Степан БАБІЙ
І КОМПОЗИТОР, І АКТОР
Кропивницькому – людині і місту
Одесса . Южная Пальмира.
Тривав підписаний указ,
що Емським звавсь, а русским миром
через віки дійшов до нас.
Та рідне слово в пошанівку
жило в народових піснях.
Тоді й зустрівся Крижанівський
із Кропивницьким. Божий знак.
Зійшов твердим акторським кроком
Марко Лукич і заспівав
«Реве та стогне Дніпр широкий»,
і зал весь зааплодував.
Повиті духом люди встали
і підхопили той мотив.
«Не сметь!» – жандарми закричали,
та Дніпр вже хвилями котив.
Так і зійшлися два атланти –
прорвати Емський той затор,
утрьох: з Шевченковим талантом –
і композитор, і актор.
с.Голибіси на Тернопіллі
Іван ПЕТРЕНКО
ЗА ГРІХИ НАШІ
(розділ із повісті)
…Пізнього зимового вечора 1928 року весь актив, попереджений посильною, зібрався у штаб. Костогриз повідомив про те перше, а тому надзвичайно відповідальне для нього завдання, що отримав у райкомі партії особисто від секретаря Майорова. Він не хотів пасти задніх і прагнув будь-що виправдати довір’я: якнайшвидше зібрати у селян лишки зерна і вивезти їх на залізничну станцію Фундукліївка. Майже ніхто з активу не те що лишків, а й взагалі зерна в достатку не мав, хіба що воно було в кількох комсомольців, але і його виростили й зібрали їхні матері, тому ніякої тривоги чи переживань ця звістка у них не викликала. Не задумалися і над тим, навіщо серед зими так терміново забирати у людей хліб.
Люто, до кашлю, затягувалися активісти самосадом і ламали голови: як «справедливо» визначити в кожного господаря оті лишки. Відповідь знав досвідчений у таких справах Пилип Володько, проте мовчав. Тішився від того, як жовторота комсомолія, так їх він про себе називав, запально пропонувала один план за іншим, але все безрезультатно, тож одразу їх відкидали. Голова КНС тільки лукаво посміхався у вуса і все вичікував, коли настане його черга і він запропонує єдино правильне рішення. Нарешті всі стомилися і від тривалих та безрезультатних суперечок, і від тютюнового диму, що густою хмарою завис у кімнаті. Світло гасниці раз по раз меркло, ніби у ній от-от мав закінчитися ґніт.
Момент свого, як він вважав, тріумфу, Володько таки вловив, тож, голосно кашлянувши, перечекав, поки вгасне ґвалт, потім повільно погладив вуса, поплямкав за звичкою губами і аж тоді голосно промовив: «Потрібно піти попід хатами і, ніби перевіряємо зерно на наявність довгоносиків, переписати, які в кого запаси. Дивитися на горищах і попід стріхами, у засіках і в копах! Все до єдиного качана і снопа записувати. А ми вже тут тихо визначимо оті лишки та вручимо кожному зобов’язання. І всім мовчати, бо хто тільки де слово пискне, то вся затія пропаде! Поховають збіжжя так, що й не знайдеш!» Після своїх слів глянув на затихлий актив, зупинив переможний погляд на Костогризу, а про себе подумав: «Рано ще мене списувати вам, жовторотим, у розхід!» Костогризу після слушної підказки Володька ніби гора з плечей звалилася. Аж від вдячності поплескав того по спині. Ще рік-два назад голова КНС Пилип Володько з погордою відвів би будь-яку безцеремонну руку. Однак, настали інші часи, тож його великі губи лише скривилися, що, напевне, означали задоволення.
Наступного ранку набурмосений і ведмедкуватий Вуня Пузир відправився на свій куток. І там на Заяр’ї, ціпком б’ючи собак по хребту, що несамовито накидалися на нього, без зайвих пояснень перевірив усі засіки: і страхові, і посівні, і фуражні. Стривоженим господарям лише похмуро казав: «Ану, веди, показуй довгоносиків!» Поважно заходив у двори навчитель Рябошапка, і довго просторікував про необхідність боротьби з шкідниками зерна та просив показати, чи не завелися в ньому довгоносики. Добряче померз на морозі Володько, хоч і одягнув кожушок, обходячи двори на кутку Холоша, а їх там біля Тясмину притулилося чимало. Зустрічали «савєцьку власть» селяни як завжди недоброзичливо, а дехто й вороже, бо минулорічні кривди не забулися. Зробивши справу по «довгоносику», заразом переписав усе домашнє птаство, худобу та рухомий реманент. Робив це так, мимохіть, за звичкою. На зиму 1928 року і хліба, і худоби в селян завелося чимало. «Бач, і ці в багатії пруться! Ось будете скреготати на кутні! Савєцька власть вам скоро покаже багацтво!» – подумки бажав своїм недоброзичливцям Володько, покидаючи негостинні двори. Про те, що саме влада вготувала селянам, і сам до кінця не здогадувався. Весело, як і завжди, обійшли хати комсомольці. Тож гуртом село на наявність «довгоносиків» перевірили за чотири дні.
