Цього року виповнилося 85 років з дня народження видатного поета, прозаїка, педагога, громадського діяча, вченого-мовознавця Олекси Різниківа. Він – лауреат обласної премії імені Е. Маланюка, у нашому місті починався його творчий і дисидентський шлях.
— Олексо Сергійовичу, як формувалася ваша світоглядна позиція? Що на неї вплинуло?
— На мене вплинули не лише розповіді матері про Голодомори та батькові — про революцію. Найбільше мене вразила промова Микити Хрущова, у якій він звинуватив Сталіна у створенні режиму, що базується на терорі, і засудив культ особи Сталіна.
Щоб у людини сформувалася життєва позиція, людина має пройти певний шлях, мати певні переконання, ідеї, уявлення, почуття. Зі школи я вийшов із роздвоєною свідомістю, бо в глибині душі вірив у Бога, мої батьки були віруючими людьми і відвідували церкву, але у школі нас переконували, що Бога немає. Так само нам навіювали, що Сталін — вождь усіх часів і народів. Коли він помер, то наша вчителька зайшла в клас із заплаканими очима і повідомила: «Дєти, умер великий вождь Сталин!» Я навіть написав вірша з такими рядками: «Клянемся Вам, родной товарищ Сталин, что Ваше дело будем продолжать», цей вірш помістили в стінгазету. А вдома мати сказала: «Слава Богу, здох антихрист!» От можете уявити, що творилося у моїй голові.
Я з дитинства дуже любив читати, батько дає гроші на кіно, а я купую книжки. Читав усе, що траплялося під руку. І ось коли навчався в Одеському театральному училищі, а в Одесі на вулицях тоді розміщували газети під склом і кожен міг підійти й прочитати, якось стою, читаю, а позаду чоловік говорить: «Ти дивися, партія сама себе хвалить, це ж некультурно, таке робиться, а вони вихваляються, хіба так можна робити?» Я почав розмірковувати, що й правду людина говорить, орган компартії сам себе хвалить.
Як приїжджав до Первомайська, то зустрічався з хлопцями з літстудії, яку створив Василь Полір’янович Годований при газеті «Прибузький комунар» — Андрієм Ярмульським, Віталієм Колодієм, Миколою Вінграновським, ми читали вірші, слухали розповіді людей. У нас почали з’являтися критичні думки, ми бачили, що робиться навколо, які черги за продуктами та товарами першої необхідності. Чули розмови людей про Сталіна, Хрущова, про нашу історію, і на нас це страшенно впливало. Ми з моїм товаришем Володимиром Борсуківським почали думати, як допомогти народу. Були ще молоді пацани, недосвідчені, надумали створити листівку. Ось так ми втрьох, до нас ще приєднався Станіслав Швець, сіли писати листівку. Писали її кілька місяців, бо підбирали слова, думали, як написати так, щоб людина зупинилася і прочитала. Влітку сідали на березі Синюхи у тихому місці, щоб ніхто не почув, і начитували, щоб зрозуміти, як буде звучати наше звернення. Мене часто й зараз питають: «А хто це вам її писав?» Люди дивуються, що двадцятирічні хлопці могли таке придумати. Відповідаю: «Ми самі». Було таке, що Володя приїхав до мене в Кіровоград, я тоді працював в українському театрі, ми написали листівку, він її склав, зашив у підкат штанів внизу і так повіз додому. Через тижнів два каже: «Олексо, я її загубив». Давай ми знову її відновлювати.
Вирішили її надрукувати. А де? Володя тоді працював на харчокомбінаті і у них в канцелярії були друкарські машинки. Він сказав начальству, що після роботи, ввечері, хоче друкувати вірші. Йому дозволили. Коли сторож підходив, ми йому показували чернетки з віршами, а коли він йшов оглядати територію, друкували листівки під копірку. Друкувати не вміли, цокали одним пальцем, тому це було довго. Частину листівок надрукував Станіслав Швець на батьківській машинці. Вирішили, що поширюватимемо 7 листопада, на комуністичні свята, щоб був більший резонанс. І так 7 і 8 листопада я у Кіровограді, а Вова у Одесі розповсюдили листівки. Люди їх зривали, здається, 7 штук принесли до КГБ, хоча деякі навіть боялися зізнатися, що читали їх. Казали так: «Я йшла, побачила, що біліє аркуш, прочитала перший рядок і принесла сюди». Мене під час слідства возили у Кіровоград і фотографували біля місць, де були зняті агітаційні листки. Ось так і починав формуватися мій світогляд.
