Пам’ятаю, на початку 90-х хтось з наших краєзнавців (чи не Леонід Куценко?) ознайомив нас з публікацією в дореволюційному виданні зі світлиною учасників «Вечорниць» Петра Ніщинського, що відбулися 1875 року в Єлисаветграді. Персонажі на фото пронумеровані і внизу є розшифровка, хто де. Під №1, як і годиться, викладач місцевого юнкерського училища, майбутній генерал Микола Федоровський – стартер і мотор багатьох національно-просвітницьких починань.
Коментатори світлини розглядали явище як зачаток театру корифеїв. Тож, природно, їх інтерес здебільшого обертався навколо постатей Марка Кропивницького (№7), Івана, Миколи та Марії Тобілевичів (№№8, 23,14), котрі ще не носили своїх гучних творчих псевдонімів.
Певна увага падала і на внучатого племінника Тараса Шевченка – Йосипа (№5). Але мало хто знає, що його батько Варфоломій був єлисаветградським купцем 3-ї гільдії та мав нерухомість у місті. У самого ж Йосипа не склався роман з Марією Тобілевичівною. Він пішов з її братом Миколою на російсько-турецьку війну 1877 року, де одержав кілька нагород за проявлену доблесть. Тяжко поранений під Шипкою. Додому так і не повернувся. Що це, – нехіть, забуття, образа? Помер в Болгарії в досить молодому віці, лиш на кілька років переживши свою пасію, яку вже ніколи не побачив.
Ну, ясно ж, не забуваймо автора-композитора Петра Івановича Ніщинського (№28), оскільки він мав види на талановиту плеяду єлисаветградських виконавців з місцевого аматорського драматичного гуртка.
Ніщинський тісно контактував з київськими українофілами. Зокрема й з Тадеєм Рильським. Певно тому і прийняв той запрошення композитора. На світлині він позує під №26. Його характерний напівпрофіль співпадає із зображеннями на інших фото. У родині Рильських ніхто не навчався музиці, але співали всі – три сини, батько і мати-селянка, яка знала багато народних пісень. Брати зналися на тогочасних операх. Не випадково поет Максим Рильський казав, що він «успадкував від батька і братів замилування в народній пісні». Але чому захід проігнорували інші члени Київської громади?
Ніщинський входив до блискучого кола членів Одеської громади – літератора та дослідника козацтва і гайдамаччини на Правобережжі Олексія Андрієвського, видатного педагога Леоніда Смоленського, бібліографа і літературного критика Михайла Комарова, Миколи Ковалевського – службовця міської управи, а в минулому викладача математики, – інтелігентів, котрі прямо-таки марили українством. Подібні Громади існували в багатьох українських містах і характеризувалися властями як організації «націоналістічєского толка». Утім, знову ж, чому звідти теж не прибули зацікавлені учасники й глядачі? Можна думати, що «Громади» перебували під підозрою з постійним наглядом і переслідуванням. Однак, це лише припущення, а не остаточний висновок.
Був і в Єлисаветграді такий жандармський «куратор» ротмістр Дремлюга, котрий контролював цей напрямок і зрештою дослужився до генерала, ставши навіть героєм творів Валентина Пікуля. Це він розкрутив на показання майбутнього фотографа й фольклориста Самійла Дудіна у справі єлисаветградських народовольців Панаса Михалевича та Олександра Тарковського – шуряка Карпенка-Карого. Сам Карий тоді ж у 1884-му на кілька років виселений до Новочеркаська, ніби як чиновник, за злісне порушення паспортної системи імперії.
Як пишуть енциклопедії, Ніщинський теж тут зазнав опали, контактуючи з народовольцем Андрієм Желябовим, що означилося після відомого теракту 1881 року проти Олександра ІІ.
