області України і видати в перекладі французькою. Мовляв, Європа має знати, що в Україні сьогодні живуть не тільки талановиті вояки, а й талановиті поети. Нема проблем, я зроблю це за кілька днів (Валерій Гончаренко, Петро Селецький, Антоніна Царук). Разом з тим вона обмовилась, що вже макетується книга українських новел, і тут я пожалкував, що не встиг скочити на приступку потяга, який рушає до Парижа, а вона мене заспокоює: ще таких проєктів буде не один, це лиш найперший – від класиків (Стефаник, Коцюбинський, Кобилянська, Хвильовий, Підмогильний, Симоненко, Тютюнник, Шевчук). До цього списку я додав би Косинку, Яновського, Кравчука, Гуцала, Портяка. Список цей, мені здається, формував єдиний живий у ньому – Валерій Олександрович. Ге?
♦ Люблю грузинів. Чоловік моєї сестри Галі в далеку пору мого дитинства служив у Тбілісі – звідтоді, з його розповідей, я пройнявся увагою і прихилився душею до Кавказу: зять наш Микола співав тонкогорло: «Расцветай под солнцем, Грузия моя!» Потім література і кіно: стрічка «Покаяння» Тенгіза Абуладзе, романи Нодара Думбадзе й Отара Чіладзе. А ще моя донька Христина була у близьких стосунках із молодим худеньким і сором’язливим земляком (з Горі) Джугашвілі, й ми вже готувалися відвідати Сакартвело – не склалося, однак на мандри й досі сподіваємось, хай лиш війна скінчиться… А вчора мені так закортіло почути пісню про Тбілісі! Слухав від кількох знаменитих грузинських виконавців – і сльози самі пішли потоком… Я не знаю грузинської мови (хоч у перші місяці флотської служби навчився був по-їхньому читати і співав з грузинами «Шен хом арахар, Суліко!..»), але в пісні є щось більше від слова, від думки – хвилює музика, гармонія, хвилює душа співоча… Держава Грузія сьогодні рухається у фарватері росії, державу обсіли промосквинські гниди, але народ їхній з нами і наша перемога стане перемогою їхньою також. Неодмінно.
7 жовтня
«Ти б народила дитинку, бодай якийсь сенс у твоєму житті появився б», – сказав я дочці позавчора. «Я бачила у тебе на столі ту тоненьку блакитну книжечку», – відповіла вона на мою пораду. Так, цю думку, яка живе давно в мені, років п’ять-шість, уголос я висловив тільки тепер, прочитавши «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла, австрійського психіатра і філософа сучасності (Харків, «КДС», 2016, 160 с.). Знайти сенс в існуванні на землі – це найважливіше для кожної людини. Зробити це за знаменитим доктором можна одним із трьох шляхів: в улюбленій справі або творчості; у глибокому пізнанні чогось чи когось, в любові до них (доброта, істина, краса, кохання); в усвідомленні власного страждання як пожертви комусь чи за щось. Ці філософсько-наукові роздуми і висновки Віктор Франкл яскраво продемонстрував на прикладі свого трирічного перебування в’язнем фашистських концтаборів в роки Другої світової. За своє тривале життя (1905-1997) він видав багато наукових книг, але найвідомішою у світі стала ось ця, яку він написав за 9 днів і яку збирався видавати анонімно. Від 1945 року вона витримала понад сто перевидань англійською мовою. Її прочитали іше на понад 20 мовах, в тому числі й українською.
Книжка не моя власна, бібліотечна, тому запишу бодай кілька значущих цитат з неї: «Не шукайте успіху – що більше ви націлені на нього і ставите його за мету, то більші шанси його не здобути. Коли йдеться про успішність, її не можна придбати; її можна тільки прагнути. І вона приходить лише як неочікуваний побічний ефект посвяти людини справі більшій, ніж сама вона, або як додатковий продукт присвяти однієї людини іншим. Щастя приходить неочікувано, і те саме стосується успіху… …успіх неодмінно прийде, тому що ви забули й думати про нього», «любов – це остаточна й найвища мета, до якої повинна прагнути людина», «…безнадійність нашої боротьби не применшує її величі і змістовності», «…ніхто не має права чинити погано, навіть якщо погано поставилися до них», «Пошук сенсу існування – це рушійна сила життя людини», «…у світі не існує нічого іншого, що б допомагало людині вижити за найскладніших обставин так само ефективно, як усвідомлення сенсу свого існування», «Що більше людина забуває про себе, віддаючись виконанню справи чи коханню до іншої людини, то більш людською вона стає і тим повніше реалізує себе», «…щастя не можна ставити за мету; воно має надходити слідом за чимось. Для щастя потрібна причина», «Опитування громадської думки в Австрії показало, що найвищу повагу викликають не великі митці і не знамениті науковці, не видатні політики або спортсмени, а люди, які несуть важкі випробування із високо піднятою головою».
