Переглядаючи архів документів історика-краєзнавця Петра Кизименка (1964-1998), несподівано натрапила на матеріал, який не був опублікований за життя краєзнавця.
«Минск, 18 мая (1916 р. – П.К.), 19 час. В ночь на 13 мая бежал из-под стражи писарь штаба Кавказского корпуса Александр Федоров Скрипалев-Мищенко, 25 лет, православный, Херсонской губернии, по профессии журналист-литератор, умеренного сложения, шатен, лицо продолговатое, носит маленькие стриженые усики, в солдатской шинели. Обвиняется по пункту 4 статьи 102 Уголовного уложения. Прошу о розыске и задержании».
Така телеграма, відправлена з штабу головнокомандуючого арміями Північного фронту (тривала Перша Світова війна), впродовж другої половини травня 1916 року облетіла усю Російську імперію. Вона була адресована Департаменту поліції. Після цього документа одна за одною надійшло ще кілька депеш, що підтверджували розпорядження про екстрений розшук писаря Скрипаля-Міщенка. Проте сліди утікача зникли з обрію у вирі війни.
…Опівночі пізньої осені 1916 року в двері службовця єлисаветградського банку Луки Павловича Свердловського хтось тихо постукав. Господар та його дружина Галина Федорівна ще не спали. До дверей підійшов господар. «Хто там?» «Відкривайте, Луко Павловичу». У хату ввійшов чоловік у брудній шинелі з вузликом у руках. Галина Федорівна відразу впізнала цю людину. Це був її брат Олександр Скрипаль-Міщенко, 25-річний дезертир імперського війська…
Нині людина ця відома всім, хто цікавиться українською літературою, під ім’ям Олесь Досвітній (1891-1934 рр.). Він, як і сотні обдарованих митців, намагався своєю творчістю надихнути пригноблену Батьківщину на новий історичний злет. Але тоді за таку активну громадську позицію інакодумці платили життям. Олесь не став винятком.
… Дізнавшись про перемогу Лютневої революції, єлисаветградці разом із солдатами місцевого гарнізону розгромили військову гауптвахту, жандармське розшукове управління, канцелярію пристава і цейхгауз, де роззброювали і скидали з посад монархістів. Повсюди в населених пунктах краю відбувалися велелюдні мітинги і демонстрації, на яких люди вітали повалення царського режиму і висловлювали підтримку Тимчасовому урядові. В Олександрії солдати 468-ої Таврійської стрілецької бригади разом з робітниками роззброїли місцеву поліцію і організували народну міліцію.
В Єлисаветграді за допомогою рідних Олесь отримав інший одяг та документи, що виявилися такими доречними для політичного емігранта Нового Світу: через Киргизію, Китай, після виснажливих випробувань, він дістався до США.
У еміграції Олесь Досвітній пробув недовго. У 1918 році він повернувся в Україну і з головою поринув у тогочасні події. Воював на боці більшовиків. Працював, як на фронті, так і у підпіллі, найчастіше із пером у руках. Проводив агітаційну нелегальну роботу серед німецьких, денікінських і гетьманських військ. За цю діяльність його разом дружиною заарештовують й кидають до варшавської в’язниці. У березні 1920 року підпільників обмінюють на полонених польських магнатів. Тож подружжя змогло повернутися до Києва, потім родина переїхала до Харкова.
У цей час Олесь почав писати художню прозу. До речі, перше оповідання було написане ще у варшавській в’язниці. І знову війна, політкомісарство та редакторство на колесах літературно-агітаційного поїзда «Більшовик», що друкувала різноманітні листівки, відозви, бюлетені, навіть брошури. По війні – праця з організації радянської української преси, редагування різноманітних газет, завідування Катеринославською філією Всеукраїнського державного видавництва. І нарешті головування в УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів). При цьому остання посада остаточно сприяла його переходу на творчу ниву.
Впродовж 20-х-початку 30-х років Олесь Досвітній увійшов до когорти зачинателів молодої української радянської літератури. Близьких до його поглядів письменницьких організацій. Спочатку спілки пролетарських письменників «Гарт», потім ВАПЛІТЕ, ВУСППу. А з 1932 року після виходу постанови ЦК ВКП (б) від 23 квітня «Про перебудову літературно-художніх організацій» став членом Спілки радянських письменників.