Скоро винахід Володька поширився районом, що навіть секретар Майоров ставив Костогриза всім головам сільських рад у приклад. А в окружний комітет партії товариш Майоров повідомив, що ідея перевірки домогосподарств на предмет виявлення запасів хліба під приводом пошуків довгоносика належить саме йому – секретарю райкому партії. Миттю в райони розлетілися телефонограми з вказівкою секретаря окружного комітету партії товариша Снігура шукати довгоносиків.
За кілька днів після перевірки Костогриз увечері знову зібрав актив у сільській раді. Родіон Радькович, якому голова наказав затриматися на роботі, розкреслив аркуші паперу на графи. В одній записали прізвище господаря, в наступній – об’єми виявленого зернохліба, навпроти вписували кількість утримуваної в дворах худоби, насамкінець – їдців. У суперечках засідали всю ніч. Від тютюнового диму, що туманом завис у кімнаті, від важкого духу з десятка людей, що тільки зрідка виходили на двір освіжитися, в писаря розболілася голова, а дехто з комсомольців не ховаючись позіхав. Аж на ранок нарешті ухвалили залишити кожному їдцю по 9 пудів зерна до нового врожаю, а решту оголосили лишками і планували відібрати. Також кожен господар повинен підписатися на 150 карбованців. за облігації «Селянської позики». За день-два посильна Тонька Дема рознесла по дворах письмові зобов’язання за підписом Костогриза на поставку державі лишків зернохліба.
Минав день за днем, однак ні хліба, ні коштів селяни не здавали. З району надходили суворі вимоги будь-що сформувати червону валку й негайно відправити її на залізничну станцію Фундукліївку, бо ось-ось туди повинні надійти вантажні вагони. Підводи та червоні прапори з гаслами підготували, а от зерна, крім тих кількох десятків пудів, що їх першими здали комсомольці, ніхто не приносив.
Довелося Костогризу ще раз скликати штаб. Тонька знову добряче помісила селом сніг, бо чимало його намело, поки оббігала увесь актив. Пізнього зимового вечора, долаючи кучугури, заявилися всі активісти. Довго тупцялися в сінях, струшуючи з одягу та взуття сніг, потім мовчки розсідалися за довгим столом по своїх звичних місцях. Тільки Вуня Пузир заповз у сільську раду з копицею снігу на шапці та на плечах, і осторонь мовчки вмостився на лаві. Скоро в нього під ногами утворилася велика калюжа.
«Ну, що будемо робити?» – дещо розгублено мовив Костогриз. Проте погляд, що ним обвів свій штаб, свердлив кожного, а голос був злим. Комсомольці після цих слів навіть втягли голови у плечі та потупили додолу очі, нібито це їхня вина, що ніхто тих лишків не здавав. Метикували довго. Раптом з кутка обізвався Вуня Пузир. На нарадах він майже завжди мовчав. І якби постійно не чухався, то могло здатися, що впадав у сплячку. Можливо так на нього діяло тепло від груби, що її топила посильна, бо в себе вдома не мав не те що поліняки дров, а навіть в’язки соломи. «По одному їх у штаб. Тут виб’ємо і лишки, і позику!» – хрипко сказав Вуня. Одразу замовк і знову заплющив очі. «У кого дітей багато, тих спочатку і визивать! – аж спохватився Володько, який зрозумів задум Вуні. – Ці першими здадуться!» Як саме будуть «вибивати», теж все до деталей продумали. З тим пізньої ночі розійшлися.
Наступного ранку Костогриз наказав Тоньці Демі покликати до сільської ради Хоменка Кирила Явдокимовича. До 48 років Кирило надбав восьмеро дітей. Одружився пізно, тож тільки двійко старших вже допомагали батькам, а найменше лише вчилося ходити.