А діло було так. Почалося на той час так зване ходіння в народ. Ось і скинув Желябов молоду дружину з малям на руки діду й бабі – цукрозаводчикам Яхненкам з Городища та й пішов на малу батьківщину до Криму. У Сімферополі познайомився з Софією Перовською, котра відвідувала там фельдшерські курси, скооперувалися і закоханою парою подалися сіяти «разумноє, доброє, вєчноє» далі. Він ремісникував і вчителював, вона лікувала простий люд. Швидко опинилися в Ананьєві. Петро Іванович узяв їх у групу підтримки разом зі своїми двома дочками і зятем, коли готував проєкт показу «Вечорниць». Таке життя обом сподобалося. Софія навіть зовнішньо змінилася. Одна знайома дивувалася: «Прежний недоверчивый взгляд исподлобья куда-то совсем исчез, глаза смотрели открыто, добродушно. Лицо стало мягче, женственнее, потеряло свою строгость».
Отже, до Єлисаветграда, що вже мав власне реноме, підтягнулося добірне товариство. Публіка гуртувалася навколо родини Тобілевичів, що славилася гостинністю з обов’язковим щедрим пригощанням, приправленим цікавими оповідками, де перед вів патріарх сімейства Карпо Адамович – той самий, що все своє довге життя докопувався: Тобілевич він, чи Тубілевич?
Учень земського реального училища Єеген Чикаленко, квартирант Тобілевича і однокласник наймолодшого з них – Панаса, залишив у спогадах: «По суботах у Карпенка-Карого часом збирались гості, українці: інспектор духовного училища Лащенко та учителі: брати Стиранкевичі, Баришевський, Беззабава та члени бувшого аматорського гуртка, між ними і М. Кропивницький. Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький – на скрипці, а Михайло Тобілевич – на басолі, а потім співали дуже гарно хором українських пісень; годин у 10 я йшов спати, а гульня у К. Карого з доброю випивкою часом точилася до світу…».
Себто, вже надривалися чечорські півні, славлячи нове сонце, уже вигнані Петьком, Митьком і Хведьком-халамидником кози обскубували до цурки бур’яни і тернівники на фортечних валах, а Тобілевичі ще тільки вкладалися спати.
Мемуаристом, як бачимо, згадані ще учасники «Вечорниць» Митрофан Лащенко (№27) і Ф.Я.Беззабава (№9). Тут доречно додати, що ініціали перед прізвищем, є ознакою учительства. Тому П.Ф.Дворецька (№12), А.Д.Гвардіонова (№13), А.Фроленко (№15), А.Т.Гайдамаченко (№16), О.Ф.Васюхно (№18), М.В.Ганенко (№21) теж є молодими вчительками. Можливо до цієї ж групи належить і Турцевич (№19). Цілком логічно припустити, що юнкери Ліхтанський (№3), Хвостов (№4), Гейциг (№5), Білявський (№29) та кілька безіменних були кавалерами дівчат-учасниць дійства. І хочеться, щоб їх стосунки склалися щасливіше, ніж у юнкера Шевченка та М.К.Тобілевич.
Ось так тасуючи персонажів, їх імена та номери на знаменитій картинці, раптом помічаєш, що без ідентифікації залишився чоловік під №31, котрий напівлежить по центру світлини. Перераховуєш раз-другий і – диво-дивне – маєш перед очима всього 30 осіб! Потім виявляєш нестачу 24-го номера. Спочатку це здалося звичайнісінькою помилкою, дрібним недоглядом. Але коли ніяк не означена жінка з №17 здалася дуже на когось схожою, з’явилися сумніви. Ну, дуже вона нагадує Софію Перовську! А, як відомо, вона тоді, у 1875-му, була нерозлучна з Желябовим. Реальна практика у фотосправі дозволяє, коли в кадр потрапляють зайві предмети або небажані люди, вдатися до так званої ретуші. Зайвину підчищають або замальовують. Та Софію неможливо було замалювати посеред композиції за вимогою цензури після вдалого полювання на Олександра ІІ. Тому персону просто не назвали. А Желябов прекрасно «лягав» під пензель ретушера – він сидів поряд у ногах милих дам у лівому нижньому куті знімка. І фотомитець гідно справився з нескладним завданням.
Леонід Багацький