— Ваше життя тісно пов'язане з українською мовою, доводилося боронити її від утисків влади, страждати від звинувачень у націоналізмі. Професією у зрілому віці ви обрали філологію.
— У Єнакієвому я 4 роки навчався в українській школі, був відмінником, а коли приїхали жити до Первомайська, на Богопіль, батько каже: «Йди в російську школу, бо ж доведеться вступати до інституту, а там усе по-руськи, то тобі буде легше». Біля нас була школа №12, російська, не теперішня, а старе приміщення. Мій клас виходив прямісінько вікнами на церкву і я весь час бачив людей, які її відвідували. Вдома ми спілкувалися українською мовою, а у школі — російською. Як мені було важко! У навчанні з’їхав на трійки, бо не розумів багатьох слів, неправильно вимовляв звуки, діти сміялися. Якось співали у хорі пісню: «Как увижу, как услышу, все во мне заговорит, вся душа моя пылает, вся душа моя горит». А я питаю у вчителя: «Чого це у нього душа радуется, що він побачив каку?» Він засміявся, пояснив. Згодом, звісно, якось призвичаївся, навчання покращилося.
Щовесни, коли зривало мости під час кригохіду, я ходив до 17-ої школи, вона була українською. Якось став свідком, як тріщить лід, колеться, люди по мосту біжать бігом, хто куди, а крига зібралася і тисне, тисне, і раптом міст зі сторони Богополя відірвався і його віднесло до Орлика. Тож поки робили понтонний міст, ходив у школу на Богопіль, там вже спілкувався українською.
Коли працював у Кіровоградському українському музично-драматичному театрі імені Кропивницького електриком і освітлювачем, запропонував актору Грицю Черьомишеву провести тиждень української мови. Кажу: «Що це таке, театр український, а люди в більшості говорять російською». Вирішили, хто скаже російське слово, штраф 5 копійок. Так збирали гроші, а ввечері прогулювали. Тоді я писав українською листи додому, вірші. До речі, мені Микола Вінграновський весь час говорив: «Переходь на нашу рідну мову, пиши українською». Але, мабуть, я сам повинен був прийти до цього розуміння й усвідомлення.
У моїй повісті «Тиждень української мови» є епізод про те, як у театрі актриса, що виконувала роль Наталки Полтавки, співає: «Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться, ой як болить моє серце, а сльози не ллються». А я стою за кулісами і ледь не плачу, так вона гарно співає. Аж тут актриса виходить за куліси, нагинається до ноги і каже: «Ах черт, как я ударилась». Це мене дуже обурило, думаю, чого ж це так, тільки що співала на українській мові, а тут вже розмовляє на російській. Значить вона й думає на російській мові. А які ж ми українці, якщо забули мову, якою розмовляли наші діди та прадіди, а матері співали колискові, якою народ наш сміявся і плакав? Так я поступово приходив до висновку, що потрібно вчити рідну мову, писати вірші українською.
— Як ви опинилися під прицілом КГБ? Розкажіть про перший арешт.
— У 1958 році був призваний в армію, потрапив до морфлоту. Служу у Севастополі, вчуся на радіометриста, мене обирають секретарем комсомолу, вірші мої друкуються у севастопольській військовій морській газеті «Вымпел». Якось у лютому викликають нас чотирьох до начальника школи. Приходимо, а там невідомий у білому кітелі. Дивлюся, а у кабінеті чотири друкарські машинки стоять. Нам запропонували щось надрукувати під приводом, що поступило нове озброєння і вони набирають армійців для навчання. Я відразу запідозрив щось неладне. Усіх направили на кораблі в Севастополі, а мене до Одеси то на один корабель, то на інший, то на берег. За мною спостерігають, підсилають стукачів, і так до осені. 1 жовтня 1959 року проходять обшуки у Швеця Станіслава і в мого батька в Первомайську, у Володі Борсуківського в Одесі, і у мене в кубрику, забрали мою папку з віршами, склали протоколи. Мене арештовують і привозять до КГБ, забирають шнурки, пояс, заводять до камери. Сиджу, а в голові крутяться гасла листівки: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!» Думаю: «Ну все, мабуть розстріляють». Але йшла хрущовська відлига, замість 25 років у кримінальному кодексі найбільший строк визначався 15 років. Два тижні йшли допити. Слідчий всіляко перевіряв мене на націоналістичні погляди, якось викликав до себе і запитав, чи знаю я, що у Мюнхені Степан Бандера помер. Відповідаю: «Знаю, мені газету давали, прочитав». Я не був націоналістом, вірші писав російською, листи додому теж, вони починалися рядками: «Здравстуйте мои дорогие папа и мама. Пишет вам ваш сын Алексей», тож у кагебістських довідках записали, що національного моменту в мене немає.