Стурбований Хоменко майже одразу з’явився на виклик. Завели його не до кабінету голови, як думав, а в темну без вікон невелику комору, що глухою стіною виходила в колишній садок – гордість попередніх господарів. Нині від колишньої плодової розкоші залишилися тільки пеньки – сортові дерева, що їх виписували аж із Мліїва, комсомолія зі смішками порізала на паливо. Ним і грілися в сільраді. В коморі, що освітлювалася гасовою лампою, боржника вже чекали Костогриз та Вуня Пузир. Не встиг Кирило зняти шапку, а така звичка при зустрічі з будь-якою владою виробилася в цього народу за кілька останніх століть, як без зайвих слів Костогриз руків’ям нагана сильно вдарив того по голові. Тонка цівка крові, з’явившись посеред тім’я, поволі, пробиваючи поріділий чуб, показалася на лобі. Отетерілий від несподіванки, Хоменко намагався витерти її шапкою, проте тільки більше розмазав. Поява крові вселила у Вуню сказ. І він, мов ошпарений, розмахнувся правицею і завдав такого страшного удару в обличчя Кирилу, що той зі стогоном вдарився об стіну, поволі сповз на діл, а з рота полилася кров. «Дивись, ще вб’єш його!» – стримав Костогриз від наступного удару, бо й сам злякався цього видовища. Однак застереження не зупинило колишнього конокрада, тож носаками чобіт бив лежачого попід боки. «Нічого, оклигає, вони стожильні, буде наука на майбутнє!» – булькав між стусанами розгарячілий Вуня. А в душі радів: нарешті і для нього з’явилася справжня робота. Безпорадний Хоменко, лежачи на підлозі, лише стогнав і розширеними від жаху очима дивився на садистів, бо не міг зрозуміти, за що його так жорстоко катують.
Вуня, востаннє копнувши лежачого Кирила чоботом, сам засапався, і вважаючи, що цієї «науки» тому достатньо, відійшов у куток, вмостився на чурбаку, де й відпочивав деякий час.
«Коли здаси лишки?» – грізно мовив Костогриз, нахилившись до Хоменка. Не говорив, а сичав від люті. Для більшої наруги над хліборобом схопив Кирила за горло і міцно стиснув. Тиснув і все повторював: «Коли здаси лишки? Коли здаси лишки?» «Які лишки, сіяти не буде чим? Я ж сплатив податок. Он у мене скільки ротів!» – насамкінець ледь чутно прохрипів Кирило. Він задихався. Від цих слів Вуня аж підплигнув, і, вхопивши поліняку, бо кулак, збитий до крові, болів, знову завдав кілька ударів Кирилу. Бив, куди втрапить. Від болю, приниження та безвиході Кирило Хоменко, спльовуючи з рота кров та кілька вибитих зубів, тихим голосом запевнив обох, що все зробить так, як влада вимагає.
Віднині в коморі розпочався конвеєр: за викликом посильної селяни приходили до сільської ради, тут їх заводили до комори, й одразу двоє садистів, один з партійним квитком, били селян револьвером та поліннями дров. Так оберігали свої кулаки. А ще давили за горло, поки жертви не задихалися. Декого, побитого, витягали на сніг «освіжитися». Інших ставили «до стінки», стріляли повз голову з револьвера, імітуючи в такий спосіб розстріл. Також наливали в чоботи воду і виставляли на мороз. Вигадники не знали меж глумління над селянами. За два дні «процедуру» добровільного здавання державі лишків спізнали на собі Іван Осадчий, Федь Буряк, Грицько та Сергій Волошаненки, Прокіп Костенко, Петро Піддубний, Іван Олефіренко, Андрій Жаботинський.
Дії Костогриза та Вуні виявилися напрочуд ефективними, і чутки, одна страшніша за іншу, швидко розійшлися селом. Цьому мимоволі посприяла і Тонька Дема – добра і щедра душа: бігаючи селом з дорученнями голови, потайки розповідала жінкам про бачене і чуте в сільрадівській коморі. Відтак паралізуючий страх заповз до кожної оселі, бо ніхто не хотів опинитися в тій буцегарні.
Екзамену на міцність село не здало: колективна думка, як і завжди, не спрацювала, тому за покривджених, взявши вила, ціпи та коси, а в кожному дворі вони були, громадою не заступилися. Так, до речі, село діяло і в далекі часи. Тож хронічна хвороба відсутності солідарності дала себе знати і взимку 1928 року: цей народ себе не поважав, бо давно позбувся гордості. В наступні дні селяни, похнюпивши голови, хто на плечах, хто саньми несли і везли «лишки». «Тюхтії!» – подумки називав їх голова. Віднині він почувався єдиним всевладним господарем села. Скаржитися не було кому: Костогриз неодноразово заявляв односельцям, що саме він, а не Петровський, прокуратура чи міліція, є тут владою. Ночі в селі зробилися тяжкими, а люди перетворилися на тіні: беззахисні, замучені та покірні.
У сільській раді довго кумекали, куди складувати «лишки». Все той Володько підказав: оскільки церква, хоч її і проголосили «сельклубом», стояла порожньою, то там зерно деякий час і зберігати. Охороняли церкву комсомольці. Підлога в ній була дерев’яною. Крім того, храм поставили на кам’яних валунах. Тож вартові, змінюючи один одного ночами, підлазили під споруду і точили крізь щілини в підлозі зерно. Вкрали набагато більше, ніж здали. Нестачу звернули на гризунів.
