Цієї весни Україна відзначає 180-річчя видатного композитора, фундатора української класичної музики, автора тих мелодій, що певною мірою творили і творять душу нації, Миколи Лисенка. Їхній рід – із села Гриньки, що на Полтавщині, але зв’язки родини композитира з Кіровоградщиною настількі різноманітні і досі маловідомі, що потребують ширшого оприлюднення.
«Карандашик» і Шило
Перші шість років свого життя Микола Віталієвич, як стверджує у своєму щорічнику «Історичний календар Кіровоградщини» краєзнавець Володимир Босько, жив у місті Крилові (нині Світловодськ), де батько служив у кірасирському полку. Якраз у той час там же відбував військову службу відомий російський поет Фет, який, за твердженням краєзнавців, навчав Миколку російській абетці. Хлопчик був дуже охочим до грамоти, не раз просив у офіцерів олівці, щоб писати букви. Тож отримав прізвисько «карандашик».
Більш ніж через тридцять років, у 1880-му, будучи вже зрілим композитором, Микола Віталійович виступив у Єлисаветграді з великим концертом, який пройшов з приголомшливим успіхом, про що повідомляла тодішня преса. Під час концерту звучали увертюра до «Різдвяної ночі», українська рапсодія «Думка-Шумка», романси.
У нашому місті з 1904 по 1917 рік мешкала донька Миколи Лисенка Галина. Її чоловік, викладач комерційного училища Костянтин Шило мав гарний голос, часто виконував українські народні пісні. Родина, як відомо, належала до українофільського гурту, який об’єднував навколо себе міський нотаріус Василь Нікітін, перший голова Єлисаветградської «Просвіти». Коли ДПУ у 1928 році арештувало Василя Олександровича, у його справі не раз згадувалось прізвище й Костянтина Шила, як близького знайомого і небезпечного для радвлади українського діяча.
Тоді ж, до революції, Костянтин Степанович брав участь в організаційному засіданні української громади міста, де вирішувалося питання про створення «Просвіти» та в організаційних зборах української секції Єлисаветградського педагогічного товариства, де виступив із доповіддю. Був організатором у нашому місті літніх вчительських курсів з українознавства. Відомо, що дружина Галина була його однодумцем і помічником у всіх цих справах.
Пізніше родина виїхала з міста.
Як зустрілися Лисенко і Шевченко
Відомо, що за життя двох геніїв української культури такої зустрічі не було. Коли помер Тарас Шевченко, майбутній композитор був юнаком, студентом Київського університету і хоча, можливо, й усвідомлював роль великого поета в триванні України, та доля їх не звела віч-на-віч. Звісно, Микола Віталійович писав твори на слова Тараса Шевченка, не раз організовував вечори пам’яті Кобзаря, та хто міг передбачити, що через роки й десятиліття їхні нащадки зустрінуться (хоча теж розведені в часі) у степах Центральної України, у невеличкому залізничному містечку Знам’янці?
Річ у тому, що не одне десятиліття цю тему досліджував патріарх краєзнавства нашого краю, нині, на жаль, покійний, Вячеслав Шкода. Його бабуся Олімпіада – донька Єгора Степановича, внука шевченкової сестри Катерини, яку він ніжно любив, і яка одружившись, виїхала у сусіднє з Кирилівкою село Зелена Діброва, коли маленькому Тарасові було дев’ять років.
Перша масштабна стаття Вячеслава і Євгена Шкод (батько краєзнавця, теж великий любитель музики і театру) присвячена зв’язкам роду Лисенків з нашим краєм, опублікована у журналі «Вітчизна» ще в середині 60-тих минулого століття.
Брат композитора
Найпримітніше місце серед цих зв’язків – перебування брата композитора Андрія Лисенка у містечку Знам’янка. Власне, перебуванням це назвати важко – Андрій Віталієвич прожив тут разом з родиною майже 20 років. Потрапив він сюди ще у досить молодому віці, але вже маючи певний професійний і життєвий досвід. Випускник медичного факультету Київського університету до своїх тридцяти з гаком років встиг побувати молодшим лікарем у сьомому флотському екіпажі Балтійського флоту, добровольцем санітарного відділу у Сербії, яка на той час (1876 рік) воювала з Туреччиною, лікарем військових госпіталів у Миколаєві, Кишеневі, лікарем на пароплавах Верхньо-Дунайської флотилії.
