Про Єлисаветградське кавалерійське училище (ЄКУ) розказано безліч історій. Усі вони солоденько-урочисті, а повсякдення там і не знайдеш. Ніби про середньовічний кораблик з рожевими вітрилами, але без відхожого місця, яке там, хоч-не-хоч, повинно бути. У згаданому училищі теж були свої «родзинки».
Цук – сьогодні зовсім незнайоме слово. А от у спогадах дореволюційних військовиків про свої молоді літа воно не вибуває з лексикону. Читаючи, розумієш, це не що інше, як знайома сучасна дідівщина. Фізичне й моральне приниження у військових частинах.нижчого званням та слабшого. Отже, давня армійська ница традиція походить з благородних кадетських корпусів, військових училищ та Академії Генерального штабу «єго імпєраторскаго вєлічєства».
Колишні курсанти, між тим і з Єлисаветградського кавалерійського, одні із захватом, інші з осудом описують це явище. Цук подобається агресивному сильному молодняку із садистськими нахилами. Він проявлявся у всьому училищному укладі – навіть у тому, як розміщалися ескадрони в казармах, хто на якій койці спав, за яким столом обідав. Сучасник писав: «Первый эскадрон, в который я попал, помещался в больших светлых, бывших дворцовых залах, на 2-м этаже. А второй – над нами, в помещении похуже. Прозывался он, почему то, мордвой». І в Радянській армії носії прізвищ Амілахварі, Гуцунаєв, Нацвалов, Мгалоблішвілі, Лакербай, Хуршналов, Марданов, Циклауров, Аліков, Улагай, Аджієв, Дадіані, Борукаєв, Сосієв вмить ставали «чурками» та «чорножопими», як і при царизмі.
Щойно набрані в Єлисаветргадське кавалерійське училище курсанти відразу зустрічалися із училищною «феньою». Старшокурсники прозивалися корнетами, прибула молодь – звірами. Усе те було б необразливим, якби не заторкувало чийогось самолюбства. Як, наприклад: «мне не нравится ваша физиономия, пойдите перемените ее в цейхаузе». Або щось подібне.
Не один лише Петро Ішеєв у спогадах «Осколки прошлого», звідки взяті цитати, обурювався цуком в ЄКУ. В інших закладах панувала така ж картина.
У Єлисаветград сплавляли штатних порушників дисципліни з інших навчальних закладів. Чому так було, вияснити не вдалося. Чи то суворі тутешні порядки перековували «невиправних», чи навпаки, тотальне всепрощенство творило дива.
Наприклад, восени 1906 року в славну південну школу переведений з петербурзького Ніколаєвського кавалерійського училища розжалуваний вахмістр граф Тулуз де Лотрек. Стрункий красень, дуже здібний і люб’язний, на жаль, був великим прихильником Бахуса.
Якось в компанії з такими ж зайдиголовами Смирновим та Ілліченком вже тут, набравшись, як май груш, влаштували дебош, за що всі троє були відраховані в Лубенський полк до Кишинева. Це було таке покарання – унтер-офіцерами або й рядовими в армійські полки. У Кишиневі знайшлося ще більше спокус: вина хоч залийся, а унтерської роботи – не в такій мірі, як вина. Там вони при нагоді знову сильно гульнули і послали до Єлисаветграда телеграму зі «слезной просьбой поддержать молодежь». Підписалися: «Полковники» такі-то... З п’яних очей на адресі забули вказати – «вахмістру 1-го ескадрона», і телеграма потрапила до рук начальника училища, котрий не відзначався почуттям гумору. Той переслав її командиру Лубенського полку з проханням вказати: «действительно ли означенные штаб-офицеры находятся в списках полка». Комполку передав це листування начальнику дивізії – строгому генералу Дембському, а цей накинув «полковникам» по 30 діб арешту, а далі розлучив гоп-компанію: графа відправив в Астраханський, а Ілліченка у Вознесенський полк.
На училищному сленгу «генерали школи», «полковники», «майори» – то ті, хто прославився, як казали, «тихими успіхами і гучною поведінкою». «Чин» відповідав ступеню розгільдяйства. У різний час «генералами» тут числились Лакербай, Калиненко, Єдигаров, Манасеїн; «полковниками» – князь Анчабадзе, Середа, Балк; «майорами» – Везенков, фон Валь, Хетагуров і багато інших. Вони почувалися в Єлисаветграді, як риба у воді, і, так би мовити, вважали себе авторитетами, котрі пройшли «Крим і Рим, вогонь, воду і мідні труби та вовчі зуби».
Іншого разу з Петербурга прибули сюди аж пять «майоров» з того ж Ніколаєвського училища, переведені за спробу цукнуть великих князів Івана і Гаврила Костянтиновичів, що вступили тоді в тамтешнє кавалерійське училище. Шапка виявилася не для Сєньки. Прізвища «цукерманів»: Стецкевич, Шрамченко, Багратіон-Мухранський, Войтенко і М’ясников. Останнього невдовзі відчислили, інші відбули курс нормально і випущені у 1906 році. Про цей наплив хуліганів-курсантів розповів колишній вихованець школи Намєстнік.