Наприкінці лютого 1928 року на станцію Фундукліївка прибуло кілька десятків вагонів. Туди й повантажили «лишки» хліба. Майже одразу з заготівлею лишків розпочалася м’ясозаготівельна кампанія. Лише дехто встиг вчасно зарізати власну худобу. Багато здали її державі.
смт Олександрівка
Олег ПОПОВ
МОЛИТВА ЗЕМЛІ
Біле все одягну
І у поле я вийду з молитвою,
Де вже пробує сил
На світанку мале журавля,
І візьму рушники,
Що зігрілись батьківськими вікнами,
І вклонюся тобі,
Моя рідна до болю земля.
Я не стану просить –
Все від тебе отримав авансами:
Килими споришів,
Домоткані стежки край села
І вишневу зорю,
І поета єдину вакансію,
Що на муку мені
Ти з надією приберегла.
Я не стану просить
І про себе в молитві не згадую.
Тільки б завжди була
Ти, плането, в космічнім строю
Й не забулось тобі
Обертатись до сонечка хатою,
Що лишилась одна
Сиротою у ріднім краю.
О, куляста моя,
Заховав би тебе я за пазуху,
Уберіг би тебе
Від усякого зла на путі.
Замість німба ж тобі
Засвітив би короною райдугу
І у Бога б просив
Перевести тебе у святі.
Ухилися ж, молю,
Не давай же кометам причалити,
Щоби зло від «гостей»
Не поцілило в груди твої,
Бо від того мені
Заятриться на серці печалями,
Певно, й мамі моїй
Заболить у могилі сирій.
Я не буду просить,
Тільки знай же, моя заблакичена,
Ти у серці моїм
І у душах нових поколінь.
Вистеляй же для них
Барвінка́ми дороги заквітчані.
Я ж молюся тобі,
Будь же вічною, Земле!
Амінь!
ПОЕТИ
Відлу́ниться душа на звук кларнета,
Наслу́ха серце сонячних клавірів.
На землю грішну Бог послав поетів,
Щоб люди всує не втрачали Віру.
На жаль, в житті не купиш за монету
Того, що прагнуть роки молодії.
На землю грішну Бог послав поетів,
Щоб пам’ятали люди про Надію.
І гріх простив усім на всій планеті,
І зажадав, аби роїлись діти.
…Не відклика ж своїх послів-поетів.
Іде весна. Час на Любов будити!
СУМ’ЯТТЯ ДУМ
Перш, ніж осуджувати те,
що я зробив,
Кого любив,
кого навіки втратив,
Чому роки пішли
на поруби́,
А сивина,
мов сходинка до страти,
Відчуй мій біль,
скуштуй мою сльозу,
Дізнайсь про гріх
від кожної спокуси,
Взуття моє
почовгане узуй,
Спіткнися стільки,
скільки я спіткнувся,
А вже тоді
по правді прокажи,
Що ти пізнав
хоча б одну із істин,
як правильно
у цьому світі жить,
…і я до ніг твоїх
осиплюсь падолистом.
ДЕ ЗНАТЬ БУЛО…
Котилось літо спеченим коржем,
Медвяно пахли закутки садові.
Де знать було, що то мене лише
Ти чарувала трунками любові?
Палали зорепади в вишині,
Як серпень лаштував прощальне свято.
Де знать було, що ти лише мені
Підморгувала у саду завзято?
І ніч була. І сповнений надій,
Чомусь тобі назустріч я не рушив.
Де знать було, що піснею тоді
Мою ти спраглу вишивала душу?
ФІЛЬМУВАННЯ
Цей літній день і цей городній клопіт
Малюють казки золочений кант,
Як на картоплю парашути кропу
Ворожо з неба здійснюють десант.
Йому на відсіч стрілами-цибками
Повстали ряд за рядом цибулі,
І навіть хрін об помежевий камінь
На ворога вигострює шаблі.
Розжовуючи дідову макуху
І для онука пишучи вірші,
Я сам те бачив, чув на власні вуха
З рядна, що загубилось в спориші.
ОШУКАНИЙ
Гадала циганка
на долю мені:
Дві карти – як карти,
а третя – пікóва…
Пішов я понуро
в обіймах брехні,
Аж раптом спіткнувся:
на стежці – підкова.
Погорбленим місяцем
світить в лице,
Почовганим боком
соромиться наче.
Схопив. Під сорочку!
Гайда манівцем
Додому – ховати
ознаку на вдачу.
Примітила з дому
сусідка мене:
«А що ти несеш?
Покажи, не зурочу.
Та що ж то у тебе:
сумне чи смішне?»
Розкривсь – дотепер
мені душу морочить…
Казав мені батько:
«Її не бери,
Вона ту підкову
розмісить у тісто».
