Сьогодні, 2 грудня письменникові, театральному і громадському діячеві Михайлові Старицькому виповнюється 180 років. Він належить до тих людей, чиї біографії відомі давно. Але пару моментів, які безпосередньо стосуються нашого краю, можуть викликати інтерес.
Як відомо, Михайло Петрович рано залишився сиротою і виховувався у родині Віталія Лисенка, батька відомого українського композитора. Тож, не дивно, що місцевий краєзнавець Олександр Рябошапка називав його троюрідним братом синів пана Віталія – Миколи і Андрія. Саме з рідним братом видатного композитора, пов’язана історія, яку досліджував один із нащадків Т. Шевченка Вячеслав Шкода.
«Якраз у цей час – весна 1885 року, – пише краєзнавець (певний час очолював музей у місті залізничників) Вячеслав Шкода, у Знам’янку приїздить брат дружини Миколи Лисенка Олександр Липський. Активний учасник гуртка «Народна воля», він був політичним піднаглядним і, очевидно, сподівався у провінційному містечку знайти перепочинок від набридлої уваги поліції. Андрій Лисенко влаштував його домашнім учителем у родину лісничого Квеста. Але скоро доноси в поліцію відновилися і Липському довелося буквально тікати зі Знам’янки. Серед його паперів знайдено було книгу із автографом Марії Карпівни Барілотті (Тобілевич), що свідчило про зв’язки народовольця з театральною родинеою Тобілевичів».
До речі, лікар Андрій Віталієвич, який свого часу, ще студентом, брав участь як учасник хору у постановці оперети Миколи Лисенка «Різдвяна ніч», за порадою драматурга, свого давнього друга, у якого також квартирував під час навчання, Михайла Старицького і з його допомогою організував серед робітників станції аматорський музично-драматичний гурток. Пізніше члени цього гуртка брали участь у страйку, який набув великої потужності.
У п’єсі Михайла Старицького «Не судилось», прем’єра якої відбулась на сцені самодіяльного театру залізничників і мала велику популярність серед місцевого люду, роль Катрі грала донька лікаря Наталя Лисенко, яка пізніше стала професійною актрисою, зіркою німого кіно, і багато років, вже перебуваючи в еміграції, листувалася із родиною Шкод.
Очевидно, не тільки цим, а й уважним людяним ставленням до своїх пацієнтів лікар Андрій Лисенко завоював чималий авторитет серед місцевого робітництва. Аж до того, що під час революційних подій 1905 року саме Андрія Віталійовича обрали головою страйкового комітету та відрядили на станцію Люботин, де спалахнуло повстання робітників, для узгодження дій.
У своєму нарисі, присвяченому постаті Андрія Лисенка, Вячеслав та Євген Шкоди цитують тодішню єлисаветградську газету «Голос Юга», яка писала про виняткову організованість та дисциплінованість знам’янських страйкарів. Вони дали відсіч чорносотенцям з Єлисаветграда, які прибули на станцію агітувати за свої ідеї. Звісно, лікар очолив страйковий комітет ще й тому, що мав ліві погляди. І за це довелося розплачуватися: у грудні 1905 року Андрія Віталійовича арештували і відразу ж відправили у Вятську губернію.
Звичайно, Микола Лисенко не раз гостював у брата у Знам’янці. Особливо тривалим було таке гостювання улітку 1892 року, коли в Києві лютувала холера і родина Миколи Віталієвича кілька літніх та осінніх місяців проживала у селі Орлова Балка, неподалік містечка. Саме у цьому селі мала свій маєток польська родина Шимановських, десятирічний син якої Кароль тоді вже вчився у знаменитій Єлисаветградській музичній школі Густава Нейгауза. Гру юного музиканта тоді слухав Микола Віталієвич і схвалив її, зауваживши у хлопчика неабияке музичне обдарування.
Тоді, в Орловій Балці, композитор працював над своїм славетним твором – здійснював оркестровку опери «Тарас Бульба». Тож із вікон будинку часто було чутно музику, як пригадуватиме син Миколи Віталійовича Остап, батько часто грав разом з дядьком Андрієм, який теж тонко розумів музику. Микола Віталійович грав на роялі, а його брат – на скрипці, виконували твори Чайковського. Бетховена, Шумана. Старицький також неодноразова бував у приміській Орловій Балці.
Та ідилія швидко закінчилась. Родина, звісно, клопотала перед владою, аби дозволили Андрієві Віталійовичу виїхати із заслання за кордон на лікування, бо здоров’я його різко погіршилось. Такий дозвіл з великими труднощами було отримано, але у 1910 році, повернувшись до Києва, лікар Андрій Лисенко помер у Києво-Святошинському тубсанаторії, не доживши й до шестидесяти…
На приміщенні Знам’янської лікарні, де працював Андрій Лисенко, у 1975 році встановлено меморіальну дошку на його честь, а у 1983, до 100-річчя лікувального закладу, присвоєне його ім’я. Ще через дев’ять років Знам’янській музичній школі присвоєно ім’я Миколи Лисенка.
Олександр Рябошапка стверджував, що саме за його пропозицією вулиця Карла Маркса у містечку була перейменована на вулицю Старицького.
Світлана Орел