І саме у камері до мене й прийшла ця унікальна річ, яка називається прозріння. Думаю, чекай, чому ж я пишу російською, я ж українець, чого ж я пишу Алексей, я маю бути Олекса. І я бігаю по камері, рву волосся, реву, голосю:
«Як я міг, ну як я тільки міг,
Щоб таке зненацька піднялося.
У душі, заснулій і німій?»
Як я пояснюю це? Думаю, що це душа Степана Бандери літала Україною, коли його вбили, і побачила, що пацан сидить у камері і страждає, от і черкнула своїм крилом по моїй душі…
Нас з Володею Борсуківським переводять в Одеську тюрму, в одну камеру, щоб другої не займати і охорону не тримати спеціально для нас. Я й кажу йому: «Володю, я на українську мову перейшов». Він відповів, що теж може розмовляти українською, бо у нього мама з села і вдома вони говорять на українській мові. Так вирішили вчити рідну мову. У камері була радіоточка, тільки якась українська пісня звучить, то я пишу перший рядок, він пише другий рядок, я — третій, він — четвертий. І так записуємо всю пісню, вивчаємо і співаємо. Через те я зараз знаю дуже багато пісень від початку і до кінця.
Трибунал розглядав справу 14-19 лютого 1960 року і суд признав нашу з Володимиром вину за антирадянську агітацію доведеною, призначив покарання півтора роки кожному, попри те, що прокурор просив по 4 роки.
Коли приїхав до табору у Мордовії, то воїни УПА засміялися, почувши мій вирок у півтора роки, кажуть: «За любов до України тут сидить тисяча людей і нам дали по 25 років. Якби ви у листівці написали: «Да здравствует подлинная свобода украинского народа», то вам би дали у 4 рази більше». То вже другий раз я як українець сидів у чотири рази більше. Але завдяки хрущовській відлизі, десяткам людей щоденно у таборах скорочували строк до відсиженого. У таборі я вивчив польську мову, багато читав, писав. Звільнився 1 квітня 1961 року. У січні цього ж року якраз кидають за грати Левка Лук'яненка. Спочатку йому присуджують розстріл, потім замінюють на 15 років. Ми з ним зустрілися через 12 років у 36-й зоні, куди мене привезли після другого арешту…
— Вдруге вас засудили лише за те, що пропагували українську мову, культуру, традиції, вільну думку?
— Після повернення до Первомайська влаштувався працювати електриком на гранітний кар’єр. Через два місяці я поїхав вступати до Одеського університету, на філфак. Прийшов до декана, сказав, що хочу навчатися, зізнався, що сидів за антирадянську агітацію. Він подумав чи порадився в КГБ і на другий день каже мені: «Попрацюй рік, а на наступний приїжджай поступати». Я погодився. Рік працював у кар’єрі, взяв характеристику і в 1962 вступив до університету на заочний факультет філфаку, іспити здав на відмінно. Саме під час вступу познайомився з Святославом Караванським, йому вже було 42 роки, він теж відсидів у тюрмі 17 років як політичний в’язень, та його дружиною — відомим мікробіологом, вченим Ніною Караванською. В 1963 році я переїжджаю до Одеси, працюю в газеті «Одеський політехнік» і навчаюся. В Одесі говорю українською мовою, бо дав собі клятву, у редакції теж, вірші пишу виключно українською мовою, бо ж я український філолог.
Ми починаємо проводити активну роботу з пропаганди української мови, розмірковуючи: чому це вступні іспити приймають тільки російською, а українець терпить це? Треба домагатися, щоб складати вступні іспити українською мовою. Ми пишемо листи у різні інстанції, отримуємо відповіді. Караванський пише, ми з хлопцями пишемо. Зриваємо оголошення про набір студентів і посилаємо до Києва, в Міністерство освіти: «Дивіться, ось оголошення технікуму, пишуть, що екзамени тільки «на русском языке». Це дискримінація українців». У відповідях нам пишуть, що ми праві. Посилаємо листи в «Літературну Україну», в міністерство освіти, прокурору — скрізь. І тут Святослав Караванський отримує листа від Василя Орла з Кубані, де той просить прислати їм українські книжки, бо на Кубані їх немає. Цей лист передрукували в університетській газеті. Ми з хлопцями ходимо по гуртожитках, а Караванський — по багатоповерхівках, збираємо українські книжки, за вечір назбирували десь 20-30, а Святослав їх відправляє. Паралельно відроджуємо українські традиції, колядуємо, співаємо у створеному українському хорі, їздимо виступати в райони… Одним словом, серйозно пропагуємо українську мову, де і як тільки можна.