Як в воду дививсь!
Гірш немає жури:
Їй вільно зі мною,
мені з нею тісно…
Збираю докупи
усі голосні,
Щоб долю щасливу
накликати знову…
Гадає циганка
на долю мені:
Дві карти – як карти,
а третя – пікóва.
НЕЗАБУТНЄ
І неповторне виллється в печаль,
І в радість обернеться те, що сталось.
В степу вуста гірчив нам молочай,
Проте удвох нам солодко кохалось.
То ж ти мені укотре повтори
Про літа золотаві витинанки
Олександрійських пряних вечорів,
Настояних ущерть на забаганках.
…Он зірка знову падає з небес,
І весла шурхотять по очерету,
І світ старий, і знову світ увесь
Уже налаштувався до банкету.
Загорне ніч усе у свій хітон,
Мов тайна, все лишиться несказанним:
І парубка настирний баритон,
І солод-зойк дівочого сопрано.
ХРЕСТИ
В обіймах ще спить кохана,
Лише за вікном сіріє.
Хрести ж зустрічають ранок,
Щоб нам дарувати мрії.
З народження і до скону,
Від сповіді й до причастя
На маківках бань церковних
Хрести накликають щастя.
Я їхнім молюсь починам
І ревно, і вірно, і свято:
Хай будеш в мені розчинна,
А я – на тобі розп’ятим.
Зрікається день туману,
Далеко до катастрофи…
Ще спить на плечі кохана,
Моя дорога Голгофа.
* * *
Така жага побачити тебе,
Зустрітися у неймовірній тиші,
Де вірші на галузці сон колише,
І марить виссю небо голубе.
Як спраглому захочеться води,
Так я до поцілунків прагну ніжних,
Аби в обіймах мрію заманіжить,
Щоб ще побути трохи молодим.
Тож ти мене, як і колись, веди,
Де соловіють над рікою верби,
Де комою малесенькою в небі
За хмарку зачепився молодик.
ВАРЕНИКИ
Не знайти їх у требнику,
Як би хто не хотів.
Ліпить мама вареники,
То й молитви не ті.
Тісто в мисці вимішує.
Варяниці – кружком.
Начиняє їх вишнями
Чи смачним творожком.
І збирає у маківки,
Наче бані церков.
О які ж вони знакові!
Як нуртується кров,
Бо намолений щирістю
Витвір маминих рук
Вище всякої вищості,
Рятівний від розлук.
Чи спекотними липнями,
Чи в засніжені дні
Стільки їх поналіплено
У моїй стороні!
Я ж у мандрах Європою
В ресторанах дарма
Їх замовити пробую.
Всюди чую: нема!
А із дому золочений
Озивається дзвін –
Українського зодчого
Найсмачніше з творінь.
* * *
Як сонце котиться у вечоровій тузі
Не мій це час. Не у моїм саду.
Я ще тримаюсь на життєвім прузі.
Як можу, але ще достойно йду.
Я ще сміюсь. Співаючи, радію.
Піснями вись єднаю і траву.
На кожен день вимолюю надію,
І кожен день я жадібно живу.
Живу! Живу! Майбутнього ж оселя
Ще не готова в Божій стороні.
Я віршами чіпляюся за землю,
Щоб та не сумувала по мені.
м.Одеса
Василь БОНДАР
МЕРЕЖАНІ ЗАКЛАДКИ
(читацький щоденник 2020 року, листопад)
10 листопада
- (Лист В.Горенку, читачеві – с.Кустівці на Вінниччині) Валерію Анатолійовичу, добрий день! Надсилаю на Ваше прохання «щось із свого»: книгу 20-річної давності «OST – тавро неволі» (Кіровоград, «Мавік», 2000, 196 с.) – актуальність і художньо-документальний рівень її з часом не знижується, а навпаки, зростає, бо у книзі зафіксовані переживання, почуття і думання людей, яких уже фактично немає на світі, і якби їх тоді не записали, то сьогодні наше уявлення про німецьке поневолення українців у роки Другої світової війни було б обмеженішим і значно убогішим на події та імена.
Багато людей відгукнулись на моє, тоді завідувача редакцією підготовки багатотомного видання «Реабілітовані історією», прохання розповісти про поневіряння в Західній Європі. Я усім їм дякував і повертав, використавши для друку, фотографії.
Подібні книги (про остарбайтерство), якщо й десь іще є, то їх одиниці, принаймні мені відомі дві зарубіжні та одна в Онуфріївському районі, більш розширена, ніж сповіді онуфріївських мешканців у моїй книзі – але там спогадами діляться мешканці лиш одного району (упорядник Василь Сурмило). Художніх творів, зрозуміло, з часом побільшає, бо тема і цікава, і малодосліджена письменниками, а документальних книг, з живими свідками – навряд, бо людські життя звідтоді майже усі вичерпались.
