Генріх Нейгауз народився у нашому місті (тоді Єлисаветград), з ним зв’язані 44 роки його життя. До 125-річчя Маестро (у кінці березня відзначаємо вже його 135-річчя) перед Кіровоградським музичним коледжем було встановлено бронзовий бюст, меморіальну дошку на приміщенні музичної школи №1, яка носить ім’я знаменитого педагога і виконавця. Тоді ж відбулася презентація книги «Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему», що стала результатом багаторічної роботи кандидата мистецтвознавства, викладача Марини Долгіх.
– Пані Марино, розкажіть трохи про те, як повертався Генріх Нейгауз у рідне місто. Усе почалося із започаткування фестивалю «Нейгаузівські музичні зустрічі»?
– У Кіровограді з 1988 року (до сторіччя видатного педагога й музиканта) проводиться фестиваль «Нейгаузівські музичні зустрічі», який згодом перетворився на фестиваль-конкурс. Спочатку це задумувалося як вшанування пам’яті Генріха Густавовича з боку його учнів. Біля витоків цього заходу стояла перша музична школа, яка зараз носить його ім’я та перший директор музею Нейгауза (діє з 1981 року) Елла Торговецька. У перші роки це було якесь паломництво його учнів у Кіровоград, в основному випускників Московської консерваторії. До нас приїздили Віра Горностаєва, Анатолій Ведерников, Семен Бендицький, Маргарита Федорова. Пізніше Антон Гінзбург, Людмила Гінзбург. Святослав Ріхтер не зміг приїхати на перший фестиваль, він прибув пізніше, влітку, дав великий концерт у філармонії. Пізніше проведенням фестивалю опікувались тодішні завідуюча фортепіанним відділом Кіровоградського музучилища Уляна Лірник та директор музучилища Юрій Любович.
Що являє собою фестиваль сьогодні? За цьогорічним ювілеєм – колосальна півторарічна праця викладачів і студентів Кіровоградського музучилища. У центрі, зрозуміло, Міжнародний конкурс молодих виконавців, що об’єднав піаністів від семи до 19 років (у різних номінаціях). В училищі з’явились два класні роялі – «Бехштейн» і «Стейнвей», учасники мають можливість вибирати, на якому грати. «Бехштейн» – це улюблена торгова марка Нейгаузів, вони мали такий рояль у себе вдома. І тут у Єлисаветграді, і пізніше – у Москві.
– Це саме завдяки фестивалю ви маєте такі інструменти?
– Ні, «Бехштейн» – це подарунок обласної влади до 50-річчя училиша, а «Стейнвей» – подарунок Ігоря Крутого, випускника нашого училища. До речі, він вніс також вагому фінансову частку у спорудження погруддя Нейгауза, кошти на який збирали музучилище та музичні школи області.
Із самого початку проведення фестивалю намагалися так вибудовувати склад журі, щоб там були учні або послідовники його школи, педагогічні онуки Нейгауза.
– Але для мешканців міста найпомітнішою подією, мабуть, стало відкриття бронзового бюста Генріха Нейгауза.
– Робота над бюстом – колосальна праця львівського скульптора Володимира Цісарика, архітектора з Кіровограда Віталія Кривенка, людей, які виконували технічні роботи. Ми прагнули бачити Генріха Нейгауза юного, натхненного, сповненого мрій на майбутнє, таким, яким його пам’ятали єлисаветградці. Він завжди виступав у оксамитовому костюмі з червоним бантом, рухався дуже енергійно, швидко, не виходив на сцену, а вилітав, схвильованим рухом відкидав русяву шевелюру, і так само швидко після виконання зникав зі сцени. Тож важливо було передати цю пристрасть, порив інтелектуала, загального улюбленця. Кілька разів довелось переробляти проєкт, але вийшло, по-моєму, дуже добре. Принаймні, онук Генріх Станіславович сказав, що саме таким вони й уявляли діда.
Скульптор Віктор Френчко теж вдало відтворив образ Маестро у меморіальній дошці на приміщенні першої музичної школи..