Упродовж цього часу Олесь Досвітній перебував у центрі бурхливого літературного життя. Він був серед тих, хто демонстративно виходив з «Гарту» (1925) і заснував ВАПЛІТЕ. До речі, В.Державин вважає, що (цит. по: Мирчук П. Нарис історії ОУН, т.1, Мюнхен, 1968) «ВАПЛІТЕ була в підсовєцькій Україні літературна організація, що засадниче і систематично була проти московсько-большевицького режиму в Україні – протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і суто національних. В їхніх органах не друкувалося матеріалів на партійне замовлення».
До речі, подібна оцінка діяльності ВАПЛІТЕ переважає у більшості українських та російських видань радянського часу. Скажімо, Українська радянська енциклопедія (К., 1980) зазначає, що організація стояла на «буржуазно-націоналістичних позиціях», «протиставляла російську і українську культури», «проповідувала формалізм і активний романтизм», що «протирічить політиці компартії», «намагається відірвати Радянську Україну від Радянської Росії» тощо.
Щодо Олеся Досвітнього, то він був у керівному ядрі ВАПЛІТЕ разом з Миколою Хвильовим та Михайлом Яловим. У 1927 році їх виключили з ВАПЛІТЕ за «ярко выраженный идеологический уклон, известный под именем хвилевизма – безоговорочная ориентация на Европу как единственный способ повысить художественный уровень украинской пролетарской литературы, недооценка значения русской пролетарской литературы для создания пролетарской литературы украинской и т.д.» (Літературна енциклопедія, М, 1930). Також Олесь Досвітній брав участь у позагрупових організаціях «Літературний ярмарок», «УЖ» (Університетський журнал) тощо.
При цьому не можна не подивуватися надзвичайній творчій працездатності Досвітнього. За 10 років він написав сім романів і повістей, понад десяток оповідань, прозову і віршову драми, багато публіцистичних матеріалів. І це за умови постійної обтяжливої громадської та літературної роботи. Такій письменницькій інтенсивності по-доброму заздрив навіть такий плодовитий літератор, як Юрій Смолич.
Початок 1930-х. Сталінська людоненависницька машина робить свої нові й нові оберти. Аби пригнобити письменство комуністами проводилася боротьба з вигаданою підпільною «антирадянською» організацією Спілкою визволення України, яка нібито виношувала плани контрреволюційного перевороту. 45 відомих діячів української науки і культури опинилися на лаві підсудних. Письменник і літературознавець з Америки Григорій Костюк пише, що під час судового процесу над членами СВУ Досвітній з товаришами пішли у ЦК. «Там викликали чи не самого голову ДПУ Балицького з відповідними «доказами». По розмові той натякнув, що вони повинні потурбуватися власною долею».
Всеволод Балицький слів на вітер не кидав. На жаль. І недаремно у Великій радянській енциклопедії (М., 1931) вже зазначалося про Олеся Досвітнього, що він «рідко піднімався до справжньої ідейної значимості художньої майстерності». 7 грудня 1933 року помічник уповноваженого слідчої групи секретно-політичного відділу ДІУ УССР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Досвітнього О.Ф. у «приналежності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити радянську владу», ухвалила наступне: «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства – утримання в спецкорпусі ДПУ».
Шито, зрозуміло, білими нитками. І все ж, механізм запущено. 19 грудня О.Досвітнього заарештовали у Харкові. Слідство вів уповноважений ДПУ УРСР Грушевський, який до згаданих звинувачень додав «участь в терористичній діяльності», зокрема підготовку замаху на Постишева.
ДПУ роботу знало. І вже на четвертому допиті 29 грудня 1933 року О.Досвітній визнав себе причетним до контрреволюційної організації. А 10 січня 1934 року звернувся до слідчого із заявою, де засуджував свої злочини і просив дати можливість «відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і Радянській владі».
У звинувачувальних висновках слідчий запропонував судовій «трійці» ув’язнити підсудного у виправно-трудові табори на 10 років. Заступник прокурора ДПУ УРСР на пропозиціях слідчого наклав свою резолюцію, в якій запропонував розстріл. Судова «трійка» на закритому засіданні 23 лютого 1934 року підтримала «вищу міру соціального захисту». З березня того ж року Колегія ОДПУ залишила вирок без змін.