Його заслуги перед тодіщньою імперією дозволяли претендувати на лікарське місце принаймні у Києві, але він разом з сім’єю (на той час мав уже чотирьох дітей) виїздить на станцію Знам’янка тоді Харково-Миколаївської залізниці, яка стояла на перетині найважливіших залізничних шляхів півдня тодішньої Росії. Тут Андрій Віталієвич став головним лікарем залізничної лікарні, оселившись фактично в одному із закутків Чорного лісу, неподалік містечка.
Якраз у цей час (весна 1885 року), як пише Вячеслав Шкода, у Знам’янку приїздить брат дружини Миколи Лисенка Олександр Липський. Активний учасник гуртка «Народна воля», він був політичним піднаглядним і, очевидно, сподівався у провінційному містечку знайти перепочинок від набридлої уваги поліції. Андрій Лисенко влаштував його домашнім учителем у родину лісничого Квеста. Але скоро доноси в поліцію відновилися і Липському довелося буквально тікати зі Знам’янки. Серед його паперів знайдено було книгу із автографом Марії Карпівни Барілотті (Тобілевич), що свідчило про зв’язки народовольця з театральною родинеою Тобілевичів.
До речі, лікар, Андрій Лисенко, свого часу, ще студентом, брав участь як учасник хору у постановці оперети брата Миколи «Різдвяна ніч», за порадою драматурга, свого давнього друга, у якого квартирував під час навчання, Михайла Старицького і з його допомогою організував серед робітників станції аматорський музично-драматичний гурток. У п’єсі Михайла Старицького «Не судилось», яка мала велику популярність серед місцевого люду, роль Катрі грала донька лікаря Наталя Лисенко, яка пізніше стала професійною актрисою, зіркою німого кіно, і багато років, вже перебуваючи в еміграції, листувалася із родиною Шкод.
Очевидно, не тільки цим, а й уважним людяним ставленням до своїх пацієнтів лікар Андрій Лисенко завоював чималий авторитет серед місцевого робітництва. Аж до того, що під час революційних подій 1905 року саме Андрія Віталійовича обрали головою страйкового комітету та відрядили на станцію Люботин, де спалахнуло повстання робітників, для узгодження дій.
У своєму нарисі, присвяченому постаті Андрія Лисенка, Вячеслав та Євген Шкоди цитують тодішню єлисаветградську газету «Голос Юга», яка писала про виняткову організованість та дисциплінованість знам’янських страйкарів. Вони дали відсіч чорносотенцям з Єлисаветграда, які прибули на станцію агітувати за свої ідеї. Звісно, лікар очолив страйковий комітет ще й тому, що мав ліві погляди. І за це довелося розплачуватися: у грудні 1905 року Андрія Віталійовича арештували і відразу ж відправили у Вятську губернію.
Звичайно, Микола Лисенко не раз гостював у брата у Знам’янці. Особливо тривалим було таке гостювання улітку 1892 року, коли в Києві лютувала холера і родина Миколи Віталієвича кілька літніх та осінніх місяців проживала у селі Орлова Балка, неподалік містечка. Саме у цьому селі мала свій маєток польська родина Шимановських, десятирічний син якої Кароль тоді вже вчився у знаменитій Єлисаветградській музичній школі Густава Нейгауза. Гру юного музиканта тоді слухав Микола Віталієвич і схвалив її, зауваживши у хлопчика неабияке музичне обдарування.
Тоді, в Орловій Балці, композитор працював над своїм славетним твором – здійснював оркестровку опери «Тарас Бульба». Тож із вікон будинку часто було чутно музику, як пригадуватиме син Миколи Віталійовича Остап, батько часто грав разом з дядьком Андрієм, який теж тонко розумів музику. Микола Віталійович грав на роялі, а його брат – на скрипці, виконували твори Чайковського. Бетховена, Шумана.
Та ідилія швидко закінчилась. Родина, звісно, клопотала перед владою, аби дозволили Андрієві Віталійовичу виїхати із заслання за кордон на лікування, бо здоров’я його різко погіршилось. Такий дозвіл з великими труднощами було отримано, але у 1910 році, повернувшись до Києва, лікар Андрій Лисенко помер у Києво-Святошинському тубсанаторії, не доживши й до шестидесяти…
На приміщенні Знам’янської лікарні, де працював Андрій Лисенко, у 1975 році встановлено меморіальну дошку на його честь, а у 1983, до 100-річчя лікувального закладу, присвоєне його ім’я. Ще через дев’ять років Знам’янській музичній школі присвоєно ім’я Миколи Лисенка.
Світлана Орел