Борис ГУМЕНЮК
ЗАПОВІТ
Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам'ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
Володимир БОГДАНОВИЧ
Життя
Він народився у місці, де вічна нужда –
За батьком доношував одяг благенький.
Підріс – й коровам хвости крутити став
У матері на побігеньках.
Він був беручкий, та єдиною втіхою
Було – пропити отримане за свої труди.
Він міг би жить деінде, та туди – не доїхати,
Та й чого його пертися хто зна куди?
Йому б і далі рахувати на стрісі ворон
Чи тлумити у бійках норов свій ворохобний, –
Та якось він одного разу через айфон
Заглянув за обрій.
І він його поманив – не красою дівчат,
Не світом безкраїм, не морем ігристим, –
Він побачив неспокій, з якого життя
Викрешує іскри.
І сказавши матері кілька слів –
Мовляв, поїду нарешті кудись на заробітки,
Він через поле на електричку побрів
Удосвітку.
Він і сам не знав, куди так поспіша,
Та якось в Інстаграмі дав про себе знати –
Ось він на фото, обнявши ніжно «калаша»,
Всміхається дурнувато.
Можливо, це й усе, що він за все життя устиг,
Заради чого був у цьому світі присутнім –
Поліг
За краще майбутнє.
Іловайська лірична
Якщо колись, зозуленько моя,
Побачиш у труні знайоме тіло,
Душа з якого нагло відлетіла,
Скажу тобі зарання – це не я.
Я не горбок могильної землі,
Я не сльозами зрошена хустина, –
Я терпкий запах свіжої ріллі,
Повитої в осінню павутину.
Я ледь помітна часточка краси
Близького, несміливого світанку.
Я крапля перестиглої роси,
Що серед поля зблискує щоранку.
Хай покриває вічності зола
Загублені в степу фрагменти тіла…
Я промінь світла, згусточок тепла –
Я все оте, що ти колись любила.
Кривенька качечка
Там, де проклало літо стежку
Крізь прибережні чагарі,
Заклали затишне гніздечко
Пернатих двоє трударів.
Сховали виводок пухнастий
Туди, де ворог не знайде…
Таке воно качине щастя –
Все майже так, як у людей.
Отак зростала в домі отчім
Пернатих зграйка гамірна́,
Пірнаючи в провалля ночі
Й купе́лю сонячного дня.
Переливались першоцвіти
В насіння зав’язі тугі…
Життя – це лиш погоже літо
Поміж негоди берегів.
Час підійшов убитись в пір’я
І стати на своє крило.
Похолоділи надвечір’я,
В клубок зіщулилось тепло.
І залишатись краще ніби
Замість злетіть поверх дахів…
Але летіти – це не вибір,
А домінанта для птахів.
Прийшла пора складати в за́сік
Усяке зе́рня й кожен плід.
Нанизує на шпажку часу
Господь шматочки наших літ.
Ще буде холодно і си́то,
Ще будуть мрії і слова…
Та вже готується злетіти
Ця літа качечка крива.
Кружляли Всесвітом планети
Між зір сяйни́х і Чорних дір.
Котилось сонце, як монета,
Крізь небо з німбом набакир.
Сплели із сонячних вервечок
Сріблясті сіті павуки
І будуть до весни гніздечкам
Ці павутини – мов замки.
Перемога
Коли ми повернемося з війни
До рідних попелищ – не так важливо,
Салютуватимуть сади рожевим дивом
Чи пахнутимуть п’яно кавуни.
Мабуть, так повертатимуть здаля
Пташки до гнізд розорених принишкло,
Коли назустріч їм з-під снігу нишком
Торішня визиратиме рілля.
Колись там забуяють квітники,
Де згинули навік в вогню горнилі
Одвіку серцю українця милі
Граблі, паркани, межі й смітники.
Це буде день, коли здобудем ми
Найбільшу перемогу для країни
Над тими, хто запитує «Чиї ми?» –
Тих, хто себе запитує «Хто ми?»
Всіх, хто вцілів, до столу зберемо.
Героїв пом’янем своїх суворо…
Щоб потлумить окремо взяте горе –
Не вистачить ніяких перемог.