Давно-давно, на початку 2000-их, наша книга презентувалась у республіканському Будинку вчителя (за радвлади музей Леніна) у Києві: ведучим на тому дійстві був директор музею Шістдесятництва, український дисидент Микола Плахотнюк, а народний хор Леопольда Ященка виконував журливі пісні українських репатріантів. Давно вже нема ні Плахотнюка, ні Ященка, але в моїй уяві й досі звучать їхні голоси: «Чуєш, бра-ате мі-і-ій, товаришу-у мій, відлітають сірим шнуром журавлі в ви-ирій… Кличуть: кру-кру-кру, в чужині-і умру-у…»
Батько мій рідний провів три роки своєї молодості у західно-німецькому містечку Буцбах на металургійному заводі… Слава Богу, вернувся додому. Я йому дякую, бо інакше й мене не було б на світі.
Вкладаю в конверт по одному примірнику наших газет («НС», «НГ», «ВГ», «УЦ», «НМ»), аби це нагадувало Вам про рідні краї (іще деяких з розряду жовтої преси, за запитом, докладу на поштамті), а також грудневі випуски минулого року «Дзеркала тижня», де Ви знайдете багато цікавих публікацій – це одна з найкращих вітчизняних аналітичних газет, в якій власкором у області тривалий час працювала моя дружина. Із січня цього року газета перестала виходити в паперовій версії.
Бажаю добра і здоров’я! Кланяйтесь моїй рідній (під боком у Теліжинців) Вінниччині.
Василь Бондар із Кропивницького. 10 листопада 2020 року.
- Не знаю, з чого почати. І писати не хочеться, і не написати не можу… Приватизація періодики обертається ще й тим боком, що шкодить літературі, освіті… Та всьому шкодить, коли недолугі слова купляють собі площу на шпальтах газет. От хоч убийте мене, а я не повірю, що редакторка «Народного слова» має настільки притуплене відчуття художнього слова, що друкує на цілий розворот (дві полоси) банальної графоманії, прикриваючись «щирістю й сердечністю» віршів та авторитетом письменника, лауреатом двох престижних літературних премій, який написав передмову… «Яке призначення людини? У чому суть її життя! Не раз, не два ці запитання Переді мною виника» («НС», ч.41 за 2020 рік). І т.п. на всі вісім колонок із шістьма гуртовими світлинами, на яких то вручають хліб-сіль бабусі-поетесі, то вітають під баян з ювілеєм. Назви творів говорять самі за себе: «Гімн соціальним робітникам», «Війні – ні!», «Голодомору – ні!», «Не старіють душею ветерани», «Без верби і калини – нема батьківщини», «Село моє, у серці ти навік» і т.д. Цей розворот проплачений відповідно. За скільки, спитаєте? Про це треба в редакторки спитати. Моя дружина-журналістка каже: колись ми боролися за незалежність преси від комуністичних засновників, дуже довго ця боротьба тривала, а в що вона вилилась? В оці примітивні видання, які йдуть на поводу обивателя і «грошових мішків». Але ж продавати так дешево (бо що може заплатити ця бабуся? тисячу-дві зі своєї пенсії?) газетну площу для такого глуму, як цей розворот!.. «Врешті, заради чогось вищого і благороднішого можна й на такий глум погодитись, але тисяч за десять, не менше – і то не гривень, а заокеанською валютою!».
- Друге засідання експертної ради з книговидання при ОДА. Друге, бо ж хотіли й на першому, два тижні тому, проголосувати за видання пріоритетних проєктів, а там уже що залишиться… Ні, друзі, давайте в оновленому складі не повторювати практику, яка склалась і діяла усі попередні роки: голосувати всліпу за імена, а не за твори – давайте переглянем рукописи, а тоді прийдуть і розмова, і рішення. Електронні версії усіх рукописів були розіслані членам ради на прочитання. Я потратив на це кілька днів, окремі, зверстані вже, книги пробіг очима (деякі під триста і більше сторінок) і чи не вперше мав можливість аналізувати рукописи на предмет підтримки найдостойніших бюджетними коштами. Про пріоритетні проєкти: переклад роману Ліни Костенко «Маруся Чурай» циганською мовою – окрім того, що треба мати таки згоду від авторки твору на переклад, слід би й експертові дати можливість оцінити якість перекладу: сам я по-дилетантськи звірив першодрук твору (Київ, «Радянський письменник», 1979, 192 с.) з перекладом – та ж він чи не вдвічі коротший за обсягом, пропущені цілі строфи й навіть розділи, що однозначно в перекладацькій теорії й практиці не допускається; «Історичний календар» уже півтора десятка років є настільною книгою вчителів, журналістів, краєзнавців і всіх, хто кохається в минувшині, але ж давно пора авторові-упорядникові сказати, хай би присипав піском той «єлісапетський» сморід на сторінках видання – крокує 30-й рік української незалежності; стосовно розцінок на перетворення рукопису в книгу – не компетенція ради, але ж неозброєним оком помітно, що одне з видавництв у своїх десяти проєктах такі намалювало цифри, що про це неможливо змовчати… Спорадична дискусія виявила, що одним видавництвам апріорі було заказано вносити в кошторис видань авторський гонорар, тоді як одне з них цим правом не перший рік користується сповна. Для членів ради це прозвучало як грім. Але так само швидко той громовий удар пригас. Він іще, можна не сумніватись, здетонує рано чи пізно.
