На початку липня літературна громадськість відзначає 85-річчя відомого поета, нашого земляка Бориса Нечерди.
Ім’я Бориса Нечерди відкрив мені колишній журналіст, письменник, викладач з м. Олександрії С.Г.Гончаров, який за час нашого недовготривалого листування радив познайомитись із письменником: “Спитай..., де побачити Бориса Нечерду, поета, колишнього учня мого...” (29 березня 1979 року),
Від першої зустрічі з Борисом Андрійовичем у приміщенні Одеської обласної організації Спілки письменників України на вул. Бєлінського, 5 у мене залишилась візитка та скупа жменя спогадів. А наступній стрічіі зовсім не судилось бути. Надто довго, недозволено довго збирався я вдруге до Б.Нечерди і... запізнився. Коли взяв до рук газету “Юг” (м. Одеса) за 13 січня 1998 року, в якій поет останнім часом працював завідуючим відділом культури, – онімів. З вікна номера кричав чорнотою траур...
Ярешківський дух
Майбутній автор першої збірки “Материк” (1963) та “Останньої книги” (вийшла в Одесі 1999 року після смерті поета) ріс у сім’ї залізничників. Родина змушена була часто переїжджати з одного місця в інше. Після закінчення 1948 року Борисом у російському місті Гур’ївську першого класу сім’я повернулась в Україну і до 1953 року мешкала у м. Рівному. На той час родина мала четверо дітей. Найстарший Борис топтав з однолітками стежку до школи. Він був старанним учнем. Багатодітній сім’ї нелегко жилось у місті. Отож батьки, коли вкрай було сутужно, відправляли дітей на Житомирщину у село Ярешки. Там проживала родичка поета по лінії матері – тітка Марія на прізвисько Сибірячиха. Тітка була мудрою і душевною жінкою. Вміла лагодити з людьми та легко сходилась із ними у будь-яких господарських чи житейських справах. У важкі повоєнні роки у складчину із сусідкою, вчителькою біології і географії Ю.П.Роговченко тітка Марія купила корову, сама рятувалась від голоду і допомагала родині Нечердів. (…)
...Ярешківська земля мов магнітом притягувала до себе Бориса. При найменшій нагоді він поспішав до рідного села. Провідати тітку Марію (від Марії Семенівни Козлюк письменник записав 1969 року у Ярешках казку про Георгія-змієборця. – І.З.), погомоніти із простими і водночас по-своєму мудрими земляками, почути від них слівце-друге – іскрометне, влучне, заправлене перцем. (…)
У післявоєнні роки сім’я Нечердів жила бідно. Мати письменника, Ганна Семенівна, розповідала, що Боря, як і всі діти у той нелегкий час, збирав на березі щавель, лопуцьки, аби допомогти їй у приготуванні обіду.
Кожного приїзду до Ярешок, при найменшій нагоді письменник підставляв не таке вже й міцне чоловіче плече землякам. Наприкінці шістдесятих років він, зокрема, на прохання тітчиної сусідки написав від її імені листа у Москву до якоїсь поважної установи про встановлення інвалідності як глухонімій з дитинства. Іншого разу вже перейнявся суто сільськими проблемами. Але, не цураючись клопотів ярешківців,
допомагаючи землякам у дрібницях та важливіших справах, поет власним прикладом, невідступністю і невгамовністю закликав сельчан до кінця боротись за себе і вірити у свою перемогу. Цей стан душі дуже влучно й образно пояснює один із головних девізів громадського діяча, поета, прозаїка, перекладача, режисера, критика Леся Танюка: “Вітру не буде, треба гребти руками”. (…)
Дебют поета
До Олександрії Борис Нечерда приїхав 1953 року. Після переїзду сім’я оселилась у непоказному шахтарському помешканні у робітничому селищі Октябрьському. Протягом року Борис навчався у сьомому класі школи №7, а після одержання батьками квартири у селищі Перемоги – у школі №10. У дев’ятому класі, аби матеріально підтримати сім’ю, змушений був влаштуватися на роботу учнем монтажника, а ввечері відвідував школу робітничої молоді. Однак це не перешкодило йому закінчити 1957 року денну школу №9 (це був перший її випуск) із золотою медаллю (цікаво, що твір на випускному екзамені у десятому класі Борис написав у... віршованій формі. – І.З.). А коли 16 серпня того ж року в Києві розпочав роботу IV конгрес Всесвітньої федерації демократичної молоді, то серед його делегатів був і невгомонний Б.Нечерда.