Але варто відзначити також, що у нашому місті діє і проводить величезну просвітницьку роботу єдиний у світі музей Генріха Нейгауза. Він унікальний тим, що тут дуже багато оригінальних документів, речей Нейгаузів-Блюменфельдів, переданих сюди родиною. Річ у тім, що у 80-их роках було бажання створити музей Нейгауза у Москві, але з політичних міркувань це зробити було неможливо. Тож родина передала усе до нас, тут воно збережене і багато чого виставлено в експозиції.
– Гортаючи вашу книгу «Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему», відчуваєш яку велику роботу ви зробили, скільки архівів перегорнули. Яка панорама відкрилася перед вами, коли ви заглибилися у цей матеріал?
– Прийнято було, коли говорили про Нейгауза, наголошувати на якихось глобальних речах, а Єлисаветград, Україна залишались десь на периферії. Сам Генріх Густавович у своїй книзі «Роздуми і спогади», написаній на схилі віку, дещо з іронією і побіжно згадував місто, де народився.
Коли я заглибилась у документальний матеріал, я побачила, що насправді він дуже любив це місто, свою родину, цей великий талановитий рід Нейгаузів-Блюменфельдів-Шимановських, усе оточення.Чому ж так мало писав про це? Відповідь у мене одна: він не хотів привертати увагу компетентних органів, які у радянські часи були, м’яко кажучи, дуже впливовими, до цього шаленого переплетіння німецько-австрійсько-польсько-російських родів. Він не хотів підставляти під ці небезпечні стріли своїх близьких. І тому він ніби жартома, іронічно обходив це і у своїх інтерв’ю, які він давав у Москві. Але дуже відома його фраза про переосмислення минулого. Але щоб переосмислювати, треба його глибинно відчувати.
Я намагалася відтворити реальне середовище родини Нейгаузів – з ким вони спілкувались, хто навчав дітей, хто приходив до них у гості. І виявилось, що це таке переплетіння цікавих доль талановитих людей! Ще моїм завданням було віднайти якнайбільше даних про концертні майданчики, де він виступав у місті. Обов’язково, коли він приїздив після року навчання за кордоном, він звітував великим концертом. Так само на свята часто відбувалися концерти.
Його батько, Густав Нейгауз – не лише директор приватної музичної школи, де навчалась половина музикантів півдня, не лише педагог, який чесно виконував свій обов’язок, а діяч, який перебуваючи у провінції, намагався рухати музичний педагогічний процес Європи. Він створив дугову клавіатуру (було виготовлено кілька таких інструментів, один з них і зараз знаходиться у Брюсельському історичному музеї), та власну систему читання нот (те, що я бачу на нотних лінійках, так я й ставлю руку на фортепіано, цей принцип використовують гітаристи). Усе це обговорювалось на рівні німецької і російської преси, відбувалися цілі дискусії.
– Через старшого Нейгауза прослідковується зв’язок і з європейською музикою?
– Густав Вільгельмович – випускник Кельнської консерваторії відвідував концерти Ліста, Брамса, був особисто знайомий з композиторами Миколою Римським-Корсаковим, Олександром Скрябіним, піаністами Симоном Барером, Артуром Рубінштейном, скрипалем Анрі Марто і багатьма іншими. Але важливіше те, що у їхній школі в Єлисаветграді давали грунтовну музичну освіту. Це не були заняття для розваги чи для осягнення музичних азів. Своїх найталановитіших учнів, навіть якщо вони були бідні, Нейгаузи всіма силами намагались відправити на навчання за кордон чи в столицю, аби ті мали професійне майбутнє.
– Але ж старші (батьки) Нейгаузи – і Густав Вільгельмович, і Ольга Михайлівна (Блюменфельд) – представники старої традиційної педагогічної піаністичної школи. В її основі – педантизм, техніка, точність, Генріх же Нейгауз – це емоційність, вибуховість, порив. Як це поєднувалось і народжувалось одне з одного?