Цитати, використовувані доктором Франклом у своїй книзі: з Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як», «Те, що не вбиває мене, робить мене сильнішим», «Те, що ти пережив, жодна сила на землі не зможе забрати від тебе»; з Достоєвського: «Я боюся лише єдиного – не бути вартим своїх страждань».
Обкладинку книги вінчає назва серії, в якій вона видається: «Належить до десяти книжок, які найбільше вплинули на життя людей в усьому світі». Не знаю скільки років цей примірник знаходиться в універсальній бібліотеці, але я його перший читач.
15 жовтня
(Електронний лист Костянтинові Сушку, м.Запоріжжя) Re: «…сраму не імуть» Друже Костю, добрий день! Прочитав в «УЛГ» (2-16.09.2022) статтю-рецензію про Вольвачів кросовер «20+1» і порадів твоєму розлогому й прискіпливому розгляду цієї небуденної книги. Сам я її прочитав іще торік і обізвався абзацом на сайті «Кропивницький: час-time». Оціночно неоднозначні акценти розставив ти, з більшістю їх я згоден. Але кількох категорично не сприймаю. Насамперед оте хохлуйсько-бридливе відгетькування «рожевих псевдопатріотичних окулярів», на які, мовляв, здобулися українці в пору відновлення державної незалежності. А якими засобами ти пропонував би об’єднувати биту, трощену століттями (турки, ляхи, мадяри, москалі) націю? Докорами «про розбрат, про індивідуалізм, про інертність, впертість і зрадництво»? Єднати треба здобутками, позитивами. Тим більше, коли вони справжні, а не надумані. Так, і пісенний фольклор у нас найбагатший у світі, і колесо наші предки винайшли, і орнамент ми свій пронесли крізь тисячоліття поневолень і упосліджень, донесли до сьогоднішнього дня, коли на майданах міст і сіл посполитих гуртує вишиванка… Гуртувати, а не роздряпувати виразки! Є кому і без нас сіяти в наш ґрунт зневіру, правду про нікчемство (чи є бодай одна нація вільна від нього?). Це перше.
Друге. Звідки це в тебе взялось переконання, що «рівень таланту письменника визначається його публіцистикою»? Та я подам тобі довгий список талановитих відчизняних і зарубіжних митців, які до публіцистики й не підступались. Назви мені бодай один путній публіцистичний твір в геніального Вінграна. Чи в Григора. Швидше навпаки: якщо є щось у їхній спадщині, то воно ні в яке порівняння не йде з їхньою художньою прозою; де і «метафоричний флер, і підтекст, і вставні сюжети» не вадять, а підсилюють штуку. Це, друже, невитравне газетярство в тобі здетонувало – чи не так?
І останнє. Тут ви з автором книги щирі однодумці. Про «гетьманчуківство». Менше про творчість Драча, в основному про його політичну й громадську стезю. «Вірші Івана Федоровича “струн моєї душі” не заторкують» – оце й уся твоя оцінка творчості одного з найвизначніших українських поетів минулого століття. Певно, ти й не торкався тих віршів ні душею, ні очима, бо варто лиш назвати «Баладу про соняшник» та ще з десяток балад буднів, «Лебединий етюд» і симфонію «Смерть Шевченка», «Бабусенцію» і «Дід Любимененепокинь», трагедію «Ніж у сонці» й «Над могилою батька»… варто лиш, аби допевнитись: це геній. А щодо гетьманчуківства… У автора кросовера не вдався похід до високих кабінетів – це зрозуміло, а в тебе що? Та чи усвідомлюєш ти те, що Народний Рух набрав такої масовості й потуги тому, що його очолили не страждальці лук’яненки-чорноволи, яких під кінець 80-их в силу ідеологічної зашореності-зазомбованості не готові були сприйняти міліони, а – відомі й популярні Павличко, Драч, Яворівський?.. Вони пішли на відкритий герць із системою, не відаючи, чим ця битва може закінчитись! (Це в той час, коли Б.Олійник подався у підсобники Горбачову, Вінграновський – вступив у КПУ). Тільки за це їх слід би було канонізувати. І Драча насамперед. А що ти чинив у ті місяці й роки у Запоріжжі, Костю? Згадай і не плюй на всі боки. Ти обурюєшся, що Вольвач познущався з Загребельного і закликаєш сучасників: «Хлопці, та нам навіть до колін цього чоловіка не дотягнутися!» А я тобі скажу: ти у своїй статті так само познущався з Драча. Дорости до його колін, Костю!