Саме у середній школі №10 Борис активно прилучився до оформлення стінних газет, наповнював їх власними віршованими рядками, повсякчас піклувався, аби стіннівки були цікаві як учням, так і вчителям. Відтак до чаклування над номерами залучав друзів-однокласників – Віктора Чижевського і Владислава Виговського, хоча й сам добре малював. Зазвичай газетярі збирались у Бориса дома, обговорювали в деталях композицію і втілювали задумане на ватмані.
На оригінальність тих стіннівок звернув увагу викладач Олександрійського педагогічного училища Сергій Григорович Гончаров, котрий на громадських засадах робив огляд шкільних стінгазет. Він і запропонував юному Борисові Нечерді після якоїсь зустрічі-розмови відвідувати при редакції місцевої газети літературний гурток, де був керівником. На засідання Борисові доводилось приїжджати після занять у школі, але він не скаржився, не ремствував. Натомість з нетерпінням чекав зустрічі із Сергієм Григоровичем, гуртківцями, аби у колі однодумців озвучити написані вірші, вислухати побажання, зауваження. Водночас висловити свою, нехай і не оригінальну, думку про твори друзів. (…)
...Після успішного закінчення школи перед Б.Нечердою відкривалось безліч життєвих доріг – звабливих, загадкових. Необхідно було визначатися з подальшим навчанням, відмовлятись від узвичаєного спокійного ритму і вступати в доросле життя. Однак Б.Нечерда замість інституту обирає... виробництво та у вересні 1957 року влаштовується у навантажувально-транспортне управління тресту “Олександріявугілля” старшим стрілочником. Прийняти таке рішення Бориса змусили, ймовірно, невеликі домашні статки. До того ж у сім’ї ще підростали три сестри-школярки. Отож упродовж дев’яти місяців учорашній випускник-медаліст продовжував опановувати нехитрим ремеслом стрілочника.(…)
...Борис Нечерда дебютував у літературі 1955 року віршем “Молодой агроном”. У наступні роки (аж до від’їзду влітку 1958 року на навчання до Одеси) Б.Нечерда друкував у газеті вірші лише українською мовою.
Б.Нечерда був залюблений в Олександрію – місто інтелігенції, шахтарів, студентів, гордився розмахом будівництва, розвитком індустрії. Оті щирі почуття переплавились у рядки вірша “Молодість нашого міста”, який побачив світ 31 березня 1957 року на літературній сторінці міськрайонної газети. Зі згаданим твором (але вже під назвою “Олександрія”) Борис вперше прийшов на сторінки обласної преси:
У травні 1958 року Б.Нечерда поїхав до Києва. З-поміж безлічі юнацьких клопотів він мав остаточно визначитись, до якого навчального закладу подаватиме документи. Окрім столиці не менше вабили Харків, Одеса. Як відомо, Борис віддав перевагу місту на березі Чорного моря. Подався на південь, аби і далі бути поруч з оленятком (так жартома Борис називав Ольгу Василенко. – І.З.). Попереду перед поетом простелялась нелегка, вибоїсто-стражденна, але вже неспинна дорога до літературного храму...
“Ви говорили завжди..., щоб я писав вам запросто, як другу”
У Києві Б.Нечерда познайомився з українськими письменниками, вперше зустрівся з Максимом Рильським. (…) Як розвивались подальші стосунки між земляками, довідуємось з листа М.Рильського до редакції журналу “Дніпро” від 22 травня 1958 року: “Робітник з Кіровоградщини Борис Нечерда без сумніву має поетичні задатки, і мені хотілось би, щоб редакція “Дніпра” зацікавилась ним, зав’язала б із ним тісніші стосунки, словом – приголубила його. Він того вартий...”
Київська зустріч Рильського і Нечерди у травні 1958 року мала цікаве продовження. Між метром літератури і поетом-початківцем зав’язалось листування. 18 березня 1959 року Б.Нечерда звертається до М.Рильського з першим листом: “Здрастуйте, шановний Максим Тадейович! Ви знаєте мене як робітника з Кіровоградщини. А тепер я студент. Вчусь на кораблебудівельному факультеті Одеського інституту інженерів морського флоту, хоч рік тому мріялось поступити в Літературний і неодмінно на відділ поезії. І який з мене був би поет! Нікудишній, сліпий як кріт. Дехто навіть вважає, оцінюючи мій крок, що пробила дванадцята година поезії. І неправда! Майбутня робота не стане поперек горла моїм пісням. Навпаки, я буду більше між людьми. І це чудово, це саме те, чого вимагали Ви!