Наяву цук з елементами жорстокого фізичного насилля за описом курсанта барона Басен-Шпілера мав вигляд досить непривабливий. Якось кілька «стариків» засідали на задвірках училища. Бачать збоку – пробирається тихцем незграбний новачок, котрий не помітив їх. Його зупинили. Що ж далі?
«Студент остановился, растерянно улыбаясь, в глубоко штатской позе.
– Спрячьте свою улыбку и составьте Ваши копыта вместе, когда стоите перед «майором» и «корнетом» Школы, – сказал ему я. На груди студента виднелся университетский знак.
– Почему Вы не сняли с себя этот Ваш патент на ум, когда переступили порог нашей славной Школы? – фатоватым тоном спросил его Балк.
– Я окончил математический факультет, — виноватым голосом отвечал студент.
«Этьен Жерар» (Балк) ненавидел математику, так же, как и я. Наши кавалерийские сердца были возмущены. Хм, студент-математик…
Балк протянул студенту спичку и приказал измерить ею эскадронный зал в одну и в другую сторону и вывести среднее пропорциональное. На свое несчастье студент решил отделаться шуткой.
– Это недостаточно точный инструмент, – сказал он.
– Я помогу Вам сделать более точное измерение, – ответил я и переломал спичку пополам.
На другой день студент отчислился из училища, пожаловавшись на нас командиру эскадрона полковнику Петру Петровичу Беляеву. Еще будучи на младшем курсе я часто заменял «корнетов» в смене выездки молодых лошадей и Петр Петрович подчеркнуто благоволил ко мне. Он вызвал к себе меня и Балка и старался нам сделать внушение, но в конце концов рассмеялся и сказал: «Впрочем никакой драмы нет – одной калекой будет в эскадроне меньше!»
Цук у викладі князя Ішеєва: «После назначения меня в 1-й взвод, я отправился в гостиницу за своим чемоданом. Придя в эскадрон и держа в руках чемодан, я был окружен «корнетами», причем один из них подкатил на шпорах (впоследствии я пробовал тоже это делать, но не научился), которые и начали меня цукать: «Из каких болот?» «Мой, мое, моя» (мой полк, мое имя, отчество и имя любимой женщины)?» И заставляли меня приседать. По-правде сказать я обалдел или, – выражаясь языком Школы, – опупел. Это цукание продолжалось около получаса, затем назначили мне дядьку-покровителя, каковым оказался «полковник» Кочубей. (Юнкер, оставшийся на 2-й год на младшем курсе становился «майором», а перейдя на старший – «полковником»).
«Генералами» ставали ті, хто замість звичайних двох років навчання застрягали там з різних причин аж на чотири. «Генералісимусів» не тримали, а гнали в шию.
«Мой дядька пригласил меня в буфет, чтобы ближе познакомиться и поставил мне «скрипку», т.е. заставил есть не последовательно, а как ему вздумается (после пирожных шпроты, затем мороженное, а потом сосиски и т.п.). Слава Богу это продолжалось недолго, т.к. наступила пора обедать и он, сидя рядом со мной, заставил съесть и его порцию, сказавши, что если мне не по вкусу царская пища, то придется опять пойти в буфет. Понятно, что после такой «скрипки» желудок мой оказался в неисправности. Затем мой дядька начал учить меня уму-разуму, т.е. давал советы, как поступать в том или ином случае. Например, советовал, после вечерней молитвы бежать к своей кровати и, как можно скорее снять свои сапоги и лечь; тогда корнеты не будут цукать, а в противном случае заставят сесть на чучело лошади и будут пробовать силу ваших шенкелей на ногах, положивши под икры платок. Если платок не смогут вырвать из-под ног – вы свободны. Когда кобыла занята, заставляют делать упражнения на параллельных брусьях и тут для меня была, выражаясь иносказательно, каторга, т.к. я не занимался раньше гимнастикой. Но бывают также случаи, когда цукают вас, когда вы и без сапог и лежите на кровати. Опишу один из таких случаев: рядом с моей кроватью была кровать корнета, а дальше опять кровать «сугубого». И вот, «корнет» обращаясь к нему сказал: «Сугубый, офицеру скучно потрудитесь развлечь его – спойте мне какой-либо сердцещипательный романс!». Должен заметить, что у «сугубого» не было не только голоса, но и слуха. Получилось мычание. Услышавши это мычание, я рассмеялся. А корнет услышав мой смех, обратясь ко мне, приказал вторить ему. К счастью это продолжалось недолго – последовал приказ – «отставить», «офицеру это надоело!»
Офіцери-вихователі та викладачі також цуком глумилися над вступниками. Мало того, як і «дєди», змушували деяких курсантів спати в острогах на босу ногу. Це було, звісно, весело, але не тому, кого діймали.
Леонід Багацький