Серед 17 рукописів лиш четверта частина не витягує на рівень державної підтримки (графоманська повістина про песика; низькопробна з суцільним дієслівним римуванням казочка про бабку-кульбабку; обивательсько-міщанська розповідь про любов з гепіендом). Але якби фінансування було потужнішим бодай удвічі (порівняймо: у нас – 325, у сусідів – 1200), то експертна рада пишалась би виданими книгами, а читач дякував: це й нариси про історію будинків та їхніх мешканців в обласному центрі; і фантастична казка про дівчинку, яка на місяць літала на Місяць; і художньо-публіцистичні повісті-алегорії про війни і мистецтво, чудеса світу й окупації; і ліричні оповіді про українських композиторів серед композиторів світу; і вірші художника, ілюстровані поетом; і поезії лікаря – не про коронавірус…
Наші можливості не встигають за нашими бажаннями? Швидше: наша влада не знає і не відчуває творчих можливостей інтелектуальної еліти.
23 листопада
Ось натрапив у рукопису Андрія Яцкула на фразу «Ledy in red» (саме так переконав я його назвати одне з оповідань – замість «Нічний аромат порожнечі», надуманої з красивостями, а по суті безликої назви), натрапив і згадав картину іншого Андрія, художника Хвороста (репродукція у «Вежі»-39-40), закинув фразу у Google і почув голос англомовного ірландця, народженого в Аргентині, з такою піснею 80-их, що зробила його ім’я славетним на весь світ – Кріс де Бурґ. Гарний голос, чудова мелодія, добре аранжування. Чому цю пісню досі не перекладено українською? І вже третину століття вона існує поза моєю свідомістю… Не вистачить не те що життя, а десятка, сотні життів, аби пізнати, побачити, почути, насолодитись тим прекрасним, що створено за століття на нашій планеті…
25 листопада
Дивились удвох із сином у кінотеатрі «Портал» (у залі на дві сотні місць – 14 глядачів: пандемія) шведський трилер «Лінія горизонту» – видовищне кіно, але надумане очевидно. Дуже сумнівні оті виходи людини (чоловіка, жінки) з літака на крило при кількакілометровій висоті і швидкості у кілька сот кілометрів на годину. Але сюжет тримає глядача в напрузі. Щось на кшталт гемінґвеївського «Старого…», тільки не в океані, а над океаном. Не знаю, наскільки в натурі можна такі кадри знімати – швидше всього це комп’ютерні технології. Тут я справді зовсім необізнаний. Врешті, яка різниця – як знято? Аби лиш реально. Ось тут певності й нема.
29 листопада
Серед листопада отримав бандероль із Хмельницього: Василь Горбатюк прислав десять примірників щойно виданих мемуарів Миколи Мачківського «Древо триєдине» (Кам’янець-Подільський, ТОВ «Друкарня РУТА», 2020, 560 с.) – ледве доніс із пошти (роздам бібліотекам – науковій імені Дмитра Чижевського, юнацькій імені Євгена Маланюка, університетській імені Володимира Винниченка, а ще й читаючим спілчанам). Іще встиг подякувати Миколі Антоновичу через Василя куценьким електронним листом, читав і збирався паперового в конверті відправити у «найкомфортніше для проживання місто», та ось отримав «ЛітУкраїну» з некрологом. Земля пухом добрій і талановитій людині! Бачився я з Миколою Мачківським кілька разів у житті, переважно під час письменницьких з’їздів, і щоразу він дарував мені свої книги прози з автографами. Запам’ятаю його милу, аж блаженну усмішку – здається, така людина нікому і ні на кого в житті не гнівалась. Це саме відчувається і з його мемуарів. Микола Мачківський жив літературою і в літературі, мав добру пам'ять та й дещо нотував, аби на схилі віку лишити нащадкам портрети чи штрихи до портретів Бажана і Первомайського, Тичини (зворушлива розповідь про слуховий апарат, який він передав Миколою Федунцем), Гончара і Загребельного, Ліни Костенко й Павличка, Бориса Олійника й Григора Тютюнника, Драча й Вінграновського, Миколи Кравчука й Андріяшика, Гуцала, Дрозда, Мамайсура… Але найбільше місця в книзі, зрозуміло, належить розповідям про придибенції проскурівських-хмельницьких письменників і самого автора мемуарів – дитинство, перші публікації, газетні будні, мандри й літературні зустрічі. Свої рідні краї письменник описує