А там, коли відступить болю тінь
Й своє жінки й дівчата відголосять –
Десь у садку вишневім стоголосо
Затягнемо гуртом «Ой чий то кінь…»
Пора
Пора осіння. Сонцем перегріта,
Земля холодне небо підпира.
Усе живе – вразливе і тендітне –
Мов поглядом запитує – пора?
Що день, то небо хмуриться сердито –
То враз неоном синім засія!
Про те, що десь іще існує літо,
Нагадує лиш посмішка твоя.
Та ще як зблисне сонечко привітно –
Радію мов цукерці дітвора…
Ну й що із того, що минуло літо,
Коли в очах читаю – не пора!?
Сини
Спідниці приміряють дочки
За матерями, – чом би й ні?
Буває – чоботи й сорочки
Батьків доношують сини.
В них заховались дрібки поту
Й горбочки давніх мозолів –
Сліди часів, коли турботи
Ярмом їх гнули до землі.
Хліби із батьківського столу
Здавались черстві та пісні, –
Ось-ось життя на обрус долі
Насипле їм плоди рясні.
Ой, не судилось щастя, нене!
Сувора Господа рука
Синам поклала на рамена
Тягар, невіданий батькам.
В цій нездоланності дороги,
В цій нескінченності зими –
Шляхи до отчого порогу
Лежать крізь полум’я й дими.
В цій недоробленій роботі –
Недовойованій війні –
Стоять у батьківських чоботях
Сини в кривавій борозні.
І над пожарищами лине:
– Чи чуєш, батьку?
– Чую, сину!
Тривога
Від війни не сховатися в сон
Надовго –
Що не день, то новий марафон
Тривоги.
Хоч пігулки ковтай, хоч волай
Щосили,
Хоч гадай, куди вража стріла
Поцілить.
На долівку землі, наче смог,
Щоранку
Опадають ракет і тривог
Уламки.
На маківки дахів і дерев
Безлистих
Осіда павутина димів
Землистих.
Вже невидимий обрій сія
Серпанком –
Це Господь в новий день відсува
Фіранку.
Прощавайте, двох стін рятівні
Пелюстки –
Цей війни мимовільний ліжник
Прокруста.
Сходить з ночі хреста вже душа
Розп’ята,
Мов звільнилось із пастки пташа
Крилате.
Затісний їй страхів цей вінець
Терновий –
Жити в клітці тісній вона не
Готова.
Знову клопіт про хліб кличе в день
Грядущий,
Та здається – сирена гуде
Все дужче!
Може, долі вершить – залиши
Для Бога?..
Це не страх – це лише на душі
Тривога.
Фокстрот
Із плаття літа пальцем задубілим
Останній ґудзик вітер розстіба…
Дивись, дивись – дерева нарядились
На свій осінній традиційний бал.
Тихцем награли чи то нашуміли
Вітри холодні нам старий фокстрот…
Танцюй, танцюй – змогли ми як уміли
Вписатися в життя коловорот.
Із сил останніх бадьоряться айстри,
Зворушливі немов старі листи…
Поплач, поплач – тобі ще будуть весни,
А їм уже ніколи не цвісти.
Перетанцюєм зустрічі й розлуки –
Хай подіум осінній й затісний…
Мерщій, мерщій подайте, пані, руку –
Так легше дочекатися весни.
Ранньоосіннє
Ранньоосінній сонячний банкет.
Блакитне небо – обрусом безкрайнім.
На тлі зеленім плями різнобарвні –
Нерівномірний, мабуть, трафарет.
Повітря перевтомою бринить.
Земля пашіє тілом перегрітим –
Чека, коли почне кроводощити,
Аби нарешті лоно обновить.
Немов зійшлись недільної пори
Гурти бабусь в перуках різномастих –
На ярмарку осіннім знову айстри
Перемогли в змаганні кольорів.
Ще шелестіння не переросло
У шурхотіння віт пластмасолистих,
Ліси не одягнулись в золотисте
І птахи ще не стали на крило.
Ще ретранслюють з соняхів антен
Останні хвилі літнього гіпнозу,
Не полоснуло вранішнім морозом
По витончених шиях хризантем.