А вірші я пишу. Ось і зараз вибрав кращі і надіслав на Ваш суд. Хочеться мені газетно-плакатні теми піднести читачеві якось дещо лірично. У віршах “Про хліб, сіль і мрію” і “Коли зацвітають вишні” спробував. Не знаю, чи вдало.
Напишіть хоч кілька слів. Я і так багато чим зобов’язаний Вам, Максим Тадейович. Скоро травень. У травні вперше я зустрівся з Вами. Про цю незабутню зустріч я написав вірш. Його читали одеські письменники. Навіть надрукувати обіцяли.Вам, очевидно, приходить багато листів і переважно про діла літературні. А мені хочеться просто сказати Вам: приїздіть до нас в Одесу, на море відпочивати. Море – воно і свіжі сили, і натхнення. Оце, власне, і все. Жду від вас вісточки. Бажаю здоров’я. Борис Нечерда.
P.S. Дуже хотілося б одержати на пам’ять Ваше фото. 18 березня, [19]59. ...А Борисові з кожним семестром усе важче було зводити кінці з кінцями. Стипендії катастрофічно не вистачало. Отож доводилось частіше розвантажувати в порту вагони та економити на їжі. “Були дні, – згадує його однокурсник по інституту Микола Ілліч Кисельов, – коли ми з Борисом з‘їдали лише по півбуханки хліба кожен. Сіль брали у буфеті. Запивали водою”. Довелось перевестись на вечірнє відділення. (…)
Але його вже вабила інша стихія. З відстані років можемо підтвердити, що ім’я тієї стихії – література, а ще конкретніше – поезія. Бориса все частіше бачили у колі друзів з університету, котрі відвідували літературну студію, писали вірші.
Зрештою, Борисові треба було вибирати: море чи література. Він обрав своїм материком Поезію. Водночас Б.Нечерда уважно слідкував за творчістю М.Рильського, міг висловити власну точку зору на літературний процес. Підтвердження тому – черговий лист до вчителя і наставника: “Дорогий Максим Тадейович! Радий, що мої вірші знайшлися.
Принаймні є нагода написати Вам листа і дечим поділитися.
Насамперед – про Вашу статтю “Отцы и дети”. По-моєму, вчителю мій, в поезії не існує проблеми батьків і дітей. То недалекі люди вигадали, ніби літературна молодь має намір з кісточками з’їсти своїх попередників. Пробачте за зухвалість, але в поезії існують люди талановиті або ж – навпаки. Прізвищ називати не буду. Ви й самі їх добре знаєте. Можу лише додати: боротьба дітей з батьками ускладнюється й тим, що нині непопулярні (точніше нелюбимі) митці старшого покоління в свій час були винятково необхідні людям. Це сталося тому, що не кожен зумів розрахувати свої сили і не зберіг в собі вогника новаторства й для прийдешніх часів. Бо чим інакше можна пояснити, що книжки Малишка (а найбільше Рильського) в Москві, на Арбаті, в магазині української книги просто таки хапають, а ім’я Бажана ніхто й не згадує?
В мене нема причин підлещуватись до Вас. Але, дорогий наш Максим Тадейович, низький уклін Вам за Вашу молоду поезію і мужність митця.
Врешті розмова про все це – не для листа. Тішу себе надією, що колись зустріну Вас. Ще раз пробачте, що я скористався нагодою і написав Вам такого листа, можливо, не маючи на те ніяких прав як поет.
Сподіваюсь отримати відповідь. Спасибі за увагу.
Ваш Борис Нечерда. 10 вересня, [19]62 р. Одеса.
(…)
Історія одеського зошита ранніх віршів
Про незабутню першу зустріч з метром літератури та подаровану поетом-академіком збірку Б.Нечерда згодом напише вірш, який вперше опублікує журнал “Літературна Одеса” під заголовком “У Максима Рильського”. На превеликий жаль, відшукати в Одесі згадану поетичну збірку з автографом Максима Тадейовича поки що не вдається. А от одеський зошит із ранніми віршами Б.Нечерди знайшовсь! Взагалі історія із зошитом має цікавий початок.