Точна дата смерті (виконання вироку) письменника не відома. Рік один – 1934-й. А дат існує принаймні чотири (3 березня, 9 червня, 23 липня, 23 грудня). Петро ж Мірчук взагалі вважає, що після перебування у в’язниці О.Досвітнього було направлено до одного із сибірських концтаборів. Останнє твердження явно хибує. Напевне, письменника розстріляли у грудні (24-?), коли по всьому СРСР пройшла хвиля («ударна компартія») масових ув’язнень і розстрілів у зв’язку з убивством С.Кірова у Ленінграді 1 грудня 1934 року. Тобто майже одночасно з перейменуванням Зінов’ївська в Кірово. Ще одне перехрестя доль та імен. Письменника і міста.
Реабілітовано Олеся Досвітнього 25 жовтня 1955 року. На клопотання дружини і за протестом прокурора. Трибунал Київського військового округу констатував «відсутність складу злочину». Трохи більше ніж через пів року (18 травня 1956 р.) Олеся Досвітнього реабілітовано і у партійному відношенні. А тоді це означало вже отримання «путівки в життя». Творам, звісно. Але життя письменника продовжується у його спадщині.
Творчість Олеся Досвітнього була помітним явищем в українській літературі. Багато літературознавців вважають його фундатором нового жанру – пригодницького роману в українській літературі першої половини 20 століття. Микола Хвильовий свого часу писав: «По суті Досвітній є перша і єдина індивідуальність у нашій літературі, яка зуміла оволодіти так званим мандрівницьким жанром. Чи не тому хоча б ті ж натуралістичні «Американці» (один з романів письменника – П.К.) так захоплюють читача?.. Чи звернув хто-небудь увагу на майстерність, з якою Досвітній орудує так званою екзотикою?»
Можливо М.Хвильовий трохи перебільшив. Проте у тогочасній літературі О.Досвітній виразно займав своєрідне місце спробами вийти за межі традиційної тематики. І при цьому завжди був письменником виразно публіцистичного спрямування.
У такому разі виникає запитання: а чи не залишило наше вельми своєрідне місто бодай невеликого відбитку в уяві (а відповідно і у творах) письменника? Читаючи «Американців», отримуємо ствердну відповідь. Далі мовою оригіналу: «Емма походженням із єврейської сім’ї міста Єлисавета на Херсонщині ще з дівочо-юнацьких літ через зв’язок із робітництвом заводу Ельворті вже була захоплена революційним рухом. Вона була есерка, як і більшість робітництва заводу. Ще дівчам її за нечемні виступи викинуто було з гімназії…»
Можна зробити висновок, що Досвітній, якщо не чудово, то досить добре знав наше місто і його соціальну і національну кон’юнктуру. Адже половина населення Єлисаветграда на початок 20 століття була єврейською. Точна згадка і про те, що більшість політизованої частини робітництва заводу Ельворті переважно сприймала зрозумілі їм ідеї партії есерів. Крім того, привертає увагу сама згадка про завод Ельворті та укорочений варіант назви міста – Єлисавет, що був поширений 19-20 століттях.
Отже, виникає запитання, чи міг майбутній письменник так добре взнати місто за ті два дні пізньої осені 1916-го? А взявши до уваги тодішній вельми кепський стан його справ (смертний вирок, дезертирство, нелегальне становище, підготовка до від’їзду у еміграцію тощо), можна з досить великою часткою впевненості відповісти, що ні. Напевне, були й інші (в 20-х-на початку 30-х років) відвідини Єлисаветграда. І можливо, неодноразові. Зупинявся, звісно він, у все того ж подружжя Свердловських (адреса не відома).
Дослідники літературного процесу 20-30-х років зараховують Олеся Досвітнього до тодішньої літературної еліти, до «справжніх представників тогочасного літературного Олімпу», до «ще тих майстрів, що задавали тон усій тогочасній українській літературі». Та й псевдонім, напевне, зобов’язував. Думається, що таким чином письменник намагався духовно приєднатися до талановитої плеяди українських митців, твори яких були зібрані у збірці «Досвітні вогні» (К., 1906). І я переконаний, що Олесь Досвітній досяг своєї мети.
Петро Кизименко, краєзнавець