– В основі слов’янської фортепіанної виконавської школи лежить емоція, а в основі німецької – раціональність. І Генріху Густавовичу вдалося поєднати емоційність виконання з тією німецькою сталою педагогікою. Батько вважав – треба оволодівати технікою. А вже потім талановитий учень сам осягне музичний образ. Син діяв навпаки – якщо ти будеш відчувати емоційне наповнення образу, відчуватимеш його душею, то техніка додасться. До речі, у самого Генріха Густавовича не було значних природних технічних здібностей і він сам це розумів. Він витрачав більше часу на вивчення твору. А ще мав закороткий п’ятий палець. І він вибрав інший спосіб, до якого дуже непросто психологічно йшов, – образний. Але про це можна говорити на вищих ланках музичної освіти, а не у початковій школі, де осягаються ази.
– Ви у своїй книзі прослідковуєте долі учнів школи Нейгаузів у Єлисаветграді – їхня творчість була вагомою і у радянський період, закладала підвалини музичної освіченості у краї аж по наші дні і справляла вплив на розвиток світового піанізму.
– Власне, збираючи по краплині історії життя нейгаузівських вихованців, я була вражена розмахом і глибиною тої мистецької освіти, що готувала юних єлисаветградців до вагомого професійного майбутнього. Серед учнів школи були ті, хто згодом рухатиме музичними справами у стінах консерваторій Києва, Санкт-Петербурга, Москви, Варшави, Кельна. Нейгаузи виховували музичну еліту Європи, котра, у свою чергу, мала вплив на світові мистецькі процеси від колишнього Радянського Союзу до Китаю, від Німеччини до Південної Америки.
Мені часом докоряють, що у школі Густава Нейгауза була відсутня новаторська педагогіка. На жаль, ми не маємо мемуарів з перших уст, де б про це щось говорилося. Але факти свідчать, що вони були знайомі з усіма сучасними течіями, які тоді існували.
– Пані Марино, варто наголосити також на зв’язку– Нейгауз і Україна. Існує стереотип, що це щось непоєднуване. Ви своєю книгою доводите, що ці зв’язки, навіть в умовах тодішньої Російської імперії, були різноманітні і важливі.
– Україна – це поліетнічне середовище, до якого й належали Нейгаузи. Але стосунки були і доброзичливі, і взаємозбагачуючі. Фелікс Блюменфельд (дядько Генріха Густавовича), наприклад, співпрацював з актрисою українського реалістичного драматичного театру Марією Садовською-Барілотті. Він їй акомпанував під час концертів. У коло спілкування родини Нейгаузів входив і Василь Нікітін, перший голова «Просвіти» у нашому краї. І найголовніше – вони любили цю землю. Наш Інгул, який був тоді чистим, цей край, де вони були виховані, де вони знали традиції. Під час голоду 20-их років їх рятував наш український куліш. І вони потім дуже важко переживали розрив з цим краєм. Уже в Москві, коли Ольга Михайлівна померла, листи Нейгаузам від друзів і знайомих з нашого міста продовжували надходити.
Тим більше важливо ці зв’язки не втратити. Довгий час до нашого міста приїздила Міліца Генріхівна Нейгауз, донька від другого шлюбу. Вона була кандидатом фізико-математичних наук, але залишалась своєрідним оберегом фестивалю «Нейгаузівські музичні зустрічі», і усіх проєктів, пов’язаних з цим ім’ям. На жаль, вона вже пішла з життя. І тому таке важливе спілкування з онуком Генріха Густавовича від першого шлюбу – Генріхом Станіславовичем, щоб зв’язок з нашим містом не переривався.
– Але чи залишається живим дух Нейгаузів – дух любові до музики, до фортепіанного виконавства у нашому місті? Ясна річ, людей причетних до цього немало. Але ж завжди мало тих, для кого це не лише обов’язок, а поклик душі, адже тільки завдяки їм і втілюються ідеї, і зберігається інтерес.
– Мене якось запитали, чи не вважаєте ви, що класична музика – елітарне мистецтво? Класична музика, і це відомі факти, впливає на людину позитивно і емоційно, і фізіологічно. Молодь сьогодні непроста. Але значна частина з них шукає і знаходить у класиці віддушину, естетичне задоволення, яке дає енергію для життя. Так було у часи Нейгаузів і, очевидно, так буде завжди.
Світлана Орел