Хто знає, чи надовго ця мана –
Ранньоосіннє диво… Але знаю:
Ці миті ще не втраченого раю
Розтягуй, наче залишки вина.
Чи мов гарбуз – грій тім’я і лежи,
В обійми власних спійманий огудин…
Чи смак спокуси яблук білогрудих
Спізнай востаннє в літа на межі.
І поки може – хай собі пливе
Вітрильник доль крізь небосинь планети…
Де всі живі… І не летять ракети…
Й ранньоосіннє сонце як нове.
м. Київ
Галина Яценко
ПОДОРОЖНІ
оповідання
Моїй бабці Стефі, яка двічі пережила виселення з с. Дидьова у 1939 та 1947 роках, та всім невинно убієнним російськими оккупантами на дорогах життя 2022 року
1939 рік
Слизький туман, наче відвар з насіння льону, осідав на кінських гривах, посагових скринях, потертих ліжниках… Вози натужно рипіли, ґазди повйокували, а ґаздині мовчали, бо той туман забивав дих, починався болючою грудкою всередині грудей і вивершувався криком розпачу в горлі, який з натугою ковтали… Десь там, за імлою, тануло їхнє село, а вони боялися оглянутися, щоб не заціпеніти, як Лотова жона, не засолитися у сльозах власного відчаю; так і котили їх, змертвілих, у невідомість старі фіри. Раптом драглисту пелену гострим ножем прорізав жіночий крик: «Дарцюююю…».
Мала Дарця сиділа на краєчку воза, звісивши поза драбинки ноги, вона вже втомилася рахувати камінці на вибоїстій дорозі, і тепер уявляла себе величезним птахом, що ширяє над зеленими горами, «черезвінця» ріками. Вільним птахом, який може повернутися додому, на ту теплу, мов вовняний кожух, піч, на лавку, де голова йшла обертом від веретена, що крутилося засватаною дівкою у материнах руках, і вона одразу засинала, на ту галявину, з якої низалися разки суничного намиста… Ті суниці для неї збирав брат Михайло, клячів коло маленьких кущиків, шкарубкими руками, що пахли сонцем і махоркою, визбирував намистинки з-поміж зеленого листя, нанизував на тоненьку травинку! «Ґердан для князівни Дарії», – жартівливо підносив їй. Очі підступно запекли на згадку про брата, бо коли ж вона побачить свого золотого Михасика. Мама твердила їй, що Михась поїхав до тітки, в Журавно, але Дарця добре чула, як вночі рипіли сінешні двері, як натужно зіпнули води Сяну, що котилися прямо перед їхніми вікнами, як мати зітхала батькові: «Лиш би переплив, лиш би не помітили ті кляті москалі, а там і той берег вже… тепер польський». А батько шептав у відповідь: «Все буде добре, на тому березі чекатиме мій брат… Ще вчора було одне село, а нині дві держави…».
Аби відігнати гіркі спогади, Дарця заходилася згадувати смак суниці з медом та сметаною на язиці, але шлунок лиш від того знервовано забурчав, і дівча, щоб заспокоїти розбурканого звіра, поклало обидві руки на живіт, закрило очі та підставило обличчя під проміння сонця… Раптом воза добряче струснуло, Дарця відчула пекучий біль, що пронизав тіло, і невагомість отого полудневого марева, що спадало на рідні поля, які даленіли.
«Д-а-а-а-р-ц-ю!», - кричала Феня, припадаючи до закривавленої голови єдиної доньки. Через три години валка знову рушила, залишаючи позаду свіжий горбик землі з осиковим хрестом, лиш зойки та плач, прив’язаної до воза Фені, досі билися об підніжжя гір, вкритих саваном зелених смерек.