так колоритно (Славута, Кам’янець, Чемерівці, Білогір’я), що рука мимоволі тягнеться до мапи Хмельницької області. І будні обласної письменницької організації… При цьому думається мені: чи в кожній області є такі дослідники, обсерватори, літературні літописці краю, як ось Микола Мачківський на Хмельниччині (Володимир Поліщук у Черкасах, Анатолій Подолинний на Вінниччині, Олекса Неживий та Микола Малахута на Луганщині, Володимир Сапон на Чернігівщині, Кость Сушко у Запоріжжі, Леся Степовичка у Дніпрі, Петро Сорока на Тернопіллі… – і не завжди це керівники спілчанських осередків)? Фіксувати добу й діяння – це потреба і нинішніх творців та читачів, і майбутніх, Мачківський здійснив спробу непосильну: розказати про літературні середовища майже всіх областей України, де йому вдалось побувати – вони цікаві, хоча й трапляються деякі неточності, особливо у вставці «Персоналії». Є кілька і грубих огріхів (професорку Шевченкового університету Аллу Петрівну Коваль автор переплутав з міністром освіти УРСР Аллою Григорівною Бондар) – хоча… Це той випадок, коли ложка, чайна, дьогтю не зіпсувала бочки, цистерни, меду. Та й цю чайну ложечку слід би було віднести на рахунок не автора, а швидше редактора чи рецензента. І останнє: цій багатолюдній книзі явно бракує іменного покажчика та датування фотоілюстрацій. Тож хай буйно плодоносить «Древо триєдине» незабутнього Мачині!
30 листопада
(Електронний лист Михайлові Сидоржевському – м.Київ) humanitarna katastrofa Михайле, добрий вечір! Перечитую твою літературну газету, як кажуть, від дошки до дошки й радію багатьом публікаціям, які резонують із моїми думками. Ось буквально крик до небес із першої полоси останнього числа «Гуманітарна катастрофа в Україні. Хто прийшов на зміну Яремчуку і Зінкевичу». Сучасні монатіки, каролі, сердючки й потапи уже запускають на орбіту ціле покоління собі подібних: кривлятись, завивати-скімлити, смикатись паралічно – це для них означає по-сучасному. Та лиш виходить на сцену дитина в «Голосі країни» і чистим ангельським сопрано чи бельканто посилає розважливих тренерів-суддів у нокаут, то вони, позитиви з дзідзями, цього не сприймають і намагаються перенавчати юних – на гиготню, на баляндраси. Ось хто прийшов на зміну Яремчуку і Зінкевичу, «Золотим ключам» і Анатолію Сердюку. Така побіжна реакція.
(Як, глянь-но ти, здибались ув одному абзаці Сердючка і Сердюк – ганьба і гідність наші).
А написати, подячні слова виказати хотів би за власне твої статті в останніх двох випусках. Спогади «Вільне слово на порубіжжі часів» – історія регіонального прозрівання національної свідомості. Я ж це все так само пережив-перевідчував на степовому українському середохресті. Такі сповіді могли б написатись в усіх регіонах країни-республіки, і це була б правдива і могутня книга-історія про пресу новітньої української доби.
Але ще найбільшою мірою писати зараз мене спонукала твоя інвектива до попереднього президента стосовно атестації творчості Подерв’янського як класичної (УЛГ, ч.22, 6.ХІ.20). Справді, ніяк інакше як глум та знущання над національною літературою не можна сприймати це поцінування. Безцензурна нинішня літературна творчість дає можливість подати життя в усьому його розмаїтті, аж до обсервування-дослідження соціального дна в суспільстві. Тільки ж коли усе суспільство зображається смердючим і матючним, то це вже не творчість, а тяжка недуга в голові продуцента… Хотілось би, аби обізвався на твій запит читач-поціновувач, попередній президент. Принаймні стаття мала б здетонувати, бо це теж значна частина тієї гуманітарної катастрофи, яка уже висить у повітрі (вчора телефонував приятель із райцентру і з розпачем запитував, як так сталось, що сьогодні державне мовлення на наших теле- радіоканалах упало до 46 відсотків з недавніх 90? Україна ми чи Малоросія?). «А братія мовчить собі, витріщивши очі…». І одного По…, і другого По… такий влучний твій сарказм не міг би залишити байдужим (роздраконити ще дужче чи спонукати до виправдань). Щонайменше.
Дякую за відвагу і шляхетність! Василь Бондар.