24 лютого 160-ліття з дня народження Івана Липи – українського громадського, політичного та літературного діяча. Для нас, кримських українців, його постать є знаковою, оскільки на світ він з'явився в Керчі. На превеликий жаль, позаторік століття відходу Івана Липи в засвіти лишилося для українського суспільства практично непоміченим. Втім, зрозуміти можна: проблеми та питання в державі наразі є й нагальніші.
Іван Липа з'явився на світ у міщанській родині відставного солдата російської армії Лева Липи та козачки Ганни Житецької, чиї пращури підтримували гетьмана Івана Мазепу в його повстанні проти російського імперського свавілля. Крім сина, подружжя мало трьох доньок – Євгенію, Марію та Марту: остання з 1890-х рр. працювала народною вчителькою в рідному місті і була відомою за його межами. Влітку 1905 року Марта Липа брала участь у протидії погрому євреїв у Керчі, влаштованому монархістами. За понад рік стало відомо про її смерть під час лікування в селі Дальнику на Одещині, де в 1904–1905 рр. стараннями Івана Липи було збудовано лікарню для незаможних громадян.
Після навчання у церковнопарафіяльній школі при грецькій церкві Івана Предтечі, Іван Липа вступив у 1878 році до Олександрівської чоловічої гімназії, яку блискуче закінчив у 1887 році. Під час навчання в гімназії Іван, як і його товариші, мав симпатію до всього, що пригноблене – а отже, і до українського селянства, і випустився з навчального закладу «пересвідченим народовольцем», отримавши четвірку з поведінки через «політичну непевність».
Провівши дитинство в землянці, гімназистом Іван Липа дістав власну кімнату в невеликому будинку під номером №17 на вулиці 2-й Мітридатській, до якого перебралася його родина. Після відновлення незалежності України в 1991 році, на одній з будівель по цій вулиці було встановлено таблицю на спомин про Івана Липу, однак її доля після російської окупації Криму невідома.
Описуючи свій побут у рідному місті, Іван Липа зазначав, що юнаком знав українську мову настільки мало, що навіть розумів не всі слова у віршах Тараса Шевченка – незважаючи на те, що в дитинстві нерідко бував на Кубані, а також чув розмови кубанських козаків, що часом відвідували його батька, і його бабуся не вміла розмовляти російською, а батько говорив мішаниною, тобто суржиком. При цьому Липа відзначав, що у другій половині ХІХ століття українці складали значну частину населення Керченського півострова.
«Я, не бачивши ніколи корінної України, чогось думав, що український нарід уже не існує. На такі твори, як "Кобзар", я дивився, що це останнє українське слово, і чогось мені дуже було жаль, що тепер уже ніхто не знає української мови і так не може написати, як писали Шевченко, Куліш і Костомарів. Я покладав, що все це давно минуле. Історія українського народу, його повсякчасна боротьба за волю, за рівність мені здавалася як якась славна, чарівна казка, що закінчилася навіки, а народ десь зник», – розповідав він.
У 1888 році Іван Липа став студентом медичного факультету Харківського університету. На початку навчання він відвідав збори земляків, на яких почув реферат про те, що є українська література, український народ, а також побачив українські книжки та часописи. «Спочатку я пильно й уважливо до всього придивлявся, і коли впевнився, що український народ живий, то так захопився українськими книжками, що все покинув. "Серйозні" товариші сміялися з мене, глузували, що я читаю самі казочки, а я робив своє», – згадував Іван Липа про початки свого шляху до формування ідентичності та переконань.
У 1891 році Іван Липа долучився до заснування таємного товариства «Братство тарасівців», яке мало на меті поширення ідей Тараса Шевченка та боротьбу за визволення українського народу. В 1893 році за "стремление к отторжению Малороссии от Великой России" він був заарештований і виключений з університету, а після 13 місяців ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції в рідній Керчі, куди до того періодично приїздив на свята або для відновлення здоров'я. Втім, перед своїм арештом Іван Липа встиг зробити для рідного краю одну неабияк важливу справу.
На початку 1892 року він, вже тарасівець і ще студент-медик, відвідав Ялту, де ще в травні 1873 року, не доживши до 40-ліття, був похований Степан Руданський – відомий український поет і перекладач, міський і карантинний лікар, почесний мировий суддя. Іван Липа виявив бажання побачити його могилу, що простояла всіма забутою майже два десятиліття. На щастя, старий сторож Полікурівського цвинтаря, що знав Руданського ще за життя, зміг показати шлях до місця його поховання. Ані рідних, ані близьких поетолікаря в Ялті на той час не залишилося.