***
2022 рік
Життя застигало червоним бурштином на примерзлій землі, золоте волоссячко ще пручалося в липких кривавих сітях, які невтомно снувала маленька, завбільшки з монету, дірочка за вушком, а він знав, що його дорога вже закінчилася тут, на Чугуївській трасі… Дружина голосила, кричала, кликала на допомогу, а навкруги все німувало… чорні, мов запечена кров, ліси, зелені потвори-танки, що кігтями-гусеницями міцно вчепилися до його землі, виїдаючи все живе довкола, і навіть сонце завбачливо заховалося за димову завісу, боялося не повернутися на небо з отих навіки застиглих у німому німуванні блакитних дитячих очей… Катруся, їх маленька золота дівчинка! Ось у пилюці її рожевий рюкзачок, який старанно збирала ще кілька днів тому у Харкові, а в голові досі дзвенить голосок: «Дідусю, а що покласти в тривожний рюкзачок? Візьму ось цього одновухого котика, він маленький, не має мами, як наш Юрчик з третього під’їзду. А його тато пішов захищати Україну, і Юрчик тепер в бабці, а його бабця погано бачить, і коли сирени, то вони не можуть спускатися в підвал, а сидять в коридорі. І Юрчик каже, що бабця молиться, а він рахує скільки разів бахнуло, а потім додає до кількості ранкових або вчорашніх бахів, бо у нього погано з математикою, він мусить вправлятися, щоб не розчаровувати знову Марію Петрівну. Але Марія Петрівна поїхала до Львова, тому я думаю, що вона не дуже буде розчарована, що Юрчикові не вдаються приклади на додавання, а буде рада, як повернеться, бачити нас усіх-усіх, навіть Миколу, який підсунув їй у папку здохлу мишу. Хіба та миша страшніша від тих літаків, що плюються вогнем... Дідусю, а можна ще барбі-принцесу, бо принцеси бояться темних вогких підвалів. Нам вчора було так страшно, так страшно! Тьотя Люда весь час ридала і зойкала: «Все! Ми живі звідти не виберемося!». А мама казала їй: «Людко, заспокійся! Все буде у нас добре! Твій Микола і мій Сергій нас захищають!». І гладила мене по голові, заплітала в косички волосся: «Моя Рапунцель!». А я уявляла, як сиджу у темній вежі, і татко по моїх золотих косах піднімається вверх і рятує нас з мамою від злого дракона. Але то не вежа, а підвал, тож таткові треба спускатися в підземелля і битися із триголовим змієм за своїх принцес…». Татко не встиг… Як тепер він пояснить синові, що не вберіг його маленьку принцессу: її двічі розстріляли протягом двох годин, на двох дорогах життя – до бабусі й дідуся та в лікарню…
Катрусю ховав у садку, руками рив землю, цілував кожну примерзлу грудку і обережно клав на тоненькі ручки й ніжки, щоб не вдарили його маленьку дівчинку, а збоку тулилися барбі-принцеса й одновухий котик, які так боялися темних підвалів... Замість хреста – гілочка яблуні, як колись на могилі його тітки осиковий хрест, десь на півдорозі з бойківських Карпат у невідомість…
***
1939 рік
…Ранкове сонце заледве продерлося крізь хмари, що потомлені та пошарпані після нічної грози клаптями білих бинтів звисали з неба. «Мені б шматочок якоїсь полотнини для дитини, – думала Марія, прикриваючи однією рукою довершений живіт, з якого просився на світ ще один подорожній, а іншою голублячи молоденький саджанець груші, який невідь-чому вимкнула з землею в останній момент та закинула на воза. «Інші ґазди начиння везуть, а ця грушу й байстрюка», – зашипів тоді батько, і вже другий день лиш люто зиркав на неї спідлоба. А мати терла кісточки рук та кутала Марію по сам ніс у ліжник, що мав заслоняти її від допитливих очей…
– Стефо, твоя дівка заслабла, чи що? Виджу, що з воза лиш до вітру злазить і то закутана в сто одежин, мов цибуля на люту зиму…
– Та щось слабує моє дівча, Терезо!
– Йой! Така дівка, як писанка! Та й сало, виджу, нагуляла, як льоха в Пилипівку, поки у твоєї сестрінки гостила. Тітка, певно, варениками годувала і ніц робити не давала. Щаслива ти, Стефо, донька при тобі… А моя по тім боці Сяну! Не знаю, чи й побачу її, – і сльози проорали і без того зморшкувате лице їхньої сусідки Терези.