Святослава Караванського арештовують у листопаді 1965 року і відправляють ще на 7 років, на довідбування 25-літнього терміну. А ми всі продовжуємо нашу справу, співаємо, пишемо, ходимо до Ніни Антонівни Караванської (її затримали у 1971 році — авт.).
На той час вже була готова моя перша книга «Вибухає весна». Мені обіцяють, що книга вийде, але не друкують, дев'ять місяців водять за носа, то рукопис загубився, то знайшовся, то немає рецензії. Посилають з кабінету в кабінет і не підписують договір на видання. Коли мене арештували 11 жовтня 1971 року, я зрозумів, чому вони не підписували договір.
Під час слідства мені закидають, що «ношу вуса», «співаю українські пісні», «колядую», «не з тими спілкуюся», «пишу і розповідаю неправильні вірші», «читаю самвидав». Я виправдовуюся, що я український філолог, то ж на якій мові я маю розмовляти і співати пісні, я поет, то чому не можу читати твори інших авторів? Та все було марно. Я у вірші так сформулював суть звинувачень: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».
За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди я був засуджений на 5,5 років таборів суворого режиму. Ніна Караванська отримала 4 роки, їй інкримінували розповсюдження «Українського вісника», самвидаву, й те, що захищала чоловіка. Лікар Олексій Притика, який навіщось зберігав у себе велику купу самвидаву, замість того, щоб його поширювати, зізнався, що обмінювався із Ніною позацензурною літературою, отримав 2 роки. Його дружина потім принесла до КГБ мішок самвидаву. Звісно, всі рукописи були вилучені КГБ і не повернулися авторам. Через три місяці після нашого арешту по всій Україні прокотилася хвиля арештів, були ув’язнені до сотні людей.
Приїхали ми на тридцять шосту зону, у якій пізніше, на особливому режимі, загинув Стус. У таборі багато читаю, досліджую виникнення мов, пишу вірші, поставив собі за мету писати по кілька віршів на день, вивчаю литовську і латиську мови, працюю над «Компактним кореневим словником». Спілкуюся з дисидентами, справжніми патріотами — Євгеном Сверстюком, Левком Лук'яненком, Олесем Сергієнком, Володимиром Мармусом, Тарасом Мельничуком. Так проходять мої дні, місяці, роки.
Єврей Ар’є Вудка, який був з нами в таборі, вивчив кілька моїх віршів і разом з віршами інших ув’язнених українських поетів через три роки вивіз їх у пам’яті і опублікував у 1977 році в Мюнхені. Про нас уже знав світ. Вже у дев’яностих ми зустрілися з Ар’є у Єрусалимі біля Стіни плачу, була дуже тепла зустріч.
— Після звільнення вас «вислали» до Первомайська?
— В 1977 році я був звільнений. Мене привезли до Миколаєва акліматизуватися, до Одеси повертатися заборонили. Кажуть: «Ми сюди вас привезли, щоб ви залишилися в Первомайську». У Первомайську працював електриком у пологовому будинку, потім 10 років у школі для дітей з вадами розвитку. За мною весь час стежила міліція, КГБ. Звісно, мої вірші не друкувалися. Згідно Закону про реабілітацію від 17 квітня 1991 року був реабілітований по обох справах. У 1992 році я повернувся до Одеси. На той час вже розпався СРСР, йшли нові часи.
Ми разом з побратимами беремо участь в організації місцевого осередку Народного Руху, Товариства української мови, згодом «Просвіти». Навесні 1990 року нарешті виходить моя довгоочікувана перша книга поезій «Озон». Мені на той час вже було 53 роки. Потім були видані інші збірки – «Терновий вогонь», яка відзначена літературною премією України імені Павла Тичини, «Наодинці з Богом», за неї отримав звання лауреата муніципальної премії ім. Костянтина Паустовського, книги «З людей», «Їдло 33-го: словник голодомору», епічна поема «Ілейко з бога Турейко», «Окупація», «Сміх на гаку», «Промінь з Одеси», «Маюнелла». Займаюся мовознавчою діяльністю, наразі працюю над словником «Словогрона Духу». Живу, радію, працюю.
Від авторки: Олекса Різників очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу «ЗОНА». У свої 85 він продовжує активно працювати з молоддю і є літературним консультантом обласної організації НСПУ.
Тетяна Дуплик, Гард-Сіті
На фото: Галина Могильницька, дружина Різниківа, одна з організаторів колядування і хору, Олекса Різників, Валентина Різникова (нині Осінська), сестра Олекси