26 березня 1960 року в Одеському державному університеті ім. І.І.Мечникова розпочала роботу міжвузівська наукова конференція, присвячена 65-річчю з дня народження та 50-річчю літературної діяльності М.Т.Рильського. Отож Б.Нечерда скористався приїздом поета-академіка до університету, аби вдруге зустрітися вже на одеській землі та особисто передати зшиток з вибраними віршами. Вгорі на обгортці початківець скромно написав: “Борис Нечерда. Вірші. Одеса. Комсомольська 59”. А на другій сторінці зошита звернувся до маститого літератора-земляка з коротким листом, у якому просив ознайомитися з творами.
До віршів двадцятирічного юнака М.Рильський поставився зі строгістю найприскіпливішого рецензента та батьківською турботою водночас. Максим Тадейович відібрав найвправніші поезії, написав до них напутнє слово та 2 квітня 1960 року попросив літературного секретаря О.С.Глузмана передрукувати твори і разом із його листом передати до “Літературної газети”. Але виготовлена машинописна добірка до редакції так і не потрапила. Сьогодні важко однозначно відповісти, які обставини стали цьому на заваді. Можемо висувати лише певні версії, припущення, здогадки. Та 1960 року віршам Нечерди з’явитись на шпальтах “Літературної газети” не судилось...
Долею зошита я зацікавився у листопаді 2004 року, досліджуючи києво-одеську зав’язь взаємин між Рильським і Нечердою. Щиро кажучи, у душу не раз закрадалась зневіра в успіх розшуків. Я не міг зрозуміти, чому лист Нечерди до Рильського із згадкою про зошит і записка Максима Тадейовича до секретаря Глузмана О.С. збереглись, а зшиток бозна-де подівся. Хто, зрештою, роз’єднав записку і зошит? Як сталось, що зошит випав з поля зору упорядників фонду Максима Рильського?
Однак час невблаганно збігав, але ні на жодне із запитань відповіді не знаходив. Своїми тривогами я поділився зі С.Захаркіним – працівником відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. А невдовзі одержав листа, в якому молодий науковець повідомляв: «...Тепер щодо Ваших запитань. Зошит віршів Нечерди, звичайно, лежить у 137-му фонді [Максима Рильського. – І.З.] – чому Ви вирішили, що він невідомо де і “випав з поля зору упорядників фонду”?»
У зошиті зібрано двадцять три вірші – різні за тематикою, за рівнем майстерності та, безсумнівно, за часом написання. І жоден не повторює творів, опублікованих протягом 1955-1958 років на сторінках олександрійської міськрайонної газети. До зшитка Б.Нечерда відібрав поезії винятково з одеською пропискою” об’єднавши твори у два цикли: “Ой у полі...” та “Одеські мелодії”. Серед віршів – ліричні мініатюри (“Вечір”, “Тобі шістнадцять”), твори з філософською глибиною (“Коли зацвітають вишні”, “Коли пісня обривається...”), картинки міського життя (“Увечері в скверику”, “Хлопчик”) і морської стихії (“Вітер”, “Чорне море”).
...Про художній рівень віршів, уміщених в одеському зошиті, звичайно ж можна сперечатися, дискутувати. Та марне шукати там рядки “Зненацька бачиш таке, чого чоловік нормальний бачити не може” або “як дзвін! стоять напоготові пирій барвінкович будяк та матіола шпоришівна, та конопля пилипівна (чи пак полипівна)”, або “Поета як прапор затопчуть в багнюку”.
У березні 1960 року, коли укладався зошит, Б.Нечерда, звичайно ж, не володів ще таким потужним синтаксисом, не мав в арсеналі того запасу виражальних та зображальних засобів, які здатні сколихнути душу і серце людини. Але саме через ранні вірші початківець підходив до опановування секретів поетичного ремесла (підтвердження цьому – творчі знахідки молодого поета: “пролісковий потоп”, “”хвиль рої”, “роси впали... в долоні трав”, “мовчать горобців полки”, “вітер утнув гопак”), мужнів духом, набирався життєвого досвіду і зрілості, “підбиравсь”, бодай і не так прудко, до укладання збірочки-первістка “Материк”.
Іван Задоя, журнал «Вежа», №19