Запала тиша, яку краяли лиш окрики ґаздів на коней та тремкі жіночі зітхання… Кожен думав про своє: Тереза про сон, який наснився два тижні тому, наче її хапають і починають зв’язувати від колін пекучим мотузом. Вона кричить, плаче, а ніхто її не рятує. Уже мотуз обвиває їй шию, червоні кола пливуть перед очима… Аж тут вона бачить, що то не мотуз, а колючий дріт. А сон віщий був, бо зайшли москалі та й протягнули той дріт попри Сян і за один квітневий вечір розділили доньку з матір’ю, батька з сином, їхнє село Дидьова... Стефа думала про ганьбу, яка чекатиме доньку-покритку та її байстря, про те, де народиться дитя-перекотиполе, яке ще в лоні матері відірвали від його коріння. А Марія про батька своєї дитини, який залишився за Сяном, на тому боці їхнього життя, але обіцяв обов’язково їх знайти…
***
2022 рік
Кожну осінь проживала, як останню… Сивіла разом із молочними туманами, кутала в багрянець хворі суглоби, губила надію поміж листопадом, і вже зима заставала її ще дужче всохлу, покраяну зморшками. Не боялася тих борозен життя, бо в кожну з них любовно пеленала свої таємниці, не боялася й смерті, адже мала що ховати разом із собою. Боялася пережити Його! Прокинутися якогось ранку й не почути звичного шурхання капців, скрипу мостин на веранді, їдкого запаху тютюну. Могла передбачити кожен крок, оскільки знала його всю вічність, щоправда, не могла втямити: свою чи його… Ось він поволі ступає до стодоли, бере косу, пробує лезо, наче гострить об шкарубку долоню, і головки молочаю та череди летять йому під ноги, тарабанять краплі вранішнього надою об цямрини дебелого цеберка, нявкає голодний, забрьоханий у ранкових росах, кіт… Настає новий день, який поволі снується з куделі їхнього життя, рівно, однотонно, мов у руках старої прялі, лишень інколи проскакує болючий вузлик споминів, веретено сьогодення завмирає в очікуванні дотику рук пам’яті, і знову тужавіє нить…
Вона боялася тих вузликів пам’яті, як чекала й боялася тих рідкісних вечорів, коли він тулився неголеною щокою до її шкарубкого тіла, і тоді її зморшки продовжувалися в ньому, як й історії його роду, що знали їх обоє. Вони обоє пам’ятали, як їхали довгі дні скрипучими фірами поміж високі гори та бурхливі потічки, він в лоні матері, а вона на денниці воза. Пам’ятали, як шепотіли води старого Сяну, над яким любилися його батьки і росла її мати. Знали, що його мати Марія ділила воду для нього, ще ненародженого, і для неї, що бралася молодим пагоном, що обоє дуже чекали того пристанища, де вона зможе пустити коріння, а він зробити перший подих.
Так вони могли стояти пів ночі, а потім він тулив вухо-стетоскоп до її серця, у якому досі бився той глухий постріл, що розпанахав його дитяче світання на до… і після… останнє батькове «Слава Україні!»… Він кінчиками пальців укотре досліджував кожний сантиметр її тіла, бо десь там, під шкірою, брався сиротами здавлений зойк його матері, а папілярні візерунки пучків досі всотували попіл цигарок, що їх гасили об неї чужинці. А потім ще довго тулився спиною, оскільки стовбурові клітини в них теж були одні на двох ще з того вечора, що настав після надломленого світанку, у якому були лиш він і вона, глина під нігтями, що сягає серця, сльози, згусток крові, який мав стати його братом… Тоді вона нічого не могла вдіяти, як і тепер, лишень мусила ховати у криївках своїх червоточин ґрипси його пам’яті, щоб разом із ним у такі вечори розгортати і згортати сувої болю!
Цей ранок почався незвично… Опадали клаптями попелу хмари, стугоніла земля, заспані очниці хати відкидали жовте світло на вилинялий сніг. Скрип дверей, знайоме човгання, тихий напівшепіт до неї, а може, до себе: «Війна! Москаль знову прийшов».