«Могила поета на головній алеї, і місце чимале. Подивився я – і сум огорнув мою душу: ані огорожі, ані хрестика, тільки травиця зелена та два-три деревця. Можна б добру огорожу зробити і поставити поки хоч якого-небудь монумента з написом, а то мине ще кілька років – і тоді вже ніхто, либонь, і не покаже, де лежатиме його тіло. Бо Ялта – то є місто без жодних традицій, без вчорашнього навіть дня, позаяк більшість має там часове мешкання, а решта тільки за копійкою й женеться… Велика буде шкода, коли загубимо і сю милу та дорогу могилу, як вже загубили не одну, не дві».
Ці свої побоювання Іван Липа виклав у нотатці, опублікованій у часописі «Зоря», що виходив у Львові, який на той час контролювала Австро-Угорська імперія. Це видання мало чимало кореспондентів з підросійської України, але туди не доходило через самодержавну заборону. Репортаж про могилу Руданського було опубліковано під псевдонімом – «Іван Степовик».
Втім, самим описом поховання Руданського та наріканнями на його стан діяльний молодик не обмежився. Від себе він висловив пропозицію для української громади Одеси, як найближчої територіально до Криму, – тим паче, в цій громаді вже лунали подібні ініціативи, проте на той час вони не були реалізовані з невідомих причин.
Ще у 1886 році український літератор Михайло Комаров, який тоді працював нотарем в Умані, подав до «Зорі» життєпис Руданського з двома ілюстраціями – його портретом і малюнком могили, ймовірно, роботи митця Віктора Ковальова, що близько знав поета. Ближче до кінця 1892 року Комаров, який на той час вже був активістом української громади Одеси, знов-таки на шпальтах «Зорі» зазначив, що заклик Івана Липи «зробив враження і викликав серед одеських земляків бажання упорядкувати могилу любого поета». Відтак на кошти, зібрані на заходах до роковин за Тарасом Шевченком та за продані портрети Руданського, в Ялті було встановлено «недорогий, але доволі гарний пам'ятник».
На початку 1910-х рр. могила Руданського описувалася як до неможливості занедбана і запущена – незважаючи на те, що в Ялті постійно мешкала чимала кількість українців, а до міста періодично приїздили представники української інтелігенції. В різний час поховання поета відвідали Олександр Кониський, завдяки якому нам сьогодні відомий первісний вигляд пам'ятника на могилі поета, Євген Вировий, Сергій Єфремов та інші. У 1913 році в ялтинському часописі «Русская Ривьера» члени української громади міста поділилися своїми планами щодо впорядкування могили Руданського та встановлення огорожі на ній – однак на заваді стала І світова війна: українство на територіях, підконтрольних Російській імперії, було змушене піти у підпілля. Лише в середині квітня 1917 року, після повалення самодержавства, в Ялті відродилася українська громада, при якій було засновано комісію з охорони могили Степана Руданського. На зібрані кошти її члени викупили в Івано-Золотоустівської церкви земельну ділянку з місцем поховання поета, проте на заплановане встановлення огорожі забракло грошей. 3 травня 1917 року на місці поховання Степана Руданського відбулося перша відома урочистість на спомин поета, під українським прапором.
Детальну історію місця поховання Степана Руданського до наших днів свого часу випала нагода описати у відповідній розгорнутій нотатці, тож не хотілося б повторюватися. Окремі епізоди цієї історії, а також постать Івана Липи ми мали можливість згадати з колегою і земляком Андрієм Іванцем у передачі «На часі» для Українського Радіо.
Пригадую, тоді я висловив припущення, яке періодично озвучую в колі соратників: якщо нам колись судилося знову побачити наш рідний Крим в українському просторі – ми прийдемо туди на випалену землю. Є сподівання, що не в буквальному сенсі – лише в гуманітарному плані, оскільки нічого українського ми там вже ризикуємо не застати.
Втім, і на випаленій землі можна підготувати належний ґрунт і проростити на ньому зерна. Ми зможемо відновити нашу спадщину і гідно вшанувати наших померлих та полеглих. Але для цього нам потрібні особистості на взірець Івана Липи.
Антон Божук, дослідник історії українців Криму, «Голос Криму»