З повагою, без зла – Василь Бондар.
17 жовтня
Найзанедбанішою книгою в моїй приватній бібліотеці є, мабуть, «Робінзон Крузо» Данієля Дефо (Київ, «Дніпро», 1985, 253 с.): затерта до картону обкладинка під малюнком Жана Гранвіля (французький карикатурист першої половини ХІХ століття), заляпана темною рідиною, передмова Марка Соколянського (одесит, останні три десятки літ мешкає у Німеччині), покреслені примітки Бориса Буніча-Ремізова (внук російського класика, мій університетський викладач)… Зате ж прочитана на терені нашої квартири, певно, найдружніше: в одному лиш синові сумніваюсь, а дружина і дочка (їй-бо, котрась із них колотила в чашці каву чи компот) – прочитали так давно, що й забулись деталі неймовірних середньовічних пригод на карібському острові. Найкраще, до деталей, знаю сюжет я, бо тільки тепер ось прочитав. Та ще й два радянських фільми (1947 і 1972 років виходу на екран) переглянув – останній, до речі, на Одеській студії створений – у головній ролі з Леонідом Куравльовим. Взагалі перший реалістичний роман англійської літератури (1719) чи й має конкурентів по кількості екранізацій: французи, американці та совєти це робили не раз, а ще шведи, італійці…
За триста років існування роману (у перших трьох за півтора місяця виданнях він мав назву, яка складалася із шести десятків слів) цивілізація стрибнула на таку відстань, як врятований провидінням моряк Крузо супроти людожерів сусіднього острова Трінідад. А тим не менше його з захопленням читає кожне наступне покоління. От яка непердбачувана доля твору. Данієль Фо (справжнє прізвище шотландця з міста Йорк від народження) написав іще не одну книгу про Робінзона і його мудрощі, але в історії культури лишилась тільки перша. Написана, до речі, майже у 60-літньому віці, що може бути заразним прикладом для сучасних і майбутніх графоманів. Правда, для цього треба зустріти такого суб’єкта, як штурман британських вітрильників Александр Селкірк, який трапився на шляху опозиційного журналіста: досвід чотирьох років виріс у романі до двадцяти восьми, що дало авторові можливість піднести самотню людину на не бачену досі висоту виживання у боротьбі й у злагоді з силами природи.
Мудрі думки-поради з цієї книги, які не девальвувались за понад триста літ: «В усякому злі треба вбачати якесь добро й не забувати про гірше, що могло б статися», «…людині, яка збагнула істину, визволення від гріхів дає більше, ніж визволення від страждань», «…світські блага мають для нас ціну доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними доти, доки можемо користуватися ними, але не більше», «Всі наші нарікання на те, чого ми позбавлені, виникають, здається мені, від недостатньої вдячності за те, що ми маємо», «Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона вже настала, і очікування зла в десять тисяч разів жахливіше, ніж саме зло», «…ризикувати, видно, доля молоді, а засуджувати її безумства – доля людей зрілого віку, навчених дорогою ціною власного досвіду», «…за вади цілого народу не можна мститися над окремими людьми», «Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке перестерігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її»…
А ще у «Робінзоні Крузо», як ні в якому іншому знаменитому творові, надмір богословського прокламування. Я навіть порадив би наповратливим братам і сестрам (своєму племінникові Олегові і синові моєму Устиму насамперед) навертати заблудлих овечок до Божого життя не тільки Біблією, книгою книг, а й твором Данієля Дефо, який до висновку Божого порятунку підводить людину поступово, ненав’язливо та ще й у супрязі з житейськими інтригами, пригодами й зацікавленнями – їй-бо результат не забариться.