День і ніч сплелися в пекельному аркані: язики полум’я зголодніло накидалися на світ, падали кістяки будинків у домовину землі, повітря перетворювалося на молекулу смерті, обпікаючи пташині крила й вузлуваті пальці дерев, що стреміли до неба в німому благанні. А вона тулилася до старезної хати, що тремтіла усім тілом від грому канонад, огортала її, бо знала, що мусить, цього разу мусить захистити його, його сина та маленьких онуків.
Над ранок усе стихло, на обвуглене небо ледь виповзає, наче зранене, сонце. Перше сонце цієї весни... А вона стоїть у німому зачудуванні, розпанахана навпіл… Ніколи не думала, що «Град» може так боліти. І все ж чує, як стогнуть мостини на веранді, він чвалає босий, розпатланий, а з очей ллются сльози… «Наші, наші… Ми перемогли!» – тулиться щокою до неї, а потім знову повертається в хату і виносить на дорогу повний картуз груш, які так рясно вродили минулоріч. Обсмалені, мов з пекарської печі, втомлені, але усміхнені, вони беруть мозолястими руками дарунки, сміються, а грушевий сік тече по ще безвусих юнацьких обличчях українських богів війни.
І десь там, на маленькій гілці, розбруньковується перший листочок її довгожданої весни!
м.Львів.
P.S. Оповідання Галини Яценко «Подорожні» нинішнього року зайняло п’яте місце у IV Міжнародному конкурсі короткої прози імені Василя Портяка.
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2023 року, лютий)
3 лютого
У Московії поглиблюються жахливі процеси – відродження сталінізму, міцніє авторитаризм. Учора у Волгограді до 80-річчя завершення Сталінградської битви на в’їздах з’явились вивіски з тодішньою назвою міста, а в центрі біля меморіалу відкрили три пам’ятники-бюсти Сталінові, маршалам Жукову і Василевському. Справа, видно, рухається, в напрямку не тимчасового, а справжнього відновлення (1925-1961) топоніму. Я відправив до «УЛГ» своє оповідання на подібну тематику («Подарунок губернаторові на прощання»), написане двадцять років тому. Ніколи досі не пропонував у друк призабутих своїх творінь.
4 лютого
♦ Майже весь січень електрику подають дві години через дві. І ми пристосувались. Особливо в останній тиждень, коли я взявся читати безіменну прозу на конкурс імені Василя Портяка: дообід читаю зі стаціонарного комп’ютера, а післяобід, коли його забирає дружина, із флешки на ноутбуці. У години без світла йду в магазин скуплятися чи виношу сміття, читаю книгу любовних романів 20-их років минулого століття чи гортаю стрічки новин в Інтернеті. Дві години (20.00-22.00) ми проводимо спільно на кухні за приготуванням вечері, споживанням, слухаємо Піонтковського-Юнуса-Швеця-Шейтельмана-Невзорова… – при свічці. Жодна година життя не пропадає? А під час сну? Що снилось цієї ночі?
Дочитав два короткі романи Петра Голоти з книги «Беладонна» (Київ, «Темпора», 2016, 808 с.) – «Бруд» і «Розвага». Ці два твори із шести, що в книзі, читав насамперед, бо вони належать автору з Балашівки (нині село є частиною нашого обласного центру). Назви творів дуже чітко відображають і зміст, і суть: що перший захлинається тотальною розпустою (герої у фіналі нагороджують один одного пранцями), що другий закипає-булькотить донжуанськими пригодами сільського хлопця, який опинився в міській стихії. Письмо цього автора легко впізнаване як таке, що пробилось із школярською невправністю до друку, минаючи редакторське око. Ось приклад: «Надто гучно й солодко ревло піаніно… […] Бурно й п’яно ревло піаніно, згуки лунали й товпилися в кімнаті, шукаючи місця, куди вирватися, і танули в серцях. Як солодкий дим». Скільки тут, в одному фактично реченні, неузгоджень? Письмо багатьма моментами хаотичне, шарпливе, навіть карикатурне, холеричне, коли події подаються швидко, часто нелогічно, непослідовно, прихапцями. Автор нерідко використовує внутрішній монолог замість діалогу, повтор однієї й тієї ж фрази на одній сторінці, чи речення в кількох розділах («Пахне свіжою матерією й солдатськими шинелями»), нестандартно подається і пряма мова з репліками. А ще я звернув увагу, що П.Голота зовнішність своїх героїв подає головно через опис обличчя: очі, губи, підборіддя, брови – наче не постаті діють, а лиш голови. Не виключаю, що якийсь літературознавець ці особливості вважатиме за позитив творчого почерку. Може бути. Єдине, з чим не можу погодитись, що середовище в його творах таке бридке й загиджене, брехливе й підступне – без світла, без радості, без співчуття. Певно, з цієї причини я не можу здолати кількох сторінок сучасника Ульяненка, так само Бриниха, тим більше Подерв’янського. Ці автори кануть в Лету, а Голоту й не треба було підводити з небіжчиків. Проте як приклад, що і в нас є таке, як у сусідів, то вже хай буде.
♦ Четвертий конкурс Портяка. Відправляю Трубаю, голові оргкомітету з присудження премії, свої оцінювання: я поставив чотирьом авторам 5 із плюсом («Гельця», «Катерина і Самсон», «Триптих про єдність» і «Янгол») – хтось із них має стати переможцем, найвищий бал, 61, я поставив останньому з відзначених чотирьох. Ще три автори мають від мене просто 5, а п’ятеро 5–, п’ятеро 4+, семеро 4. Із цих 24-ох можна відібрати два десятки (на п’ять більше, ніж торік) для фіналу, для публікації в книзі. Цікаво буде самому мені: наскільки мої оцінки співпадуть із загальними. 28 творів із 61-го, майже половина, про сучасну війну. Деякі тексти я намагався впізнати – ким написані: «Гельця» – Неоніла Стефурак? «Катерина і Самсон» – Наталка Ткаченко? «Манав я таку роботу» – Ольга Полевіна? «Не говори» – Віктор Васильчук? «Палітра» – Наталія Смирнова? «Сліпаки» – Ігор Гургула? «Тумблєр включився» – Михайло Бриних?
♦ Часом, шукаючи в своїх щоденникових зошитах якийсь запис, натрапляю на одвідини столиці, Будинку літераторів – і зачитуюсь… Це моє справжнє життя, мої цікаві зустрічі і враження. Я завжди квапився до тих спобачень і спілкувань, ніколи не ігнорував їх. І зараз без них скучаю.. Останній раз відвідував Київ-Ірпінь майже півтора року тому. Найтриваліша за останні тридцять літ перерва.
15 лютого
Телефонував Сашко Вертіль із Сум. У них там і досі орки гатять щодня з-за порєбріка, але Сашко ожив, тембр голосу суттєво збадьорився, анекдотами так і сипле. І я радий за нього, бо кудись був наче пропав, місяцями не обзивався з рашистської облоги. Гарну новину сповістив: кликали його у держадміністрацію – незабаром, мовляв, профінансуємо письменницьку організацію, то готуйте рукописи… (А це означає, що і в нашій області будуть зрушення. Дякуємо американським та європейським партнерам за підтримку). Ми традиційно, каже Сашко, розподіляємо бюджетні кошти для видання книг між ювілярами, але ось я звернувся до кількох, а вони мені відповідають: нема що видавати… Ой, нам би твої проблеми, друже: я сам один сьогодні можу запропонувати щонайменше п’ять рукописів непублікованого окремими книгами. Так само чекають меценатів і чимало інших кропивничан. Давай, чуєш, поміняємось обласними керівниками!..
19 лютого
♦ Пані Зіна Шевченко із Хмельового прислала електронною поштою подяку, висловлену о четвертій годині ночі: за спогад про Куценка, який учора з’явився на сайті «Кропивницький: час-time». Вона, вчителька й патріотка, прочитала його вперше, хоч він за п'ятнадцять років разів сім друкувався в газетах і книгах. Це утверджує мене в прагненні видати спогади окремою книгою – їх у мене вже зібралось понад півтора десятка, та й ще споминатиму дорогих серцю. Не раз думав: ось написав, надрукував, виконав обов’язок… А чи хто читав написане?