24 жовтня
Знову Шукшин. Роман «Любавіни». Твір, яким він фактично починав свою творчість у 50-их роках, збираючи матеріали іще студентом ВГІКУ у рідному селі, який тяжко йшов до друку (відомі журнали відмовляли, а вперше опубліковано 1965-го в «Сибирских огнях»), який за життя автора зазнав і хвали і хули, навіть був екранізований (режисер Леонід Головня). Я прочитав-перечитав його тепер і можу категорично стверджувати: жоден з російських письменників не зобразив так точно і ясно характер москаля-азіата, як Шукшин. Нині шукшинських героїв, нащадків алтайської родини Любавіних, ми побачили у Бучі й Бородянці. Буквально в першому розділі роману автор подає їхні портрети: батька – «огромный и угловатый, как коряга. Весь зарос волосами. Волосы растут у него даже в ушах. Скуластое, грубой ковки лицо не выражает ничего, кроме презрения. Уважал Емельян в человеке только силу»; найстарший син Кондрат – «Медлительный лобастый, с длинными руками. Больше смотрел вниз. А если поглядывал на кого, то исподлобья, недоверчиво. Людям становилось не по себе от такого взгляда»; другий син Єфім – «…иногда улыбался. Но улыбался так – для солидности»; третій син Макар – «Лицо красивое и злое. В глазах его постоянно таился ядовитый смешок. Любил подраться. Обиды никому не прощал, не спал ночами, стонал, ворочался – выдумывал один за другим коварные мстительные планы. В драке мог в любую минуту выхватить из-за голенища нож и в свалке под шумок запустить кому-нибудь под ребро»; найменший Єгор – «Было в его лице что-то до боли привлекательное: что-то сильное, зверское, и мягкое, поразительно нежное – вместе. Но он почти ни с кем не разговаривал и улыбался редко, неохотно». Отака сімеєчка: звірина. «Парни топтали тяжёлыми сапогами матушку-землю – плясали, пели частушки с матерщиной, часто дрались…». Це вони сьогодні прийшли визволяти українців.
Усі триста книжних сторінок роману про утвердження радвлади на Алтаї – розбої, поножовщина, грубіянство, підпали, убивства та інші звірства. Макар із Єгором за відмову батька Ємельяна дати згоду на одруження найменшому синові з бідною дівчиною Марією віддубасили рідного кілками мало не до смерті – тільки вистріли берданки розвели рідню (батько: «Головы пооткручиваю паразитам… Месиво пойду сделаю!»; сини: «очень хотелось досадить отцу»). А чи вбивство Єгором білогвардійця Закревського за спробу залицяння на весіллі до нареченої: «Егор даванул. Горло податливо хрустнуло в кулаке, как яйцо. Закревский захрипел. Егор поднял его и трахнул об землю. Ещё раз поднял и ещё раз с силой обрушил…». Дісталось і невинній нареченій. Таких в романі епізодів звірської люті багато. І то не тільки любавінська жорстокість. Ось про Гриньку Малюгіна: батько віжками мало не до смерті сполосував сина за те. що той кулаком у лоб повалив жеребця – син видужав, «раздобыл ведёрко керосину, облил ночью родительский дом, вокруг, по окладу, и подпалил. А сам ушёл в тайгу»… Бандит на бандитові, незнищиме поріддя. Ось що каже про це дружина молодого голови сільради: «Какое ваше телячье дело до той банды? Они сроду по тайге ходют… испокон веку. И будут ходить». Ходять і досі, вже по українській землі. Не зупинимо – підуть далі по Європі.
27 жовтня
Поверховий погляд на альманах-збірник «Інгульський степ. Історія-Краєзнавство-Родовід-Джерела-Спадщина», якому шість років тому дав життя Владислав Сердюк. У нашій домашній книгозбірні є перші три випуски: 2016, 2017 і 2018 років відповідно по 172, 352 і 456 сторінок кожен. Він дарував нам по примірнику доти, поки Світлана десь у FB не висловила сумнів щодо окремих публікацій збірника. Бо й справді: не можна і не треба намагатись усе життя виводити на папір та ще й тиражувати його (200 примірників). Тиражуванню підлягає якісна художня штука або наукове дослідження видатної події чи особи, все інше треба зберігати в архівах, музеях, в оцифрованому вигляді, яке було б доступне кожному небайдужому покопирсатися в тому мотлосі й спородити щось читабельне чи ексклюзивно важливе. Але в головного ідеолога цього збірника Анатолія Пивовара (родом з Дереївки над Дніпром, 1958 р.н., на жаль, недавно помер), його матеріали у другому й третьому випуску становлять більше половини обсягу,– методологія інша. Пускати в тираж нечитабельні тексти – це просто неефективно переводити папір. Архівний матеріал – це руда, в якій треба відбирати крупинки металу. Про кожен населений пункт можна надрукувати гори архівних матеріалів, але торкнеться їх рідкісна душа, якщо й знайдеться така. Але… Сердюка нам не переконати.
м.Кропивницький