♦ Два літературні вечори одвідав на проминулому тижні: із Елеонорою Бєльською в обласній науковій бібліотеці (ведучим був професор Сергій Михида) та Оксаною Буяновою в музеї мистецтв (модерувала очільниця письменницького гурту Надія Гармазій). Обидві авторки у Спілці останнього призову, видали по кілька книг, якими ще не зійшли, так я думаю, на свою омріяну й визначену Богом вершину. Лікарці внаслідок російськомовності й малоначитаності (вона тільки зараз зацікавилась приватним життям Шевченка та дізналась, що окрім віршів Леся Українка писала ще й драми і мала таку знамениту матір як Олена Пчілка) було складніше спілкуватись із чималою (під шістдесят осіб) аудиторією – врешті, цьому сприяв і ведучий, який більше себе демонстрував, а не авторку. Дефектологині більше повезло з модеруванням: її інститутська подруга вміло й цікаво представляла поетесу-прозаїкиню-перекладачку з іспанської. І там, і там звучала авторська проза, майстерніша з лікарських уст, але в молодшої ще все попереду. І там, і там бриніла гітара: в бібліотеці професійно, в музеї аматорськи. Загалом було що послухати й побачити. Але чому ж ці заходи не зацікавили жодного члена обласної організації НСПУ, окрім тих, що сиділи при мікрофоні – авторки й ведучі? Аж мені закортіло пожурити наших письменників, звернувшись до них листом-докором. Мовляв, ось кожного з вас покличуть до «літературної вітальні», і як ви почуватиметесь, коли друзі-спілчани тотально проігнорують вашу сповідь! В організації половина спілчан – жителі міста. Тож які причини? Їх може бути багато: підупалі за віком, пересварені та розведені по різних гуртуваннях, збайдужілі… Вичунюймо, товариство!
♦ Щойно дивився сюжет у телемарафоні: вилучають російськомовні книги з бібліотек. Цей процес на даний період є позитивним для України, утвердження нашої державності, зміцнення нашої єдності, бо російськомовна книжка розбивала цю єдність. Цей процес підсилить перекладацьку діяльність в Україні. Однак не можна бездумно порізати все, що надруковане по-російськи, навіть і в тому випадку, якщо за цю макулатуру можна виготовити певну кількість снарядів. Бо це ж процес не на рік чи два, а на кілька поколінь українців позбавити знайомитись із «щоденником» братів Ґонкурів, який доступний нам лиш в російському варіанті? Чи творчість Альфонса Доде, чиї лиш окремі твори перекладені українською, а в Москві видали 20-томне зібрання. Не кажучи вже про таких оригінальних майстрів російської словесності, як Іван Бунін. Поки ми не перекладем його достойно по-нашому – нехай стоїть на наших полицях його 6-томне видання (це найдорожчий подарунок мені від тещі Орел-Чудновської Євдокії Степанівни, якщо не рахувати, звичайно, її дочки). До недавнього часу українські чиновники від культури міркували так: ну нащо нам так щедро перекладати того чи іншого американського-японського-французького письменника, якщо є переклад російською? Нині ситуація кардинально міняється, однак це не означає, що декілька підростаючих поколінь ми готові позбавити світових надбань в літературі.
26 лютого
♦ Кожною статтею французького письменника й публіциста Джонатана Літтеля, які передруковує з журналу «Монд» сайт «Українська правда», від початку війни захоплююсь. Видатний чоловік, коріння якого з колишньої російської імперії. Автор єдиного роману, який удостоєний Ґонкурівської премії, послідовник Гемінґвея в сенсі присутності в гарячих точках планети (Афган, Чечня, Сирія, Балкани, Україна)… Просторіше кортить про нього сказати…
♦ Якщо раніше, до виходу окремою книгою моїх «Мерéжаних зáкладок», я писав свої читацькі експресії головно для того, аби зафіксувати враження від прочитаного – для себе, бо пам'ять дірява, то тепер це роблю свідомо для друку, аби читачеві схотілось узяти ту чи іншу книгу до рук, бо ж так мало нині читають.
м.Кропивницький